Тим часом увесь край був ніби у вогні. Всі хапалися за зброю і йшли на північ, аби з'єднатися з Хмельницьким. З низу Дністра валив Бурляй з усією раттю, а дорогою вливалися у неї нові й нові загони із гарнізонів, постоїв і пасовиськ, бо всюди надійшов наказ виступати. Йшли сотні, хоругви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, ножами, списами. Конюхи й чабани покидали свої коші, хуторяни — хутори, пасічники — пасіки, дикі рибалки — свої придністровські очерети, мисливці — бори. Села, містечка й міста порожніли. У трьох воєводствах по селах лишилися тільки старі жінки та діти, бо навіть молодиці пішли за козаками на ляхів. А водночас зі сходу наближався з усіма головними силами Хмельницький, як зловісна буря змітаючи на своєму шляху великі й малі замки, вимордовуючи недобитків від минулих походів.
Проминувши Бар, що викликав у князівни сумні спогади, наші подорожні виїхали на старий тракт, який вів через Латачів і Проскурів на Тарнопіль і далі аж до Львова. Тут вони дедалі частіше зустрічали то рівні вервечки возів, то загони піхоти і козацької кінноти, то селянські ватаги, то вкриті хмарою куряви незліченні стада волів, яких гнали на харч козацьким і татарським військам. На дорозі тепер стало небезпечно, бо вершників раз у раз питали: хто такі, звідки й куди їдуть. Козацьким сотникам Заглоба показував тоді Бурляїв пірнач і казав:
— Ми Бурляєві посланці, молодицю Богунові веземо.
Побачивши пірнач грізного полковника, козаки зазвичай розступалися, тим паче, що кожен розумів: раз Богун живий, то де йому ще бути, як не біля військ рейментарів під Збаражем або Старокостянтиновом. Проте далеко важче було подорожнім із черню, з дикими ватагами затурканих пастухів, котрі ніколи не вихмелялися і не мали ніякого поняття про знаки, що їх видавали полковники для безпечного проїзду. Якби не Гелена, цей напівдикий народ мав би Заглобу, Володийовського і Жендзяна за своїх, і до того ж старших, як уже не раз бувало, але Гелена привертала увагу кожного не лише своєю статтю, а й незвичайною вродою — через це й виникали небезпеки, долати які вдавалося з великими труднощами.
Тож часом пан Заглоба показував пірнач, а часом пан Володийовський — зуби, і не один труп лишився за ними. Кілька разів тільки прудконогі Бурляєві скакуни рятували їх від тяжкої біди — подорож, що почалася так щасливо, з кожним днем ставала дедалі важчою. Гелена, хоч натура й мужня, від постійної тривоги і безсонних ночей почала нездужати і справді скидалася на бранку, яку силоміць везли у ворожий стан. Пан Заглоба з Володийовським, як могли, намагалися її розважити: старий шляхтич у поті чола придумував нові й нові фортелі, а малий рицар відразу їх виконував.
— Тільки б нам проминути цей мурашник, що попереду, — казав малий рицар, — і в Збараж дістатися, поки Хмельницький із татарами не зайняли усіх околиць.
Він довідався дорогою, що рейментарі зібралися у Збаражі й тут готуються оборонятись, — тому наші подорожні туди й квапилися, слушно сподіваючись, що й князь Ярема зі своєю дивізією до рейментарів прибуде, тим паче що частина його сил, і значна, завше у Збаражі мала locum . Тим часом вони уже були під Проскуровом. На тракті стало помітно вільніше — за якихось десять миль звідси стояли коронні хоругви, тому козацькі ватаги підходити близько не сміли, воліючи чекати на безпечній відстані, поки з одного боку підійде Бурляй, а з другого Хмельницький.
— Лише десять миль! Лише десять миль! — повторював, потираючи руки, пан Заглоба. — Тільки б добратися до першої хоругви, а там уже й до Збаража спокійно дістанемось.
Пан Володийовський, одначе, вирішив знову запастися у Проскурові свіжими кіньми, бо ті, що їх купили у Бареку, геть пристали, а Бурляєвих треба було приберегти про чорний день. Така передбачливість стала необхідною, відколи пішла чутка, що Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан з усіма ордами валить від Пилявців.
— Ми з князівною залишимося тут, нам на базарному майдані ліпше не показуватися, — сказав малий рицар Заглобі, коли вони під'їхали до покинутого будинку, що стояв за дві версти від міста, — а ти, ваша милость, розпитай у городян, чи не продасть хто коней або, може, замінить. Уже вечоріє, але нам їхати цілу ніч.
— Я скоро повернуся, — мовив пан Заглоба.
Він поскакав у бік міста, а Володийовський звелів Жендзянові відпустити підпруги на сідлах, щоб бахмати могли відпочити, сам же відвів князівну в кімнату, попрохавши її випити вина і подрімати.
— Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, — сказав він їй, — а тоді всі відпочинемо.
Тільки–но він приніс бурдюки з вином і харчі, як надворі застукотіли копита.
Малий рицар виглянув у вікно.
— Пан Заглоба вже повернувся, — повідомив він, — певно, не дістав коней.
Цієї ж миті двері розчинилися, і в них з'явився пан Заглоба — блідий, аж синій, спітнілий, задиханий.
— На коней! — вигукнув він.
Пан Міхал був надто досвідченим вояком, аби в таких випадках не гаяти часу на розпитування. Він не схотів навіть витрачати його на те, щоб урятувати бурдюк із вином (його все–таки прихопив пан Заглоба), а чимшвидше підхопив князівну, вивів її на подвір'я і посадив у сідло; глянувши, чи підтягнуті підпруги, наказав:
— Уперед!
Зацокотіли копита, і невдовзі вершники і бахмати, ніби вервечка привидів, зникли у темряві.
Довго мчали без відпочинку, аж коли від Проскурова од'їхали майже на милю і морок перед сходом місяця так погустішав, що будь–яка погоня стала неможливою, пан Володийовський, під'їхавши до Заглоби, спитав:
— Що сталося?
— Постривай, пане Міхале, постривай! Дай відсапнути! Ух, мені мало ніг не відібрало...
— Але що ж усе–таки сталося?
— Сатана власною персоною, кажу тобі, сатана або змій, якому одну голову утнеш, друга виростає.
— Та говори, ваша милость, до пуття!
— Я Богуна на базарному майдані бачив.
— А з тобою, ваша милость, усе гаразд?
— На базарному майдані бачив його на власні очі, а при ньому п'ятеро чи шестеро людей, полічити я не встиг, бо в мене мало ніг не відібрало... Смолоскипи над ним тримали... Мені здається, що нам наче біс якийся поперек дороги стає. Ні, не вірю я більше у щасливий кінець нашого починання... Чи він безсмертний, цей диявол, чи що? Не кажи про це Гелені... О Господи! Ти його, добродію, зарубав, Жендзян виказав... О ні! Він живісінький, на волі та ще й поперек дороги лізе. Ух! О Боже, Боже!... Віриш, пане Міхале, ліпше spectrum на цвинтарі побачити, аніж його. І щастить же мені, на лиху годину, що саме його всюди перший зустрічаю! Псу всадити б у горло таке щастя! Невже, опріч мене, нема на світі людей? Нехай він іншим попадається! Ні, завжди мені й мені!