— Богун сам мені розказував, — докинув Заглоба, — що для вправляння цілісінькими днями із Курцевичами бився, та й сам я у Чигирині бачив, як він з іншими рубався.
— Знаєш що, милостивий пане Володийовський, — з удаваною серйозністю звернувся до рицаря князь, — їдь під Замостя, виклич на герць Хмельницького й одним махом визволи Річ Посполиту від усіх бід і нещасть.
— Із наказу вашої ясновельможності поїду, якби тільки Хмельницький захотів зі мною зітнутися, — відповів Володийовський.
На що князь:
— Ми жартуємо, а світ гине! Але під Замостя, добродії, ви й справді мусите поїхати. Я дістав відомості з козацького табору, що тільки–но оголосять про обрання королевича Казимира, Хмельницький зніме облогу й відступить в Україну, і вчинить так зі справжньої або вдаваної до його величності любові, або ж тому, що під Замостям його могуть нам легко зломити. От тому їдьте і сповістіть Скшетуському, що сталося, нехай вирушає на пошуки князівни. Скажіть йому, нехай із моїх хоругов при старості валецькому візьме собі стільки людей, скільки для його експедиції знадобиться. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку і дам листа, бо в мене аж серце болить, що йому ніяк не усміхнеться щастя.
— Ваша ясновельможність для всіх нас як батько рідний, — мовив Володийовський, — і ми тобі до скону вірою і правдою служитимемо.
— Не знаю, чи не голодна у мене невдовзі настане служба, — сказав князь, — якщо всі мої задніпровські маєтки пропадуть. Але поки вистачає, поти що моє, те й ваше.
— О! — вигукнув пан Міхал. — І наші голяцькі маєтки завжди належатимуть вашій ясновельможності.
— І мої теж! — додав Заглоба.
— Поки що в цьому нема потреби, — ласкаво відповів князь. — Сподіваюся, якщо вже я усе втрачу, Річ Посполита хоч про дітей моїх не забуде.
У князя, коли він це казав, певно, була мить ясновидіння. Річ Посполита через кільканадцять років таки віддала його єдиному синові найліпше, що мала , — корону, але тим часом Ієремії й справді загрожувала втрата його величезного багатства.
— Добре викрутилися! — сказав Заглоба, коли вони з Володийовським вийшли від князя. — А тебе, пане Міхале, ще й у чині підвищать, будь певен. Покажи–но той перстень. Бігме, та він на сто червінців золотих потягне — надто вже гарний камінь. Спитай завтра на базарі у якогось вірменина. При таких грошах можна ні в їжі, ні в питві, ні в інших розкошах собі не відмовляти. А ти як гадаєш, пане Міхале? Знаєш вояцьке правило: "Сьогодні живеш, завтра гниєш!". А сенс його такий: живи сьогоднішнім днем, а в завтра не заглядай. Коротке життя людське, коротке, пане Міхале. Найважливіше, що ти тепер міцно князеві запав у душу. Він би дорого дав, аби Скшетуському голову Богунову презентувати, а ти це зробив. Сподівайся тепер великих ласк, повір мені. Хіба мало князь рицарству в довічне володіння сіл роздав, а то й зовсім подарував? Що там якийся перстень! Певно, й тобі щось перепаде, а наостанку іще князь тебе з якоюсь своєю родичкою одружить.
Пан Міхал аж підскочив.
— Звідкіля тобі, добродію, відомо, що...
— Що саме?
— Я хотів сказати: що це тобі, добродію, в голову стукнуло? Хіба таке можливе?
— А чом би й ні? Чи, може, скажеш, ти не шляхтич? Чи шляхтич шляхтичеві не рівня? Хіба мало у кожного з магнатів далеких родичів серед шляхти? А скількох своїх родичок вони повіддавали за найдостойніших своїх придворних? Адже, здається, й Суфчинський із Сенчі тримає якусь далеку родичку з Вишневецьких. Усі ми брати, пане Міхале, усі брати, хоч одні одним служимо, бо всі від Яфета походимо , а різнимося лише маєтками й посадами, а це таке, що його кожен набути може. Кажуть, деінде більше робиться відмінностей між шляхтою, але там і шляхта доброго слова не варта! Я розумію, що є різниця між собаками: лягаві — з обвислими вухами, хорти — стрункі, гончаки — голосом беруть, але погодься, пане Міхале, що шляхту не можна так класифікувати, ми ж усе–таки шляхта, а не якесь собаче плем'я — борони Боже наш шляхетний стан від такої ганьби!
— Слушно, добродію, кажеш, — згодився Володийовський, — але ж Вишневецькі мало не королівський рід .
— А ти, пане Міхале, хіба не можеш бути обраний королем? Та якби на те пішло, я перший би за тебе підпис поставив; он пан Зигмунт Скаршевський присягає, що сам за себе проголосує, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, хвалити Бога, вирішується in liberis suffragis — і лише убогість наша, а не походження, стає нам на дорозі.
— Тим–то й ба! — зітхнув пан Міхал.
— Що вдієш! Пограбувала нас чернь дочиста, ще й сконаємо, якщо нам Річ Посполита чогось не підкине — сконаємо марно! І не треба дивуватися, якщо когось, навіть найстриманішого від натури, за таких обставин потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхале, хильнути по скляночці бурди, може, на душі веселіше стане?
Отак розмовляючи, вони дійшли до Старого Мяста і завернули до винарні, перед якою кільканадцятеро служок тримали шуби і бурки шляхти, що випивала всередині. Усівшись там за столиком і попросивши подати невеличкий дзбан, вони почали радитися, що їм тепер, після загибелі Богуна, робити.
— Якщо підтвердиться, що Хмельницький відступив од Замостя і настане мир, тоді князівна вже наша, — почав Заглоба.
— Нам би треба якнайшвидше до Скшетуського. Тепер уже ми його не покинемо, аж поки дівчину знайдемо.
— Певно ж, разом поїдемо. Але зараз до Замостя ніяк не дістанешся.
— Що ж, зачекаємо, аби тільки Бог дав, щоб нам пізніше пощастило.
Заглоба вихилив чарку.
— Пощастить, пощастить! — мовив він. — Знаєш, пане Міхале, що я тобі скажу?
— А що?
— Богуна вбито!
Володийовський здивовано глянув на Заглобу:
— Ба, кому ж, як не мені, ліпше про це знати?
— Щоб у тебе ручки не боліли, пане Міхале! Ти знаєш, і я знаю. Я бачив, як ви билися, а тепер дивлюся на твою милость — і мені весь час хочеться собі повторювати, бо часом здається: таке мені тільки уві сні приснилося. Що за журба із плечей спала? Що за вузол твоя шабля розрубала! Дідько б тебе взяв — бігме, слів бракує, щоб усе виповісти! Ні. Не можу втриматися! Йди–но сюди, я тебе ще раз обійму, пане Міхале! Ти не повіриш, коли я тебе побачив, подумав собі: "От молокосос!". А молокосос бач яким виявився — самого Богуна на той світ загнав! Нема вже Богуна — ні сліду, ні попелу, убитий на смерть, вічна йому пам'ять, амінь!