І помчали вони, не гаючи часу, степом на північний захід так швидко, як тільки могли їх коні нести. Під Могилевом погустішали заселені місця, тож увечері неважко було знайти хутір або село, у яких вони зупинялися переночувати, але рум'яні вранішні зорі заставали їх завше уже в сідлі. На щастя, літо видалося сухе, дні спекотні, ночі росяні, а ранками увесь степ сріблився, наче вкритий інеєм. Вітер висушив розлиті води, річки увійшли в береги, і вершники легко їх долали.
Якийся час їхали проти течії Лозової, затримавшись трохи довше на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк — один із тих, якими командував Бурляй. Там зустріли Бурляєвих посланців, і серед них сотника Куну, котрий бенкетував із ними в Ямполі. Той трохи здивувався, що вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, але, зрештою, у нього не виникло жодної підозри, особливо коли Заглоба пояснив йому, що той шлях видався їм небезпечним через татар, котрих чекають із боку Дніпра. Куна, у свою чергу, розповів їм, що Бурляй послав його у полк оголосити про похід і що сам полковник з усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами от–от прибуде до Шаргорода, звідкіля відразу вирушить далі.
До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалася, і з наказом іти на Волинь з усіма полками. Бурляй і сам давно уже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення — під Баром бунтівникам останнім часом почало не щастити. Пан рейментарій Ланцкоронський, розгромивши велику кількість ватаг, захопив місто й розмістив у замку гарнізон. Там на бойовищі полягло кілька тисяч козаків, за них і хотів помститися старий Бурляй або принаймні відбити назад замок. Одначе, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького іти на Волинь зашкодив намірам полковника, і облога Бара тепер відкладається, хіба що неодмінно наполягатимуть татари.
— А що, пане Міхале? — казав наступного дня Заглоба. — Бар недалеко, і я міг би там удруге князівну сховати, але хай йому грець, тому Бару! Я вже ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю відтоді, як у бунтівників завелося гармат більше, ніж у коронного війська. Мене непокоїть ось що: здається, навколо нас збираються хмари.
— Не лише хмари! — відповів рицар. — Буря за нами валить — татари і Бурляй, котрий, якщо нас дожене, буде вельми здивований, що ми не в Київ, а в протилежний бік поспішаємо.
— І з радістю нам іншу дорогу покаже. Хай йому спершу чорт покаже стежку, яка веде просто у пекло! Домовмося так, пане Міхале: бунтівникам я даватиму раду, а про татар нехай у тебе болить голова.
— Добре тобі — бунтівники нас за своїх мають, — відповів Володийовський. — А от із татарами одна рада: тікати якнайшвидше, щоб із пастки вискочити, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться, дорогою треба купувати, аби свіжі завше були напохваті.
— У чересі пана Лонгіна і на це вистачить, а як не вистачить, у Жендзяна Бурляїв відберемо, — а тепер уперед!
І вони помчали ще швидше, аж піна виступила на боках у бахматів і, як снігові пластівці, падала на зелений степ. Переїхали Дерлу і Ладаву. В Бареку пан Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув — подаровані Бурляєм жеребці були породисті, тому їх вирішили вести розсідланими. І знову рушили, роблячи дедалі коротшими зупинки і нічліги. Але всі почували себе чудово, навіть Гелена, хоч і втомлювалася дорогою, проте відчувала, що з кожним днем сил у неї прибуває. У яру вона вела замкнуте життя, майже не виходячи зі своєї золоченої світлиці, аби не зустрічатися із безсоромною Горпиною, не слухати її розмов і умовлянь — тепер же свіже степове повітря повертало їй здоров'я. Троянди розквітали у неї на щоках, від сонця обличчя присмагло, зате в очах з'явився блиск, і коли часом вітер куйовдив її волосся, відкриваючи чоло, можна було сказати: що за циганка така, найвродливіша ворожка або й циганська королівна широким степом їде — попереду квіти, позаду рицарі?..
Пан Володийовський поволі звикав до її незвичайної вроди, та оскільки мандрівка їх зближувала, він нарешті й звик. Тоді й дар мови до нього вернувся, і веселість. Часто, їдучи поруч неї, він розповідав про Лубни, а найбільше про своє зі Скшетуським приятелювання, бо завважив, що про це вона радо слухає. Іноді він дражнив її, кажучи:
— Слухай–но, я ж Богунів приятель і до нього тебе, мила панно, везу.
А вона, ніби страх як злякавшись, складала руки і ну тоненьким голосом благати:
— Не роби цього, лютий рицарю, ліпше зарубай відразу.
— Ні, я таки це зроблю! — відповідав суворий рицар.
— Зарубай! — повторювала князівна, мружачи свої чудові оченята і підставляючи йому шию.
А в малого рицаря мурашки починали бігати по крижах. "Ох і дівчина, як вино в голову б'є! — думав він. — Але не вп'юся я ним, бо чуже", — і шляхетний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але тільки–но він пірнав, як нурець, у високі трави, мурашки відразу ж мов рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи нема небезпеки, чи не збилися з дороги, чи не пахне якоюсь халепою? Тож, зіпнувшись у стременах, пан Володийовський виставляв лляні вусики над гойдливими хвилями трав і дивився, принюхувався, як татарин, що нишпорив у бур'яні в Дикому полі.
Пан Заглоба теж був у чудовому настрої.
— Тепер нам легше тікати, ніж тоді на Кагамлику було, коли ми, як собаки, висолопивши язики, на своїх двох тягли, — сказав він. — Горло у мене тоді так пересохло, що язиком можна було дошки стругати, а зараз, хвалити Бога, і вночі відпочити можна, і горло час від часу промочити є чим.
— А пам'ятаєш, ваша милость, як ти мене на руках через воду переносив? — нагадала Гелена.
— Скоро й ти, дай Боже дочекатися, когось на руках носитимеш: Скшетуський про це подбає!
— Хе–хе, — сміявся Жендзян.
— Облиш, ваша милость, прошу тебе, — шепотіла князівна, зашарівшись і опускаючи очі.
Отак вони розмовляли собі в степу, аби збавити час у дорозі. Нарешті за Бареком і Йолтушковом почалися місця, де на кожному кроці зустрічалися свіжі сліди, залишені війною. Тут досі розбійничали озброєні зграї, тут же недавно палив і вбивав пан Ланцкоронський, котрий лише кільканадцять днів тому відступив до Збаража. Від тутешніх жителів наші подорожні довідалися також, що Хмельницький із ханом вирушили з усіма силами на ляхів, а радше, на рейментарів, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Вишневецького. При цьому всі передрікали, що тепер уже на когось прийде погибель: або на ляхів, або на козаків, коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою.