Віщий Олег

ПОЛЮВАННЯ З СОКОЛАМИ

Довкола мовчала, упокорена осінню, земля. Мовчали ліси і гаї, прибиті легкою позолотою; німували озера й ставки, і навіть річка Трубіж немовби спинила плин, підставивши своє очеретяне плесо журавлиним ключам, що падали з неба, зі своєї перелітної дороги. Ранкові тумани над нею колошкали посвистом крила диких качок, стогони, крякання птахів. Десь в очеретах бив хвостищем по воді старезний вирлоокий сом. А може, то був добрий Водяник. Прудка смугаста щука легко хапала своїми гострими зубіями зледачілих від ситості линків і карасів. Зелені жаби також зледачіли під осінь, мовчки перестрибували по багнистому купинню, тоскно вдивляючись у цей незбагненний зелений світ своїми сумними, прощальними поглядами. Осінь нагадувала про втому, пересит життя, про його конечність. І людині хочеться впасти на купу пахучого сіна й заснути. Та ось сонце вже проглянуло з туману, зблиснула роса, ожила всюдисуща комашня, і якась дзигзиста муха не дасть тобі супокою, буде лоскотати обличчя, руки, доки не змусить витрусити з голови мрійливість і крокувати своєю стежкою далі. Треба йти, провалюватись у ковбанях, хлюпати по мілководдю, добиратись до човна, що стоїть ген у кущах лозняку і перепливати річку на другий берег. Там пасуться табуни коней і стадо корів. Тож пастух Окомир залишає на цьому березі свого мурого коника і трьох псів, що з ним бережуть худобу, пересідає у човник і простує уздовж очеретів до того берега Трубежа. На зелених отавах роздолля. Копиці сіна уже звезені на обійстя, під повітки, готові до зимових стуж. І в пастуха нині більше часу, бо довші ночі, пізніші світання. І череди спокійніші, не те що навесні. Можна і рибки у ятері набрати, і невода розставити. Земля мовби прикрита золотистим ранковим серпанком туману. Але дихається легко — густий прохолодний трунок трав бадьорить дух, п'янить голову, вигострює зір. Ондечки де його череда і табун, що бродять по шиї в тумані, Вдалині принишкли осінні гаї. Там князь Превлад і його тіуни поставили сіті перевісищ — виловлюють обважнілі ситі зграї перелітних птахів. І йому також наглядати за тими перевісищами, щоби вчасно покликати ловців, коли сіті будуть уже повні. У цю мить спокійних, неквапливих передумів щось упіймав вигострений зір пастуха: здалося йому, що той далекий гайок, де пасуться коні й корови, рушив з місця і став наближатись до Пересіченя. Через деякий час йому здалося, що то вже і не гайок, а табуни коней зірвалися з місця і мчать до града. Отоді вже пастух Окомир збагнув, що то не дикі табуни коней, що їх вправно веде рука верхівця. Суне якась орда... Вихором вискочив зі свого човна, знову пересів на мурого коника і погнав його до Пересіченя. Він перший приніс звістку про небезпеку. Заворушився стольний град уличів. Заскрипіли двері стаєнь, затупотіли копита мостинами вулиці — всі бігли до вічевої площі. Князь Превлад уже стояв із Окомиром на помості, Давно вже ординці не топтали землі уличів. Ось згадали. Уличам не вперше відкидати їх. Князь Превлад ділить городян на сотні, призначає соцьких; двірські люди роздавали мечі й списи. І раптом Окомир щось пригадав, зірвав шапчину у пошані до князя: — Княже, не осуди слово моє. Але хочу спитати — чи можеш попросити і свого гостя, князя деревського, о помочі? — Маломира? Та він учора подався додому,— спохмурнів чолом Превлад і скривився так, наче мусив борсатись у тенетах, як спійманий журавель. — Дозволь іще слово...— не відставав Окомир. — Не до слів порожніх! — розсердився Превлад. Бо й сам себе гриз, навіщо відпустив Маломира. Але хто знав? Був у нього деревський князь із невеликою дружиною — і вже нема. Тиверські князьки не захотіли його підперти супроти київського находника — Київ надто далеко від них і клопоту тиверцям не завдавав. Тому і Превлад не пристав до Маломира. Та ще й княгиня Слуда додала перцю, мовляв, не захотів собі взяти в жони їхньої дочки, не бути йому в ласці уличанського князя. Отож і поїхав Малко ні з чим. А тепер як просити у нього помочі? Даремна порада цього обідраного мудреця! Окомир тупцяв розкислими від болота шкуряками, бгав у руках шапчину, ковтав обиду на князя. Пощо чванливо каже, що його слова порожні? Не дослухав же його! А він хотів спитати, якою дорогою пішов деревлянський князь. Він би обмізкував, як вийти тому навпростець і попросити о помочі. За своє життя Окомир обходив усі стежки свого краю, босими п'ятами позбивав усю росу трав, обмацав руками кожну п'ядь землі. Йому легко і просто на ній — рідна земля йому завжди допоможе, підкаже... Пощо цей Превлад гонориться, називає його слова порожніми? Окомир не міг всього цього сказати князеві і сухими ковтками ковтав образу, як гарячу пилюку. Князь уже і не дивився в його бік. Окомир таки прохрипів: — А якою дорогою... пішли деревські люди? — Іди-но краще пастушити, чоловіче. Мене зовсім не переймає, де зараз мій учорашній гість. Був — і пішов. Треба думати про захист града! — Превлад сплигнув з помосту на землю і важкими, товстенними ногами почвалав додому. — Ану злазь з помосту,— штовхнув розгубленого пастуха княжий тіун.— Чудисько смердюче! Тьху!.. Пхається, бач, поруч із князем стати... Окомир якось боком сплигнув додолу, забив собі плече об поміст, хтось хикнув йому в обличчя, хтось піддав легенького стусана під бік. Що вдієш — такі вже вони, уличани, родаки кревні! Як і всі люди на світі, залюбки зневажають найвищу душу заради миттєвого власного вивищення хоч над кимось, хай навіть над пастухом. Хлібом не годуй, дай зневажити зневаженого владцею!.. Як побитий безневинний пес, вибрався Окомир з вічевої площі. Попхався до річки, відшукав свого човника. Дерев'яні вежі Пересіченя, вали й тереми княжого града танули в сонячній імлі. Даремно, княже, і ти, люд наймитський, возносишся гординею. Прийде і на вас справедливий суд Перуна. Пощо плюєте в чисту душу? Що не вмів леститись і мовити єлейні слова? А говорив з князем яко з людиною, рівною людині... Хто знав, що то найбільша образа для володаря — урівняти його з простолюдином. Думав, велеможець — хто має веле багатства і веле розуму. А воно задирається, яко дурень. Усі знають, що на дурнів нема рятунку. Якщо вже такий — то до кінця. Навіщо йому той Превлад? Він сам собі князь. І зробить так, як хоче зробити. Ось перепливе річку, сяде на свого мурого коника. А в того коника крем'яні копитця! І вогонь в очах, і гаряча кров у тілі. Помчить його, яко птах, напереріз деревській дружині — і заверне її іменем народу уличанського. І тоді вдарять вони з обох боків на тих нападників. Го-го, як двигтітиме під копитами земля, коли будуть назад котитись! Як намислив, так і вчинив. Коли Пересічень оточила Олегова дружина, князь Превлад лишень зойкнув. Де той Київ, думав, де та земля полян-русів, а вже он зазіхає київський володар на Пересічень. Його крикуни нахабно вимагають: — Гей, ви, котрі уличі! А нехай-но ваш князь гладенний відчиняє ворота! І покладе нехай свій меч і свій щит до наших ніг. Уличі мовчали. Пощо тому Олегові забаглося взяти їхній град і їхню землю? Маломир казав, що захланний той Олег-находник, добереться й до них. І як начаклував — ондечки завойовник уже під валами града. Не довго думаючи, Превлад виставив на вал і своїх огласителів. Вони прокричали: — Пощо наш князь має класти свій меч? Є володарем у своїй землі — на чужу не посягає. У соуззя ні з ким не вступає. Живе сам по своїй волі. Замовкли у таборі находників. А в Пересічені були переконані — відступить тепер Олег. Але ні — за якийсь час Олегова рать щільніше обступила вали града і почала брати їх приступом. Пошкодував Превлад, що звірив Олегові свою таємницю, мовляв, живе сам по собі, ні з ким не дружить, ніхто не прийде на підмогу!.. Бий, скільки хочеш! Хапався Превлад за своє товсте черево і порожню голову. Від лютости на себе запекло бився і сам, не допускаючи до градських воріт Олегових воїв. Уже і його тіла сягли чужинські мечі, проткнули списом плече, аж кольчуга прогнулась. Дивлячись на нього, пересіченці і собі не покладали мечів. І так було три дні. І не було ніякої полегші. І не було ні поради, ані надії. Минав четвертий день. Раптом дозорець на валах забачив якусь дружину. Певно, підмога лютому Олегові. Тоді вирішив Превлад, що то вже йде його смерть. Велів кликати волхвів, усім одягти чисті сорочки — на той світ людина мусить з'явитись чистою, щоб стати на суд богів. Мовчки переодягались уличі у свої святочні сорочки. По темних хатинах давились у риданнях жони і матері. Над Пересіченем зависла чорна туга. На овиді з'явились і посунули на град важкі грозові хмари. Величезна тінь від них падала на землю, і не видко було, скільки тієї дружини наступало на Пересічень. Здавалося, що та невідома дружина наближалась до града і тягла за собою чорні грозові хмари. Коли Превлад з усіма пересіченцями рішуче підняли мечі, щоби востаннє захистити землю власними тілами, у таборі находників здійнявся лемент. З високих валів захисники града бачили, як чиясь дружина навально врізалась у табір Олегового війська, як його вої почали відбиватись і розбігатись по полю. І тоді на валах хтось крикнув: — Чого ж ми стоїмо! Наляжемо звідси! — І пересіченці скотились з валів з гиком і трубним криком і вдарили по Олеговій раті у спини. По полю розбігались і пішці, і варяги в турячих рогах на шоломах. Іскрились мечі, що шалено збивали один одного. А бог Перун уже шугав на своїй вогненній колісниці у хмарах, зганяв докупи блискавиці і переможно гримів... Важкі холодні краплини дощу густо посипались з небесна розгромлене баралище. На ньому безрушно лежали тіла забитих, і невідомо, хто вони — уличі, поляни, деревляни, варяги... Превлад роззирався довкола і не угледів, як до нього наблизився Маломир та отой обідраний пастух, що трясся на мурому конику. Щось дряпонуло князеві Превладу біля серця. Ось хто завернув деревлян! Коли б не ця допомога... Мовчки обійняв молодого деревлянського князя. На Окомира — і вусом не повів. А Маломир йому: — Ох і болять же руки від сеї пекельної роботи! Це вже вдруге в цьому році бився з Олегом. Ба! Превлад промовчав і не сказав, що хоча уже за плечима має півсотні літ, ця битва у нього перша. — Ходімо додому, треба відпочити. — Треба, так! — сміявся збуджено Маломир і блискав своїми синіми очима до Превлада: чи ця битва змінила його впертість? Перемогу цю здобули над лютим Олегом у соуззі. А поодинці він би їх покришив як капусту. Превлад послав гінця до града вперед. Уже й зовсім важкі хмари спустились над землею — громи переможно вітали звитяжних князів. Як не подякувати богові Перуну за його допомогу? Завернули до требища. Волхв очікував гостей, біля його ніг тліла велика купа жаровиння і стояло на прив'язі два бички. Волхв дякував Перуну за перемогу, за охорону уличанського народу. — Слава тобі, що розкрив сьомі небеса і викотив золоті колеса, золоті та ще й вогненні. Над хмарою хмару женеш, вогнем освіщаєш, дощем ворога заливаєш. Як у когута нема яйця, так і у ворога нашого нема стріл... Пошли нашій землі і владикам нашим тридцять своїх воїв у золотокованих сорочках, з луками і стрілами, хай відбивають вони від нас підступи і обиди, влазливі слова і облуди... Спусти нам свої громи і Маланью, щоб ними відстрілюватись від ворогів. Хай зміцняться узи з сусідами нашими... Волхв раптом підійшов до натовпу, вихопив дівчину, закриту зверху багряницею, підвів її до Маломира і крикнув: — Перуном, захисником нашим, тобі велено її взяти в жони. Бери і веди у свій дім і будеш могутом у своїй землі. І захистять тебе стріли Перунові і його вогненний меч... Різкий удар грому луною прокотився по небесному полю, Маломир заплющив очі, і в цю мить волхв з'єднав руки князя і дівчини. Це була старша дочка Превлада і Слуди... * * * Окомир подався до своєї старої хижки, що стояла під самим гаєм. Ніхто його там не чекав. Давно вже самотнім топтав стежки на цім світі. Тіло гуділо від утоми, здавалося, чорти молотили його ціпами. Ледве добрався до свого ложа й упав, не роздягаючись. Гарячий сон зморив його в своїх обіймах враз. Снилися пастухові Окомиру його сини, що летіли у вогненних колісницях і метали на землю червоні стріли-блискавки. Пливла перед ним безконечна дорога, і шалений його літ через луки й ліси навперейми деревлянам. І ще снилося щось неясне й тихе. Може, то прилітала душа його нещасної жони, заколисувала його сумну самотину... Прокинувся від якогось оклику. У віконця хатки вже заглядав світанок. Зорі тьмяніли, а в небі вистеляла свої золотисто-білі шати Денниця-зоря. ___ — Хто тут? — схопився з місця. — Господарю — слава! — вітався чемно чийсь незнайомий голос.— Дозволь перепочити. Сольба з далеких країв. Хотіли вчора ще зайти, так битва якась була, чи що. А потім дощ. — Було!.. Заходьте, не стійте в сінях. Скільки ж вас? — Чимало. Геть усі вимокли.— Говорив високий чемний юнак, чимсь схожий на журавля — довгошиїй, широкоротий і цибатий. — То звідки ж ви йдете? — З Дунаю. Йдемо в деревську землю. В хатину увійшло дві дівчини, почали знімати з себе чорні хусти. За ними якісь осторожники, купці, чоловік весь у чорному довгому вбранні, бородатий, смагляволиций. На грудях у нього висів хрест, який він час від часу мацав тонкими випещеними пальцями. Ті пальці були надто дивні, схожі на жіночі, і смішно було Окомирові, що такий дебелий молодий муж не вміє нічого робити своїми білими руками. Говорили всі вони між собою не так, як уличі, а все ж слов'янська мова їхня. Окомир приніс з-під повітки хмизу, посеред хатини на каміннях розпалив вогонь — хай теплий дух його вижене холодну сирість із виталища, гості швидше обігріються. Сам узяв лук, перекинув через плече тулу зі стрілами — подався до лісочка. Треба щось вполювати на снідання. Коли повернувся назад із впольованими качками, ні гостей, ні повозів уже не було. Подалися, певно, великою дорогою, що пролягала попід гайком і вела у невідомі краї. Лишили йому на столі буханець хліба, мису цибулі, шматину копченого окістя. Що за люди? І куди йдуть? Та нехай допоможуть їм боги за їхню щедрість. Вийшов із хатини. По драбині піднявся на сіновал переворушити сіно, щоб не зіпріло. Піднявся на останній щабель і озирнувся. Що це? Закліпав очима — мало не впав. До Пересіченя, уже з боку великої дороги, йшла велика рать. Турячі роги на варязьких шоломах, виблискують кольчуги... Це знову Олегові находники! Ось вони підходять до Пересіченя, ось розділяються на дві частини і починають обходити град. Гай-гай, пихатий Превладе, гадав, що відбився від цього упиря? Ще не раз будеш виходити з мечем на вали — не раз згадаєш і пастуха Окомира, якого зневажив презирством. Ця думка пронизала його лиш на мить. Другої миті він скотився на діл, осідлав свого мурого коника і подався знову до Пересіченя. Хто, як не він, знову порятує стольний град уличанської землі!.. * * * Дорога була рівна, добре наїжджена за літо, притрушена соломою й сіном, що ціле літо звозили на обійстя господарі. Під літнім сонцем і теплими зливами вона вибілилась, як сувій полотна, що розіслався по землі і тепер котив по собі кола великих коліс у високе небо, бо туди, здавалося, вела ця дорога. Тільки орли шугали у високості та час від часу мережили небо журавлині ключі. А дорога все тяглася, звивалася, пручалася і вела у якесь безмежжя. Це була дорога її Долі, що вивела її із самої Преслави і кинула у цю безмеж. Високий довгошиїй ведець цієї валки їхав попереду, розглядався довкола, мружив очі до сонця, до чогось ніби принюхувався. А тоді велів повертати чи наліво, чи направо. Вони все далі заглиблювались у лісові простори, у гаї, все частіше перебиралися через потічки і річки. І ніхто не знав, що тепер під шкіряним наметом, де їхало дві дівчинки, одна старша, друга — зовсім дитя, отроковиця, дедалі більше витало надій і чекань. Дівча оте з цікавістю стежило за тим хлопаком. Ведець нагадував їй птаха. І здавалося, що він знає усе на світі. З ним не страшно. Подорожнім вона казала: — Дивіться, він так схожий на лелеку, правда? — Одні догідливо усміхалися на її слова, інші поблажливо кивали головами, аби зробити цій веселоокій дівчинці приємність. Лише священик хмарив чоло. Негоже молодій дівиці задивлятись на юнаків, та ще й простолюдинів. Адже Оленка не просто дівчина. Вона княжна, вона онука царя Симеона і їде сюди не на прогулянку, а як наречена для князя, для володаря великої і багатої деревської країни. — Обійдемо отой градок,— сказав ведець. — Чому обходити? Давайте зайдемо і відпочинемо! — вередливо сказала Оленка. І справді, скільки оце вони їдуть — не зайшли в жоден градок ні в тиверській, ні в уличанській землі. Дівчині ж хочеться нарешті побачити городи в цій землі. Чи такі, як на Дунаї? Які тут люди, яка в них мова, яких пісень співають, як одягаються. Оповідав той купчина Синько, що все тут — як і в болгарській землі. Тільки більше простору, більше широких ланів, зелених долів, блакитних річок і прохолодних лісів... А взимку, казав, землю застеляють блакитні сніги. Оленка заплющувала очі, і перед нею тоді пливли зелені доли і блакитні сніги. І ось тепер багато днів вони їдуть по цій землі. Не бачить нічого того вона. Довкола зжовклий, сухий степ і орли над байраками. І ліси золотисто-рожеві. На овиді холодно-синього неба час від часу зринають високі вежі та темний пруг валів. То город?. Але вони чомусь вперто їх обходять. Зараз знову промовчав їхній ведець Лелека на її просьбу. Отець Гавриїл теж невдоволено мовчить. Не знати чому — чи він невдоволений нею, що розмовляє надто багато з простолюдином, чи невдоволений ведцем. Оленка зітхає, переводить погляд на свою прислужницю Смілянку. Та лежить на м'яких шкурах і дрімає. Їй до всього байдуже. Що є, то і є. Куди привезуть — там і буде. Нікуди від своєї долі вона не втече, бо вже не раз тікала, та її повертали назад. Хотіли продати кочівникам-мадярам, та Оленка побачила її на торгах — взяла до себе в прислугу. Їхали, їхали ще довго. Уже й надвечір'я. Солодко дрімається під прохолодними зорями. Аж тут дощ. Хмари танцювали над землею, просто над їхніми головами, ніби жадали зачепитись за землю, щоб спинити свій шалений танок, та не могли. Дорога потекла каламутною річкою. Коні брьохались у багнюці по коліна, нарешті стали. — Он там хижа є під гаєм. Треба добратись туди,— сказав комусь ведець. Добрались до тієї хатини вже на світанні. Господар був злиденний, хоча гостинно розклав для них вогнище. Пішов на полювання, а вони тим часом знову подалися на дорогу. Сонце уже підсушило її, дощові води прибили пилюку. Добре дрімалось під скрипіння возів і спокійний тупіт копит. І раптом повози їх валки пустились у шалений біг. Попереду летіли на конях осторожники з ведцем на чолі, їхні руки вже були на опояссях з мечами, готові будь-якої миті вихопити їх з піхов. Що вчинилось? Вовча зграя? Дикі тарпани? Тури? Хтось гнався за їхньою валкою. Оленка припадала до щілин свого шкіряного намету, намагалась щось побачити, Але бачила тільки вирлоокі кінські морди заднього повоза, на якому їхав отець Гавриїл зі слугами. І раптом осторожники, що мчали попереду, спинились. Перед ними стояли якісь невідомі ратники з оголеними мечами. Декотрі з них були схожі на їхніх опасителів — у шоломах і кольчугах, декотрі на шоломах мали товсті турячі роги. — Куди і пощо? Пощо і куди? — гукали до них. Їхній ведець заховав меч у лагалище. Зі своїми треба розмовляти без зброї. Обличчя його було привітним, усміхненим. — Ба, це ж свої, а ми гадали якісь ординці! — сміявся він.— Це ж, бачите, вози купчини Синька. Із Преслави... — А який товар у вас? Золото, срібло? — доскіпувався старший. — Та яке золото... так собі... Люди...— промимрив і купчина, що зійшов із свого воза. У нього у валці лише три повози — і товару ніякого. Що скаже? Але хто перед ними? Вороги чи содруги? Втім, тут варязькі вої вперемішку із слов'янськими ратниками. Напевне, київське воїнство... І з переляку заплутався у словах купчина. Тоді старший — це був соцький із бунчуком при сідлі — під'їхав до першого повоза, заглянув під намет. На нього з цікавістю дивилися дві пари дівочих очей. Одяг на дівчатах був не простий, багряниця і оксамит. У наметі були розіслані килими і шкури, на них стояв срібний посуд. — Ого, тут ромейський товар! Ото купчина! А там хто? — Соцький кинувся до другого повоза, де їхав священик із своїми слугами-ченцями.— Йой, тут ромейські пронирі. Ну й купчина ж... — схвильовано сміявся у вуса соцький. Синько і його осторожники почали доводити, що то ніякі не пронирі, не пролази, що вони їдуть у деревлянську землю на поклик княгині Ярки... — У деревлянську землю? До княгині? І до князя? Либонь, князеві отой товарець везете! — Соцький кивнув головою до першого повоза.— Щось тут я не втну. Завертай-но, хлопче, свої вози до Києва. Хай там воєвода і князь розбереться. А тут не можна. Тут війна розпочалася — обложили град Пересічень. — Ми не відали нічого про війну,— лепетав купчина Синько. А сам косував оком на своїх опасителів, на київських ратників, ніби рахував, скільки їх тут. А їх було чимало — не здолати своїми силами. Тому миролюбно погодився: — Коли велиш до Києва, підемо. Ми люди маленькі. Ми супроти веління велеможців не ходимо. Оленка здивувалась: таким балакучим та улесливим вона ще не бачила купчину Синька! Злякався цих київських татів? Висунулась із намета, вчепилась руками за край повоза і сердито гукнула: — Не хочу в Київ! Маю бути в Іскоростені. Я наречена деревлянського князя. Ану геть з дороги! — крикнула до соцького. За мить вона здивовано завважила, як зблід купчина, як скривилися губи їхнього доброго ведця. І тоді здогадалась, що сказала не те, що згубила їх, а може, й себе... Соцький на ті слова тільки рота роззявив. Он яка пташка вскочила в його сильця, либонь, із золотими крильцями. Може, вона й князівського роду? — А ти князівна? — спитав її. — А тобі що з того? — сердито обірвала його. — Та нічого. Розкажеш про все нашому князеві. Га-гага! — щиро зареготав, згадавши, як він визбирував київських наречених для Олега і його варягів, Тоді він, соцький Дерев'яка, дістав добру милість від київського владці. А ця золота пташка, мабуть, й не відає, в яку золоту клітку може влетіти!.. — А візьміть-но усіх опасителів і цього купчину в заліза, Та киньте на воза. У Києві знайдеться для них поруб! Зойкнули дівчата. Дрібно захрестився священик. Доля людська завжди тримає людину на волосинці від величі або смерті... Потовклися, пореготалися на перехресті двох доріг. Завернули направо. Ця дорога і привела їх другого дня до града Києва. Нарешті Оленка могла вдовольнити свою цікавість. Дерев'яка розповідав їй: — Оце вже переїхали Стугну... А то була річка Желянь... Ото зліва велика наша річка Либідь... Лісистою дорогою піднялися до валів. За ними стояв княжий двір. Оленка від нетерпіння аж розчервонілась: про що ж говоритиме з нею київський володар? Але в Києві Олега не було. Треба чекати, доки повернеться з-під Пересіченя. Повернувся лише через два тижні. * * * Він сидів проти них на лаві у гридниці, уважно наслуховував улесливе белькотіння Дерев'яки і ще уважніше зважував улов київського соцького, який і справді був неабияким. Чим більше оповідав Дерев'яка, тим напруженішим ставав Олег. Оленка й собі почала дослухатись до слів цього степового татя. І що ж вона почула? Що він, соцький, їх відбив, що він, соцький, з ними боровся, що він побив їхнього ведця і осторожників!.. Яка брехня... Хіба вона була сліпою? Не витримала, сплеснула в долоньки, підійшла до Дерев'яки і відштовхнула його плечем. — Це все неправда, великий володарю! — В її очах засвітились сині сльозини.— Не вір йому... він усе це придумав, щоб мати від тебе більше мзди... Ніякої битви не було! — Неправда? А що було правдою? — обурився Дерев'яка, аж його чорний вус смикнувся вгору. Бо він нараз злякався себе: а коли ця дівчинка-отроковиця і справді князівського або ще царського роду? Бо глянь, не має ні страху, ні улесливости в словах, дивиться із гнівом на нього, на соцького, і звинувачує його в брехні... А він же думав, що то ромеї, мови слов'янської не знають! Ну й халепа!.. — А ось яка правда! — гнівно блиснула синіми очима до соцького.— Наш купчина і наш ведець... вони самі згодились їхати до Києва. Самі захотіли стати... перед твої очі, володарю! — при тих словах Оленки спалахнули очі у Смілянки, побіліло смагле чоло отця Гавриїла. Не сподівались, що їхня господариня буде отак захищати своїх людей. — Де ж вони? — недовірливо запитав у неї Олег. — Їх соцький велів взяти у заліза й кинути в поруб... І наші осторожники, мечники наші, теж у порубі. — То їх не побили в січі? — Олег здивовано глянув на свого вірного соцького. Той соромливо заховав очі за повіками. — Та не було ж січі, кажу,— трохи не плаче Оленка.— Їх кинули всіх у поруб тут, у твоєму Києві. Вели моїх людей звільнити! Молитиму за тебе Бога Вседержителя. І отець Гавриїл за тебе Бога проситиме! — Віриш у Бога Ісуса Христа? А чому не віруєш у своїх старих богів? — Олег дивувався владній і впевненій мові цієї маленької русокосої отроковиці-дівчинки. Щось було в ній привабливе, щире, слова її переконували. — Я вірую в того Бога, який зробив мій рід великим. Хіба ти не повірив би в нього? А Бог сказав людині: я твій щит, що тебе охороняє, я твій меч слави, що тебе возносить... А ти повірив би в такого Бога? — Авжеж, коли б це ще й звершилося, Оленко. — Коли віруєш, неодмінно твоя віра звершиться! От я: з малих літ вірила — прийде мій князь до мене. І він прийшов. От я і їду до нього. — А твій отець знає, за кого тебе віддав? — глузливо посміхнувся Олег. Дівчинка спалахнула. Її вітець!.. Вона його навіть не бачила. Бо він, старший син царя Симеона Михаїл, відразу по її народженню пішов у монастир. Це сталося, коли Симеон узяв другий шлюб — одружився із сестрою великого боярина Сурсубула і та народила йому сина Петра. Цар, за просьбою Сурсубула, зробив саме Петра своїм переємцем, а Михаїла вигнав з дому... Але дівчинка цього не повідає Олегові. Вона стиснула кулачки і проказала: — Мій отець... він знає, володарю. Він усе знає!.. — На її розчервонілі щоки потекли мокрі стьожки. — Але ж твій вітець пішов у ченці? — сміючись, спитав Олег. — Так. Але в мене є мати і є великий дідо — цар Симеон!..— визивно кинула вона в обличчя Олегові. — Це справді так, Оленко. Я знаю і про них. І дуже шаную царя Симеона... Але я сумніваюсь, що цар Симеон знає, до кого тебе відправив. — Це погано, коли володар буде сумніватись. Цар Симеон ніколи не сумнівається — і він став урівень з ромейським царем. Ти, мабуть, також не сумніваєшся ніколи? — Ніколи! — усміхнувся більше своїм думкам, ніж її наївності. Йому було цікаво слухати щебетання дівчинки, яка так довірливо заглядає в його обличчя. Такої довіри давно ні від кого не відчував. А вона так гріє його душу, вивищує дух, упевнює в його правді. — Ти добрий, володарю. Повели відпустити моїх людей. Маєхмо їхати далі. — Не поспішай, Оленко. Побудь у Києві — це найперший град Київської держави. — А мої люди? — Вони будуть з тобою... — Ти умієш бути милосердним — ти справді великий володар! Олег задоволено засміявся. — Це говорить тобі твій Бог? — Це говорить мій Бог, володарю. — Ідіть! Я подумаю, як швидше дістатися вам до Іскоростеня! Олег довго крокував скрипучими мостинами гридниці. Нові думки увірвалися в його душу. Ось він забрав собі Київ, тепер переміг уличів, разом з ними побив Маломира. Що це він робить — добро чи зло? Чим йому за це воздається — карою чи милосердям? Про добро він ніколи не думав. Думав лише про вершину влади, І ось вознісся на вишину, на яку і не сподівався колись. А для кого це він усе робить? Для себе? Уже ситий сповна владою, поклонінням, шаною і єлеєм. А може, не тією мірою міряв содіяне? Ніколи не вмів міряти свої діяння мірою добра і милосердя. Може, через те його не любили ніде. Боялись, лестили, служили, але — не любили. Він був тут чужаком, зайдою, убивцею. І Київську державу називали державою Києвичів, Оскольдовою державою, і про них складали думи, писали в пергаменах. Він розширював цю державу, підбивав під неї нові землі — а все одно називали цю державу — Київською, а не Олеговою... Уже стільки літ, як Олег убив Оскольда, Але держава останнього Киевича живе! І він, Олег, мусить нині своєю працею зміцнювати цю державу, продовжувати справу Києвича! І знову виходити на ту стезю, якою йшов Оскольд і якою ходить нині болгарський цар Симеон. Ця стезя веде до стін Царгорода. Дівчисько це, гордовите й мудре, нагадало йому про велич її Болгарії. Але ж ця велич здобута Симеоновим мечем у боротьбі із загребущими ромеями, Так-так, і він, Олег, має нагадати їм, як це зробив і Симеон, що ромеї мусять платити і Києву, мусять давати і золото, і срібло, і паволоки. За рядом-угодою Оскольда! Відтоді як Олег сів у Києві, ромеї забули давати Києву данину... Отже, Олегові час думати про похід на Царгород. І думати про своїх соузників. Першим із них може стати Болгарія. Так, цар Симеон! Великий войовник мадярської орди, переможець могутнього ромейського імператора Лева! І донині оповідають в усіх землях, як Симеон погромив ромеїв та їхніх хозарських найманців , як захопив тисячі бранців, велів одрізати їм носи і відіслати назад... А щоб стати разом з великим Симеоном проти Ромеї, потрібен міцний і надійний поміж ними мир і сув'язь. Родинна сув'язь! І ось тепер він має у себе в палатах ту золоту пташечку, яка і з'єднає Київ з Преславою. Оце горде синьооке дівчисько... Ні, він не відпустить її до Іскоростеня. Маленька болгарська князівна мусить стати жоною київського спадкоємця, а не його ворога — деревлянського князя. Проти кого лаштує соуззя Маломир? Проти Києва і київської землі. І проти нього, Олега. Але хіба Київська держава не вища за деревлянську?_І Київ не є матір'ю городам руським? О ні, Київ відомий і знаний в усіх кінцях землі. Києву і потрібніша дружня рука Болгарії. Отож і треба негайно одружити не Малка, а молодого Рюриковича із болгарською царівною. Кликати Ігоря до Києва! Повернувся до дверей: — Де Карло? Де Фарлав? Веліть моїм іменем відпустити із поруба деревлянських людей. А для гостей готуйте учту. — Для яких гостей? — застигли в подиві служки. — Для болгарської царівни і її почту. — Царівна? Котра з них? — Веліть моїм іменем кликати із Новгорода Ігоря. Без матері, чуєте? Осінні дощі щедро хлюпали на притихлі діброви і пущі. Розгрузли биті шляхи, каламутними водами переповнились річки й озера. Луки й доли перетворились в багнисті болота і мокряки. Київ принишк, посірів, почорнів стінами під осінніми дощами й вітрами. Великий київський владця, проте, ніби ожив від якогось нового прагнення, що пробудилось у ньому. Часто кликав бояр на розмову, підхвалював одних, глузливо насміхався з інших — нехай між собою змагаються, хто перед ким вищий і мудріший. А коли бояри починали добре сваритись між собою — бігли до нього, аби розсудив по правді. І він судив по своїй правді: наодинці з кожним вихваляв його і говорив про свою прихильність саме до нього. Тож всі вони були ним задоволені, але ще більше ненавиділи один одного. Де вже було їм здогадатись, що сварку між ними розпалював цей лукавець, до котрого вони бігали по правду. А йому від того було легко: сидів міцніше на київському столі. Хоч і не став Київ градом Олеговим, проте мовчав і терпів, боровся сам з собою. І це давало цьому зайді спокійно владарювати у загарбаній землі. Тепер задумав щось інше. Київ мав визнати його своїм, не чужаком і не находником, а своїм. Для цього він мусить зробити те, що робили його попередники: возвеличити град поряд з іншими градами й державами. Поставити його знову поряд із Царгородом, змусити гордих імператорів віддати належну Києву данину — за договором-рядом Оскольда. Що ж, він мусить це зробити, інакше не всидіти йому все життя на київському столі. Нагода сама в руки припливла — оце дівча-княжа та її болгари. Особливо багато чого знав священик Гавриїл. Його Олег часто кликав до себе в гридницю — бесідував сам на сам, аби ніхто з бояр київських не бачив, що він єднається з християнами. Дивувався, що цей молодий священик стільки знає про царський двір! Інколи на ті бесіди приходила й Оленка. Вона сиділа мовчки в кутку і тільки очима кліпала. Виявляється, що вона нічого не розуміла, що діється в болгарській землі і в Преславі! Думала, що вона, онука грізного Симеона, дочка його старшого сина Михаїла, їде в далеку деревську країну, щоб звеличити її й підперти Болгарію союзом з деревлянським князем. Аж ні! Виявляється, її просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити її з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе. Всесильний Симеонів боярин Георгій Сурсубул хитрістю й підступом одружив царя Симеона — відважного й довірливого Симеона, котрий овдовів, зі своєю сестрою. А потім почав відштовхувати подалі від батька-царя його старшого сина — спадкоємця Михаїла. Прокладав дорогу до престолу малолітньому своєму племіннику, від сестри народженому, царевичу Петрові. Великі таємниці болгарського двору знав молодий священик. Але ж... він люто ненавидів могутнього Симеона! Може, за Сурсубула, ницого і захланного цередворця? А може, за те, що усунув від двору його рід, рід великого боярина, коміта Мокра Шишмана. Ці Шишмани вірою і правдою служили Симеону, а він знехтував їхньою відданістю, бо вони були чисто слов'янського роду, не оболгарені. Симеон же руками Сурсубула наближав до себе тих бояр, що прийшли колись з ордою хана Аспаруха і повоювали землі дунайських слов'ян. Але київського володаря цікавили не боярські роди Болгарії, а Ромея. Уже вкотре він перепитував Гавриїла: — Кажеш, ромеї побігли від Симеона в Македонії? — Нестримно побігли, володарю, але не втекли. Симеон усіх побрав їх у полон, поодрізав кінчики носів і відправив до імператора Лева Філософа. Великий ляк охопив тоді Константинополь! О, жорстокість завжди ставила на коліна велеможців. Олег це знає. — Але ромеї згодом відомстили Симеону: умовили угорського хана Арпада напасти на Болгарію і ще й перевезли через Дунай їхню орду на своїх кораблях... Велика січа була з мадярами у болгар. І великий плач лунав у народу опісля. Мадяри побили Симеона. Але на другий рік він веле побив їх! Олег знав цих мадярів. Кілька років тому вони проходили ордою повз Київ і стали вежами під стінами града. Хан Альмош захотів тоді підкорити київську землю. Олег вийшов до нього зі своєю дружиною — та був оточений з усіх кінців. Мусив просити миру. Мусив давати все, що Альмош вимагай: і викуп в десять тисяч гривен, і узороччя, і меди, і хліб, і красних дів полянської землі. Угри-мадяри дістали все, що просили, і покотили свої вежі на захід. А нині, бач, син Альмоша — Арпад — шматує Болгарську країну і замахується на самого Симеона. — Але ж... чому цар болгарський не візьме ряду і миру із Святополком Моравським? Се великий воїнник! — вигукнув Олег. Чув колись багато про Моравську державу Святополка і потай у душі прагнув наслідувати його шалену і підступну відвагу. Олег знав, що шлях до влади Святополк прокладав віроломними убивствами і зрадами. Але хіба він не домігся вершини владарювання? Святополк поставив на коліна німецького короля, відбився від влазливих цареградських владик, утвердив могуть Моравської держави на Дунаї. Хто після цього не простить йому кривавих гріхів і зрад? Адже він підніс і себе, і велич держави! Отець Гавриїл від подиву аж занімів. Святополк Моравський!.. Як сказати про нього? Хто він був для слов'ян моравських і для всієї слов'янщини? Відважний воїнник, лукавий мудрець, честолюбець захланний і хтивець чи людина, велика у своїх гріхах, у своїй ницості — і в своєму прагненні до влади? Та що говорити нині про це! — Немає вже Святополка Моравського, володарю,— зітхнув Гавриїл і прикрив темними віями свої очі, налиті темною печаллю. — Як нема? — Олег мало не присів од несподіванки.— Його вбили німці? — Ні, він сам себе вбив. Німців переміг і угрів переміг. А сам за гріхи свої великі пішов до схимників у гори... і зламав свій меч. Його розчавили великі гріхи. Багато зла сотворив... душа не витерпіла. — Але ж... і багато добра! І велич для землі своєї здобув. — Неправедною кров'ю здобув. А що неправдою здобувається, те й гине безслідно... — Як безслідно? Адже його держава залишилась. — Немає вже і держави Святополчої. Повоювали її мадяри й німці. Немає нічого! Злом творив свою державу, зло й пожерло її. Олегове обличчя потемніло. Невже і його чекає така ж розплата за його вбивства і захланність? Але яким огидним йому став раптом цей самовпевнений темний чоловічок — такий нікчемний, малий, а судить про таке велике. Ні-ні, не він суддя володарів і держав. А суддя — великі веремена-веремії, які котять по землі тяжкі кола доль — і державців, і їхніх держав. І переконано заперечив: — І все ж... літописці запишуть їм у пергамени не хулу, а хвалу. І та хвала пройде крізь грядуші времена. Гріхи ж державців нащадки забудуть. — Нащадки нічого не забудуть. Бо нічого не зникає в пам'яті людській — все повертається, всьому буде воздано по честі. — Тако не буває, отче. Може, то у твоїй землі літописці пишуть так, як вони самі те розуміють. А в нашій землі як повелитель захоче, так і воздадуть йому славу. — І хули! — додає священик Гавриїл. — О, хула не для повелителів. А коли буде так, як ти кажеш, їх розтопчуть разом із їхніми пергаменами! — гаряче заперечив Олег. Його чоло взялося гарячою росою, згадав-бо, як він рубав, як кігтив пергамени в Оскольдовому храмі! Як горів той храм, де сміли воздати йому, завойовникові Києва, хулу. Немає тепер нічого — ні храму, ні пергамену, ні самого літописця... Священик примовк, опустивши голову. Сперечатись із володарем, який тримає його в полоні, не випадає. Та й Олегові не на часі сваритись із цим святителем. Він мусить бути в його очах добрим і справедливим. Болгарське дівча-княжа — це як золотий ланцюжок, що приведе його до справжньої величі. — Я гадаю, що Оленка гідна стати великою київською княгинею, отче. Спадкоємцем Києва є_син знаменитого новгородського князя Рюрика. Це князь їгор. Скоро він прибуде сюди. Не поспішай тікати звідси. Він тобі сподобається, Оленко,— звернувся Олег уже до дівчинки. — Але ж я... дала слово Сурсубулу... Моє слово вірне. Олег усміхнувся — дівча ще вірить у слова, у честь. Гай-гай!.. Чи вірив колись він у це? Не пригадає. Скільки слів на своєму віку давав, скільки ламав обіцянок! Знав би про це отець Ганриїл, що сказав би? Чи довіряв би йому свою чесну оповідь? Мабуть, не розімкнув би й вуст. Але йому, Олегові, дуже важливо зараз увійти довірою в душі цих людей. Болгарія, лише велика Болгарія підіпре Київ у боротьбі з ромеями. Олег має відібрати в них данину, яку давали Києву за Оскольда. Тоді перед Олегом схиляться і зваряжений Новгород, і боярський Київ! — Коли б з'єднали свої раті руси-країнці і болгари, перемогли б ромеїв! Царгород не дає Києву данини уже п'ятнадцять літ. — Київський владця має взяти свою правду! — гаряче сказав Гавриїл. — І я так хочу. Але це найліпше зробити нам разом з Болгарією. Силу сила ломить. Чи не так? — Так, звісно, це так,— швидко погодився Гавриїл. І Оленка теж ожила, засвітила оченятами. Воні були істинними болгарами, а хто із болгар не жадав перемоги над своїм віковічним ворогом-визискувачем? — Коли вже ви хочете їхати до Іскоростеня. то передайте князеві деревському моє слово: я кличу його разом іти в похід проти РомеІ! — раптом заговорив Олег. Ця думка осяяла його блискавично: справді, рушати в похід проти ромеїв можна було або підкоривши деревлян, або разом з ними у спілці, щоб їхній меч не зависав над Києвом. Силу свого меча він уже випробував, пощербив його об шоломи уличів і деревлян. Свого ж — не домігся! Тепер вік брязкає золотом в тих ромейських міхах, які вони можуть забрати у спільному поході. Але ж чи повірять йому іскоростенські мужі? Чи не побачать тут нового підступу від нього? Запорукою його чесности може бути оте вперте дівчакняжа та її люди, які, мабуть, таки підуть з Києва в Іскоростень. Тоді нехай передадуть його слово Маломирові. Може, й справді, сила слова міцніша від сили меча? Хай ідуть, коли така воля богів. Але волі богів Олег не відгадав. Вони готували йому іншу винагороду за його милосердя до полонених людей. * * * Нарешті над Києвом розпогодилось. Небо розіслало над містом свої яскраві сині полотна, сліпило в самі зіниці золоте сонце; крутий осінній вітер сивив трави і зривав останнє золотаве листя у гаїв і дібров, затрушував ними стежки. Над дніпровськими заплавами навіть удень розсіювався легкий туман. Прохолода бадьорила дух, бурунила кров у тілі, вивільняла його від гарячої літньої млости і лінькуватости, манила в прозору далину й обіцяла перемогу над усіма незгодами. Ясніше робилось в очах, відважніше в серці, душа повнилась жаданнями чогось недосяжного, великого. А мисливська кров кликала на полювання. В ліси! Чи є на світі заняття, гідніше для мужа, коли він може помірятися у спритності й зіркості з найдосконалішими істотами світу, перемігши тура, чи дикого коня, чи ведмедя, чи рись? Тоді ловець ніби вивищувався над світом і на якусь мить відчував себе врівень із самими небесними силами. Кілька днів на Княжій Горі провадились приготування до виїзду полювальників. Метушилися конюхи, добираючи для Олега і його ловців кращих коней; сокольничі перев'язували шворками спини мисливських соколів-рарогів, щоб у погоні за здобиччю не зірвались у лет. Стрільці гострили навершя списів і наконечники стріл; набивали тули стрілами — короткими і довгими; загонщики, тіуни, повари і різна двірська челядь і собі переймалась тими приготуваннями. Усе було, як і належить о такій порі. Новий княжий сокольничий Щербило уже помчав зі своїми помічниками по Боричевому узвозу, виїхав на Боричів Тік, проминув придніпровські гаї й вибрався до густого бору. Осінь не торкнулась його своєю позолотою. Він стояв притишений і грізний у своїй незайманості. Сокольничий не видивлявся на красу темного бору. Звідси, знизу, було добре видко терем боярина Бодця. Здалося, що якесь верхнє віконце його ніби світилось зсередини. Він знав, що там живе болярична Гордина. Відтоді як Щербило зі своєї доброї волі опинився на Горі, не раз бачив її здаля. Але болярична його не впізнавала. Та й не можна було його впізнати! Це був уже не той простолюдин, подільський парубок у вовняній чузі і в постолах. Тепер мав на своїх плечах боярський каптан, і вузькі ногавки із синьої вольниці, і чоботиська із волової шкури. Не такі, звісно, як у князя чи в боярина, а все ж чоботи, не шкуряки. А вже про шапку — і не здумати, яку тепер мав. Верхнє денце золотилось брачиною, а обідок із пишної куниці. Від легкого подуву вітру так і ворушиться, немов живий. Агей, дівчино-красо, виглянь-но у віконце на доброго молодця! Чи не здогадаєшся, задля кого ото вигарцьовує конем молодий чорновусий сокольничий! Не сокольничий — княжич із материної казки. Отакі химерні думки про себе жужмом крутилися у голові Щербила. Дослухався до свого серця, якось дивно тенькало воно від споглядання того високого теремного віконця. Незчувся, як наздогнали його мечники витязя Свенельда. Сам він, здавалось, ніби боком сидів у сідлі, був розхристаний, обличчя усміхнене, погордливе. Піднявся у стременах і гукнув до воїв: — Гей, ви чули? Син у мене народився — Свенельдич! Маю уже нащадка. Го-го! — і зареготав. Мечники загукали йому славу, піднявши догори мечі. Хоч дивно трохи — немолодий витязь, а радіє, як дитина. Таким його ще не бачили. — Котра ж із жон тебе ощасливила, витязю? У тебе ж їх три чи чотири. — Веселинка ота. — А як сина наречеш? — Мстиславом! — гордо випинав груди. Щербило чомусь остовпів. Відчув, як у його тілі почала зникати теплінь. Відібрало руки, ноги, ніби крижана хвиля підступила йому до горла. Вороже споглядав, як мечники обступили витязя, як тягли до нього руки. Все раптом стало йому чужим. Чого він тут? На що сподівається? Кому приніс свою силу і чисту, незаплямовану душу?.. А сіль пам'яті роз'їдала його спогадами й прозрінням. Любистковий погляд Веселинки проймав його наскрізь, переміряв його душу і його життя... Погнав коня в зарості бору. Випустив без потреби сокола, що тримав на плечі. Мчав, продирався у нікуди, бо від себе ще жодна людина не втекла. Незчувся, як опинився чомусь на Горі. Стрепенувся душею, коли хтось ухопив його за стремено. Тонка, біла рука, тремтлива й тендітна. Лиш один раз бачив таку, знав, чия вона. Гордина дивилась на нього з подивом. Теплились її великі карі очі. Довгі тіні від вій ворушились на блідих щоках. — А я тебе впізнала,— сказала весело, ніби знала його все життя. Він мовчав, і тоді Гордина додала: — Ти став сокольничим у князя? — Ага,— нарешті спромігся на голос. Сум'яття душі не давало про щось думати. Він натягнув оброть. — Ти поспішаєш? А казав... захистиш! Щербило нічого не пригадав... Приосторожив коня і виїхав на дорогу, де вже летіли, обганяючи один одного, княжі ловці. Лови!.. Лови!.. Пронизливо верещали ріжки й прегудниці, іржали коні. Кипіла дорога. І він завернув на неї коня і потонув у цьому вирі життя. Тепер він належить не собі, тепер він має служити володареві, служити ревно й чесно! Щосили мчав подалі від свого минулого і від цього дня свого покарання й осрами... Дні нещасливців біжать швидше од вітрильників. Щербило втрачав їм лік, а його прибита душа втрачала впевненість у собі. Що б не робив, куди б не йшов — все було байдужим. Не гріла його похвальба Олега за спритність у ловах, не веселили пісні ловців, що цілу зиму виходили в довкільні бори й пущі на полювання. Примарний лик боярині Гордини, задля якої він зламав своє життя, раптом втратив принаду. Став якимось нестерпно відразливим, як і терем боярина Бодця. Як і вся ця Княжа Гора з її володарем, льстивими боярами, тіунами, витязями, отроками, челяддю... І тому, коли перед ним знову постала болярична Гордина й легеньким помахом руки спинила його коня, він різко осмикнув оброть й люто приосторожив коня. Той здибився. Болярична сахнулася вбік. На щастя, не чула, які вітання посилала їй його люта душа. Тільки й кинула навздогін: — А казав — захистиш! — Не в того шукаєш захисту! — почула дівчина чиїсь слова. І завмерла: перед нею стояв Олег. Дивився трохи глузливо, але доброзичливо. Спинив свого вогнисто-рудого коника перед нею. Очі Гордини заіскрились цікавістю, на чоло вив'юнились тонкі бровенята. І зовсім не страшний цей грізний повелитель Княжої Гори. І всміхається привітно. — Що, злякалась? — Олег сплигнув на землю, підійшов ближче.— А сама ганяєш на трійці як ошаліла.— В його словах вчувалась стримана похвальба, а може, й захоплення. Її білі, ніби крейда, щоки пойнялись рожевістю. Очі ще ширше розчахнулись. — Ну й оченята! — Давно, давно ніхто не дивився на нього таким захопленим, гарячим поглядом. Та й чи дивились коли щиро? Він брав жінок, не питаючи їхньої згоди, брав, коли хотів, бо муж не мусить питати згоди у жон і дівиць. А тут ніби жаром обсипають його... І душа його плавиться якось, тепліє... Йому хтось щиро радіє, хтось щиро схиляється перед ним. — Тебе звати Гордина,— сказав Олег і взявся в боки. — Звідки знаєш? — Голос її дзвенів, як золотий дзвіночок. — Го, звідти! — тицьнув пальцем у небо.— Де ж твої воронії? — Батій забрав. Не дозволяє їздити. Каже, що вб'юся. — А хочеш мати свої коні? — Але ж батій... — Ходімо. Він поклав на плече дівчини свою велику важку руку. Вона зачаровано рушила з ним. Вони дивились один одному в вічі і не бачили, як розступались перед ними люди, як вибігали на ґанки бояри і боярині, челядь і служки і в німому подиві проводжали їх. Болярична Гордина впіймала Олега у свої сіті! Слава богам, може, вона на добро наверне його серце. Все-таки своя болярична, київська, а не якась урманська зміюка. — Матимеш і терем свій, як захочеш, і двір,— провадив далі Олег, і ніхто тебе не зобидить. — А гної варяги? Олег насупив брови. О, сії варяги!.. Якби вона знала, де нони сидять у нього... — Вони не мої, Гордино. Я гадаю, що скоро ізійдуть геть із Києва. — Ти їх проженеш? — Ні, я їм дам землю. Багато землі — по Ужу і по, Слугні. Вони сядуть на своїх землях. А інщих я відправлю до Царгорода. — А ти мудрий! Олег притиснув злегка її до свого плеча. Ним так ніхто щиро не захоплювався, ніхто його так відразу не розумів. Гордина чула себе з ним затишно. — Мені добре з тобою. Дивні думки закружляли в голові владного Олега. Він помолодів поруч із цією гарною дівчиною, але не став меншим у власних очах. Навпаки, відчув себе впевненіше. Якось ніби відпочивав від своєї владности й жорстокости. Від своєї величі, яку часом дуже важко нести на своїх плечах самому. Він став звичайною людиною. — А цей сокольничий... Ти його знаєш? — Колись мене врятував од смерти. Спинив перепуджених коней. — А тепер? — Обіцяв тоді захищати мене від твоїх вар'ятів. — Не треба, щоб він тебе захищав. Я буду тебе захищати, якщо захочеш. Завжди. Гордина ще ні про що не думала. Але відчула, що віднині у неї щось важливе з'явилося в житті. Тепер ніхто не буде з неї збиткуватись. І ні в кого не проситиме вона помочі. Сам владний Олег своєю твердою рукою перепинить до неї біду. — А не одуриш? Він знову притиснув до плеча її чорнокосу голівку... * * * Житяна затулила вікна й двері, щільно засунула заслінку в печі. Над містом гудів шалений вітер і рвав коси верб. Здригались київські кручі над Дніпром. Останнім часом такі вітри дедалі частіше шаленіли над Києвом, і тепер вона почала вірити, що то не вітри, то злітається на Лису гору плем'я відьом, відьмаків та їх родичів, щоб влаштувати своє весілля. Відтоді як Змій Горинич постав на Перуновому требищі, недобрі сили все більше оволодівали градом, все більше зла вселялось у людські душі, частішали м'ятежі, ворохба, здирства. Прокляття перетворювали людське серце в пустелю, й людина гнула людину, принижувала доброчесність і глузд, ниций возвеличувався, ставав возносливим і вершив долі чесних. Коли ще був отець Местивой живий, він казав, що рано чи пізно прийде до людей очищення. Праведні очистяться від поглуму й понуди, грішники будуть зметені з лиця землі, як і вся ця нечисть. Житяна вірила в слова цього пророка, бо ті слова його були здобуті ним тяжким життям і власною кров'ю. А що лишає сліди в цьому нетривкому світі? Лише біль і кров. І вистраждані праведні слова. Вона прислухалась до завивання в димарі, яке то вило вовком, то реготало, як лісова мавка, що аж луною відбивалось у небесах. І тихенько хрестилась, щоби великий Господь Бог пробачив її гріх, бо вона вірила усім серцем і розумом йому, та душею вірила і в тих добрих і злих істот, які жили в її роді і народі і серед яких вона виросла. Несила їй відірватись від того світу, бо той світ виповнював кожну клітинку її тіла, кожен звивок її думки. Вона колись зізналась священику у цьому своєму гріху і просила дати їй повну і чисту віру в Ісуса Христа. Священик же тоді сказав, що це може дати їй лише великий Господь Бог. Шукайте — і знайдете, стукайте — відчинять вам! Відтоді як десь ізійшов з Києва Местивой, Житяна сама собі творила проповіді — свої розмови з Богом. В її молитвах не було високих священних слів, які понаписували всевидящі мудрі пророки, але були її слова від душі і від того світу, який наповнював її з дитинства. Все в ньому було щире й чисте. Отак і жило в ній дві віри, яким вона віддавала себе як святому, очисному вогню. І цю щирість і чистоту своєї душі вона переливала у слова до Бога, який був найбільший і наймогутніший і в якого вона нічого для себе не просила, а просила лиш за людей і за свого сина — Степка. Змалечку його навчала своїй вірі і своїм молитвам. А коли підріс, зробила так, як те радив їй священик Оскольдового храму,— послала вчитися письма й мудрости до Болгарії. Там світився великий вогонь християнської вчености, який принесли колись слов'янству великі вчителі їхні — Кирило й Мефодій. Отак уже минуло п'ять літ. Час би й додому. Хоч і страшно Житяні думати про повернення в Київ — непевні времена нині настали в Києві. Зник священик, лютий Олег спалив Оскольдів храм, київські християни десь зачаїлись по закутках, бояться кари нового володаря. Хто заступиться за сина, що принесе в Київ таку страшну для цього находника християнську мудрість. Вітця свого Степко не знав. Житяна була ізгоєм із свого уличанського роду. Коли оселилась у Києві, набрела на церкву — слова Местивоя приворожили її. Чула в них велику гірку правду й утіху. Сина свого спрямувала до тої правди. Тепер чекала щоднини його повернення з Болгарії. Загубився Степко десь у дунайських землях, додому не поспішав. Мабуть, розуму набирається. Дивись, ще купцем стане. Чого б і ні? Він у неї до всього кмітливий і роботящий. Ще отроком був, а й стріху сам клав на хату, і крокви міцнив, бо їм дісталась стара пустка на київському Подолі, що стояла геть аж під бором. Люди давно покинули її. Ніякої роботи не боявся її хлопець, то хіба така людина може згинути? Або ще навчиться син писати й читати священні пергамени. Як те умів отець священик. Усе древо життя володаря випише — і про кривду, і про ганьбу, і про славу — як воно є в житті. Шанованим став би тоді її син в усьому Києві. Хай тоді її рід гризе свою душу, що послухав волхва і вигнав з дому її лада і її саму з дитиною. Але те все давно відійшло в минуле, стерлося роками. Якби тільки Степко повертався швидше! Хурчало колесо прялки, безконечно смикалась із куделі на гребені тонка сирова нитка — має надбати полотна на сорочку для себе і для сина. Хтось стукнув клямкою на сінешних дверях. В хатину зайшла Крушка. Мовчки вклонилась, витягла з-під поли сіряка буханець хліба і заплакала: — Житяно, сестро, допоможи... Ти, кажуть, знаєш чар-зілля... Веселинка наша... як у полоні, в того Свенельда клятого! Як павучище, її заплутав у свої сіті! Верни її додому, поможи їй... Жилава рука Житяни завмерла на гребені. Знає вона біду Веселинки! Та чи зуміє їй допомогти? Чи вистачить у неї, у Житяни, стільки сил, щоб розірвати оті павучі тенета варяжина? Але відмовляти людям у біді не можна. Так учила колись мати, коли водила на луг і показувала цілющі трави — там квіт, там лист, там корінь взяти, а коли все разом — душі й тілу допомога... — Сідай, сестро,— лагідно сказала Житяна.— Але такого я не знаю, щоб вирвати дівчину... Це ж не болість тіла... — А ти придумай щось, ти ж все умієш, я знаю. — Ні, не все. Звідки це взяла? — Як тобі сказати? Учора бачила сон. Ніби я йду і плачу за долю Веселинки, а чийсь голос мені так твердо мовить: проси Житяну, вона допоможе. Я не повірила. Але той голос повторив знову те саме. Каже: іди до Житяни, вона допоможе. Тільки добре проси, бо вона ще й сама не знає, що уміє те робити. Отаке прийшло у сні! І я прокинулась. Цілий день думала про це. І ось до тебе прийшла: ти можеш допомогти!.. Ти можеш, Житяно!.. Можеш! Житяні від тих палких слів стало так млосно, так жарко, ніби хтось війнув на неї гарячим розпеченим вітром. Чий же це голос чула Крушка? — Сестро, скажи, чий голос був — чоловіка чи жінки? Крушка на мить замислилась, розгублено глянула Житяні в обличчя, витерла кінчиком убруса пересохлі вуста. — Не згадаю... Не знаю... Але голос був дуже лагідний і... добрий... Повір! — Добре. Давай удвох сотворимо молитву до Всевишнього Бога і до неба священного... Хай воно почує нашу мольбу... Житяна стала на коліна, перехрестилася до східного кутка хатини і почала швидко і палко шепотіти свою молитву. Крушка й собі стала на коліна і простягла вгору руки... Невідомо, скільки минуло часу. Незчулася Крушка, як втома зів'ялила тіло. Чомусь було тихо-тихо, Над дахом зникли завивання, стогін і регіт крилатих сил. Щось втихомирене й добре опустилось над градом. А Житяна все молилась, все хилила чоло до землі. Крушка хотіла сказати їй, що її моління втихомирили розбурханий вітер, що вона відігнала від Києва відьмацьке плем'я, яке зліталось звідусюди на весняні шлюби. Але побачила бліде, вкрите росою чоло Житяни, її потемнілі, як глибокий колодязь, очі, змовклі вуста — і завмерла. Не буде заважати добрій чарівниці творити людям захист і добро. І де вона бере ті сили? І скільки в ній ще тих сил у серці є, щоб перемогти зграї нечестивців, зловісних і підступних людських погубителів? О Житяно, недарма тобі дане небом таке ім'я — хай воздасться тобі за добро добром... Мабуть, у сні явилась велика Істина, яку людина про себе не знає і яка живе, може, в кожній людській душі. * * * Олег щойно повірив у те, що переміг світ. Та бодай не бачив того підлого світу! Світ несподівано розставив йому свої тенета. Правдивіше, не світ, а Свенельд. Думав-гадав, що приборкав свого варяжина, наситив його честолюбні надії. Може, так воно й було відразу. Та раптом те багатство й шана від Олега розбудили у Свенельда нові забаганки. Може, розбудили їх сини, що один за одним з'являлись у нього від київських красунь. І вийшло, що Олег власними руками виплекав ще більшу возносливість і захланність варязького витязя. Той повірив у своє покликання — доля привела його в цю країну, щоб владарювати! Спочатку гадав, що владарюватиме разом з Єфандою. Та Олег осліпив йому очі багатими землями і юними подолянками, які дарували йому синів. Тепер сини росли і чекали від нього багатств і влади. Таки міцно вкорінився варяжин у Країну Руси. Сподівався, що тепер восхопить і кермо влади. Хіба він менш удачливий, аніж Олег? Хто він, цей київський володар? Пройдисвіт, гультіпака, блудодій, убивця, користолюбець, наповнений заздрістю, лжею, страхом, злим умислом! Чим же Олег кращий від нього, Свенельда? Певна річ, боги урманські й боги слов'янські недарма потішили серце витязя — певний знак, що ця багата і щедра земля прийняла його як свого. Тож має стати і законним володарем на ній. За нього його дружина і сини від синьооких слов'янок — Мстислав, Лют, Святослав... Олег же не має собі спадкоємців — ні слов'янських, ні урманських, ні свейських. Чужим лишився для цієї землі — приходень, та й годі. Тож недаремно провадив якісь розмови з тими зайшлими болгарами — з царівною Оленкою та її людьми. Що хоче від них Олег — переманити отроковицю-царівну? Для себе — надто вже старий, геть сивим зробився, як лунь. Для молодого Рюриковича Ігоря, у якого забрав насильно кермо влади у Києві й іменем якого владарює? Але ж цього вигнав з Києва. Щось лукаве замислив цей крутій. А потім Свенельд довідався, що Олег відпустив болгар. Від подиву аж захлинувся власним диханням: безрозсудець! Що робить? Хоче підсилити свого ворога — Маломира іскоростенського — союзом із Болгарією! Того ж дня Свенельд вихопився зі своєю дружиною навздогін болгарським повозам. Потрібно було будь-що перейняти царівну — вона не може добутись до Іскоростеня. Бо Маломир поверне проти Києва свій меч і меч Болгарії. В Києві ж має сісти він, Свенельд! Олег дізнався про свавільний виступ Свенельда лише наступного дня. І сторопів: отаке самоправство! Він, володар київський, не просив його бігти навздогін болгарській сольбі. Свенельд сам своєю волею це зробив. Без Олега... Сам! Значить, він щось умислив потаємне від Олега. І не для його, Олега, користи. Ні, не думкою, а відчуттям Олег вгадував, що Свенельд жадає зіпхнути його з Київських гір. Таємно, віроломно й настійно жадає! Був же такий самий злодіюка-тать, як він сам. Свій свояка чує здалека. І ось тоді чорною гадюкою із душі Олега виповз тривожний здогад: Свенельд — зрадник. І він, Олег, вигодував і вигрів його на своїх грудях, у своїх обіймах, своїми щедротами. Гадав, що всім тим купив навіки його вдячність. Забув за себе. Хіба у віроломців буває вдячність до тих, хто возносить їх? Хіба пригадує коли-небудь свого першого благодійника, новгородського посадника Гостромисла? Аж тепер оце згадав. І — дивина! — не чує перед ним ані вини, ані вдячности. Отож і Свенельд нічого такого не відчуває. Тепер доводиться мізкувати — у нього, Олега, ще не згас розум. Мусить придумати, як вивернутись із тенет Свенельдових. Спокійно розмислимо... Свенельд погнався за болгарською царівною. Навіщо вона йому? Може, хоче взяти з нею шлюб (тьху, старий перевертень!). Це ой як вознесло би урманського витязя, у котрого за плечима постала б велика Болгарія, яка сперечається за першість із самим Царгородом! Коли честолюбець хоче вивищитись, він може вивищитись над кимось. А хто у Київській країні вищий від витязя Свенельда? Ніхто, окрім нього, Олега. Тобто: Свенельд хоче вивищитись над Олегом. Але цьому не бувати! Де його, Олегові, люди? Де найспритніші, найвдатніші його вої, ловці, мисливці, котрі вміють птаха на льоту перехопити, швидконогого звіра перегнати, уперту, дику силищу спритністю зламати! Олег кинувся до дверей своєї ложниці, схопив за кінець очкура і почав несамовито смикати. По всьому княжому терему полинули сполохані дзвінкі звуки калатала. За мить палати огласились тупанням, зойканням, вигуками. До ложниці ввалився череватий боярин, постельничий Дудко. Муж досить поважний, одним оберемком не обіймеш в череслах. — Де Свенельд? — грізно рикнув Олег до нього. Той аж присів од несподіванки. Кліпав короткими віями, ніби змахував переляк з лиця. — Мовлять, погнався за царівною. — Хто мовить? — Олега вже трясло. Хтось про все це знає, а він дізнається про все не від своїх челядинів і лакуз, що юрмляться біля нього в гридниці на безконечних учтах, а від чужака, від дурнуватого варяжина Карла. Учора обпився медами, і Свенельд його не взяв із собою. Від розпачу Карло плакав п'яними сльозами, проклинаючи свою долю, котра й цього разу забула за нього. Тим часом він знав, що його содруги-варяги готували великі гамани для великої мзди від деревського князя або ж від царя болгарського. Свенельд бо хоче її захопити і тримати доти, доки не дістане викуп. Тепер Карла не взяли, і він на похміллі лютував. Жадоба помсти Свенельдові збурила йому душу, коли ненароком він побачив Олега. Свою образу виповів київському володареві до кінця. А челядь двірська — анічичирк! Олегові ніхто про це не сказав. — Хто мовить, хто знав? — допитувався Олег у Дудка. — Усі у дворі мовлять...— Його грубе, брезкле обличчя почало восковіти й мокріти. Та що візьмеш від цього кабанюри? В його мозку ворушиться лише страх бути вигнаним із княжих покоїв. Чоловік служить за страх, то яка ж вірність від нього? Олег знав, що на таких не можна ні в чому покладатись. Але інших не мав. — Скликай радців. Та на одній нозі! — А... к-кого? — Дудко аж заїкався від переляку. У Олега не було вірних радців, та ще й таких, щоб не чварились між собою. Кого ж кликати? Або таких, як Дудко, або пролазливих і лукавих, які ще, чого доброго, допоможуть зіпхнути Олега, щоб і біля нового владці бути першими... Ні, Олег має покладатись лиш на самого себе. І сам усе вирішувати. — Клич двірських людей. Спритних і сильних. Щоби могли гнати, яко вітер. — Ага...— охоче погодився постельничий. Олег бажає влаштувати погоню за Свенельдом. Але він хотів ще уточнити.— А Щербила, сокольничого, також? — І його, і таких, як він... Довго на самоті київський володар обмізковував, як покарати зрадливого Свенельда. Невідомо, якою стежиною бігла думка витязя, але він так само, певно, дійшов висновку: болгарська наречена — то коштовний камінь на грудях владці, хто ним володітиме, той і возвеличиться. Тепер прийшла черга йому картати самого себе. Пощо не вистояв перед упертістю дівчати-отрочати? Хотів через неї підбити деревського князя і здобути спільника у поході на Царгород? Уже надто складно все це мало виходити, а такі справи потрібно вирішувати одним ударом. Хто ж винен, що випустив золоту пташечку із своїх рук? Його, зсивілого в мудрощах і лукавствах державця, обійшла щира простота невідомої нікому князівни. Ця похибка може коштувати йому життя. Та знову впевненість повернулась до нього: гадає, що спохопився вчасно, І цього разу зуміє обскакати лукаву долю, наздожене іншу, щасливішу, везучу, що винесе його на вершину визнання багатьох земель і народів. Не спалось Олегові у його просторій ложниці. Час від часу підходив до віконця, вдивлявся в світлу каламуть ночі, ніби хотів угледіти стежки, якими летять його люди навздогін Свенельдові. Ніби бачив освітлене зсередини обличчя сокольничого Щербила, який крадеться, яко барс, крізь гущавину лісу, щоб зненацька зависнути на спині у Свенельда. Гидотний варяжин! Мав усе, що жадав, і все те дістав даром, із рук Олега, а він, Олег, все те здобував своїм невтомним мечем, своїми ратними трудами, і лукавством, і великою кровію!.. Не вгледів, що викохав сам собі убивцю. Але не вгледів ще й іншого — немає у нього вірного спадкоємця, хто підпер би його во дні незгод і борінь. Ігор! І більше нікого. Але він далеко. Вороги Олегові, мабуть, уже зробили з нього ще одного ворога на його шию... Знову — помилка! На відстані той Рюрикович був небезпечніший, аніж тут, перед очима щоденно. Чому немає вістей із Новгорода? Що робить Єфанда? Кого переминає своїми кам'яними щелепами? Що намислює супроти нього? Авжеж, тільки супроти нього, бо забрав у свої міцні руки владу і вигнав їх з Києва... Нове прозріння його настрашило ще більше. Можливо, у Новгороді вже визріла змова проти нього, можливо, Ігор набрав уже велику дружину варягів — і пішців, і кінних... А він тут сидить, виніжується з боляричною Гординою. Треба негайно слати гінців до свеїв, до данів, до ободритів — треба набрати велику дружину супроти цих старих, розжирілих варяжинів. Це добре, що він сьогодні набрів на Карла. Його він і пошле, хай ще когось візьме. Де він, той Карло? Рано-вранці варяжин стояв перед його очима. Сонно кліпав заспаними очицями на свічки, що потріскували у срібних підсвічниках, на шкури єленів та ведмедів, що висіли на стінах, на блиск коштовного каміння на піхвах мечів, що вряд висіли на чільному місці. Київський володар, певно, й спати не лягав. Був у тій же сорочці багряного шовку, що й звечора, у тих же червоних хзових чоботях. Добрі чоботи — просторі, м'які, ступають скрадливо й м'яко, яко рись. Але пощо так рано Карло потрібен володареві? Олег теж розглядав його заспане, зім'яте лице і враз лагідно, навіть весело спитав: — Хочеш мати багато земель і багато хутра? І золота, і срібла також? Бувалий воїн здивовано розвів руками — хто ж не хоче цього? Коб не хотів, хіба б оце тинявся по світах! — А дорогу до Новгорода знаєш? — Знаю, мій фюрште … — А до свеїв добутись зміг би? — Чому ні? Хіба можна не здобутись додому! — Тоді ось тримай.— Олег простяг йому шкіряний мішечок з роздутими боками, по саму зав'язку він був набитий злотом-сріблом... Карло не вірив, але бачив це.— Тримай же. Це на дорогу. Збери собі якусь дружину, візьми добрих крігаре . І йди у заморські землі. Набери велику ватагу крігаре. А йтимеш назад — зайди в Новгород і візьми Ігоря, сина Рюрикового. Приведи його в Київ. Тільки щоб ніхто нічого! Нічичирк! Будеш мені першим воєводою, будеш перший вен для фюрште... — А Свенельд? — Карло не вірив своїм вухам. Його руді волохаті брови полізли на лоба. — Кажу тобі я, що ти будеш мені тверджею тут. Будеш братом — брур ! Ну, коли не згоден — скажи. — Згоден!.. Буду... Я не якийсь там зрадливець. Я з великого роду ярла Еріксона. Честь свою не зраджу. Ось! — Карло вихопив з-за халяви чоботиська тонколезого ножа, блиснув ним перед очима Олега і торкнув своєї руки вище зап'ястя.— Бери мою кров! Присягаю тобі на крові... — Я... вірю тобі, Карле. Тому й довірив тобі велику таємницю.— Бачив, що цей бідний варяжин з високого роду служитиме йому вірно супроти Свенельда і супроти всіх! — Чи маєш тут вірних содругів? — О, багато. Стемид, Велемуд... — Багато не треба. Візьми трьох. І нікому ні слова — втямив? — Олег приклав пальці до рота. — О, мій слект, мій рід тобі допоможе. Буде в тебе багато крігаре!.. Отже, Олегові потрібно дочекатись підмоги. Він уже не бачив, як варяжин задкував, чемно кланявся, прикладаючи широкі долоні до грудей. Знав, що за вірну службу тепер матиме все. Думки витали над Новгородом. Скоро впадуть сніги, встановиться санний шлях. Що роблять нині там Єфанда і Єгорця? А куди... куди подіти Єфанду? Ігоря він триматиме в Києві перед своїми очима. Ігор буде слухняний — чекатиме влади з його рук! Чекатиме, коли Олег випустить ту владу. А випустить, коли захоче. Сам Ігор йому не страшний. Удвох з Єфандою небезпечний. І в Новгороді її лишати — також небезпечно. Якісь родаки з'являться, підмовлятимуть її взяти свою правду — і відібрати владу в Олега... Думай, Вольже, думай. Маєш нині вирішити і долю Єфанди — завтра уже буде пізно. Завтра вона може з'явитись у Києві з дружинами варягів, щоб захищати свого Змія Горинича! Олегові передуми були тяжкі. Один вихід бачив — допомогти Єфанді переселитись у царство Пека. Але Карло, із роду ярла Еріксона, не буде піднімати руки проти урманської королівни. Новгородські бояри також цього не зроблять — берегтимуть Єфанду, щоб тримати на прив'язі у страху самого Олега. Та й тих бояр новгородських він уже не знав — там постало нове їхнє коліно. Нові птахи співають і нових пісень. Звідки може бути йому допомога? Ізборськ, Ладога, Білоозеро, Смоленськ... Київ... Степ печенізький. Таки ж — печеніжини! Він у дружбі з ханом Рогдаєм, котрий утік від хозар і від угрів. І хан Сухан так само ладен йому прислужитись, як і раніше. Певно ж, мають вони влучних стрільців, що з одної стріли влучають у голову людини. Рогдай і Сухан! До них послати довіреного гінця. О Єфандо, не сховаєшся за високими стінами новгородського терема. Пізній осінній брезг м'яко стелився над Київськими горами. Олег вийшов на ґанок. Росяний туман зчорнив безлисті старі липи і клени, що обступили терем. Лиш дуби стояли в кожухах зжовклого листя, високо сягнувши гіллям неба — врівень з мислю. Синіми повісмами туман крутився над подільськими вуличками, котрі сонно ворушилися під крутим прямовиссям Княжої Гори. Ні, не збагнути йому, Олегові, цього світу — пощо він з'явився в ньому? Мабуть, не для того, щоб зрозуміти, а для того, щоб завоювати. Стояв на ґанку заспокоєний і величний. І ніхто б не здогадався, дивлячись на нього, що за його просвітленим лицем і хвилястим сивим волоссям, яке спадало до пліч, що за його крутими плечима і впевненістю стояли кладовища людських доль... * * * Єфанда не вміла говорити. За все життя сказала, либонь, два десятки слів. Але вона вміла розмірковувати і чинити чітко за своїм розмислом. Поки що її вчинки не принесли їй добра. З Києва приїхала до Новгорода ні з чим. А тут вирішила надолужити втрачене. Докупи збирала свій досвід, щоб із минущих днів зіткати своє майбутнє. Прозріння набувається у втратах, а розум зростає в безумстві. Єфанда збагнула, що своїм викликом Олегові викрила свої потаємні жадання перед Києвом. Тепер Київ знав, що вона, чужинка, хоче панувати над ним, забрати його предковічних богів-покровителів і зруйнувати його силу, душу й віру. Київ цього не захотів і через те дав підтримку Олегові. Олег зумів прикинутися, що він свій, що буде все робити, як захочуть київські владці — бояри, і він переміг. У тиші, як у глибокій криниці, жила тепер Єфанда у Новгороді. Але з тієї глибини краще бачити зірки і вдень. Вони їй вказували дорогу, якою мала тепер іти. А йти могла тепер лише разом з сином — Ігорем. Єфанда знала одну силу на світі — владу. А ця влада була у владців — королів та царів. Тож Ігореві потрібно було, аби стати володарем, обіпертись на королівську владу. Краще було б, звичайно, обіпертись на ромейського царя. Але він далеко. Та й чи захоче допомагати незнатному, невідомому князьку, що жадає десь здобути владу, який не має навіть хоч якогось свого гнізда! Через те Єфанда почала пригадувати свейських, урманських, датських королів. Котрі з них могли б дати її синові наречену? А разом і добру рать. Без неї Ігор не вирве влади у свого доброго вихователя — дядька Олега. Єфанда неодмінно хотіла повернутись у Київ переможницею і зробити з Олегом так, як те він зробив із нею. Це жадання її було таке велике, що воно наповнило її безлике, безшелесне життя жагою дій. Але не так легко було звершити надумане. Кого послати за море, кому довіритись у Новгороді, якого вона боялась від часу смерти Рюрика... Вирішила чекати. І дочекалась свейських купчин. Вони стали табором своїми лодіями на березі Волхова. І Єфанда покликала їх до себе на вечерю. Ігор переходжував час женихання. Зростав під пильною увагою няньок, дядьків, конюхів, соцьких, мечників, бояр і дітей боярських, які завжди дивилися на нього як на майбутнього свого гнобителя або як на суперника. Одні визнавали його нащадком померлого князя, котрого закликало віче у Новгород, інші вбачали у ньому свого ворога, ще інші прагнули його іменем розквитатись зі своїми недоброзичливцями. Усі боялися, усі ненавиділи. Рано спостеріг хлопець лукавство свого оточення. А коли збагнув, що в нього украв державну владу навіть найліпший, найближчий йому муж — Олег, збагнув, що йому не судилося владарювати. Домагання влади принесе йому смерть. Боявся Олега і в Новгороді будучи. Не йняв віри нікому — ні челяді, ні боярам. Таївся зі своїм прозрінням і від матері. Віддавав себе лиш одній пристрасті — полюванню. Там він міг іти на лютого звіра відкрито, мірятися силою чесно, брести через болота спокійно, спритно кермувати човном на бистрині повноводних річок. Залежав сам від себе. На лови Ігор брав лише свого мовчазного челядина Ловеля, що душею приліпився до нього ще в Києві. Ловель був спритним стрільцем, мав велику силу в плечах і велику світлу бороду, а найпаче мав добрий мисливський нюх. Довкіл Новгорода, як і довкіл Києва колись, швидко умів винюхувати стежки вепрів та єленів, знайти, де ліпше підсидіти ведмедя, як обійти вовче лігво. Коли Олег вигнав Ігоря з матір'ю з Києва, тільки Ловель і лишився при ньому, був по-хлоп'ячому вірним содрутом йому. Легко було ходити з ним по мовчазних лісових стежках. І безпечно — зграя мисливських псів, яку водив за собою Ловель, оберігала їх від несподіванок. Одного дня Ловель з Ігорем дійшли аж до Ізборського городка. А там зустріли ватагу місцевих ловців. Мужі зібралися йти вгору по річці Шексні. Мовили знаючі, що в тих лісах великі стойбища ситих єлениць товчуться. Веселились, сміялись, метушились ізборські мужі. Ігор довго спостерігав їх, дивувався, з якою легкістю вони стягують човни до води, з якою безхмарністю вони роблять найтяжчу справу. Яке привабно-спокійне життя дароване людям простим. Вони весело припрошували з собою і прибульців. Ловель мовчав, давав Ігореві вирішити цю справу. Ігор довго дивувався простоті і звабності цих людей, які так легко й щиро сміялися з себе, кпинили один з одного. Було з ними легко дихати одним повітрям, бо ці люди не знали неволі душі. Йому так захотілось хоч день прожити їхнім життям. Сіли з Ловелем в останню довбанку і погребли слідом за іншими. Тільки через тиждень Ігор повернувся до Новгорода. Матінка стрічала його настороженим радісним поглядом. В її широко поставлених очах мінилися темні й світлі тіні. Раніше Ігор ніколи не бачив таких очей у матері. Він знав, що ті очі були завжди заглиблені в себе, якісь потойбічні, вони не знали ні сміху, ні сліз. Тепер від них ішло якесь сяяння, лице здавалось зрожевілим, круті щелепи гостріше випинались з-під шкіри. Чимось нагадувала тої миті стара Єфанда свого щелепастого Змія, якого ото колись поставили на київській Горі. Ігор стовпував перед нею, очікував слів. Вона ж не поспішала. Якимось новим прискіпливим поглядом ковзала по обличчю, по статурі свого сина. Він знітився, втягнув голову в плечі, сховав руки за спиною, ніби ховав якусь свою провину. Раптом Єфанда заусміхалась. Все обличчя її заграло дрібними сухими зморшками. Її син був цієї миті дуже схожим на того Рюрика, який колись став її мужем. Такий же кремезний у плечах, присадкуватий, з великими долонями. А ще отой розкуйовджений рудий чуб!.. Оті острішкуваті руді вусики!.. Ну чисто тобі молодий Рюрик. Вона сьогодні принесла своєму синові радість. Хай знає, що мати не забуває, якого він роду. Її віра в будучину сина винагороджена. Доля, яку послав їй її бог ?дин, милостива до них!.. Від свеїв повернулися її купці й принесли добру вість: свейський король згоден дати Ігореві свою племінницю в жони! А це означає— і свою прихильність, і ратну поміч. Ігор хитнувся од несподіванки: протягом усіх цих років він тікав од влади, а влада ця женеться за ним!.. Єфанда здивовано дивилась на сина — чого не радіє? Ніби не її кров, не кров Рюрика тече в його жилах. Не радіє, не рветься до влади. Вона бачить у нього тільки страх перед Олегом — і байдужість до величі... Надто проста, безкрила душа Ігорева... Думкою не поривається у височінь, шукає щастя в земних забавах. Ні, не володар він по натурі, хоч має владарювати по роду. Єфанда так стиснула щелепи, що аж скреготнули її зуби. — Ніби не радієш? — задихнулась від образи, і через те її голос був захриплий і тихий. — Пощо радіти? — Час тобі відібрати владу у того крука. Олег твоїм княжим іменем забрав Київ до твого повноліття. Але вже давно настало твоє змужніння, а він і не думає віддати тобі Києва. — Не хочу влади. Маю всі блага земні... — А влада?.. Влада — це вище від усіх благ! Це... це владарювання над людьми! Це володіння ними! — їй аж в очах стемніло від образи. Її син, її кревний син не хоче влади, яка мусить по закону йому й належати. Бо його вітець здобув княжу владу мечем! — Король свейський. тобі жону дає...— додала з надією.— І поміч... Нічого не відповів. Похнюплено пішов до своєї горниці. За ним тінню майнув Ловель. Єфанда хвилювалась. Лихоманково роздумувала: королівського роду жона увіллє нову снагу в тіло її сина. Хоч і не дочка це, а сестринниця, таки ж королівський рід. Її син не буде чутися в цій землі ізгоєм. У Новгороді він був сином лютого вовчиська Рюрика, чужака, у Києві був приходнем, також чужаком. Король свейський тепер буде їхнім родичем. Швидше, швидше слати сватів до нього, доки Велетське море грає теплою хвилею. До осені треба привезти наречену — і весілля, весілля!.. Тільки цими прагненнями тепер жила Єфанда і весь її невеличкий терем. Ігор не виходив зі своєї горниці, ніби сам себе замкнув у кліть. Прислухався до своїх спогадів і жадань, що вирували в душі. Він був уже в зрілих літах, міг зважити декотрі цінності життя. На його очах відбулося надто багато кривавиць, щоб збагнути: де влада — там неодмінно і зло. Але виходило, що його доля визначена — влада і зло біжать поперед нього; руками матері вкладала йому в руки меч. — Ловель, ти віриш у Долю? — спитав свого вірного челядина. — А хто ж не вірить, господине? — одказав той. — А можна втекти від неї? — Можна, коли дуже хочеться... — А ту дівчину пам'ятаєш, що нас перевозила через болото? — Чому ж, пам'ятаю... — У неї тихі очі, як у Долі. Може, то моя Доля? — Може, господине...— Навіщо його господареві гарні дівчата-простолюдинки, коли у нього вже є королівна? — думав Ловель і не здогадувався, що його володар тої миті чув лише свій біль. І бачив ту усміхнену й затишну дівчину, яка вутлим човником перевозила їх через велике болото. Це коли вони вже повертались по Шексні. — А де вона живе, чи сказала? — чомусь Ігор почав навратливо думати про ту дівчину-перевізницю. — Казала, ніби десь за річкою...— Ловелю не хотілося говорити з Ігорем про ту дівчину. Він сам думав про неї від того дня — думав тихо і потаємно. Було чомусь боляче від спогадання, що його князь, ніби такий собі вайлак простий, а на човнику, коли нони перепливали через те болітце, підсів до дівчини й почав заглядати їй за пазуху, де подзенькувало бурштинове намисто, срібними дзвіночками перенизане. Ще й рукою туди поліз... І як же зрадів Ловель, коли перевізниця раптом поклала своє весло і вліпила зухвальцю дзвінкого ляпаса... — А не заглядай куди не слід! — Якби знала вона, що це був князь. Ігор не розсердився. Здивувався, а потім схопив її в обійми. — Як звуть тебе? — А човник хитнувся — і всі вони попадали в воду. — Як звуть, так і кличуть. Геть від мене! Потім вибрались на берег, витягли човна, викручували одяг. Коли трохи обсушилися, сердита дівчина стала лагіднішою. Показала стежину, якою вони могли вибратись на дорогу. То яке ім'я маєш? — перепитав уже на прощання Ловель. Вона подивилась на нього, усміхнулась очима: — Прекраса... Хтось напророчив дівчині красу з колиски. Але чи напророчив долю? Не сподівався, що Ігор згадає ту зустріч. І навіщо йому та дівчина тепер, коли має наречену королівну? Либонь, уже десь збирається, зі своїм віном скоро прибуде для весілля. — А ти знайдеш туди дорогу? — не вгаває Ігор, жовтаво-горіховими очима, як у рисі, пильно дивиться на свого вірного служку. — Ти про що? — А про ту дівчину-перевізницю... Як її ім'я — не знаєш? Здається, вона тобі тоді сказала. — Прекраса...— мовив сухо Ловель. — О, яке чудове ім'я!.. Пре-кра-са!.. То знайдеш? — Коли треба — знайду. — Тоді йди і знайди її. Зараз! — Ігор, може, вперше в житті прийняв таке важливе рішення. Таки був у нього твердий характер. * * * Гарячі осінні зливи обмивали пам'ять, і вона ставала чіткішою, прозорішою, як те небо в суху сонячну пору. Оленчине тіло втомилось від довгої дороги, а ще більше втомились мислі, які вже не вміщались у голові і заплутували всі її наміри. Нещодавно вона була полонянкою Київського Олега, а потім його шанованою гостею. Як тільки вона виїхала з Києва, за Ірпенем її наздогнала якась дружина варягів, і її повози узяли в мечі. Ватаг шепотів їй лестиві слова: він, урманський витязь Свенельд бере її під свій захист. А коли захоче — візьме її в жони і здобуде для неї і для себе королівську корону. Царівна болгарська стане королевою в Києві — в найбільшому граді країни русів-полян. Оленка від подиву лише мовчки розглядала свого нового володаря. Цей старий, сивий лицар хоче брати її в жони? І чому так старається заради того, щоб вона стала королевою? Огледілась до свого священика, котрий зійшов із повоза і підійшов до вершника, що розмовляв з дівчиною. Отець Гавриїл, хоч і молодий, але, здавалось, знав таємниці усіх велеможців. Яка ж таїна ховається в діях і словах цього мужнього і вже старого лицаря? Отець Гавриїл від тих його слів аж присів, ніби йому за спину линули з бочки крижану воду. Певно, і йому невтямки Свенельдова хитрість. І тоді Оленка здивовано спитала його: — Хіба добрий лицар Свенельд хоче стати супроти свого володаря, хоче в нього забрати владу і стати королем? Але ж це зрада! — Вона дивується по-справжньому: скрізь, де не ступає нога велеможців, скрізь вив'юнюється чорною гадюкою зрада... зрада!.. — Володар Олег — підступний убивця, добра царівно. Він сів на київський стіл неправдою — убив законного князя. — То навіщо ж іще один підступ? — Хіба не хочеш стати королевою? — Свенельдові не збагнути простоти і щирости її слів, бо великий тать ніколи не розумів мудрости. — Але ж це від Бога, гріх — силою забирати владу! — На цій землі, царівно, всі люди грішні. — Але я не царівна. Навіщо так мене величаєш? — дівчинка з цікавістю все ще розглядала Свенельда. — Не царівна? Усі кажуть — царівна ж!.. — Таки ж не царівна! — сміється вже Оленка від того, що обличчя витязя Свенельда раптом зробилося таким переляканим, що леле! Його очі враз погасли, повіддя в руках затремтіло. Таке розчарування. А йому треба царівна. Щоб стати у Києві королем? — Але ж усі так кажуть...— ще не вірив Свенельд. — Скажи йому, отче. Ну скажи.— Оленка мало не плакала від сміху. — Вона мовить правду. Вона лиш онука Симеонова. — Однаково бути їй королевою! — зрадів Свенельд.— Ось тут мої намети — можемо переночувати. А завтра вранці на Київ... Лиш тепер усі збагнули, що над землею опустилась холодна осіння ніч. Дощові хмари розбігалися, де-не-де поміж ними зблискували зірки. Бралося на вітер... В їхньому наметі було тепло — горіло вогнище. Сон був солодкий і міцний — молодий сон перевтомлених людей. А вранці — леле! — Свенельдів табір був оточений якоюсь раттю. Отець Гавриїл дізнався, що їх оточив київський воєвода чи сокольничий Щербило. Олег велів повернути Оленку і її людей до Києва. Свенельд битися не зміг — надто зненацька опинились вони оточеними. Почав жорстоко торгуватись — скільки Олег дасть йому срібла, скільки дасть паволок, коли він відпустить царівну. Її не питали ні про що. Вона ж була знов у полоні... Лежала у наметі і чомусь згадала свій дім. Ніби бачила його перед собою, чула голоси двірської челяді, чула материн плач. Служниця-повариха, товста і добра, теж витирала кулаками свої бляклі щоки, квилила-примовляла, яко чаїця, жалібні слова: "Забирають нашу квіточку, нашу дитиночку в далеку даль... Ой куди ж це її віддають? Ой кому ж її віддають? Пошли ж їй, Боже Ісусе Христе, добру долю... Та пошли вже спокій і щастя її матері, та заспокой її серце зболене!.. Та поможи нашій сиротиночці..." Це вона, Оленка, сиротина. Бо вітець її — князь Михаїл — десь давно вже сидить у монастирі, пішов у ченці, покинув жону Томилу з дітьми... Так звелів зробити клятий Сурсубул. Тепер вона знає, що він, боярин Сурсубул, боявся її отця, боявся, що йому перейде престол царя Симеона — по закону і звичаю держави. Симеон був постійно на війнах, а Сурсубул сидів у Преславі і керував державою. Його всі боялись. Боялась його і мати — обіцяв і її заслати в монастир. Це він і наказав Томилі віддати доньку деревлянським послам. Обіцяв, що Оленка стане княгинею, а Томила дістане вдячність від нього і прощення... Тепер Оленка все думала про те, в чому ж вина її матері і яке прощення дасть їй всевладний і лукавий боярин... Їй було шкода матері. І через те хотілось уже швидше стати жоною князя того, щоб втішити її, а може, й забрати до себе... Через те вона радо покинула свій дім, і свій добрий старий град Плесков, і свою схолу, і сад... Але дуже довгою видалась їй дорога до свого жениха. І ось знову кажуть — уже треба їхати. Куди? Кажуть — до Києва... До неї підходить молодий воєвода. Це той Щербило! Гарний він, вдатний собою! Дивувалась йому. Вона всьому на світі щиро дивувалась, бо все було для неї відкриттям чи прозрінням — надто юна була, надто високо сиділа в своєму сімейному гнізді, яке оберігали пильні очі Сурсубула... — Воєвода, що скажеш? — сміється до нього.— Ти справді Щербило? Дивне слово! — А так,— відповів їй весело. І засміявся: боявся, бач, розкрити очі — усі мовили царівна, царівна, а воно дівчисько! Біляве, синьооке... Либонь, трохи молодша від його Веселинки. — А чого мене взяв у мечі? — Не тебе, а Свенельда. Ізрадця він. — Але ж він... казав, що хоче взяти мене в жони... І обіцяв, що я буду королевою, а він королем. Щербило аж за боки взявся від сміху. — Отаке брехав? — Хто ж він насправжки? — Заброда... Варяжин, Змій Горинич. — Київський князь це знає? — Не відаю. Розкажеш — знатиме. Бережися! Оленка відчувала щирість у словах Щербила. А кого їй треба берегтися? Питати вже не стала. Думала, чого б це всі ганялися за нею, коли вона не царівна... Коли вітець її ув'язнений в підземелля монастиря, коли мати конає від сліз... Мабуть, тому, що вважають її таки царівною... Через діда, великого Симеона, їй ця шана... О, так, вона тепер це знає... Через діда... — Воєводо, скажи, а який князь деревлянський? Що він хоще? — О, то великий тать, царівно, хоче під себе Київ підгорнути. Він супроти Ольга йде. — А ти за Ольга? — Я? А так — він мене взяв до себе в двір. І ось я вже воєвода. — Але чому Маломира називаєш татем? Він же править у своїй землі. — Усі на Горі так кажуть. І я так кажу... Хоча... кияни-подоляни за Малка стоять. Але тобі краще бути в Києві. Будеш вільна, яко орлиця! — Я наречена Маломира. Мушу їхати до нього... — Го, наречена! Он він собі вже другу жону привів — під уличіп, мовлять. — Як так? аж підскочила Оленка.— Це ж гріх — мати кількох жон. — У вас гріх, ваш Бог Ісус Христос дозволяє мати мужу одну жону, а нашим князям не гріх. Бо наші боги щедріші. Скільки хочеш, стільки й май. Аби зумів прогодувати!.. — Я... тоді я буду вже третьою жоною Маломира? — Атож. Третьою або ще якою... Хіба знаю? — Отче, чуєш? Чуєш, що каже воєвода? — звернулась вона до священика. Жах розширив їй очі — так от куди жбурнув її підступний Сурсубул! От чого ридала мати і вся челядь... — Я не поїду до Малка! — крикнула вона.— Додому! Я хочу додому!.. — Заспокойся, Оленко... У нас з тобою немає дому. Поїдемо у Київ, дитинко... На все Божа воля... Перебудемо до морозів. А санна дорога встановиться,— тоді й поїдемо...— Священик не знав, чим заспокоїти дівчину. Бо не знав і сам, що робити їм усім віднині... — Воєводо, вези нас до Києва...— сказала Оленка.— У нас... у нас справді немає дому... Його душа ворухнулась жалістю. Бідне дівча, отаке почути від Свенельда... а потім — за Маломира... От тобі і царівна — усі тягнуть до своїх ліжок, аби її іменем себе звеличити. Кому потрібна доля її?.. А доля його Веселинки? О, кляті находники, як він їх усіх ненавидить! Оленка мовчала всю дорогу. Он який цей добрий Олег... Лукавець, убивця... І цей Маломир — уже дві жони має!.. Що ж робити їй, пташині, яку викинули з рідного гнізда? — Що нам робити, отче? — тихо спитала священика, який вже попрямував, було, до свого повоза.— Що робити? — Молитися, доню. Молитися... * * * Свенельдові не було нині вороття до Києва. І не було тепер йому місця ні в київській, ні в деревській землі. Куди податися? Тільки в Новгород. Там Єфанда з Ігорем, там бродять варязькі дружини — завжди можна знайти їхню підтримку. Бо Свенельд не хоче забути свого програшу — у Київ має неодмінно повернутись у великій силі й відібрати кермо державне в Олега. У Свенельда ростуть сини тут — їм і передасть владу над усією країною. Єфанда з Ігорем будуть його спільниками — куди ж їм подітися? Він поб'є Олега його ж зброєю: іменем Ігоря, як те зробив колись Олег! Скочив хвацько на коня, гукнув на повні груди до воїв: — Боржій на коней, витязі мої! На нас чекає удача в Новгороді! Чи забули, що там Ігор з королівною-матір'ю? Либонь, чекає нашої помочі. Не будемо гаятись! Бо скоро Олег-вовчисько пошле своїх псів по наших слідах!.. Його воям не треба було багато слів. Витязі удачі знали, що найліпше від небезпеки їх рятують швидкі коні. Але коні за довгий перехід з Києва в деревську землю добре притомилися. Тому Свенельд, окинувши поглядом місцевість, тицьнув убік пугою: — Ондечки якесь оселище. Там і поміняємо своїх коней.— Під копитами верхівців чвакала розгрузла чорна земля. Немовби хотіла проковтнути у свої надра цих зайд. Але верхівці періщили коней межи очі, підколювали ребра острогами стремен — і гнали, гнали коней. Ті здивовано мотали гривами, крутили люто очиськами — чому їх вершники такі немилосердні? Де вже було їм знати, що найбільший погонич для татя — страх... По перших зимових днях дружина Свенельдова ступила на мостини великого града на Ільмені. Широке сіре небо розкинуло над містом свої прозорі шати. З усіх домів тяглися вгору сірі струмочки димів. В повітрі пахло живицею й морозом. Чорнів, утаємничено притихнувши, батечко Волхов. Не хотів піддаватися морозам, які ночами вже кували для нього крижані кайдани. Біля мосту, що ніби двома ручищами уп'явся у два береги ріки, на торжищі юрмилось велелюддя. Тут при березі стояли змієвошиї варязькі лодії, сани, вози. Зимові торги — найбагатіші у Новгороді. По легких снігових дорогах і путівцях звозили свій товар народи і племена від північної карели, воді й іжори, югри до південніших кривичів, мещери, мері, муроми. Звідусюди збирався тут люд торговий. Та й не лише торговий, а й сівачі та рукомесники-ііростолюдини. Чи себе показати, чи свою долю відшукати. Недарма ж мовили, що й для сироти боги притримують долю. Отож на велелюдді легше і знайти її. Тільки не гайтесь, ловці щастя й удачі, чимскоріше прибувайте на новгородське торговище!.. Свенельдова дружина, проте, обминула торгову площу, подалась до дідинця, де височіли старі тереми. Для них удача й щастя ховались десь тут, в цих багатих повалушах і палатах. Коні, чуючи кінець путі, прискорили крок, вище підняли голови. Поспішають комонники, нуртує їхня бентега — їх тут має чекати удача. Метеляється окрил із куниць за спиною Свенельда, підстрибує заплетена туго сива косиця. Ось і терем Єфанди. Зістрибує дружина з коней, квапливо біжить до воріт. На грюкіт била по воротях, проте, ніхто не обізвався. Ніби вимерли всі оті челядини ледачі! Знову грюкає. Відчиняйте ворота швидше, витязь Свенельд прийшов, вдатний ловець чужого щастя, приніс Єфанді тривогу далеких доріг й оманливу надію на велич. Го, прокидайтеся двірські челядини, накривайте столи дубові, гостей стрічайте... Кричало усе Свенельдове єство од нетерплячки. Нарешті через хвіртку вийшла стара згорблена служниця. З-під сивих повісм волосся дивились на прибульців зіркі колючі очі. Обіперлась об ворітницю, нарешті обізвалась скрипучим голосом: — Пощо лемент здійняв? Немає вже Єфанди. Туди переселилась. У Вирай! — тицьнула скрученим пальцем у небо. — Як? Коли? — злякався Свенельд. — Нині вночі. Ножем хтось... Тяжку смерть прийняла. Свенельд оглянув мовчазний зчорнілий терем. Якась минучість і непевність майнула від його перехняблених, осілих стін. Із маленьких чорних віконець вив'юнювались порослі мохом страх і підозра. Занедбаний двір, всюдисуща порожнеча. Де ж люди — челядь, вої? — А Ігор де? — спитав у стариці. Чомусь здалося, що голос його гримів у порожній тиші двору надто гучно. — Покинув матір ще влітку. Перебрався десь під Ізборськ-городок. Жону собі якусь узяв. — Звідки жона? — Не знаю. Мовили, на ім'я вона Прекраса. — А ти ж хто тут будеш, стара? — Я тут одвіку. Живу в_оборі, з коровами. А колись слугувала у боярина Гостромисла. А потім у Рюрика. І ще й Єфанді дісталась. Іншої челяді тут немає — від переляку розбіглась. Сама я ходжу біля покійниці. Комусь же треба спорядити її у Вирай... — Веди... до неї...— Свенельдова душа зіскулилась і почорніла. Ні про що не міг думати. Надії, надії, як швидко обламуються ваші крила... Єфанда лежала в своєму високому й розлогому ложі. З голови до ніг накрита білим рядном. Довге сиве волосся розметалось на подушці. Очі, жахно розчахнуті, каламутно дивилися в стелю. Уста трохи відкриті, немовби посилали прокляття цьому світові, який відганяв її від себе. Може, цей світ не любив її за возносливість, за жадання вивищуватись над іншими, щоб вершити чужими долями. І ось чиясь рука вгомонила її відчаєне борсання. Поруч лежав тонколезий кривий меч. Свенельд тільки зиркнув на нього — степовик! Хто приніс його сюди із кочових степів? Стариця перелякалась: — Це я витягла його з-поміж ребер. Стримів же... — Се печенізький меч... А хтось приїздив до неї з Києва? — Не відаю, голубе. Тут багато люду товклося. То варяги, то купчини, то свейські свати. — Які ще свати? — А Єфанда ж заручила сина зі свейською королівною. Та Єгорка не захотів королівни, взяв собі простолюдинку... Ойо, що було тутка! — Стариця втомлено присіла на лаву. Важко їй довго стояти перед сим знатним мужем. Он які хутра в нього — поли по землі пилюку метуть... Видати відразу — можновладець. Либонь, і цей не так просто забіг на гостину. Із якоюсь хитрістю прибув до цієї потаємної гадюки. Та ба, запізнився! Хтось перетяв йому дорогу... Свенельд розглядав у руках печенізький меч. Великим пальцем водив по тонкому і гострому лезу. Криця озивалась тонким високим шепотом. Якщо це трапилось уночі, потайний гість не встиг утекти сьогодні. Можливо, десь тут поряд відсипається. Або на торгу серед люду різноязикого і різноокого. Піди розбери, де він. Хіба що, може, хто бачив... — А тут, у теремі, не бачила якого гостя жовтолицього? Купчину чи воя степового? Стариця хитала головою. Нікого не видко їй в тій оборі, окрім корови... Та й очі вже заслабли, більше бачать минуще, що вереміїться в колі днів і років верем'яних... А коли б і бачила стариця кого, то не сказала б цьому чужакові варижину. Літали тут уже такі круки, та гнізда не звили!.. Свенельд зрозумів, що йому вкрай треба знайти Ігоря. Тільки удвох вони зможуть вирвати владу в Києві із рук Олега. Чи ж бачено таке — ні тобі цар, ані князь, а сам себе возвеличив і кермує від Києва до Новгорода! Пора стягти його з престолу... Не скоро розшукав Ігоря. Молодий Рюрикович уже знав про смерть матері. Але не дуже переймався — у кожного свій вік і своя смерть. Був ситий і вдоволений собою. Свенельда казила його легковажність. Цей рудовусий здоровило, якому доля вділила княжу честь, безпечно кпинить з долі матері! Не бачить віщого знаку — меч печенізький!.. Ігор насупив брови. І яка нечиста сила пригнала сюди цього блазня, що каламутить йому спокій. Він же сховався тут від пристрастей владолюбців, потонув у простих і затишних житейських буднях. Здавалося, догнав-таки своє щастя. Але біда скрізь чатує на щасливу людину. І ось пригнала цього каламутника аж з Києва. Печенізький меч... Чи не все одно, яким убивають людину — двосічним руським чи кривим печенізьким... Попхнув ногою пса, що лащився до нього. Не до пестощів нині. Хотів, щоб Свенельд швидше зник з його очей!.. — Не відаю того знаку, Свенельде. Збіглий варяжин аж підскочив: — То ж рука Олега! Ігор збрижив чоло. Не хотів згадувати Олега, від себе гнав його образ... А все ж таки він постав перед ним. Мати ціле життя лютилась на Олега, все збиралась помститись. Чуло її серце, що Олег її не забував... Але він, Ігор, нічого не хоче від Олега. — То й що? — стенув плечима. — А те, що другий меч буде встромлений у твої груди, княже! І вже скоро. Може, й сьогодні... Обличчя Ігоря стало прозористим, жовтавим. — Гадаєш? Навіщо я йому? — Та він же тебе боїться. Страх змушує його вбивати. Ти єсть князь від роду. По роду мусиш мати і владу. І по закону. А він ні по роду, ні по закону не може мати влади. Він протизаконник і злодій. Ігор сторожко присів на краєчок лавиці. О, він знав того гордеця й захланного заздрісника. Такі люди завжди заздрять вищим, бо не прощають їхньої вищости в чомусь. А особливо в шляхетности!.. Певно, і до нього прикотились злії літа. Як не хотів утекти від долі, а вона його розшукала ось тут... — Що радиш, витязю Свенельде? За чим прийшов? — втомлено подивився на гостя. Збагнув, що найкращі дні його людського життя стали вже безповоротно минулими... — Облиш оце тарганяче гніздище. На тебе чекає Київ. — Але ж там... Олег,.. — Ти прийдеш туди з мечами. Холодним мокрим рядном накрили Ігореві спину... Не було вагань — постала раптова впевненість, що іншої путі йому вже нема. Раптом йому здалося, що всі прожиті літа його були несправжніми, що жив якимось чужим життям і чужою волею, що змарновані дні нічого його не навчили, а сподівання виявились марні. Дрібне заміняло йому велике, і все потонуло в сум'ятті сірих буднів… Свенельд пружно звівся на ноги. Його безпощадні, холодні, немов крижини, очі пронизували тіло й скроні Ігореві. Він уже відчував, що ті очі ведуть його за собою, що це тарганяче щастя уже розтоптане і він переступає поріг свого нового життя... * * * Уже під ранок їй приснився сон. Ніби вона знову у своєму домі, в Плескові. Навколо знайомі кам'яні палати колишніх царів і велеможців дунайської держави слов'ян. Навколо виноградні лози з сонячними гронами винограду. І їх старий дім теж увесь обвитий виноградним віттям... Але ніби чує, як тривожно грюкають двері в стравниці, як тупотить ногами чорнобородий боярин Георгій Сурсубул, як щось лепече крізь сльози її матінка... Оленка зірвалась на ноги — вона сама вижене цього клятого боярина, п'явку її роду! Скільки зла чинить він довкола!.. Як ненавидить він слов'янський її рід, як возноситься, що він болгарин, покоритель цієї слов'янської землі... Схопилась на рівні, розплющила очі. В її ложниці було тихо й тепло. Десь під мостинами шаруділи миші — глибокої осені вони шукають рятунку в оселях людей. На Княжій Горі їх всюди було повно. Знову лягла в ліжко, але вже не спалось. Згадувався рідний дім і недоля її роду. Відколи боярин Сурсубул почав заходити до них, в їх затишному домі зник спокій, завмерли голосні балачки челяді в людській, дивна насторожена тиша залягла в усій садибі, ніби в якійсь із кімнат постійно лежав покійник. Мати її — Томила — боялась твердо ступати ногою по мостинах, ставила ногу в сріблом розшитому черевичку обережно, і коли дошки скрипіли від сухости, здригалась, бігла в якийсь закуток, щоб заховатись від усього світу. Георгія Сурсубула боялись усі, і не тільки в Плескові, куди він часто наїжджав, а й у столиці — в Преславі. Свідущі потай мовили, що це саме він доніс у монастир перестарілому цареві-хрестителю Болгарії Борису, який на схилі віку пішов у ченці, — про негідне царювання його старшого сина Володимира. Про те, що цей переємець Борисового престолу ніби грабує скарбницю, влаштовує бешкети, насміхається з християн, пропиває з повіями честь своєї царської родини... Престарий цар-чернець Борис-Радивой злютився, скинув із себе чернечу рясу, перебрався у царські шати, які мало не зітліли в його келії, підперезався мечем — і разом із Сурсубулом і його людьми схопив п'яного Володимира. Батько-цар наказав виколоти негідному синові очі. Ніхто не наважувався виконати цей наказ — мовчки стояли над зв'язаним Володимиром. Тоді сплигнув зі свого коня боярин Сурсубул. Витяг з-за халяви довгий мисливський ніж і заніс над повергнутим... Володимир згорда споглядав усіх цих бояр, кинув Сурсубулу: — Хочеш помститись, що я не взяв у жони твоєї сестри? Негідник! — І плюнув в його бік.— Не візьму!..— Сурсубул стрибнув тому на груди... Цієї ж миті дикий нелюдський крик огласив галявину. Усі здригнулися. Лише батько-цар спокійно, здавалося, чекав кінця. Над Родопами довго котилася й затихала в долинах луна від крику повергнутого болгарського царя Володимира... — Відвезіть його до монастиря... В довічне ув'язнення,— рішуче наказав цар Борис.— А ти, Георгію, скачи до Царгорода, забери Симеона: хай візьме мій царський стіл... Сурсубул щодуху помчав до Константинополя. Його час настав!.. Він довго й затято йшов до нього... Сурсубул повернув Симеона до Болгарії і посадив на царський трон. Сам же став вірним охоронцем нового царя, бо лукаві ромеї жадали позбутися розумного й освіченого Симеона. Це вони споювали перед тим Володимира, підсипали тому дурманного зілля, яке перетворювало царя в жалюгідну потвору... І Царгород уже бачив, як молода й сильна Болгарія, що відібрала в імперії всі слов'янські землі Балканського півострова, ось-ось упаде на лоно ромейських кесарів — й імперія нарешті проковтне цю войовничу свою сусідку... Тепер Симеон, наклавши на чоло вінець свого славного вітця, став Царгороду ніби кістка в горлі... Ромеї не могли його дістати руками. А втім, була вже у Симеона молода жона, звичайно ж, грекиня. І Сурсубул змусив нового царя подивитися на владну жону-ромейку очима болгарина. І змусив його, царя, глянути на свою сестру, сестру болгарина Георгія Сурсубула, також очима болгарина. І скоро молодий болгарський цар залишив грекиню-ромейку, взяв у жони сестру Сурсубула... Ту, від котрої відмовився Володимир. Скільки радости було серед болгарського люду!.. Уся Болгарія святкувала весілля Симеонове!.. І це стало початком Сурсубулового вознесіння... Він, Сурсубул, знав, чого хотів у житті, та робив тільки те, що треба було робити, а не те, чого, може, хотів. Він одружив і свого старшого брата на сестрі царя-ченця Томилі, коли посадив у підземелля монастиря її мужа Михаїла. Це він і змусив Томилу відправити свою донькусиротину в далеку невідому країну слов'ян деревських. Мабуть, щоб ніхто із ближчих можців не поріднився з царською родиною. О, боярин Сурсубул був надто прозірливим!.. Скоро його сестра народила сина цареві Симеону — Петра... Сурсубул тихо й ревно розчищав навколо нього болгарський престол. Готувався разом з племінничком кермувати країною — і царювати... А тим часом Симеон, як молодий барс, кинувся з піднятим мечем проти вселенської імперії. З тією одержимістю, з якою він юнаком впивався її високістю — наукою, блиском мистецтва, мовою її мудрих учених і філософів, з тією ж солодкою мукою радости, з якою колись гордився, що він навчається у самого знаменитого Фотія разом з дітьми імператора Михаїла Третього і перевершує їх у знаннях, що він майже грек,— з такою ж одержимістю й послідовністю він тепер жадав розтрощити цього лукавого, підступного змія, що пожирав слабші сусідні народи, що жадав зітерти з лиця землі його країну Болгарію — проковтнути її землі, гради, храми, багатства... Тепер Симеон, цей напівгрек, як називав його сам Фотій, відрікся від усього грецького, але, відрікаючись, не відкидав мудрости вселюдської, яку увібрав з тією грецькою наукою. Тепер кинувся ту мудрість сіяти на своїй землі, для свого народу, його рідною мовою. Хотів Болгарію вознести над світом і на руїнах захланної імперії поставити свою державу, освітлену світлом знань, наповнену власною силою і гідністю. Боярин Сурсубул знав, чого хотів Симеон, і кидав в благодатний палаючий вогонь честолюбного серця царя зерна владолюбства. З нього виростали примари величі, які туманили Симеонові світлий зіркий погляд у майбуття. Симеон відкривав при монастирях і церквах школи, збирав слов'янських переписувачів з усіх країн, засаджував їх за переклади філософських і християнських книг; пригортав до себе видатних людей, які своєю працею підносили його державу і його. Отоді й з'являються в Болгарії знаменитий учень святого Мефодія Костянтин, що переклав Афанасія Великого; пресвітер Григорій, що переклав Хроніку Малали; невтомний просвітник і подвижник Климент Охрідський; знаменитий Іоанн Екзарх... Свої ліпші труди вони присвячують "цареві великому" — Симеонові... І сам "цар великий", який любив читати книги в перервах між походами й тривогами управління, створює своєю рідною ж мовою (цей "напівгрек"!) збірник творів знаного проповідника Златоуста —"Златоструй". Болгарський цар жадав бути — і був! — геніальним керманичем і великим просвітником свого народу. Не кожен державець і нині здатен вознестися так, поєднавши в собі тяготи державницьких буднів і труди просвітництва!.. Симеон шанував і дорожив ревністю учнів слов'янських проповідників Кирила і Мефодія, які були колись вигнані із Моравії і які з усім запалом своїх великих чесних намірів стали слугувати іншій слов'янській країні — Болгарії... Юний державницький болгарський народ бачив у своєму цареві-книголюбцеві приклад духовного вдосконалення і поривався до науки... Неподалік від давніх царських палаців у першій давній столиці болгарській — Плескові — стояв дім, де виросла Оленка. А на розі вулиці, у невеличкій церквиці, мудрий пресвітер Григорій перекладав слов'янською мовою нові грецькі книжки. У церкві була й схола, де пресвітер навчав грамоти всіх, хто бажав учитися. Навчав безплатно. Щоранку до церкви бігли, блискаючи рожевими п'ятами, отроки. Торби через плечі, по коліна сорочечки, штанці вище щиколоток... Швидко росли хлоп'ята, батьки не встигали надбати полотна на нові штанці... Оленка й собі пішла з ними до науки. Ніхто її не спиняв, а пресвітер Григорій погладив по голівці широкою долонею... Вона була одна серед хлопчаків і з дитячої гордости постановила собі стати в науках кращою від них! Догнала в умінні швидко читати і найліпшого виучня пресвітера — русича з Києва Степка. Той хлопак на неї ніколи не дивився чи, може, не помічав серед хлопчачого товариства. Та чи може таке бути? Ні, просто він не зважав на неї через свою гординю. Обірванець... Чужак... Навіть чобіт на зиму не мав, а возносився. Як будеш узимку через калюжі стрибати? — думала вона. Чекала морозів з нетерпінням. Їй хотілося вивищитись над ним хоч чим-небудь. Зраділа, побачивши іній на деревах і на травах. Ось тепер вона взується в хутрові чобітки, м'які й теплі оленячі чобітки, а халяви гаптовані золотом. І подивиться, чи тоді він помітить її, цей босоногий гордець. Хлопець прийшов у якихось дірявих постільцях. Лице його було сіре, очі глибоко запали, посиніли від холоду руки. Душа її стрепенулась. Вона, багатична, яка не знає, які взувачки одягти, радіє, що в цього обідранця немає чобіт, що він забився за тридев'ять земель по науку і терпеливо зносить холод, а може, й голод. Чому ж їй радіти? Це не по-християнськи! Як казав Христос: блаженні засмучені, бо вони знайдуть утіху! Блаженні жадібні правди, бо вони наситяться. А ще: блаженні милостиві, бо вони будуть помилувані... Отож гріх їй радіти з біди ближнього. І мусить бути милосердною, щоб здобути прощення за цей гріх... Господи Боже великий, прости її прогрішіння в помислах! Прости! Гаряча хвиля сліз ніби зринула з самого серця і заступила їй світ. Саме тоді Степко злякано скинув на неї очі: — Що тобі? — негнучкими, замерзлими пальцями торкнувся її плеча... Ці пальці!.. Вони були ніби опухлі, червонясті й порепані... Побачив її запитливий погляд і спокійно додав: — Це я коней пантрую купчинам на гостиному дворі. Того й руки такі від гною. — Навіщо се тобі? — схлипнула дівчинка. — Заробляю на шмат хліба. Інколи перепадає й кусок якоїсь копченини. Якщо хтось розщедриться. — То ти голодний? — Серце її стиснулось від жалощів. — Не дуже. Але все буває. — А додому не хощеш вертати? — Хощу. Та не можу. Доки не здолію премудрости письма. Маю завершити справу священика нашого, Местивоя. Йому руки обрубали, що славив наших старих князів. Уже пізніше Оленка довідалась і про пожежу, і про посічений пергамен... Отакі там люди живуть, в далекій Подніпровській слов'янщині. Не згинають хребта перед властоїмцями і лакузами. У них своя дорога до розп'яття... Може, тому так легко погодилась покинути рідний дім і полетіти в цей далекий Вирай... Їхала до князя слов'янського, щоб стати йому жоною. Їхала з молодою доброю вірою її серці, що її чекає велика земля, де зростає лише добро й відвага. Як у того русича Степка. І ось нині вона в Києві. Її надії зламано — Маломир її обдурив. Тут же вона нікому не потрібна. Християн тут немає — поховались від лютого Олега. А сам він для чогось її тримає на Княжій Горі та все бесідує із її священиком... Інколи згадувала Степка, і переляк холодив серце: а що, коли і йому Олег відрубає руки, як Оскольдовому літописцю?.. Невідома й жахна у своїй невідомости ця велика Подніпровська слов'янщина. В ній є все, як у казці. І, як у казці, тут все звершується, добре й страшне. Що ж приготувала тут їй Доля? * * * Злі слова сильніше від меча нищать людину. Бо з'їдають її душу. Прокляття великого волхва висіло над родиною подільського теслі Златорука. Як утечеш від його чорних слів і мислей? Острах, підозри, недовір'я, плітки — усякий бруд — крутилися навколо імені Златорука і його родини. Люди почали остерігатися їх, обходили стороною. Скоро пішов з дому Вратко. Другий син — Щербило — звіявся на Княжу Гору, в дружину Олегову найнявся. Вірно служив тому клятому находникові. Тихо, мов свіча, станула і згасла жона майстра. На похороні люди у хату не заходили, стояли оддалік на вулиці. Златорук довго жив сам. І ось раптом об'явився Вратко. Якийсь дивний, мовчкуватий. Ні про що не оповідав,— що було з ним, де бродив. Нічого не говорив, як гадає далі жити. Сидить днями на лавиці, за столом, обхопивши голову руками, і щось перемелює в собі. Батько не чіпав сина — зранене серце має відпочити. Ось тільки додалось клопоту — потрібно платити Княжій Горі з ще одного пожильця — гривну на варягів. Важче стало господарювати людям. Нові тягла без кінця падають на киян: і мостове, і переїзне, і за коня, і за корову. Мовлять, бояриня Гордина своїми білими ручками скрутила Олегові голову — і сивий крук дуріє на старості, виконує всі її забаганки. У Вишгороді, в гирлі Ірпінь-ріки, звів для неї такий теремисько, що любо глянути! Щоденно скачуть звідти верхівці, розносять по оселищах і по Києву накази й устави Ольгові: киянам заборонено валити ліс за Перевісищем; заборонено ловити дичину, що в довкіллі кишить по озерах і річках; заборонено випасати худобу на оболонських левадах — за все те кара! Кара! Кара! Бо те все належить Горі, все прибрала до рук веселоока чорнобрива Гордина. Часто вона з'являється і в Києві. Стиснувши вуста, гасає трійцею лискучих чорних коней вулицями града. З-під копит її вороньків випурхують зграї курей, качок, гусей; голубів. А бояриня видивляється, де ще можна здобути якоїсь поживи, зідрати якесь тягло. Мстивий, шалений вогонь зачаївся в її карих оченятах. Тверді вуста сміливо вигинаються у зневажливій посмішці: моя нині воля над вами! Що хочу, те й заберу!.. Від неї ховались люди, як від нежитовиці. І навіть київські бояри позачинялись у своїх теремах, не лізуть на очі Олегові, бояться. Хто знає, що скаже йому про них ця божевільна болярична... Златорук журився: день і ніч товчеться і біля коня, і біля корови. Гадав, повернеться син, приведе в дім невістку — вона перебере ті клопоти на себе. Але Братислав мовчав про невістку. Старий тесля і бондар чекав, доки син його сам щось оповість. Краєм ока стежив за ним: нелегко було у цьому суворому, грізному мужеві впізнати колишнього Братка. Роки поневірянь геть змели з його лиця усмішку й веселість. Постійна зневіра і втрати вигранили в ньому якусь свою жорстоку і справедливу мудрість. Певно, душа його знала мало любови й милосердя. Але стала терпеливою і безстрашною. Словами не кидався, беріг їх, ніби власну душу. Не дивувався вже, що світ зненавидів за щось їхній рід. Хіба цей світ знав, що робив? Наближались жнива. Златорук узявся за косу, став мантачити. Хлібороб мусить зібрати кожен колосочок! Вратислав звівся з лавиці: — А ще одна коса є? — У клуні, під дахом...— зрадів отець. Мабуть, син переміг у собі тяготи душі. Либонь, налагодиться його життя. Як-не-як — нині в рідній хаті, а тут і дух пращурів, і навіть стіни допомагають людині. Пішли до поля. Їхня нива збігала широкою золотистою смугою з пагорба. По межі червоніли буйні степові маки. З-під ніг випорхували важкі перепели й падали десь поруч — стерегли свої гнізда, своє майбутнє. — Скоро будемо косити,— примружив око Златорук.— Доки не задощило. Так почалося нове життя у Златорука і Вратка. Спочатку разом косили, потім молотили, віяли, ховали збіжжя у міхи, зносили в комору. Вратко все робив спритно, жадібно, ніби скучив за цією хліборобською працею на своїй ниві. Але щось муляло йому на душі — він поспішав. Поглядав на свою ниву, на той кінець, де починалась діброва і простяглась до самої Почайни. Там, при березі, на пласкому горбі, була материна могила. Коли стати на тому узвишші й огледітись, видко, як спішать до річки дубки й підлісок, як далі відступають ошатні дуби, ніби мудро споглядають на молодняк. Отут би й поставити дивний високий хором навколо могилки, такий, який привидівся йому давно чи уві сні, чи наяву. Материна душа, згублена людською несправедливістю, знайшла б собі втіху й затишок. Вратко чувся винним у смерті матері — коли б не його дитиняча зухвалість щодо волхва!.. Тепер треба подбати, аби матері було спокійніше там, у Вираю, витати. Він хоче спокутувати перед ненькою свій гріх... Літо було гаряче. З хлібом удвох упорались швидко. Вратко сказав батькові про хоромину над могилкою матері. Златорук засумнівався: ціле життя він ставив доми й тереми людям, ставив клуні, комори, городив кліті для фортечних валів, ставив заборола. А щоб отаку хоромину поставити, не вмів зроду. Але коли вже такий сон привидівся Братиславу, то, певно, треба вволити жадання сина. Бо то жадання померлої душі. На те Златорук згоден, віддасть навіть заготовлені зруби, що придбав колись для синової хати. І почали. День за днем спливало літо. І знову прийшла у Київ осінь і розпрозорилась у золотистих барвах гаїв і дібров. Над Почайною і над скошеними нивами потяглися тумани. На леваді ж цюкали й цюкали сокири Златоруків. Зі своїх городів сусіди позирали на теслів. Дивись, уже вивели стіни, уже крокви ставлять. Ген, які високі! Одного дня уздріли дивну хоромину під височенним крутобоким дахом, з видовженими, як у бриля, краями, котрі підпирали різьблені дерев'яні стовпці. Під тим дахом у два ряди йшли піддашки, навколо хоромини чотири ґанки на чотири сторони світу — і все те трималося таки ж стовпцями. І все те світилося й тепліло під сонячним промінням, як здорове людське тіло. Сусіди сторопіли від такої краси. Дивилися здаля, щоб не сполохати рукотворне диво своїм голосним словом чи диханням. Майстри вбралися в свої нові сорочки, підперезалися шкіряними пасками й поважно, гордо попрямували до хоромини. Зняли шапки, вклонилися, низько вклонились, до самої землі, ніби просили у когось прощення за свої гріхи. Уже повернулись назад і враз побачили, що й люди, які стояли віддалік, познімали свої шапки і кланяються доземно чи їм, золоторуким здателям-творцям, чи їхньому творінню. Вратко проковтнув сухі сльози. Ось, мамо, люди тобі віддають нарешті шану, якої ти гідна була ще за життя. І нехай добрі боги поселяться в цій оселі і легше буде твоїй душі на тім світі, ніж було на цім... У нього з пліч звалилась якась тяжкість провини. Але ще один людський борг мав за собою Вратко. Житяна!.. Раніше чомусь боявся навіть згадувати її ім'я. Віднині ж минув той страх. Може, тому, що не боявся зазирати в свою душу і вимітати з неї гріхи. Тож налаштував себе на дорогу. Доки немає дощів, доки лодії ковзають вниз і вгору по Дніпру, легше добратися до Пересіченя. Адже він стоїть в улучині Дніпра — за два дні плаву вниз. І раптом прибігає з Гори якийсь отрок з тяжкою вістю: великий волхв надсилає на Поділ мечників Олега, щоб спалити той бісівський хоромець, котрий постав над Почайною. Ніяких інших храмів і капищ не може бути, лишень ті, що на Перуновому горбі. Інакше люди забудуть свого захисника і не віддаватимуть шану і мзду його служителю — волхву, забудуть і свого єдиного володаря. Або спалити, або віддати п'ятдесят гривен на Княжу Гору і п'ятдесят — на волхва, Вратко розгнівився: великий волхв жадає весь світ перетворити на свою вотчину! Наставляє мечі на тих, хто спромігся піднятися духом і не став холопом його волі,.. — Тікай, сину.,.— сказав батько.— Клятий волхв знову наздожене нас своїм прокляттям. А я...— підняв з долу сокиру, заткнув за пояс: — Піду розберу храмець,,, Щойно вони вийшли з хати, як побачили, що вулицею вже неслися верхівці, збиваючи хмари пилюги. Попереду мчав боярин Дерев'яка, розмахуючи перед собою мечем. Вратко відскочив убік, сховавсь за якийсь тин. — Гей, старий, чи приготував гривни за храмець? Пощо возносишся гординею над нашими звичаями?! Пощо не йдеш за покаянням до волхва? Грішиш, майстре. То й плати кару! — Творити красу хіба гріх? Це руйнувати гріх! — Го, хто тебе просив щось творити? — Красу хіба творять по наказу чи просьбі? Дерев'яка вже його не слухав — кивнув двом верхівцям, вони зійшли з коней, підхопили старого теслю під руки і бігцем потягли слідом за всіма мечниками до хоромини, Вратислав не зразу втямив, що там робиться. А невдовзі побачив, що мечники прив'язали старого батька до одного стовпця, що підпирав дашок, почали згрібати сухий бур'ян і хмиз, і вжс палає, гугонить вогнище. З усіх боків полум'я враз охопило храмець. Старого теслю вже й не видко!,. Але ні крику, ні стогону... Горів старий майстер Златорук разом зі своїм храмом... Веселе тріскуче полум'я веселило Олегових пройдисвітів. Гірше за чужих, гірше за варяжинів навчились слугувати зайдам свої, київські, лакузи. І то все за шмат сухої перепечі і кварту браги, що часом перепадає зі столу їхнього володаря-татя. Раптом дим опустився на землю, і сива голова Златорука ніби випірнула з пекла. Дерев'яка до нього: — І пощо, старий, не взяв дозволу у волхва на сей храмець? — Щоб творити красу, дозвіл не треба! — відкашлюється Златорук. димом, — А. хто підказав тобі робити сю храмину? — Боги підказали!.. Від небес повеління прийшло. — Але ж чому волхву не сказав? Брешеш усе! Віддати всеочисному вогню! — крикнув баском Дерев'яка. — Не дам! Не смієте! Це моє! — закричав старий майстер. — Га-га-га! Лише боги знають, чиє воно! Пали! — реготали мечники... Вратислав перескочив тин, вихопився на вулицю — тут було уже повно люду. — То воля богів...— кинув хтось безнадійно. — Яких? То воля зрадливого волхва! Окаянного зрадника! — крикнув старий Білокіз, що й собі виповз із хатини. — Еге ж... і ошалілої боярині Гордини! Се вона, відьма, крутить тут нечистою силою! — заверещала якась молодиця. Натовп побільшувався, сповнював Вратка відвагою, ненавистю, безтямністю, рішучістю. — Горе нам, німим холопам... — Нема милосердя ні бідному, ні мудрому... — Усі кують кайдани на наші руки і душі!.. — Пощо ж терпимо? Пощо не захистимо себе? — раптом скинувся Вратко.— Люди, рятуймо себе і наші храми... і наші могили... Там же могила матері моєї!..— І кинувся до паркана. Вирвав кілок, підніс над головою і побіг до палаючої храмини... — А-а-а! Батьку-у...— Летів, наче сліпий, на товпище мечників, які реготали й пританцьовували біля вогнища. Людська кров завжди пахне жадобою ще більше насолодитись нею... ще більше бурунить веселощі в душах катів!.. Знущання з подібних собі дає ницим глибоку насолоду власного вивищення, власної зтачущости й переваги над іншими. О, немає гірших лакуз, як ті, котрі піднялись із людського дна з жадобою владарювати над подібними собі... Немає гірших, бо для них найбільшим щастям є стоптати чеснішого, талановитішого, вищого від себе!.. Тої миті він сам собі здається ще сильнішим і недоступнішим для розплати... Не боялись розлюченого Вратка мечники, реготали з нього. Перекидали його, ніби колоду, по колу один до одного, потім звалили й почали бити ногами. Як смів підняти проти них кілок? І так несамовито били в обличчя, в живіт, в груди, що не помітили, коли на них налетіли ошалілі люди з кіллям, з кулаками і почали гамселити їх з дикими криками й прокляттями. Мечники збились докупи, намагались витягти свої мечі з лагалищ, але їм не давали й миті для цього. На їхні голови летіли каміння, земля, палаючий хмиз, кілки... Хто з мечників зумів вихопитись з того місива озвірілого товписька, біг до лісу. Уже потім Вратко витягнув із згасаючого вогнища обвуглене тіло батька. В очах і в грудях йому пекло пекельним вогнем... І цей вогонь здійняв у ньому холодну рішучість помсти. Помсти за своє знівечене життя, за передчасну смерть матері, за батька, за знищений храм своєї мрії. Помсти до того світу, який сидів там, на Горі, чаїв у собі злобу й захланність до всього чистого й чесного... Уже ні про що не міг думати. Тільки й чув, як нездоланна, люта сила помсти, що вибухнула в ньому, тягла його туди, на Княжу Гору. — До Гори-и! — щосили крикнув до подолян, що вже майже розігнали всіх мечників Дерев'яки.— Палити їх!.. Бити-и!.. Біг туди несамовито, розкидаючи все, що траплялось на дорозі,— каміння, огорожі, копички сіна. Сліпо летів до обиталища кривди, заздрощів і злоби. Чув, як за ним важко тупотіли сотні ніг. Їх ставало все більше, сотні грудей вже дихало йому в спину. Це підганяло, несло, п'янило... О, страшна лють скривдженої людини, немає сили її спинити в миті її спалаху. Бережіться її, владці й захланники! Уже не пам'ятав, як було потім. Не пригадав, як громили требища, як натовп кинувся до княжого двору й порозбивав двері в коморах, медушах, стайнях. Десь горіли курники, сажі... Десь гримкотіли бочки з медами... Опам'ятався Вратко у якійсь невеличкій світлиці — затишній і тихій. До нього кинулась невисока світлокоса дівчина. В її голубих очах стояли сльози. — Цс правда? Його спалили живцем? — Не міг втямити, про що вона питає.— А в тебе он кров на грудях... Боже мій милосердний, порятуй його...— Вона схопила молодого бунтівника за руку й потягла в розчинені двері. Тільки тоді почув, як до тієї ж світлиці увірвались, брязкаючи мечами, варяги. — Де він? Кажуть, сюди побіг...— Дівчина зачинила двері комірчини, в якій сховала Вратка, вискочила до прибульців. — Тут нікого не було. Щойно пробігли якісь люди. Ондечки-о, отією стежкою подалися. Сама бачила.— І показала на стежку, яка вела невідь-куди. — Це ж до гончарної вони побігли... Біжімо, швидко...— гукнули варяги і помчали туди. — Смілко, у нього кров на грудях. Принеси полотна.— Дві дівчини покликали Вратка до світлиці, туго перетягли шматком полотна груди. Вратко потроху вичахав. Його руки тремтіли — чорні, у сажі і в запеченій крові... — Змий руки,— сказала Смілка. — Це від мого батька...— вперше обізвався. І цієї миті відчув спасенний біль рани. Він заглушив у ньому нестерпність від такої наглої батькової смерти... Ні за що! Якось непевно хитнувся, хлипнув ротом повітря й упав. Хтозна скільки минуло від тієї миті, яку він ще пам'ятав. Очуняв на якомусь твердому ложі, під ряднами. Низька стеля хатинки. На комині в'язанки трав. Над віконцями вишивані рушники, калина і пучки чебрецю. У хатині стояв паморочливий дух цілющого сухостою. Гуділо колесо прялки. Гугонів у печі вогонь... Було тепло й затишно. Ворухнувся, хотів підвестись — біль різонув у грудях. Він застогнав. Прялка перестала хурчати. Над ним схилилась якась тепла тінь. — Болить? — співчутливо спитав знайомий жіночий голос. Вратко розліпив повіки. Зустрівся з тихими, зболеними очима жінки. Густі сіточки зморщок розповзлися від очей до перенісся, сплелися навколо прив'ялених вуст. Високий білий рантух спускався до розкрилених темних брів. Під темними віями світились великі сірі очі... Ой, очі, очі... Тільки ті очі могли так дивитися в його душу... — Це ти, Житяно? Це ти? Де ти взялася? Де я? — У мене ти. Уже, бач, видужувати будеш... царівна тебе сюди переправила. — Царівна? Яка? — Йому здалося, що все те йому сниться... якась казка, де є і Житяна, і царівна... — Ота, що на Горі живе, що Олег завернув... — Нічого не відаю... А ти? Звідки ти в Києві? — Звідти ж...— махнула рукою кудись вбік, і очі її сповнились журбою.— Тебе все шукала. І ось… знайшла... Через літа, через роки... Знайшла! — А царівна та справжня? Звідки вона? — Кажуть, від болгарської землі прибула. А нині там мій Степко! Наш Степко... Син. — У мене є син, Житяно? Долонею змахнула над очима чи сльозину, чи спогад. І додала: — Уже скоро має повернутись. Хотів навчитись читати й писати. А купчини наші переказують, що бачили Степка, що він буде священиком. І що в Києві він поставить християнський храм. Вратко застогнав. Як люди всі жадають полишити на землі свої храми. Он і в нього є свої храми. І ось уже один спалили... Разом з могилкою матері і батьком... Але він знайшов її... свою ладу, довгождану і кохану ладу... І знайшов свого сина... Його звуть так гарно — Степко. Аж степом пахне від того імені. Полиновим вітром п'янить. Степку! Сину! Він тепер і для тебе поставить храм! Щоб і твоя душа злітала у високість мрій... ближче до небес і богів… — Як прийде Степко, він, мабуть, стане таким, як був у нас колись священик у Оскольдовому храмі... Такий мудрий був! — Я йому поставлю найліпший храм, Житяно. А ти знала того Местивоя? Ти вже була тоді в Києві, як він був? — Та відразу ж за тобою і пішла з дому. До Києва. Гадала, знайду тебе. Стільки доріг пройшла... — А я й не знав... Як же ти вижила, Житяно? — Не знаю...— Вона бачила ті безконечні, тяжкі і болючі свої дороги... Хто постиг їх, хто звідав їх тяготи, той постиг повноту великого життя, переповнився вірою в нього, дістав наснагу вистояти. Так і вижила. Так і вистояла! Але що йому скаже? Краще промовчить. Бо он по Києву шугають темними тінями Олегові лакузи. Винюхують ворохобників, щоб усіх спалити на вогнищах. А лютий волхв насилає на їхні голови прокляття й біди. Над Києвом навис караючий меч варягів-приходнів... Тривожні, непевні часи вереміяться над Київськими горами... А вона знайшла свого Братислава. Їй тепер треба зберегти його!.. * * * Після погрому Княжої Гори великий Ольг відчув себе в небезпеці. Раптом зневіра упала в його серце, витіснила впевненість і почуття недосяжности, які до цього владно водили його державною десницею, А виною всьому був головний київський волхв Славута, якого він сам і возніс колись. Згадав, як недавно цей віщун зухвало розмовляв із ним, натякав, що він, Олег, сіє чуже зерно в країні і збере від того жорстокий скорб... За клопотами, походами, зрадами й підступами своїх ближчих бояр Олег забув ті погрозливі натяки. Але тепер камінь, кинутий Славутою-волхвом, почав гнітити страхом. Нині в Києві не було Свенельда і його варягів. Щоправда, лишився Карло з невеличкою дружиною, але то не Свенельд. Ще була невеличка дружина у молодого соцького Щербила з подільських простолюдинів. Але хіба простолюдин брат багатичу, щоб захищати його честь і добра? Київські бояри осміліли, знахабніли — на раду не приходили, а коли приходили — вимагали нових земель і оселищ. Тож і Славута підняв голову. На очі Олегові не показувався, на поклик його не йшов, особливо після ворохби. Може, боявся. Піймати м'ятежників не вдалося, погромили двори й розтанули в граді. Де хто — спробуй розпізнати! Це була велика пересторога для Олега. Відчував, що мине час — і кияни згадають-таки йому і вбитого Оскольда, і варягів. А волхв може спрямувати проти нього і градян. Як проти Щербилового батька. За що спалив Златорука-майстра? Либонь, за те, що Олег возніс при дворі його меншого сина. А старший син — дотепний тесля, дивну хоромину з вітцем поставив. Супроти волхва, значить, підніс той храмець. От і помстився їм обом — і Златоруку, і Ольгу... Але Ольг не буде тепер йти до волхва. Сидів і думав, що зробити, щоб уменшити лукаву силу віщуна. Сидів у різьбленому дерев'яному кріслі, в якому, мабуть, сидів ще Кий і всі Києвичі. Ось тепер він, Олег, захопив їхню країну і їхню славу, А чи зуміє сам вознестись в ній? Що в нього лишилось у житті?.. Позаду велика дорога трудів, і походів, і ратних битв, і зрад, і підступів, і відваги. Досяг свого — вознісся на вершину в державі, яку забрав хитрістю і став у ній володарем. Має любов найліпшої жінки — відважної і честолюбної — її краса вінчає його чоло. Але щасливим себе не почував. Новгород від нього відрікся, його не визнавав, жив сам по собі, як і раніше. Полочани і смоляни, яких він повоював, також забули платити йому данину. І тут, у Києві, не чує себе всевладцем — не має визнання ні серед бояр, ні серед простого люду. Знає, що володарів не люблять, що їхній талан не любов, а заздрість і ненависть. Тоді чого ж не вистачає його збуреній, захланній душі? Пекло те, що він ні від кого не має щирого співчуття і доброти. Що надбав багато — а кому те залишить? Нікого немає в нього. Один рудий Єгорця, Рюрикович. Він має бути йому вдячним за київський стіл, який йому він і передасть, як те сказав колись. І саме Єгорка має продовжити його ім'я і його справу — утримати Київську країну русів-полян. Щоб навічно лишилась хоч тут про нього пам'ять у народі. Щоб хоч хтось коли-небудь сказав: великий то був владця — мудрий і відважний, підняв сю землю, яку взяв підступом, але возніс її над світом. Бо продовжив гідно справу Києвичів — і возсіяв у славі поряд з ними. О, він мусить задля цього бути твердим і не блукати в сум'яттях душі, а бути непохитним у своїх діях... Гукнув до постельничого. Дудко тихо вкотився до гридниці, вичікувально кліпав до нього червонястими повіками. Цього лакузу ніяке сум'яття не гризе — товстіє, та й годі!.. — Пошли Карла до Новгорода. Хай приведе Ігоря. А Щербило нехай побільшить свою дружину. Чи братця його, здателя, знаєш? — Вратка? Десь подівся, хтозна. Мо' переховується. — Знайди. Дай оглас по всьому Києву: я велю знайти його! — Е-е, хто ж на се відгукнеться. Побояться, аби не вбили. Як вітця його Златорука. — Скажи, що я бажаю поставити на Горі велику хоромину. Щоб видно було з усіх довкільких земель, щоб до небес сягала і щоб усі боги знайшли в ній своє обиталище. — Е-е...— чухав потилицю Дудко.— Наш волхв не дозволить того. — Славута? Але я вищий од волхва. Я дозволяю! Я велю!..— Усі колять йому очі тим віщуном, ніби він, великий Олег, волостель цієї держави, має менше сили й ваги, аніж волхв. Настав кінець жадібности жадібного — Славута тепер має прийняти покарання за свої гріхи... Тихо, але твердо сказав Дудкові: — Клич Дерев'яку... Дудко стрепенувся. Ніколи не бачив такої тихої люті в очах свого володаря... Нечутно вислизнув за двері. Якесь лихо знову прокотиться над Києвом, коли хоче послугуватись отим бриднем... Скоро від Княжої Гори помчали в усі кінці биричевими шляхами огласителі-биричі. Гукали на торгах, на велелюдних почайнівських пристанищах, увозах ім'я здателя-хитреця Братислава, сина Златорукового. Бо київський володар кличе його до себе! Хоче поставити на Княжій Горі великий хором, який був би видним в усі довкільні землі!.. А доки збурений Київ роздумував і розгадував, чого б то Олегові забаглося ставити такий храм, мечники сотника Дерев'яки розкидали свої сіті довкола боярських дворів і вивуджували самого волхва, який розгнівив богів небесних і самого Перуна. Бо залишив його святе требище, згасло вічне його вогнище біля кумира, захисника полянського руського роду і народу, замовкли моління за спокій і благо градян і землі. Через те ізійшла милість Перуна-Громовержця з полянської землі і боги уготовили кару волхву. Доки його душа не постане на їх небесний суд. Тож київський володар кличе волхва перед свої очі одвіт держать: пощо залишив свій град і свій нарід без моління і без слова захисту? Від цих чуток ще більше збурився Київ. Усі бачили, що їхній володар Олег за них зболює своє серце, печеться за простолюдинів. Давно такого не чули від володарів!.. А коли дізналися, що Олегові мечники таки впіймали чаклуна, посадили на сани й вивезли кудись із града, і зовсім розгубилися... Хай боги простять їм лихослів'я і недовіру до цього Олега, бо не знали, що він отак побивається за їхній спокій... Але кінець Ольговим дивам не настав. Мовили, що став якимось іншим, потаємнішим, добрішим. До себе нікого не кличе, радців-бояр забув зовсім. Уже й зима снігами лягла. Раніше оце гукнув би до сокольничого, ловчих і псарів — і на лови! На вепрові сліди, на ведмежі барлоги, на єленячі табуни... Нині ж — лише інколи кличе до себе оту болгарську царівну, чи хто вона, та її священика. Наслуховує їхні оповідки. Щось, певне, нове задумав їхній владця. Може, його манять далекі теплі краї, велика ріка Дунай, білокам'яні слов'янські гради на ній, їхні велелюдні торжища, де співи дів слов'янських в'ються аж через Руське море. А там близько й могутній Царгород, краса землі, з золотими храмами й палатами, сповитий паволокою, оксамитом і золотим узороччям. Знав-бо Олег, що за Києвичів той град схилив свою главу перед їхньою землею, платив данину і золотом, і оксамитом, і узороччям. Він, Олег, переміг непереможного київського князя. То чи не переможе він і Царгород, який Олега не визнає і більше не шле Києву своєї данини.,, Двірська челядь розповідала про того Олега дивні оповідки, знала все, чула все, бо десятками очей спідтишка заглядала в усі закутки княжих палат, стежила за кожним кроком, за кожним словом свого володаря-пана. Кияни й собі робили здогади. — А може, він хоче одружитись із тою болгарською царівною, через те кличе її на бесіди. — Тю на вас! Старий, сивий крук, а держить он яку боляричну — як вогонь тая Гордина! А це дитя, отроковиця ще. Він щораз більше з її священиком бесідує— той усе знає, книжний чоловік. Каже, що треба знайти якісь давні пергамени, де записані угоди Києва і Царгорода... Усі ларці перерили — не знайшли... І справді Олег наказав челяді знести до гридниці всі скрині, ларці, пергамени, які були в інших світлицях, і священик Гавриїл шукав якихось пергаменів. Їх не було. Відтоді як Олег сів у Києві, Ромея і справді хоч трохи передихнула — перестала посилати Києву свої багаті дари. Олег знав, що мусить нині робити — мусить повернути Києву цю давню його славу і той струмочок, яким пливло ромейське золото в цю країну русів. Він мусить іти на Царгород! Зраділа Оленка, мало не танцювала, як дитина. — Я тоді зможу повернутись додому! — Як можеш повернутися? — заперечив Гавриїл.— Не змиєш із себе ганьби! Їхала нареченою князя, а повернешся ізгоєм... — Вона повернеться жоною київського князя — Ігоря Рюрикова,— заперечив Олег.— Він скоро буде в Києві. — А він... дуже старий? — перепитала Оленка перестрашено. Вона бачила тільки старих і підстаркуватих володарів і вже звикла до думки, що всі женихи-князі неодмінно мають бути старими... Але вона згодна й на такого, бо й справді, повернутись назад із ганьбою уже не зможе... Уже й тут її поза очі двірська челядь зневажливо називає — полонянка Ольга... "царівна" Ольга... Відтоді вона почала ночами довго роздумувати про себе і свого нового нареченого. Довгі зимові ночі дають багато простору для роздумів. Олег-володар також не спав ночами до пізнього світання. Перебирав у пам'яті слова Гавриїла про царя Симеона, про Сурсубула, про давню Оскольдову славу і його ряд із Царгородом. О, коли б він узяв на щит цей гордий град, київські бояри вмить об'явилися б тут біля його ніг і простягли б пригорщі для здобутого золота-срібла! І ніякі волхви не каркали б і не врочили б йому псредчасної жорстокої смерти...