— Як хочете,— сказав Лінгард.— Бо незабаром налетить шквал з дощем.
— Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом з своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.
— Це вже зроблено,— мовив Лінгард.— Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатись вислизнути від мене,— марна справа.
— Ви надто певні себе, пане капітан,— мовив Картер.— І якщо я переріжу кінець 2 під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.
— Тільки спробуйте,— застеріг Лінгард.— Я маю очі на бригу, юнацькі очі, що бачитимуть човен навіть тоді, коли ви брига не зможете бачити. Мені подобаються такі
1 Б о м-6 рамсель — прямий парус нагорі.
2 Кінець — всякий мотуз на кораблі, крім кодоли та снастей.
люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас і потоплю, щоб мені з місця не зійти.
Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.
— Присягаюсь лордом Гаррі! Але якби зо мною не було людей, я обов'язково зробив би цю спробу, просто заради спорту, хоч ви так певні своїх сил, капітане, що могли б підбурити і святого до непокори.
Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засміявшись, він зразу знову споважнів.
— Не бійтесь,— мовив він,— я не втечу. Коли ж трапиться різанина, на яку ви, здається, натякаєте, то обіцяю вам, що я теж буду на своєму місці і...
Він простяг руки і глянув на них.
— І ось ці руки подбають про це,— додав він, як і перше, безжурно розтягуючи слова.
Але господар брига, що сидів, спершись ліктями на стіл і закривши лице руками, несподівано запав у роздум, такий зосереджений і глибокий, що, здавалось, нічого не чув, не бачив і навіть не дихав. Вигляд цієї людини, захопленої думами, вразив Картера значно більше, ніж пригоди цієї ночі. Якби його дивний господар нараз зник з очей, він не почував би себе ніяковіше в цій каюті, де годинник настирливо вистукував марні хвилини штилю, щоб потім так само уперто вистукувати непотрібні хвилини шторму.
НІ
Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупій задушливій темряві, що дедалі все збільшувалась. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась і зависла над ним. Лише на півдні було видно тремтливий відблиск, сумний і кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на північ, немов доводячи неможливе, на темному тлі неба ще чорніший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготіння на воді зникло, і незриме море лежало німе й тихе, ніби нагло вмерло з жаху.
Картер нічого не бачив. Він почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темряві тихий шепіт, наче вони переказували одне одному таємниці, важливі чи ганебні. Ніч поглинала слова і полонила все, навіть звуки, не лишаючи нічого, опріч несподіванок, які, здавалось, шугали біля кожного, готові простягти свою жахливу таємничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навіть безжурна вдача
молодшого офіцера опіумних суден збентежилась в цю зловісну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Він нагло відчув щось непевне, якісь лихі ознаки з усіх боків. Це безглузде передчуття на мить злякало його, і він міцно схопився за кільце дверей каюти.
Голос Шоу, що пролунав коло самісінького його вуха, розігнав ці неспокійні думки.
— О! Це ви, пане. Таки вийшли,— сказав повільно помічник капітана.— Виявляється, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усіх чудних інцидентів цей найди-ЕОВИЖНІШИЙ. Човен закрадається до вас з безвісті і раптом виявляється довгожданим другом! Ви, мабуть, один із тих друзів, що їх шкіпер мав зустріти десь тут. Чи не вас часом? Я більше знаю, ніж ви гадаєте. Ми їдемо до... Ну, кажіть же... їдемо... гм, гм... Ви ж знаєте?
— Так. Я знаю. А ви? — невинно спитав Картер. Шоу на хвилину замовк.
— Де шкіпер? — запитав він нарешті.
— Він, немов скам'янілий, сидить там унизу. Де мій човен?
— Ваш човен теліпається за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як і зрадливий. Так само.
Картер рушив до гакаборту, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбік. Йому здалося, що ця ніч може довести когось до божевілля і той трахне його по голові, якщо він тільки в силі буде підняти лома. Картер зовсім роздратувався і голосно сказав, звертаючись до Шоу:
— А я думаю, що вам з вашим шкіпером поганенький кінець прийде.
— Я гадав, що ви вже в своєму човні,— хіба роздумали? — спитав біля нього низьким голосом Лінгард.
Картер навпомацки пішов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Він гукнув до човна і зразу ж почув хлюпання води біля прови, бо човна швидко підтягли до судна. Потім перехилився через бильця і нараз зник, наче впав у безодню. Лінгард ледве розібрав слова:
— Лови мене за ногу, Джоне.
З човна долинули глухі звуки і якийсь голос відказав:
— Єсть.
— Тримайтесь далі від підзору 1,— застережливо ска-1 П і д з і р — корпус корабля, нижче від борту і вище від кіля.
91
зав Лінгард.— Бриг може взяти хід назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.
— Добре, я подбаю,— почулась відповідь з води. Лінгард підійшов до лівого борту, пильно подивився
в чорну купу низьких хмар і наказав:
— Підбрасопте 1 для лівого галсу 2, містер Шоу. Тривожний і тужливий звук, схожий на зітхання якоїсь
величезної тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потім на мить стих, і натягнута снасть брига жалібно забриніла, вторячи погрозливому гурчанню вітру. Поволі великі й довгі хвилі вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне і неспокійне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту піну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем і бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на місці, здригаючись від вершечків щогл до кіля, а в темній височині несамовито тіпалися й лопотіли вітрила. Нараз обидва марселі надулись з подвійним гарматним пострілом, і бриг похилився набік. Шоу з усього маху впав на люк, а Лінгард, схопившись за бильця з надвітряного боку, відчув, як судно рва-нулось уперед. Палуба вирівнялась, і бриг пішов, полегшуючи натиск вітру на надуту поверхню вітрил. Тільки ідеальні лінії судна і досконала форма його корпусу врятували вітрила, а може й снасті, даючи спроможність майже перекинутому бригу з блискавичною швидкістю прокладати собі шлях. Лінгард глибоко зітхнув і тріумфально закричав до Шоу, що борсався під вітром і дощем, намагаючись добутись до свого командира: