Тим часом Богун пішов до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, відтак голосно повторив те саме панові Харлампу і панам Селицьким.
— Ми ж засвідчуємо, — сказав Володийовський, — що, коли ти вийдеш звитяжцем у битві зі мною, від твоєї волі залежатиме, зітнутися чи не зітнутися з паном Заглобою. Ніхто інший тебе більше не викликатиме і гуртом на тебе не нападуть — поїдеш, куди схочеш, у чому й присягаємо тобі рицарським словом честі, а вас, добродії, як новоприбулих, просимо теж присягнути в цьому.
— Присягаємо, — урочисто пообіцяли Харламп і двоє Селицьких.
Тоді Богун вручив Єльяшенкові листа Хмельницького до королевича і промовив:
— Ти цього листа королевичеві віддаси, і якщо я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя провина була і що не зрадою мене забили.
Заглоба, котрий пильно за всім стежив, завважив, що на понурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, — мабуть, надто був упевнений він у своєму отамані.
Богун тим часом гордо звернувся до шляхтичів:
— Ну, кому смерть, кому життя, — сказав він. — Ходімо вже.
— Пора, пора! — дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.
Вийшовши з корчми, вони пішли до річки, що текла серед заростей глоду, шипшини, терну і сосняку. Листопад, щоправда, пострушував із кущів листя, але вони були такі густі, що, ніби жалобний флер, тяглися через пустельні поля аж ген до лісу. День був хоч і не яскравий, але погідний, — восени бувають такі дні, сповнені меланхолійної журби. Сонце прикрасило золотавим обідком оголене віття дерев і осявало жовті піщані дюни, що тяглися трохи віддалік од правого берега річки. Супротивники і їхні секунданти йшли саме до цих дюн.
— Там і зупинимося, — сказав Заглоба.
— Добре! — погодилися інші.
Заглоба дедалі дужче хвилювався. Нарешті підійшов до Володийовського й прошепотів:
— Пане Міхале...
— Що?
— На милість Божу, пане Міхале, ти вже постарайся! У твоїх тепер руках доля Скшетуського, воля князівни, твоє життя, та й моє теж. Боронь Боже тебе схибити, я цьому розбійникові не дам ради.
— То навіщо ж ти його, ваша милость, викликав?
— З язика саме схопилося. Я вірив у тебе, пане Міхале, бо сам уже старий, задишка мене мучить, а красунчик цей скаче, мов дзиґа. І затятий як гончак, пане Міхале.
— Я постараюсь, — відповів малий рицар.
— Бог тобі на поміч. Не занепадай духом!
— Ще б чого!
Цієї миті до них підійшов один із панів Селицьких.
— Добра штучка цей ваш козак, — прошепотів він. — Тримається з нами як рівня, а то й вище. Фу, вродиться ж таке! Либонь, його матінка на якогось шляхтича оком накинула.
— Е, — мовив Заглоба, — радше якийся шляхтич на його матінку задивився.
— І мені так здається, — сказав Володийовський.
— Почнімо! — раптом вигукнув Богун.
— Почнімо, почнімо!
Усі зупинилися. Шляхтичі стали півколом. Володийовський і Богун один навпроти одного.
Володийовський, хоч і молодий, але в таких речах досвідчений, спершу спробував ногою пісок, чи твердий, відтак огледівся довкола, вивчаючи усі нерівності ґрунту. Видно було, що він налаштований вельми серйозно. Це й не дивно, адже на нього чекав бій із найславетнішим на всю Україну рицарем, про якого в народі співали пісень й ім'я якого, Україна ж бо велика, було знане аж до Криму. Пан Міхал, простий драгунський поручик, багато сподівався від цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної звитяги, тому про все потурбувався, щоб бути готовим до герцю із таким гідним супротивником. Ось чому обличчя його було таке серйозне, що Заглоба, глянувши на нього, аж злякався. "Легкість духу втрачає, — подумав він. — Гаплик йому, а за ним і мені!"
Тим часом Володийовський, старанно оглянувши ґрунт, почав розстібати куртку.
— Холодно, — промовив він, — але розігріємось.
Богун зробив те саме, і обидва, поскидавши верхній одяг, зосталися тільки в шароварах і сорочках, відтак кожен закотив на правій руці рукав.
Але яким мізерним здавався пан Міхал поруч із рослявим і дужим отаманом! Його майже не було видно. Секунданти з тривогою поглядали на широкі козачі груди, на вузлуваті й тугі могутні мускули, що відкрилися з–під закоченого рукава. Здавалося, ніби молодий півник задумав зітнутися із сильним степовим яструбом. Ніздрі в Богуна роздувалися, наче він завчасу відчував кров, чоло зморщилося так, що здавалося, немовби чорна грива дістане аж до брів, і шабля в руці здригалася. Він уп'явся в супротивника своїми хижими очима й чекав команди.
А пан Володийовський ще раз оглянув на світло лезо своєї шаблі, ворухнув жовтими вусиками й став у стійку.
— Бойні великої не буде! — буркнув Селицькому Харламп.
Та ось пролунав трохи тремтливий голос Заглоби:
— В ім'я Господа Бога, починайте!
РОЗДІЛ XII
Свиснули шаблі, й лезо брязнуло об лезо. Бойовище вмить розширилося — Богун наступав із таким шаленством, що пан Володийовський відскочив на кілька кроків і секундантам теж довелося відступити. Богунова шабля робила такі блискавичні зигзаги, що злякані очі присутніх не встигали за ними стежити; їм здавалося, що зигзаги ці взяли в кільце пана Міхала, і лише Бог зможе вирвати його із цього вогняного кола блискавок. Удари злилися в один протяжний свист, розітнуте повітря хльостало по обличчях. Шал отамана наростав; його огортала дика бойова лють, і він гнав поперед себе Володийовського як ураган — малий рицар тільки відступав і захищався. Його витягнута правиця була майже непорушна, лише долоня без спочинку описувала малі, але бистрі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; підставляючи клинок під клинок, він одбивався і знову захищався, і знову відступав. Утупившись очима в отаманові очі, Володийовський серед блискавок, що зміїлися довкола нього, видавався спокійним, тільки щоки його взялися червоними плямами.
Пан Заглоба, примружившись, чув лише удар за ударом, скрегіт за скреготом.
"Іще захищається!" — подумав він.
— Іще захищається! — шепотіли пани Селицькі й Харламп.
— Вже його припер до дюни, — тихо додав Кушель.
Заглоба знов розплющив око і глянув.
Спина Володийовського майже впиралася у дюну, але, певно, він іще не був поранений, тільки щоки його зарум'янилися ще дужче, а чоло зросили кілька краплин поту.