— Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. — вів далі Заглоба. — Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все–таки сподіваюся, що нам сейм exulibus якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо... Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев'язати — всякого християнський обов'язок, усе–таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.
Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев'язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:
— А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, — усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб'ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!
— Дозвольте, пане, зостатися хоч допоти, допоки він схолоне.
— Їдь, кажу тобі! — грізно мовив Заглоба, а ні, то звелю хлопам силоміць тебе у Заборів доправити. І не забудь уклонитися Хмельницькому.
Єльяшенко низько вклонився і вийшов, а Заглоба сказав Харлампові й Селицьким:
— Я зумисне відправив цього козака, бо що йому тут робити?.. А якщо й справді десь дорогою приріжуть, що легко може статися, усю провину на нас звалять. Заславці й канцлерові прихвосні першими верещатимуть на все горло, що люди князя–воєводи усупереч Божим законам вимордували ціле козацьке посольство. Але мудра голова усьому дасть раду! Нас цим франтам, лишаюватим буханцям, бабіям так просто не взяти, та й ви, ваші милості, при потребі засвідчите, як усе було насправді, і що він нас сам викликав. Треба ще тутешньому війтові наказати, аби він його якось поховав. Вони тут не знають, хто він такий: подумають, що це шляхтич, і поховають по честі. І нам, пане Міхале, в дорогу час, бо треба ще князю–воєводі реляцію подати.
Хрипке дихання Богуна перебило розмірковування Заглоби.
— Бач, уже душа шука собі дороги! — зауважив шляхтич. — І надворі вже смеркається — навпомацки доведеться на той світ добиратися. Та позаяк він нашої нещасної небоги не зганьбив, пошли йому, Боже, вічний спочинок, амінь!.. Їдьмо, пане Міхале... Від усієї душі відпускаю йому всі гріхи, хоч, правда, я у нього більше ставав на дорозі, ніж він у мене. Але тепер усьому кінець. Бувайте, добродії, здорові, приємно було з такими шляхетними кавалерами познайомитися. Не забудьте тільки при потребі посвідчити.
РОЗДІЛ XIII
Звістку про те, що Богуна порубано в поєдинку, князь Ієремія сприйняв досить байдуже, особливо коли довідався, що є сторонні люди, котрі у будь–яку хвилину можуть посвідчити: викликано було Володийовського. Якби це сталося кількома днями раніше від проголошення королем Яна Казимира, якби боротьба кандидатів іще тривала, суперники Ієремії на чолі з канцлером і князем Домініком неодмінно скористалися б нагодою обернути цю подію супроти нього попри усяких свідків і їхні заяви. Але після відмови Карла від престолу уми були заклопотані вже іншим, і неважко було здогадатися, що вся ця історія піде в забуття.
Витягти її на світ Божий міг хіба що Хмельницький, аби засвідчити, які йому чинять дедалі нові кривди. Одначе князь слушно сподівався, що королевич, відповідаючи гетьманові, згадає у листі або звелить переказати від себе, за яких обставин загинув його посланець, а Хмельницький не смітиме сумніватися в істинності королівських слів.
Князя цікавило тільки те, щоб через його людей не виник політичний скандал. Із другого боку, він навіть порадів за Скшетуського, бо тепер і справді далеко ймовірнішими стали пошуки князівни Курцевич. Тепер можна було її знайти, відбити або викупити — а коштів на це, хоч би й найбільших, князь, певно, не пошкодував би, щоб свого улюбленого рицаря звільнити від страждань і повернути йому щастя.
Пан Володийовський із великим страхом ішов до князя: будучи далеко не з полохливих, він, однак, як вогню боявся кожного суворого погляду воєводи. Які ж були його здивування і радість, коли князь, вислухавши реляцію і поміркувавши якусь хвилю над тим, що сталося, зняв із пальця коштовний перстень і сказав:
— Хвалю вашу витримку, добродії, що ви першими на нього не напали, інакше б на сеймі зчинився великий і неприємний галас. Але якщо князівна знайдеться, Скшетуський буде вам довічно вдячний. До мене дійшли чутки, милостивий пане Володийовський, що як дехто язика за зубами, так ви, добродію, шабельки в піхвах утримати не можете, за що вас слід було б покарати. Та оскільки ти за свого приятеля бився і репутацію нашої хоругви у герці з таким чудовим рубакою відстояв, прийми на згадку про знаменний день оцей перстень. Знав я, що ти добрий жовнір і неабиякий фехтувальник, але, здається, перевершуєш найславетніших майстрів.
— Він? — перепитав Заглоба. — Та він і чортові з третього випаду роги обітне! Якщо ваша ясновельможність колись голову мені зітнути накаже, хай це ніхто інший, крім нього, не робить: принаймні відразу на тому світі опинюся. Він Богунові навпіл груди розтяв, а потім іще двічі по мізках умазав.
Князь кохався в рицарських справах і добрих жовнірів шанував, тому задоволено всміхнувся і спитав:
— А стрічав ти, добродію, когось рівного собі в бою на шаблях?
— Тільки Скшетуський якось трохи мене шкрябонув, але і я його теж... це коли ваша ясновельможність нас обох під замок посадив. А з інших, можливо, пан Підбип'ята переді мною не поступився б, бо має надлюдську силу, і, мабуть, іще Кушель, якби мав гостріше око.
— Не вірте йому, ваша ясновельможність, — утрутився Заглоба, — ніхто супроти нього встояти не може.
— А Богун довго тримався?
— Важкувато мені з ним довелося, — відповів пан Міхал. — Він і в ліву руку шаблю перекидав.