Лінгард говорив з ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадались до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він з своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв'язатись з тими прау, яких він бачив і обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх... Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий з ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку... певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі... Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймав
Т а л і — мотузки на блоках для спуску човна з корабля.
ся і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалось, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборту, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтись ближче й гукнув:
— Гей, бриг! Якесь ушкодження?
Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і лише згодом почулося коротке: — Ні!..
— Ви ще довго лежатимете в дрейфі? 1—гукнув Картер.
— Не знаю. Тримайтесь далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.
— Одпусти, Джоне!—наказав Картер.—Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.
Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір'я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.
— То ракети, чи що? —крізь зуби спитав один матрос.
— Так, ракети,— сердито відповів Картер.— А що то далі буде? — понуро пробурмотів він сам до себе.
У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилась, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В той же час Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув
1 Дрейф — безвладна позиція судна під вітром.
виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.
Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках 1 і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за плигаючим судном, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище і непевне майбутнє.
Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.
IV
Бриг, керований Лінгардом, ще півдня лавірував протоками, поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він обминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з над-вітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.
— Ось вона!—крикнув Шоу, зодягнений в чистий білий костюм.— Добре вона загрузла, сер? І на мою дум^ ку,— в намулі.
— Так, це намул,— поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей.— Збийте грот, м-р Шоу,— наказав він, пильно дивлячись на яхту.— Ми ще попокрутимось тут.
Він поклав трубу й відійшов од поруччя. З годину ще поповодив він з недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалось, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатись від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук
1 Банка — лава на човні.
матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше, як три фути; а коли бриг підходив до схованих, довгих і гострих рифів, де лот був ні до чого, стерно повертали тільки тоді, як водоріз торкався вузької смуги піни, що обрамляла рифи.
Лінгард любив свій бриг, як люблять тільки чоловіки Ця любов була така велика, що він заспокоювався лише тоді, коли бриг виявляв усі свої властивості (силу, відданість, витривалість), задовольняючи його вибагливі вимоги у найвищій мірі. Кожен помах вітрил, що злітали в повітрі, захоплював його серце гострою насолодою. А ніжний шепіт води, який виявляв, що його чудове судно ні на мить не міняло свого курсу, був йому дорожчий, ніж комусь іншому ніжне шептання ласкавих слів. У такі хвилини він жив інтенсивно, і в розпалі сильного почуття йому хотілось притиснути до грудей своє маленьке судно. Воно було для нього цілим світом, сповненим справжньої радості.
Люди на яхті, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли біля цього відлюдного берега, незабаром розчаровано помітили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Він лавірував, пробиваючись між гострих скель, мабуть, щоб зв'язатися з ними і допомогти. На спільну думку яхтового екіпажу, мало толку можна було сподіватися від такого судна. Тільки капітан яхти зауважив боцманові: