Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.
— Бачу! — вигукнула відьма.
— Що бачиш?
— Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.
— На дідька мені твій брат! — буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.
Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.
— Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! — мовила відьма.
— Що іще бачиш?
— Нічого... Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.
— Що?
— Битву! Ляхи тікають від козаків.
— А я женуся за ними?
— Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай–гай! Бережися малого рицаря.
— А князівна?
— Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.
Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.
— Який друг?
— Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.
— Старий! Напевно старий!
— Може, й старий.
— Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.
— Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.
— Це Я.
— Може, й ти. Яструб... Чи сокіл? Яструб!
— То я.
— Постривай. Уже не видно... У колесі дубовому, у піні білій... Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.
— А князівна при мені?
— Нема її, ти в обозі.
Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.
— Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай–гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.
Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з'явився потворний Черемис із в'язкою дров на плечах.
— Черемисе, опусти щит шлюзу! — гукнула дівка.
Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.
Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.
— Ти нічого більше не бачила? — спитав він її.
— Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.
— А не брешеш?
— Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять — волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.
— А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?
— Авжеж.
— І вона була у вінку?
— У віночку й білій сукні.
— А звідкіля ти знаєш, що той яструб — це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?
Дівка зморщила брови й задумалась.
— Ні, — мовила по хвилі, труснувши головою, — якби був лях, то був би орел.
— Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.
— Тож неодмінно вирішив їхати?
— Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.
Богун насправді читати не вмів, але соромився цього — здаватися простаком йому не хотілося.
— Ну то й їдь! — мовила відьма. — Щасливий ти — гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!
— І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму — не мужичку ж мені брати.
— Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.
— Я ж не гірший.
Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.
Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання — і сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.
І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення — так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, — наказуй, що хочеш! — а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.
Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: "Стій!". А втім, якщо й вибухав він, як полум'я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила — він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого–ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором'язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.