І все–таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:
— Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б'ються!
Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.
— Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! — кричав він. — У цьому таборі, як у Хмельницького — ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.
Князь рвучко підвівся з–за столу.
— Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?
— Твій офіцер... Скшетуський.
Князь був неабияк здивований.
— Скшетуський? — перепитав він.
Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.
— Ваша ясновельможність, я був свідком! — сказав він.
— Я сюди прийшов не з'ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! — волав Лащ.
Князь повернувся до нього і зміряв його очима.
— Спокійніше, спокійніше! — тихо, але з притиском мовив він.
Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.
— Говори, ваша милость! — сказав князь Зацвіліховському.
Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:
— Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.
Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.
Закінчивши, він глянув на пана стражника.
— Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, — пообіцяв він йому.
Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.
— Желенський! — звелів князь. — Віднеси цього листа панові Скшетуському.
Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.
— Читай, — мовив він.
Пан Володийовський глянув і вигукнув:
— Призначення в поручики!
І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.
Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком — пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов'язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто–густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської — примас, поручиками в обох — високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті пан Ян. Але особи, які тільки виконували ці обов'язки, були в меншій пошані: між званням, що утвердилося у вжитку, і присвоєним за всією формою була велика різниця. Відтепер же, з огляду на князівський наказ, пан Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя–воєводи руського.
Але тоді як приятелі аж сяяли від радості, віншуючи Скшетуського із виявленою йому честю, його обличчя ні на мить не проясніло й залишалося такою самою застиглою суворою маскою. Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.
Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди–сюди по його квартирі, потираючи руки.
— Оце так так! — примовляв він. — Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.
— Аби тільки Господь повернув йому щастя! — озвався пан Заглоба.
— Отож–бо! Отож–бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м'яз.
— Він волів би відмовитися, — зауважив пан Лонгінус.
— І не дивно, добродію! — зітхнув пан Заглоба. — Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.
— Ваша правда!
— А що, пан Суфчинський, певно, помер? — запитав пан Володийовський.
— Певно, так.
— Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.
Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.
— Милостивий пане, — звернувся він до Підбип'яти, — князь намісником вашу милость призначив.
— О Боже! О Боже! — простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.
— Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, — пробурмотів пан Заглоба.
— Ну, а що з роз'їздом? — поцікавився пан Володийовський.
— Вирушаємо негайно, — відповів пан Скшетуський.
— Людей багато князь велів узяти?
— Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п'ятсот шабель.
— Гей, то це ціла експедиція, а не роз'їзд! Та коли так, пора у дорогу.
— У дорогу, у дорогу! — повторив пан Заглоба. — Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.
Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від'їзд дивилася сила–силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля — він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.