— Все гаразд. Витримав!
Шоу спробував заговорити. Але зразу ж наковтався теплої води, що її вітер цілими водоспадами лив на судно. З кожної реї й ванти 3 стікали у надвітряний бік могутні струмені води. Здавалось, що цей переможний, нестерпучий потоп ніколи не скінчиться. Та нараз він спинився. За кілька хвилин злива пробігла вздовж брига, і раптом висока сива стіна відійшла в темряву під лютий шепіт розірваних хмар, що теж одсувались. Вітер почав залягати 4.
1 Брасопити — набирати парусів для повного ходу.
2 Галс — напрямок.
3 Ванти — мотузяні скрепи для щогл.
4 Залягати — вщухати.
На північній частині обрію в темряві з'явились три зірки, що миготіли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавців; рівний край хмари відсувався по небу, як величезна залізна штора, що змотувалась вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свіжість дмухнула з зоряного неба, наче цим штормом було отворено двері в новий світ. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторінь; земля виринула з-під темного покрову, щоб зайняти місце в оновленому і без краю блискучому всесвіті.
Бриг, трохи нагнувшись, легко біг по воді, зневажливо штовхаючи вбік юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежній темряві моря широку смугу кипучої піни. Далеко за кормою, на кінці кодоли, що занурювалась часом у шумливу піну, плив за бригом невеликий темний силует.
Лінгард вийшов на корму і, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду він заспокоївся. Шлюпка йшла на буксирі, на кінці довгої кодоли, і Лінгард одвернувся, пильно глянувши у надвітряний бік. Було пів на першу, і Шоу, заступлений Вазубом, пішов униз. Перед тим, як спуститись, він сказав Лінгардові:
— Я піду, сер, якщо ви не збираєтесь піддати ходи.
— Не зараз,— відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.
На верхній палубі темношкірі матроси, в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї і розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступились, щоб дати місце, і він сів.
— Люди, це був великий дощ і страшний вітер,— авторитетно промовив він,— але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.
Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.
Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Але ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.
— А ви чули, як він кричить на вітер — навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.
— Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощились разом із щоглами, як і наші прау {,— сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.
— Так,— погодився касаб.— Всі білі — діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а ними він безперечно володіє) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер, через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.
Кілька голосів промурмотіло: "так, так". Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.
Бригову прову спрямовано було так, щоб обминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтенних вигукнули разом, сповістивши, що перед провою — земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, поки з'явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятись провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням
1 Прау — великий човен, чайка.
судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.
В той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, в чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, слідкувала за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів !, важке хлюпання й голосну розмову — і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та скоро все зникло з очей. Потім ще раз з'явилось в далечині і зовсім щезло.
— Нащо вони спустили човна?!—гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатись за човном і виявити... Що ж виявляти? Він зразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?
Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.