— Так, ви здатні плести язиком...
— Ніколи не стрічав такого чоловіка,— мовив недбало Картер.— Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?
— Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами та іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?
— Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була лише звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!
— Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше,— сказав Шоу.— Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.
Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.
— Зараз почнеться вітер,— промовив він.
— Тоді, сер,— сказав встаючи Картер,— верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюсь, що ви повідомите про нас там, де ви будете!
— Я їду до яхти, а листа збережу,— рішуче сказав Лінгард.— Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містер Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило,— додав він, знизивши голос.
— Та-ак,— протяг Картер.— Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не ду-же-то допоможете їй. Краще я лишусь тут, щоб повідомити якусь канонірку...
— Ви мусите повернутись зі мною на своє судно! — рішуче сказав Лінгард.— Киньте думати про канонірку.
— Тоді я не виконаю наказу,— доводив Картер.— Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів в одкритому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.
— Дурниці!—гаркнув Лінгард.— Ви поїдете зі мною, покажете місце і... і допоможете. А я візьму вашого човна на буксир.— Це не переконало Картера. Тоді Лінгард поклав свою важку руку йому на плече.
— Ось послухайте, хлопче. Я — Том Лінгард, і на цих островах немає ні одного білого й тубільця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мій бриг, і ви тут мусите лишатись. Мусите!
Останнє "мусите" пролунало гостро й грізно, як пістольний постріл. Картер навіть одступив.
— Чи не маєте ви на думці силоміць затримати мене? — спитав він тривожно.
— Силоміць?—повторив Лінгард.— Це залежатиме від вас. Я не дозволю вам вишукувати якісь там судна, бо ваша яхта сіла в дуже невигідному для мене місці. А шлюпки ваші понаводили б сюди чортячих канонірок, що ширили б скрізь чутки про цю місцевість, спокійну, відлюдну й найбільш затишну. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на моє щастя ви натрапили на мій корабель. І я триматимусь свого.
Лінгард опустив свій важкий кулак на освітлену лампою чорну скатертину; дужі пальці міцно вп'ялися в тверду долоню. На мить він затримав кулак на столі, наче хотів показати Картерові, як він міцно тримає його в руках. Потім продовжив:
— Хіба ви не знаєте, в якому шершневому гнізді заплуталась ваша дурнувата яхта? Скільки, на вашу думку, коштує тепер їхнє життя? Ані копійки, якщо вітер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справді так! І може зараз, коли ми з вами сперечаємось, уже запізно.
Лінгард стукнув пальцями по столу, і чарки, наче прокинувшись від його промови, тоненько й жалібно задзвеніли. Картер стояв, спершись на шафу. Він був уражений несподіваним тоном розмови і не спускав очей з обличчя Лінгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каюті тяг-лось кілька секунд, але Картерові, що тривожно чекав, воно видалось надто довгим. Нараз він почув чітке цокання годинника, і йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.
— Канонірка! — вигукнув Лінгард, наче тільки в цю мить усвідомив незвичайну складність становища.
— Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже скоро вам нікуди буде повертатися. Ваша канонірка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа і навіть знаку. Анічогісінько! Вам треба не шкіпера з кано-нірки. Вам потрібний я. Бо ви не уявляєте свого щастя, а я знаю своє. Ось слухайте...
Він торкнувся пальцем Картерових грудей і сказав з несподіваною лагідністю в тоні:
— Я білий зверху і всередині і не кину на поталу беззахисних людей, особливо жінку, а якщо зможу — допоможу їм. Коли ж я не допоможу, то ніхто вже не допоможе. Розумієте — ніхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як і інші люди; я не дам їм загинути, бо не можу байдуже ставитись, коли трапилось лихо.
Голос його був переконливим і майже ласкавим. Він тримався за ґудзика Картерової куртки і злегка притягував його, конфіденціально продовжуючи:
— Так трапилось, містер Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на місці, аніж дозволив би здіймати бучу в цьому морі ради якоїсь там чортової яхти. Я повинен зважати на життя інших людей, моїх друзів, на обіцянки і... і на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас,— закінчив він.
Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:
— Кріпи бом-брамселі 1, тиндале!
— Дивний випадок,— пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу.— Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитесь скорше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж з того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутись до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж може хоч трохи став би їм у пригоді... хоч все це дуже дивне... Можна мені їхати в своєму човні?