— Спаси Христе! Спаси Христе!
— Коли ж ти, ваша милость, збираєшся із Чигирина рушати? — спитав хорунжий.
— Мені б годилося дня зо два Чаплинського зачекати. Він, напевно, за конфузію, якої я йому завдав, схоче сатисфакцію дістати.
— Не зробить він цього. Радше він слуг своїх на тебе наслав би, якби ти не носив князівської форми, але зчепитися із князем навіть для слуги Конецпольських — страшна річ.
— Я повідомлю йому, що чекаю, а за два–три дні вирушу. Засідки я теж не боюся, бо при боці шаблю, а при собі людей маю.
Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.
Над містом від багать, розкладених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати — цілий Чигирин горить. Гомін же і крики з настанням ночі подужчали. Євреї зі своїх садиб навіть носа не могли виткнути. В одному кінці майдану юрби чабанів тягли своїх журливих степових пісень. Дикі запорожці витанцьовували навколо багать, підкидаючи вгору шапки, палили з пищалів і пили квартами оковиту. То тут, то там спалахували бійки, які втихомирювали старостині люди. Намісник мусив торувати собі шлях ефесом шаблі. Він слухав цей козацький вереск і гам, і якоїсь миті йому здалося, що вже назріває заколот. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди і чує тихі, звернені до нього прокльони. У вухах намісника бриніли ще слова Барабаша: "Спаси Христе! Спаси Христе!", і серце в нього калатало гучніше.
А тим часом у місті чабанські хори співали ще сильніше, а запорожці палили із самопалів і купалися в оковитій.
Стрілянина і дике "ух–ха! ух–ха!" долинали до вух намісника навіть тоді, коли на своїй квартирі він уже ліг спати.
РОЗДІЛ III
По кількох днях загін нашого намісника швидко просувався у бік Лубен. Переправившись через Дніпро, ішли широким степовим шляхом, що сполучав Чигирин із Лубнами через Жуки, Семимогили і Хорол.
Такий самий битий шлях вів із князівської столиці до Києва.
Дуже давно, ще до розправи гетьмана Жолкевського на Солониці , доріг цих узагалі не було. До Києва із Лубен їхали степом і пущею, до Чигирина був водний шлях, а назад теж їздили через Хорол. Узагалі ж цей наддніпрянський край — давня половецька земля — був пустельний, заселений хіба що до Дикого поля, татарами часто навідуваний, для запорозьких ватаг відкритий.
Над берегами Сули шуміли величезні ліси, в яких майже не ступала людська нога. Подекуди по низьких берегах Сули, Рудої, Сліпороду, Короваю, Оржиці, Псла та інших великих і малих річок і приток утворювалися мочарі, порослі почасти непрохідними чагарями й борами, почасти травою — відкритими лугами. У тих борах і багнищах знаходила надійний притулок усяка звірина; у дрімучій лісовій темряві водилася сила–силенна бородатих турів, ведмедів і диких кабанів, із ними сусідила незліченна сіра зграя вовків, рисей, куниць, табуни сарн і красенів сайгаків; у багнищах і рукавах річок бобри мостили свої гнізда, а про бобрів на Запорожжі ходили чутки, що поміж ними трапляються столітні дідугани, білі від старості, мов сніг.
Високими сухими степами розгулювали табуни диких коней із буйними гривами і кривавими очима. Річки кишіли рибою і водоплавними птахами.
Це була дивна земля — напівсонна, але така, що зберегла на собі сліди давнього людського життя. Всюди було повно попелищ від якихось стародавніх градів, та й самі Лубни з Хоролом на таких попелищах підвелися, всюди повно могил — недавно насипаних і старих, уже порослих лісом. Тут теж, як к в Дикому полі, ночами вставали духи і привиди, а біля багать старі запорожці розповідали один одному дива про те, що час від часу діється у тих лісових нетрях, звідки долинає виття невідомих звірів, напівлюдські, напівзвірині крики, страшний шум чи то бойовищ, чи то ловів. Під водою озивалися дзвони затоплених міст.
Земля ця була негостинна і недоступна — подекуди надто сира, подекуди майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна, адже осідлих, як тільки вони обжилися й обзавелися господарством, розоряли татарські набіги. Відвідували ці краї часто тільки запорожці заради бобрових хвостів , звірини і риби, адже у мирний час більша частина низових козаків розбредалася із Січі по всіх річках, ярах, лісах і очеретах на лови або, як вони казали, на промисел, полюючи на бобрів у місцях, про існування яких навіть мало хто знав.
Проте й осідле життя намагалось укріпитися на цих землях, як рослина, що пробує, де може, вчепитися корінням у ґрунт, але, вирвана не раз і не два, де може, відростає знову.
На пустищах виникали поселення, колонії, слободи і хутори. Земля була подекуди родюча, та й воля вабила. Але тільки тоді закипіло життя, коли землі ці перейшли у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою , почав старанніше облаштовувати свій задніпрянський наділ: запрошував людей, заселяв пустирища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, зводив монастирі й запроваджував своє князівське право. Навіть такий поселенець, котрий не відомо коли прийшов на ці землі й гадав, що господарює на власному наділі, залюбки ставав князівським оброчником, бо за подать свою діставав могутню князівську опіку, яка охороняла його, боронила від татар і від гірших часто за татар низових козаків.
Але справжнє життя заквітло тільки під залізною рукою молодого князя Ієремії. Його держава починалася відразу за Чигирином, а кінчалася аж ген під Конотопом і Ромнами. Та не одна вона становила князівське майно, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землями у воєводствах Волинському, Руському, Київському. І все ж наддніпрянська найбільше припала до серця переможцеві під Путивлем.
Татарин довго чигав біля Орелі, біля Ворскли, принюхуючись, як вовк, перш ніж зважився погнати коня на північ — низові сутичок не хотіли, а тамтешні неспокійні ватаги вступили на князівську службу. Дикий і розбійницький люд, що здавна промишляв насиллями і грабежами, тепер, прибраний до рук, займав межові паланки і, залігши на кордонах держави, як англійський дог на ретязі, вищиряв на зайд зуби.
Тож усе розцвіло й буяло. По слідах давніх битих шляхів було прокладено дороги, річки приборкано греблями, насипаними невільником–татарином або низовим козаком, схопленим на розбої. Там, де колись вітер дико грав ночами в очеретах і вили вовки й утопленики, тепер гуркотіли млини. Понад чотириста водяних, не лічачи рясно поставлених вітряків, мололи збіжжя у самому тільки Задніпров'ї. Сорок тисяч оброчників вносили оброк до князівської казни, у лісах з'явилася сила–силенна пасік, по кордонах з'являлися нові й нові села, хутори, слободи. У степах поряд із дикими табунами паслися цілі череди домашньої худоби, коней. Безмежний одноманітний вид степів і лісів прикрасився димами хат, золоченими банями церков і костьолів — пустеля перетворилася у досить заселений край.