— Тоді ходімо до нього.
— Ходімо.
Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.
— Послухай–но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.
— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викликав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.
Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:
— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже... Є другий punctum , куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?
Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:
— Чого ж ви від мене хочете?
— Скажи нам, де її ув'язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.
Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з'являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.
Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:
— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій...
Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:
— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка–війна тримала.
— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!
— Кривоніс під Кам'янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.
— То де ж вона?
— Послухайте, панове ляхи! Нехай буде по–вашому: я скажу, де вона, і звелю вам її видати, але за це ви присягніть мені рицарським словом честі, що, коли Бог мені допоможе вас здолати, ви її більше не шукатимете. За себе присягніть і за пана Скшетуського, а я вам скажу.
Троє приятелів перезирнулися.
— Цього ми зробити не можемо! — мовив Заглоба.
— Авжеж, ніяк не можемо! — вигукнули Кушель і Володийовський.
— Так? — сказав Богун, і брови його звелися, а в очах блиснули іскри. — Чому ж це ви, панове ляхи, не можете цього зробити?
— Бо пана Скшетуського з нами нема, а окрім того, знай, що жоден із нас не перестане її шукати, хоч би ти й під землю її сховав.
— То он ви який торг зі мною затіяли: ти, козаче, віддай душу, а ми тебе шаблею! О, не дочекаєтесь! Думаєте, у мене шабля не із криці? Чого це ви наді мною розкаркалися, як круки над падлом? Чому це я маю загинути, а не ви? Ви прагнете моєї крові, а я вашої! Побачимо, хто чию пустить!
— Отже, не скажеш?
— А навіщо мені казати? На погибель же усім вам!
— На погибель тобі! Порубаємо на шматки — ти цього вартий!
— Спробуйте! — мовив отаман, раптово підводячись.
Кушель і Володийовський теж підхопилися з лави.
Грізні погляди схрестилися, гнів заклекотів у кожного в грудях, і не відомо, до чого б дійшло, якби не Заглоба, котрий, глянувши у вікно, вигукнув:
— Харламп із секундантами приїхав!
І справді, за хвилину до кімнати зайшов ротмістр п'ятигорський із двома товаришами, панами Селицькими. Ледве вони встигли привітатися, Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.
Говорив він так красномовно, що враз їх переконав, особливо запевнив, що пан Володийовський просить лише трохи зачекати, і після поєдинку з козаком відразу ж зітнеться з ротмістром. А ще Заглоба почав розказувати, як давно і страшно ненавидять князівські жовніри Богуна, бо він ворог усієї Речі Посполитої і один із найжорстокіших заколотників, зрештою, як той викрав князівну, панну зі шляхетської родини і наречену шляхтича, котрий є взірцем усіх рицарських чеснот.
— А позаяк ви, добродії, теж шляхтичі, братерські душі, то й кривда, завдана в особі одного усім нам, це спільна наша кривда. Невже ж ви стерпите, щоб за неї не помститися?
Пан Харламп спершу почав чинити труднощі, говорячи, що в такому разі Богуна треба негайно зарубати, "а пан Володийовський нехай, як домовилися, зі мною на герць стане". Довелося Заглобі знову йому втокмачувати, чому це неможливо, та й не личить рицарям гуртом на одного нападати. На щастя, допомогли йому пани Селицькі, обидва розсудливі й статечні; аж нарешті упертий литвин дав себе вмовити й погодився відкласти поєдинок.