Віщий Олег

ХРАМИ ЛЮБОВИ

Легкий на згадку той Свенельд! Не дочекався й весни, а вже в Києві. Прибіг санною дорогою та ще й Ігоря привіз. А де ж подівся Карло? Спитає потім. Свенельд влетів на Княжу Гору, здійнявши полоззям снігову хурделицю. Перед Олеговим ґанком кинув шкіряний міх. Гупнув ним об землю, але міх заворушився і підкотився до Олега. Свенельд стояв віддалік, зловтішно посміхався. Поряд з ним, вилізши з саней, став Ігор. Ледве можна було впізнати в ньому давнього княжича — кремезний у плечах, руді вуса до пліч. — Вітання тобі, Ольже, від Новгорода! І ось від нас даруночок! — ткнув пальцем у шкіряний міх. Олег з острахом дивився, як міх знову заворушився і ще ближче підкотився до нього. Розлючено зиркнув на Свенельда: з ким жартує лукавий варяжин? Проте Свенельд збив на очі з сріблисто-чорної лисиці шапку й зухвало ошкірив зуби. — Не здогадався? Це твій посланець, Ольже. Твій печеніжин, який убив його матір, Єфанду. Бач, прийшов тобі поклонитися — за мздою великою прийшов! — Свенельд уже відверто знущався над всевладцем Києва. Олег стиснув щелепи, колов очима варяжина. Он як! Упіймав його посланця до Єфанди... Прийшов у Київ з Єгорцем. Хоче побити його його ж зброєю? Далебі, не відає, з ким зв'язується! Його час ще не збіг... Ступив крок уперед, привітно простяг руку до Ігоря. Авжеж, це його спадкоємець. І хто такий Свенельд? І за яким правом він так говорить з великим віщим Олегом? — Вітаю тебе, синку, у твоєму стольному граді, матері городів руських. Давно на тебе очікую. Але де ж Карло, я послав давно до тебе Карла. Він залишився в Новгороді? Ігор не встиг відійти від першої хвилі подиву — виявляється, його тут чекали яко спадкоємця! — як вдруге здивувався: за ним ще й послали Карла! А як же Свенельд? Розгублено дивився то на витязя, то на Олега. Але Свенельд від такої несподіваної мови Олега тільки рота роззявив. — Я не бачив Карла. Мене взяв з собою Свенельд,— баском обізвався Ігор Рюрикович. — Мабуть, Карло ще не повернувся від свейського короля. Він має набрати там дружину. Але добре, що прийшов швидше,— ти тут дуже потрібен. На тебе чекає царівна... Але як матінка? Ігор геть зовсім розгубився. Виходило, що Олег не знає про її смерть... Але печеніжин визнав, що він його послав до Єфанди, щоб її вбили... — Її вбив оцей печеніжин, що в міху ото... — Це твій посланець, Ольже, хіба забув? — оговтався уже і Свенельд. Від люті в нього побіліли очі. Блазень! Скоморох, удає, що чекав тут Ігоря... Царівною приманює... — Я послав Карла по Ігоря і Єфанду. Навіщо мені її вбивати? — обурено проговорив Олег. Знав, що за кожним його словом пильнує Ігор, Та не тільки він!.. — Нехай скаже ось цей печеніжин! — крикнув Свенельд. — Печеніжин? — ще дужче розлютився Олег. — Дудко, Дерев'яко, а візьміть-но сього брехуна, витрусіть його з міха і — на стайню! Дерев'яка знав, що коли на стайню — то вже повороту назад не може бути. Дерев'яка і мечники схопили міх і потягли до нижнього двору, до стаєнь. — Дудко, чого стовпуєш, запрошуй дорогих гостей до стравниці! Чи медів у твоїх медушах немає? Заходь, дорогий Ігоре, з приїздом тебе додому! — Олег щедро припрошував лише Ігоря, той не знав, що робити, невпевнено озирався на Свенельда. Ловель, вірний його Ловель, що стояв за його спиною, штовхнув його межи плечі — й Ігор рушив за Олегом. За ними пішов і Свенельд, він ще не договорив своїх погроз Олегові. Він мусить відібрати в того його зброю — Ігоря Рюриковича! — І царівну приведіть,— неголосно кинув служкам Олег, Двірська челядь зашуміла, заметушилась... Гостей не чекали, а тут ніби на заручини чи на весілля береться. Але як воно буде — ні жених, ні наречена ще не бачили один одного. Як вони зустрінуться? Пристаркуватий оцей рудий женишок для царівни, полонянки Олегової... Але де їй подітись, гірка доленька ізгоя... З того дня й почали готуватись до весілля. А Олег умедливо баяв Ігореві, що навесні піде до Царгорода супроти ромейського царя. Адже двадцять три роки він не дає Країні Руси данини — не сплачує по ряду з Києвом. Олег не може далі чекати і терпіти це приниження. На його думку, Ігор лишиться в Києві — має взяти державне кермо і призвичаюватись кермувати — час його настав. І ще має остерігатись льстивого Свенельда і його дружини. Либонь, сам убив Єфанду, а на нього, Олега, слід пускає. Печеніжин той і помер, а не визнав, що когось убивав. Дерев'яка і всі, що були тоді на стайні, про це засвідчать, коли він, Ігор, захоче... Ігор жив у палатах Олега. Із Свенельдом не бачився, бо витязя до двору більше не пускали, хоч і не виганяли з Києва, певно, щоб не дражнити його варягів. Ігор вірив і не вірив Олеговим словам. А крім того, оте цікаве синьооке дівча, яке Олег називав царівною, дивилось на нього захоплено, довірливо, віддано... її безгласна віра в нього виповнювала його душу впевненістю в собі. Хіба знає муж, що його найбільша неволя в_ скореній волі жінки... Її невидима царська корона інколи сяяла йому в очі і сліпила душу... Дивною була царівна Ольга — Оленка. Ігореві було втішно і добре у палатах київського володаря, добре було думати, що всі пережиті страхіття не вернуться. Він інколи думав, що їх і не було, що те все приснилося колись йому... Свенельдові слова швидко втратили для нього вагу й довіру. Олег захоплював його майбутністю походу. Тепер він ділився з Ігорем своїми думками. Ігор має триматись своєї молодої жони — царівни болгарської. В тому й буде сила Країни Руси і Болгарії. Ромеї боятимуться їхньої єдности — тож платитимуть за мир золотом. Від тих розмов в Ігоря голова йшла обертом, ішов до своєї невісти. Дівчинка лякливо щулилась — сей грубий здоровило з рудою борідкою і вусами її відлякував. Від нього завжди пахло потом і брагою. Вона бігла до отця Гавриїла, тремтячим голосом сповідувалась — не хоче бути жоною цього князя! Священик грізно дивився на неї: а що вона хоче — ізгоєм, у ганьбі повернутись додому? Там її ніхто не чекає... Чекає лиш сором. Роздягнуть, розплетуть косу, нагу прив'яжуть до осла і поведуть вулицями. Кожен буде плювати на неї, кидати каміння і клясти її і її матір. Сурсубулу цього тільки й треба, щоб знищити її вітця в монастирі... Він тоді помре... Цього хоче Оленка? Пощо думати, яким духом тхне від жениха? Треба думати про інше — яким він стане, коли сяде на київський стіл. Олег хоче віддати йому повністю владу. Соболиний окрил надасть йому краси й багатства. Боброва чи сріблисто-чорна лисяча шапка заховає його руді кучері. А зелениці київські викупають молодого князя у пахучих зелах. Го! Яким привабним мужем увійде він у світлицю до неї!.. Оленка усміхалась — і вірила. І чекала весілля. Але інколи вдягала кожух і бігла протоптаною стежиною на Поділ. Серед тісних вуличок повертала на гончарний кінець, до хати Житяни. Ця лагідна і добра жінка пригощала її гарячими пиріжками чи коржиками з маком і медом. А Оленка оповідала їй про те, як була нареченою Малка, а він узяв шлюб з уличанкою, як опинилась тут. І тепер ось має стати жоною Ігоря. Але не милий він їй... — Е-е, серце моє, про теє забудь, — говорила Житяна довірливо й тихо. — Маєш таку долю. Поберетесь — полюбитесь, усе ще прийде до тебе, доню… — Чому ж маю брати шлюб з нелюбом? — Бо ти князівського роду. Доля вділила тобі таке життя — від цього не втечеш. От і готуйся до цього. Як добре серце у владців, у добрі й народ. Як чорне, зле — горе людям. Будеш князювати справедливо — люди тебе й любитимуть... Ішла на свою Гору, Металась душею. Немає таки іншої дороги. Добрий її опікун Олег уже й забув за неї. Тільки із Гавриїлом і бесідує, все до походу готується. Помирився із Свенельдом — усе через той похід, а ще Олег покликав подільських здателів і