— Я знаю, — сказав він, — чому тобі кривдно, чому ти мені опираєшся! Для іншого свій сором дівочий бережеш — але нічого з цього, поки я живий, поки я козак, не вийде! Голота твій шляхтич! Шибайголова! Лях лукавий! На погибель же йому! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, й уже вона його, а ти, козаче, терпи, лобом об стінку бийся! Але я його дістану, шкуру накажу злупити, цвяхами приб'ю. Знай же ти, що Хмельницький іде на ляхів, а я йду з ним — і голубка твого знайду хоч під землею, а як повернуся, вражу його голову під ноги тобі кину.
Гелена не чула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил — незмірна слабість розлилася по тілу, в очах потемніло, у голові запаморочилося, і вона без тями упала на подушки.
Отаман якийся час стояв, блідий від гніву, з піною на губах; раптом він побачив цю неживу, безсило закинуту назад голову, і з уст у нього вирвався майже нелюдський крик:
— Уже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!
І впав на землю.
Дебела молодиця притьмом улетіла до світлиці.
— Що з тобою?
— Рятуй! Рятуй! — кричав Богун. — Убив я її, душу мою, світло моє!
— Ти що, здурів?
— Убив, убив! — стогнав отаман, заламуючи над головою руки.
Але Горпина, підійшовши до князівни, ураз збагнула, що це не смерть, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, заходилася рятувати дівчину.
За хвилину князівна розплющила очі.
— Ну, доню, нічого тобі не сталося, — сказала чаклунка. — Ти, либонь, його злякалася і зомліла, але млість відійде і здоров'я повернеться. Ти як горіх дівчина, тобі ще довго на світі жити і щастям тішитися.
— Ти хто? — ледве одводячи голос, запитала Гелена.
— Я? Слуга твоя, як отаман звелів.
— Де я?
— У Чортовому яру. Тут кругом пустеля, нікого, опріч нього, не побачиш.
— А ти теж тут мешкаєш?
— Це наш хутір. Я Донцівна, брат мій полковникує у Богуна, добрими молодцями верховодить, а я тут сиджу й тебе пильную у твоєму золотистому покої. Не хата — терем! Аж в очі б'є! Це він для тебе усе це привіз.
Гелена глянула на вродливе обличчя дівки, і воно здалося їй сповненим щирості.
— А ти будеш до мене доброю?
Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.
— Буду. Чом би не бути! — відповіла вона. — Але й ти будь доброю до отамана. Він сокіл, він славний молодець! Він тобі...
Тут відьма, нахилившись до Гелени, почала їй шепотіти щось на вухо, а під кінець вибухнула сміхом.
— Геть! — крикнула князівна.
РОЗДІЛ III
Уранці через два дні Донцівна з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса і дивилися на спінену на ньому воду.
— Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! — наказував Богун.
— У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.
— Чим же ви тут живете?
— Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.
— Я їм присягнути наказав. Молодці вірні — не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.
— Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна–звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, — то їхні кістки лежать.
— Ти їх мордувала?
— Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.
— Аби лиш лихого не побачити.
— Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.
— Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.
— А коли повернешся?
— Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб'ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб'ємо — вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.
— А як загинеш?
— На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.
— А як загинеш?
— Раз мати родила!
— Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?
— Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.
Отаман понуро задумався.
— Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.
— Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!
Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.
— Іди до дідька! — мовив козак.
— Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.
Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.
— Горпино! — мовив по хвилі.
— Що?
— Як я поїду, вона за мною тужитиме?
— Якщо не хочеш по–козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.
— Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.
— Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць–другий — милішим їй станеш.
— Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.
— Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть — тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? Їдь собі й повертайся.
— А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.
Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.
Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:
— Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!