У кімнаті запанувала мовчанка, яку порушували тільки зітхання пана Лонгіна. Тим часом малий Володийовський підійшов до Скшетуського й потряс його за плече.
— Ти звідкіля прийшов?
— Від князя.
— І що?
— Виходжу на ніч із роз'їздом.
— Далеко?
— Аж під Ярмолинці, якщо буде вільна дорога.
Володийовський подивився на Заглобу, і вони враз зрозуміли один одного.
— Це у бік Бара? — пробурмотів Заглоба.
— Підемо з тобою.
— Спершу піди до князя і спитай, чи не призначив він тобі іншої роботи.
— Ходімо разом. Мені ще про щось у нього спитати треба.
— І ми з вами, — сказав Заглоба.
Усі підвелися й пішли. Князівська квартира була досить далеко, на другому кінці табору. У передній кімнаті вони застали чимало офіцерів із різних хоругов: війська звідусіль стікалися до Чолганського Каменя, усяк квапився під князеві стяги. Панові Володийовському довелося досить довго чекати, перш ніж вони із паном Підбип'ятою стали перед обличчям його ясновельможності, зате князь відразу дозволив і самим їхати, і кількох драгунів–русинів послати, щоб ті, зінсценувавши втечу з табору, пристали до Богунових козаків і про князівну що–небудь у них випитали. Володийовському ж він сказав:
— Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?
— Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine excepto і врятування вітчизни — наш обов'язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.
— І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.
Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.
— Ну що? — спитав його Скшетуський.
— Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.
— Ходімо разом.
Вони вийшли, а з ними пани Підбип'ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.
Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п'яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.
Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з'єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.
Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з'являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.
Він простяг панові Заглобі руку і сказав:
— Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?
— Та ось, супроводжую пана Скшетуського, — понуро відповів шляхтич.
Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п'яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:
— Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?
— Пусти мене, милостивий пане! — попрохав Скшетуський.
— Постривай.
— Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.
— Постривай! — повторив Лащ із настирливістю п'яного чоловіка. — Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.
Відтак знизивши голос, перепитав:
— А гарненька була, скажи?
Поручик насупив брови.
— Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.
— Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.
Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:
— Добродію... не забутися б мені, з ким маю честь...
Лащ витріщив очі.
— Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?
— Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! — гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.
— Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! — верещав стражник. — За шаблі, милостиві панове!
І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.
Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: "Бий! Бий!". Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь–якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.
І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: "Стій!" — і шаблі зникли у піхвах.