теслю Вратка, мужа Житяни. Ставлять вони великий храм, як того Олег захотів. ї Гавриїл їм підказує: щоб він був схожий на ті, що є в Царгороді і в Болгарії... Вратко слухає Гавриїла, але ставить по-своєму... Усім немає діла до маленької дівчинки. І вона знову залишається вдома зі своїми думками. Коли вже і Житяна каже так, треба змиритись. І вже думала так, як велів їй думати Гавриїл. Бачила себе у короні, у багрецевих шатах, а поруч із собою Ігоря-князя: на ньому висока боброва шапка, на широких раменах соболиний окрил; шовкова біла сорочка його вишита золотом і перлами; білі ногавки також розмережані золотою ниткою. У руках він тримав золотий жезл, і в його очах — гордість, а на устах — таємничість. Ба, він справді був гарний, цей золотобородий, золотовусий Ігор! Від нього віяло пахнотами і владою!.. О, так, вона зробить його таким. Коли одного разу Ігор зайшов до її світлички, Оленка лагідно усміхнулась йому і простягла для поцілунку руку. Він зрадів — нарешті переміг її серце! Раділа й Оленка: вона також перемогла себе. Але щоб владарювати, їм обом ще треба було перемогти серця киян. * * * Невесело тепер жилося Свенельдові в Києві. Влада, яку він розділяв колись із Олегом, вислизнула з його рук. Тепер він став у Києві ніби ізгоєм, чужинцем. У нього в руках, нещодавно був найбільший меч, яким він міг забрати у Олега владу,— це Ігор. Але його несподівано легко вирвав із його рук Олег, підсунувши Ігореві оту царівну. Ніякі умовляння не діяли на Ігоря. Тож хіба молодий Рюрикович був нещасливий із своєю Прекрасою? Звичайно, Прекраса далеко, а ця полонянка Ольга тут і, певно, заполонила душу легковажного молодця, осліпила блиском корони, якої не мала. Але в Новгороді мовили, що Прекраса — падчериця Олега. Отож Олег проміняв падчерицю-простолюдинку на царівну, хоч і не справжню, а все ж високого князівського роду. Вона давала йому ключ до союзу з Дунайською Болгарією. І все ж таки треба викликати сюди Прекрасу. Можливо, вона поверне Ігоря у своє ложе. Тоді розум і голова молодого князя будуть у руках Свенельда. Витязь із жалем пригадував часи, коли Олег запобігав перед ним, купував його силу землями і жонами. Він тоді не розгадав цього хитруна. Але ж завдяки Олегу Свенельд закоренився в цій землі. Олег не так давно подарував йому всю деревську землю, яку, щоправда, треба було ще завоювати. Але в нього, у Свенельда, є син Мстислав, Мстиша Свенельдич, — і він мусить завоювати цю землю заради нього. Мстиша буде спадкоємцем його слави і його земель. Заради нього Свенельд до кінця битиметься тут за владу! Виросте Мстиша — відомстить за зневагу свого вітця... Отож зараз потрібно будь-що вирвати Олегову згоду взяти його в похід на Царгород. Бо якщо Свенельд лишиться в Києві, він не дістане багато золота і різного узороччя. Більше того, молодий воєвода Щербило, якого Олег залишає в Києві, підніме проти нього меч і киян. Буде мстити йому за Веселинку! Го, Веселинка подарувала йому доброго сина, хоч виявилась невдячною блудницею: вона втекла з його дому, але сина взяти не змогла, він його ростив при собі й міцно оберігав. Тепер соцький Щербило заважав йому жити і вільно дихати в Києві. Сам на сам страшно лишатись варяжину. Один вихід у Свенельда — повернути Олегову довіру. Зараз київський владця в Києві не жив, перебрався у вишгородський терем до боярині Гордини. Звідти розсилає по всій землі своїх тіунів і биричів, які розносять нові й нові накази про потяги й платежі, що їх придумує бояриня. Розум у неї гнучкий і невичерпний на придумування нових здирств. Кияни аж стогнали від різних виплат — за козу, за лебедя, за кота... І навіщо_красуням боги дають стільки жадібности і ні краплі розуму! Бояриня вкрай збунтує киян своєю захланністю. Народ гудів невдоволено, на град накочувалась нова ворохба. Простолюдини нікого не пошкодують, коли розігнуть свої спини і візьмуть у руки кілля!.. Проте Олег сидить у Вишгороді й нічого того не знає. Свенельд почне з того, що попередить володаря. І нехай-но швидше набирає мужів-пішців у свою рать, аби вивести із града молодих і запальних ворохобників. Їхні обиди нехай виллються на гречинів-ромеїв та на здобичливість. Кожному треба пообіцяти багатств і золота! Свенельд гукнув подати сани. Він зараз розкриє Олегові очі. Якщо у волостеля є хоч трохи здорового глузду в голові, він поцінує Свенельдову послугу. Попереду саней мчали на конях верхівці-осторожники із варязької дружини. Позаду також ватага осторожників. Поряд із саньми бігли зграї псів-вовкодавів. Дзеленчали дзвоники під шиями сірих, у білих яблуках коней. Гавкання псів, покрик і свист погоничів, хурчання полоззя по снігу і тупіт кінських копит — все це наповнювало душі святочністю і піднесенням. Сонце вже вище підбилось над обрієм, починало новий колобіг по небосхилу, новий рік. Новий клопіт з'явився і в хатах господарів — телились корови, котились вівці, поросилися свині. Багатство цієї землі знову починало множитись. Куди ж він піде звідси, Свенельд? Де знайде таку землю і таких довірливих людей, у котрих все те можна безборонно відібрати! Уже поблизу Вишгорода назустріч ватазі варяжинів вискочили сани з дівчатами й парубками. Коні прикрашені барвистими стрічками, молодь виспівувала пісні навколо вбраної в одяг колоди. Це і було свято колодки, яку прикрашали вінками й шовками. Простолюдини просили у своїх богів доброго врожаю і багатого приплоду. Свенельдові здалося, що серед тих співунів сидить і князь Ігор із жоною Ольговою. Якась тінь підозри затьмарила його душу. Довго достукувались у ворота, доки їх пустили у двір. Нарешті Свенельд у світлиці боярині. Затишно, гарно прибрано. І килими, і срібло-золото поблискує в ларцях. Уже вечоріло. Синіли сніги, сутеніло в кольорових шибках вікон. Хтось тінню шаснув під стінами — і одна за одною спалахнуло з десяток воскових свічок. Олег не виходив. Свенельд стояв посеред світлиці, прислухався до тиші. Принюхувався до заспокійливо-солодкавого запаху плавленого воску. А в грудях скімлила тривога: як зустріне його Олег? Звідкись потягло сирістю. Раптом Свенельда охопило почуття небезпеки. Поруч з ним стояла бояриня Гордина. Разом з нею вкотився у світлицю Олег. Розм'яклий, ледачий і не страшний. Жорсткі зморшки на обличчі його розправились — він здавався молодшим, ніж завжди. В постійно напружених, сторожких зіницях тепер тліла байдужість. Віщий Олег тут відпружувався душею і був уже не владцею, а звичайним собі мужем. Привітався просто, наче ніякої сварки між ними й не було. Свенельд відразу ж і почав. — У Києві зріє бунт, Ольже. Хочу застерегти. Олег підняв брови й опустив повіки. Ніби сказав: знаю. — То що з того? У Києві щодня щось діється... — Я візьму на себе все. Я хочу, щоб ти мені повірив. Як те було колись. Олег хмикнув, мовляв, що хочеш за це? — Я не хочу багато. Хочу лиш твоєї довіри, — Свенельд говорив щиро, пальці його бігали по широкому паскові, що туго перетягував його ще міцні чересла. Олег прискалив до нього око: він ще сильний, цей витязь, і небезпечний. Він мав добру дружину й умів воювати, умів хитрувати. Але тут він не хитрує— сам боїться ворохби. У нього землі, оселища, полюддя... Олег нічого у нього не відібрав — не хотів мати в ньому ворога. І тепер справді Свенельд може придатися йому. — Важко мені тобі довіряти, Свенельде. — Я присягаю тобі на крові! — Вихопив меч, хотів ударити себе по руці, та Олег блискавично перехопив його. Старий володар мав добре мисливське око. — Гаразд... Я й так повірю. Але — востаннє. Я йду в похід, а ти залишайся з Ігорем тут. — У Києві Ігор сам управиться, Ольже. — Він мало тямить ще... У тебе міцний меч. Гордина порядкуватиме тіунами, а ти міцно бережи Київ. Он