Варя. Я не подивилась.
Пауза.
Та й розбився у нас градусник...
Пауза.
Голос у двері 8 двору: "Єрмолаю Олексійовичу!"
Лопахін (ніби давно чекав на цей голос). Зараз! (Хутко виходить).
Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок з одежею, тихо ридає. Відчиняються двері, обережно входить Любов Андріївна.
Любов Андріївна. Ну що?
Пауза.
Треба їхати.
В а р я (вже не плаче, витерла очі). Так, пора, мамонько. Я до Рагуліних устигну ще сьогодні, аби тільки не спізнитися на поїзд...
Любов Андріївна двері). Аню, вдягайся!
Входять Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. Гаєв вдягнений у тепле пальто з башликом. Збираються слуги, візники. Біля дверей клопочеться Єпіходов.
Любов Андріївна. Тепер можна і в дорогу! А н я (радісно). В дорогу 1
Гаев. Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Покидаючи назавжди цей дім, чи можу я не сказати, чи можу утриматись, щоб на прощання не висловити ті почуття, які сповнюють тепер усю мою істоту...
Аня (благально). Дядю!
Варя. Дядечку, не треба!
Гаев (похмуро). Дуплетом жовтого в середину... Мовчу...
Входить Трофимов, потім Лопахін.
Трофимов. Що ж, панове, пора їхати! Лопахін. Єпіходов, мов пальто!
Любов Андріївна. Я посиджу ще одну хвилиночку. Наче я раніше ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, які стелі, і зараз я дивлюсь на них з жадобою, 8 такою ніжною любов'ю...
Гаєв. Пам'ятаю, коли мені було шість років, на зелені свята я сидів на цьому вікні і дивився, як батько мій ішов до церкви...
Любов Андріївна. Всі речі забрали?
Лопахін. Здається, все. (До Єпіходова, надягаючи пальто). Ти ж, Єпіходов, гляди, щоб усе було гаразд!
Єпіходов (говорить хрипким голосом). Будьте спокійні, Єрмолаю Олексійовичу!
Лопахін. Що це в тебе такий голос?
Єпіходов. Зараз воду пив, щось проковтнув.
ЯшаСз презирством). Темнота...
Любов Андріївна. Поїдемо — і тут не залишиться жодної душі...
Лопахін. Аж до весни.
Варя висмикує із клунка парасольку,—схоже, ніби вона .чи мі рилась; Лопахін удає, що злякався.
Варя. Та що це ви... Я й не думала.
Трофимов. Панове, ходімо сідати в екіпажі... Вже пора! Зараз поїзд прийде!
Варя. Петю, ось вони, ваші калоші, біля чемодана. (Крізь сльози). І які вони у вас брудні, старі...
Трофимов (взуваючи калоші). Ходімо, панове!
Гаев (дуже збентежений, боїться заплакати). Поїзд— станція... Круазе в середину, білого дуплетом в кут... Любов Андріївна. Ходімо!
Лопахін. Всі тут? Нікого там нема? (Замикає бічні двері ліворуч). Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!
Аня. Прощай, доме! Прощавай, старе життя! Трофимов. Здрастуй, нове життя!.. (Виходить з Анею).
Варя оглядав кімнату і не поспішаючи виходить. Виходять Яша і Шарлотта з собачкою.
Лопахін. Значить, до весни. Виходьте, панове... До побаченції!.. (Виходить).
Любов Андріївна і Гаєв залишилися вдвох. Вони ніби чекали на це, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.
Г а е в (у розпачі). Сестро моя, сестро моя...
Любов Андріївна. О мій милий, мій ніжний, прекрасний сад!.. Моє життя, моя молодість, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..
Голос Ані, весело, закликаючи: "Мамо!.." Голос Трофимова, весело, збуджено: "Ау!.."
Л ю б о в Андріївна. Востаннє поглянути на стіни, на вікна... По цій кімнаті любила походжати покійниця мати.
Гаєв. Сестро моя, сестро моя!..
Голос Ані: "Мамо!.." Голос Трофимова: "Ау!.."
Любов Андріївна. Ми йдемо!..
Виходять.
Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від'їздять екіпажі. Стає тихо. Серед~тиші лунав глухий стук сокири по дереву, який звучить самотньо й тоскно. Чути кроки. Із дверей, що праворуч, з'являється Фірс. Він вдягнутий, як завжди, в піджаку і білій жилетці, на ногах капці. Від хворай.
Фірс (підходить до дверей, торкає за ручку). За" мкнено. Поїхали. (Сідає на канапу). Про мене забули... Байдуже... я тут посиджу... А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не вдяг, в пальті поїхав... (Стурбовано зітхає). Я, бач, не подивився... Молоде-зелене! (Щось бурмотить, чого не можна зрозуміти). Життя, бач, пролинуло, ніби й не жив... (Лягає). Я полежу... Силоньки, бач, у тебе нема, нічого не залишилось, нічого... Ех, ти... недотепа!.. (Лежить нерухомо).
Чути далекий звук, мов з неба, ніби урвалася струна, завмираючий, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукотять по дереву.
Завіса
1904