Трофимов. Ви знаєте, я від усієї душі співчуваю.
Л ю б о в Андріївна. Але треба це інакше, інакша сказати... (Витягає хусточку, на підлогу падає телеграма). У мене сьогодні так тяжко на серці, ви не можете собі уявити. Тут гамір, дрижить душа від кожного звуку, я вся дрижу, а піти до себе не можу, мені самій у тиші страшно. Не судіть мене, Петю... Я вас люблю, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянусь вам, тільки ж, голубчику, треба ж учитися, треба скінчити курс. Ви нічого не робите, тільки доля кидає вас з місця на місце, так це дивно... Адже правда? Так? І треба ж щось з бородою зробити, щоб вона росла як-небудь... (Сміється). Смішний ви!
Трофимов (піднімає телеграму). Я не бажаю бути красенем.
Л ю б о в Андріївна. Це з Парижа телеграма. Щодня одержую. І вчора, і сьогодні. Цей дикий чоловік знову захворів, знову з ним погано... Він просить пробачення, благає приїхати, і справді-таки мепі слід би поїхати в Париж, побути біля нього. У вас, Петю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, безталанний, а хто там догляне його, хто стримає його від помилок, хто подасть йому вчасно ліки? І що ж тут ховатися чи мовчати, я кохаю його, це ясно. Кохаю, кохаю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Потискує Трофимову руку). Не думайте, Петю, поганого, пе кажіть мені нічого, не кажіть...
Трофимов (крізь сльози). Ради бога, простіть за од-вертість: він же вас обібрав!
14 А, Чехов
377
Любов Андріївна. Ні, ні, ні, не треба говорити так... (Затуляє вуха).
Трофимов. Він же негідник, тільки ви одна не знаєте цього! Він негідник, нікчема...
Любов Андріївна (розгнівавшись, але стримано). Вам 26 років або 27, а ви й досі гімназист другого класу!
Трофимов. Нехай!
Любов Андріївна. Треба бути мужчиною, у ваші роки треба розуміти тих, хто кохає. І самому треба кохати.., треба закохуватись! (Сердито). Так, так! І у вас немав чистоти, а ви просто чистьошка, смішний дивак, виродок..,
Трофимов (з жахом). Що вона каже!
Любов Андріївна. "Я вищий над кохання!" Ви не вищий над кохання, а просто, як каже наш Фірс, недотепа. У ваш вік не мати полюбовниці!..
Трофимов (з жахом). Це жахливо! Що вона говорить?! (Хутко йде до зали, схопившись за голову). Це жахливо... Не можу, я піду... (Виходить, але зразу ж повертається). Між нами все кінчено! (Виходить до передпокою).
Любов Андріївна ґ кричить навздогін). Петю, чекайте! Чудна людина, я пожартувала! Петю!
Чути, як у передпокої хтось поквапно йде по сходах і враз з гуркотом падає вниз. Аня і Варя скрикують, але слідом чути сміх.
Любов Андріївна. Що там таке?
Вбігає Аня.
Аня (сміючись). Петя зі сходів упав! (Вибігає). Любов Андріївна. Який дивак цей Петя...
Начальник станції зупиняється серед зали і читає "Грішницю" О. Толстого. Його слухають, та ледве він прочитав кілька рядків, як з передпокою чути звуки вальсу, і читання уривається. Всі танцюють. Проходять з передпокою Трофимов, Аня, Варя і Любов Андріївна.
Любов Андріївна. Ну, Петю... ну, чиста душа... я пробачення прошу... Ходімо танцювати... (Танцює з ним).
Аня і Варя танцюють.
Фірс входить, ставить свого палицю біля бічних дверей. Яша теж увійшов з вітальні, дивиться на танці.
Яша. Що, дідусю?
Фірс. Нездужаю. Раніше у нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за пошто-
$им чиновником і начальником станції, та й ті не так-то охоче йдуть. Щось я підупав на силі. Покійний пан, дідусь, усіх сургучем лікував од усіх хвороб. Я сургуч приймаю іцодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього й живий.
Я ш а. Набрид ти, діду. (Позіхає). Хоч би ти вже скоріше Здох.
Фірс. Ех, ти... недотепа! (Бурмотить),
Трофимов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні
Любов Андріївна. Merci. Я посиджу... (Сідає)щ Стомилась.
Входить Аня.
Аня (схвильовано). А зараз на кухні якийсь чоловік Казав, що*вишневий сад уже продано. Л ю б о в Андріївна. Кому продано? Аня. Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофимовим)*
Обоє виходять до зали.
Я ш а. Це там якийсь дідок балакав. Чужий.
Фірс А Леоніда Андрійовича ще немає, не приїхав. Пальто на ньому легеньке, демі-сезон, дивись, ще застудиться. Ех, молоде-зелене!..
Л ю б о в А н д р і ї в н а. Я зараз умру. Підіть, Яшо, довідайтеся, кому продано.
Я ш а. Та він давно пішов, той дід. (Сміється).
Любов Андріївна (з легкою досадою). Ну, чого ви смієтесь? Чого раді?
Я ш а. Надто вже Єпіходов смішний. Пуста людина. Двадцять два нещастя.
Любов Андріївна. Фірс, якщо продадуть маєток, то куди ти підеш?
Фірс. Куди накажете, туди й піду.
Любов Андріївна. Чого в тебе обличчя таке? Нездужаєш! Пішов би краще спати...
Фірс. Так... (З усмішкою). Я піду спати, а хто тут без мене подасть, хто порядкуватиме? Сам на весь дім.
Я ш а (до Любові Андріївни). Любов Андріївно! Дозвольте звернутись до вас з проханням, будьте такі ласкаві! Коли знову поїдете до Парижа, так візьміть і мене з собою, будьте ласкаві. Залишатися тут мені аж ніяк неможливо. (Озираючись, напівголосно). Що ж там казати, ви самі бачите, країна неосвічена, народ неморальний, та й нудно, в кухні годують бридко, а тут ще й Фірс цей ходить, бурмотить різні непідхожі слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві!
Входить Пищик.
Пищик. Дозвольте просити вас... на вальсик, найпре-красніша...
Любов Андріївна йде з ним.
Чарівна, все-таки сто вісімдесят карбованчиків я візьму у вас... Візьму... (Танцює). Сто вісімдесят карбованців...
Перейшли до зали.
Яша (тихо наспівує). "Чи ти збагнеш в душі моїй тривогу..."
В залі постать у сірому циліндрі і в картатих панталонах, махав руками і стрибав; вигуки: "Браво, Шарлотто Іванівно!"
Дуняша (зупиняється попудритись). Панночка велить мені танцювати — кавалерів багато, а дам мало,— а мені від танців в голові наморочиться, серце стукає. Фірсе Миколайовичу, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що мені дух перехопило.
Музика стихав.
Фірс. Що він тобі сказав? Дуняша. Ви, каже, як квітка. Яша (позіхає). Темнота... (Виходить). Дуняша. Як квітка... Я така делікатна дівчина, страх люблю ніжні слова. Фірс. Закрутишся ти.