як! Йому в Києві довіряють лише тримати меч! Щоб підпирати бояриню Гордину... — Аз ким ти підеш? Царгород легко не взяти. Бери з собою усіх молодих мужів, менше буде ворохобників, а тобі воїнів треба чимало. — Скоро скресне Дніпро. Прийде Карло з воями. А на Дунаї цар Симеон підіпре... Свенельд слухняно опустив голову. Нічого не вийшло в нього, Олег його в похід не бере. Бояриня Гордина гірша за самого Ольга! І він мусить... слухати її... Яке нещастя, коли захланні жони беруть в полон своїх мужів-владців... Пагуба для землі!.. Свенельд витер долонею зрошене потом чоло. Скинув очима на обважніле, грузьке тіло Олега. Низько вклонився, торкнувся правицею долу. Втомився київський владця тягти ярмо кермування. — Дякую, володарю. Я свою провину змию перемогою над усіма твоїми ворогами... — Я так і думав... Гей, хлопці!.. Меду нам. Два отроки на тацях піднесли їм келихи з медом. Пригубила келих і бояриня. Її карі іскристі очі з цікавістю оглядали його; усміхалися йому і дві ямки на щічках, і вологі рожеві уста... тільки щось було ніби хиже в її дрібних білих зубах, що відкривалися в посмішці. — Здоров'я тобі, боярине Гордино! І довговічної краси. — Хощеш лишитися зі мною в Києві чи піти в Новгород? — довірливо заглянула йому в очі. — Чому в Новгород? — аж підскочив Свенельд. — Ігор та його Ольга цього хощуть! — Знову усміхнулась приязно, показавши з-під високої верхньої губи дрібні зубчики. Олег важко зиркнув на неї. Свенельдові щось гуділо в голові — чи від меду, чи від Ігоревої підступности. Князь, Рюрикович, либонь, боїться його! Хтозна, чи повернеться Олег з походу... Він хоче сидіти в Києві спокійно. Йому Свенельд не потрібен. Потрібен таки тільки для Гордини. Тихо зайшла молода служниця, принесла окіст копченої вепрятини. Це була... Веселинка! Свенельд зціпив зуби. Ось де вона заховалась, невдячна блудниця!.. У боярині Гордини... Олег розламав м'ясо на шматки, зосереджено вгризався в соковите пахуче м'ясо. Свенельд не їв, стежив, як Олег перетирає м'ясо міцними жовтими зубами, як смакує маслаччям... Ще не втратив Олег відчуття насолоди в житті!.. І ось ця бояриня з блискучими карими очима, яка тримає в служницях його Веселинку... Дивиться на нього і посміхається, ніби не знає, що Веселинка — жона Свенельдова... О, люта красуне-боярине, ти даремно наступила йому на серце!.. * * * Спочатку Гавриїл зрадів, коли Олег сказав, що хоче послати його разом із своїми мужами в сольбі до Преслави. Та і як не зрадіти — знову повернутись додому, у золоту столицю царя Симеона, слава про якого котилась по світах. Тепер про Болгарію знали в усіх краях. Цар Симеон поставив на коліна горду Ромею, яка наважилась забрати у болгар їхні давні торговельні переваги. Симеон добре знав імператора Лева Філософа — навчався з ним колись у Фотія державної премудрости. Знав Симеон і про слабосилля Лева: син знаменитого кесаря Василія Македонянина згубив славу свого вітця, мабуть, за смертний гріх того (Василій був конюхом в імператора Михаїла і вбив свого володаря!). Лев Філософ більше здобував собі славу в ліжку з повіями, аніж на полі брані. Але дуже вже хотів мати звання мудреця, через те й видав такий собі збірничок давніх грецьких філософів — "Базиліки". Зібрав чужі думки, а придворні лакузи такий єлейний лемент підняли та такі високі осанни понаписували! Ще й прозвали Філософом... Та всяк знає про його жорстокість. Сирі підземелля столичних палаців стогнали від в'язнів. Цей мудрець терпіти не міг ні поетів, ні філософів, не вірив щирости їхніх слів — бо всі вони жили під страхом заточення. А від того і хор славословів гучав сильніше. В чадному диму гарячого вина, церковного єлею і поетичних вознесінь жорстокий кесар проводив дні і ночі. Справляв одне весілля за одним, примушуючи християнських владик вінчати його і разом з тим випрошувати прощення у