Лінгард пройшов до правого борту і, тримаючись рукою за бакштаг почав прислухатись, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці2 сповнились придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стих, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Але мовчання знову оповило бриг, поки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:
— Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.
— Добре, м-р Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.
— Хлопцеві, певно, приснилось. Я теж маю добрий слух і... — Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів лише невиразним бурчанням. Лінгард продовжував прислухатися. На корму один за одним вийшли три матроси і почали поратись біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувались. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.
— Серанг! — покликав він стиха.
Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкались приступок. Закла-
1 Бакштаг — мотуз, що тримає щоглу.
2 Шканці — центральна частина горішньої палуби.
вши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.
— Хто був на вахті? — спитав Лінгард.
— Бедрун Бегіс,— відрапортував хрипко Вазуб.
— Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.
— Ніч ховає човна.
— А ти бачив його?
— Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.
— Чому ж ти тоді не доповів? — гостро спитав Лінгард.
— Мелім сказав: "Нічого нема", хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці у нього чи в тебе, туане?
— А ти щось чуєш тепер?
— Ні, вони спинились. А може, загубили корабель — хто його зна? Може, й бояться...
— Гаразд! — пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи.— Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?
— Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!
Він простяг руку, показуючи за борт.
— Ідуть сюди,— додав він рішуче. Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:
— Щось там на воді, сер! Перед самою провою!
— Гаразд! — відгукнувся Лінгард.
Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.
— Який це корабель?
— Англійський бриг,— трохи вагаючись, відповів Лінгард.
— А, бриг! А я гадав, щось більше,— провадив розчаровано й спокійно голос з моря.— Я під'їду до борту, якщо дозволите!
— Не під'їздіть! — гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.
— Не під'їздіть, якщо не хочете втратити човна. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?
Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен прича-
4 Д. Конрад
81
лив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.
— Зараз я вам покажу.
А за хвилину промовив тихше, але виразно:
— Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!
Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з'явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п'ятеро людей. їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулась на човен.
— Нас п'ятеро,— лунав той же спокійний голос із темряви, яка здавалась тепер ще чорнішою.— Четверо гребців та я. Ми з яхти — з британської яхти.
— Підіймайтесь на борт! ^-гукнув Лінгард.— Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці з схованої десь канонірки.
— Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!
Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: "Хлопці, од-штовхніться трохи", потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:
— Добривечір... Сер капітан?
— Ні, він на кормі! — буркнув Шоу.
— Ідіть сюди, йдіть,— нетерпляче покликав Лінгард. Малайці покидали свої місця і мовчки скупчилися коло
грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те ж привітання спокійно й повагом:
— Добривечір... Сер капітан?
— Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?
— Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажились. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.
— Ви побачили мене! — вигукнув Лінгард.— Коли? В який час?
— Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами і ледве вибралися звідти. А коли ми об'їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть*, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об'їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.
— Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день,— сказав Лінгард.— Де ж ваше судно? — нетерпляче спитав він.
— Загрузло у густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен — це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я — другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.
— На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?
— Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.