Бога за блуд. А тим часом придворні лакузи, які підсовували йому для втіх нових жінок, прибирали до рук усі прибуткові торги. Євнух Мусік, тихий, улесливий, бритоголовий царедворець, що завжди ходив зігнутий у шанобливому поклоні та з приязною усмішкою на синюватих вузьких устах, потай від інших придворних — разом з купцями Ставракієм і Космою — відібрав у болгарських купчин усю торгівлю в Константинополі, заборонив болгарам навіть жити в столиці, дозволив прибувати лише в Солунь, столицю словенів. Та наклали на них такі потяги, що болгари оніміли! І всі покинули й Солунь. Завмерли торговельні шляхи до Ромеї із Моравії й Германії. Болгарія бідніла без торгівлі. Симеон посилав до Лева Філософа один лист за одним — той викидав їх не читаючи... Був певен своєї сили: ромейські легіони, хозарські найманці, печеніги й інші орди діставали від нього надто багато золота!.. Але чужими руками не загребти для себе жару. Розлючений Симеон напав на ромейські легіони в Македонії й розтрощив їхню залізну міць. Тисячі легіонерів опинились у полоні. Безжальний Симеон наказав усім їм відрізати носи й відіслати їх назад — до імператора... Лев жахнувся. І це зробив гордий варвар — Симеон? Цей дикий болгарин, вискочка, який ще у Фотія намагався їх усіх перевершити (і перевершив-таки!) в знаннях. Фотій чомусь завжди підхвалював Симеона, ставив його за приклад... І тепер знову Симеон хоче показати свою зверхність!.. Кесар кинувся до радців. Ті радили здобути нових спільників, радили найняти нових найманців. У Причорномор'ї і Подунав'ї з'явилась нова жорстока орда — мадяри. Купи її, імператоре, і вона тобі щиро послужить... Син Альмоша, Арпад, вождь мадярської орди, узяв багато золота, і ромейські галери перевезли орду на болгарський берег Дунаю. Симеон був розгромлений. Але скоро жорстоко відомстив ординцям мадярським. Як мишей, передушив їх у задунайських кочів'ях. Орда угрів-мадярів залишила Дунайську рівнину і з'явилась на схилах Карпат. Перед ними відкрились простори Моравії і північних болгарських князівств... Отоді-то перелякався по-справжньому кесар Лев і запросив миру в Симеона... Скоро Симеон знову успішно громить легіонерів. У 892 році дощенту їх розбив в Адріанополі і змусив віддати землі на Балканах, повернути привілеї торговцям... Тепер Симеон згадав зрадливих угрів-мадярів. Саме в цей час германський король Арнульф закликав їх повоювати Моравію, яку він сам не зміг подолати. Моравію стиснули з двох боків — германці й мадяри. Великий князь Святополк відбивався успішно — ось-ось мав перемогти! І раптом він зник. Це був 894 рік. Отоді-то шуліки германські та мадярські розтерзали тіло слов'янської держави!.. І саме в цей час Симеон разом зі своїми спільниками увірвався в кочів'я угрів-мадярів і винищив усіх, хто не пішов у похід проти моравів. Рештки цих ординців-кочівників тоді відійшли до Бодрога й Тиси, потіснили слов'ян біля Унгвара і Мункача... Симеон відкинув орду від своїх рубежів — і заспокоївся. Він тепер обернувся до своїх давніх ворогів — до греків, не здогадуючись, якого підступного змія лишив у серці слов'янських земель... Лев Філософ боявся Симеона тепер найбільше в світі. І коли в 904 році болгарський цар зі своїми ратниками підійшов до стін Константинополя, Лев одразу ж погодився на вимоги болгар — віддати їм всі землі на Балканах — до самої своєї столиці... Та Симеон присягнув сісти на імператорський трон в самому Константинополі! Хіба на ньому гідні сидіти неуки, блудодії й кати? Царський град був переполошений, коли Симеон заявив: "Я, Симеон, повинен, яко Мойсей, позбавити мій народ рабства ромеїв і привести його в землю обітовану..." Патріарх Николай Містик у розпачі. Лев Мудрий у непритомі. Під самісінькими мурованими стінами вселенської імперії та її столиці розправляла могутні плечі зухвала держава, кипіла молодими силами — і не було змоги перепинити їй цей шлях! Її цар уже приміряв до свого чола імператорську корону... Коли Гавриїл з'явився у Преславі, відразу ж ніби потонув у хмільному вині. Гули церковні дзвони, в променях сонця сяяли розшиті золотом корогви і ризи священиків; під склепіннями християнських храмів гриміли величні гімни. А над ними возносились врочисті проповіді єпископів: — Перемагаючому дам вкусити від древа життя, яке посередині раю Божого... Перемагаючий облачиться в білі одяганки... не згладиться ім'я його із книги життя!.. Гавриїл, роздумуючи про всі перемоги і марення Симеона, тільки зітхав. Він хоч і молодий ще, а трохи побачив світа, слово його важить, як на розумного державця, багато. Та хто ж те слово його вислухає? Хто прислухається до нього, коли він такий молодий, що немає ще жодної сивої волосинки ні в бороді, ні на скронях. Та й хто пустить його до царя?.. І справді, відбірні осторожники, котрі стоять на чатах біля царського палацу й виблискують золотими й срібними латами, навіть не підпустили його до себе. Прийняли за бродячого жебрака. А коли Симеон під'їхав до палацу, оточили його залізною стіною і почали голосними гуками вітати його. Не відразу втямив, що вони кричали. Лишень згодом збагнув, що вони... вітали його по-ромейськи!.. Готувалися вже разом із Симеоном кермувати в столиці Ромейської держави. Кинувся був Гавриїл до свого царя, та де! Ті осяйні чатарі відкинули і його, і народ, що зібрався тут вітати Симеона, підхопили царя на руки і внесли до палацу... Тож Гавриїл потупцював по столиці та й подався до свого навчителя єпископа Климента до Плескова. Без його помочі не дістати високого Симеона зі словами про Країну Руси. Без поради владики не домовитись і про соуззя русів і болгар. Болгари всі нині дивляться на полудень — на ромеїв-гречинів, про них тільки й мова. Що робиться у них за спиною — тим не переймаються, ніби осліпли. Переможці завжди сліпнуть!.. Дива... — Владика Климент зустрів його у своєму монастирі, в саду, який колись сам посадив. А сад цей був дивовижний. Раніше на болгарській землі росли тільки дикі дерева й кущі. Тож Климент багато трудився, щоб виростити в монастирі і в довкіллі дерева, яких раніше тут не було — гранати, айву, мандарини, персики, груші, сливи, виноград. Він хотів довести, що болгарська земля не гірша від грецької, що й тут можуть рости ті самі райські сади, якими славилась Ромея. Тепер сад у монастирі важко зігнувся від великого врожаю. Глухо гупали об землю жовтаво-рожеві яблука, персики, переспілі груші. Золотились на гіллі айва й мандарини. Поміж деревами ходив у чорній рясі без клобука Климент з великими садовими ножицями. Кроки його були легкі, погляд світлих очей чіпкий, як і колись. Десяток літ змайнуло відтоді, коли Гавриїл навчався в нього, але владика не змінився. Навіть плечі не зігнулись. Хіба що колись сива борода стала зовсім білою, як і волосся на голові. Так само, як і колись, Климент усе робив власними руками — і садовив сад, і збирав плоди. А ночами писав книги, вдень ще навчав паству або виучнів. Невсипущий, невтомний цей вірний учень святого Кирила-Костянтина знайшов на болгарській землі свою батьківщину і дім після того, як латиняни-єпископи взяли верх у Моравії. Тепер він старанно орав болгарське цілинне поле, а за ним поставала благодатна просвітницька нива. Болгарському народові дав цей Климент його рідною мовою усі церковні книжки, якими уславлювався Бог і його апостоли і якими упокорюються людські душі. На всі свята написав прості й доступні для болгарського народу слова, які навчали таїнству віри, оповів про дива Богородиці, житія і діяння пророків, мучеників християнської віри. Цей великий трудівник ставив монастирі, зводив церкви. Не було йому ні втоми, ні розчарування. В кожному приході у нього були відібрані учні, а всього близько чотирьох тисяч отроків переймали в нього уміння і високість слова... Зустрів Гавриїла привітно. Слухав уважно. — Русичі? Що за народ? Яка у них держава?.. — Великий народ. Земля їхня незмірима. А живуть у поганстві. У граді стольному є трохи християн. За старого князя було більше. Мали храм і літописання. Нині не мають. Володар їхній веле возносливий. Збирається на ромеїв. Просить нашого царя згоди на те, щоб пропустив через свою землю. І хоче мати з ним соуззя міцне. Онуку його Оленку хоче зробити жоною свого переємця. Чи дасть на те згоду Симеон? — О, звичайно! Гадаю, наш цар буде радий, аби цю Ромею, цю велику блудницю, якомога більше тіпали. Таки піднімаються проти неї всі народи. Прийде для неї горе, як і для Вавілону колись прийшло... — Яку ж дорогу Симеон відкриє русичам? Як знати? — Гавриїл на хвильку замислився. — Нехай той Олег вибирає зручну для себе дорогу. А Симеонові я про те так і скажу. Гавриїлу хотілося, щоб сам цар Симеон йому таке сказав. Але відчув: до Симеона йому не дістатися, владика навіть не обіцяв зустрічі. — А коли Оленка стане княгинею, дай знати, Я пошлю до неї вченого пресвітера Григорія, з тобою ж учився. Він уже закінчив перекладати хроніку Амартола, і разом станете віру Христову ширити, церкви й монастирі закладати... Народ слов'янський не може лишатись у пітьмі незнання. За сії труди будете вовіки ним уславлені Чи маєш там своїх учнів? Гавриїл почервонів — про це він і не подумав! — Скоро... матиму, — согрішив на слові, але подумки твердо вирішив набрати собі отроків до навчання, Климент пильно глянув у його обличчя. Гавриїл почервонів, але промовчав... Чув себе винним... мізерним... Отаким, як його навчитель, і він має стати — невтомним, всюдисущим пастирем, пророком для народу, серед якого живе. — Може, поговорити зараз із отцем Григорієм? — Добре зробиш. Хай готується в дорогу. Не доходячи до церкви отця Григорія, Гавриїл побачив дім княгині Томили. Тепер навколо нього зіп'ялась височенна огорожа, ніби люди хотіли заховати його від людського ока. Та з розчинених воріт почала виходити жалобна юрба. Над головами, з високо піднятої домовини, Томила востаннє оглядала свій двір. — Що сталося? — спитав Гавриїл у жінок, що тихо спинились побіля паркану. — Не відаємо... Мовлять, що Сурсубулів братець забрав у неї сей дім. І ніхто не захистив її. От і знайшла собі спокій... — Сама? — Хтозна... Знову Сурсубули!.. Диявол вловлює душі цих бояр у свої здобичливі сіті... Пресвітер Григорій зустрів Гавриїла поштиво. Розпитував про Оленку. Бути їй княгинею в Країні Руси! Яка радість... і який жаль — мати не дочекалась... — А де той киянин, Степко? — пригадав Гавриїл найліпшого учня пресвітера. — Ще навесні пішов додому із своїми купчинами. — Владика Климент мовив... що й тобі було б добре... туди, до нас. Нести слово Боже. Народові слов'янському... Ставити церкви й монастирі...— невпевнено лепетав Гавриїл, боячись образити свого приятеля, — Я сам хотів проситись у владики до тої роботи. А тепер наша юна княжна відчиняє нам двері!.. — Не шкода залишати Болгарію? Тут нині витає світова слава. — Тут і слава, і пристанище гордині й марнослав'я... І жорстокість немилосердних... Тут черево своє перетворюють в Бога! А славу шукають лиш в золоті. Лукавий сучасний вік! Ниспаде ж вогонь з неба і пожере їх... а разом і справу наших рук... Тяжко дивитись мені на це, Гавриїле. Я прозріваю тяжку будучину нашої держави... Хочу душею відпочити... * * * Тієї весни рано скрес Дніпро. Теплі полудневі вітри пригнали завчасно журавлині ключі. Зазеленіли круті схили бурхливої річечки Киянки і Славути-Дніпра. Загуркотіли дерев'яні мостини пристанищ на подільських увозах. Тихе плесо розлогої Почайни густо вкривалось все новими лодіями, мов лебединими зграями. Ті лодії прибували з багатьох рік слов'янських і надовго ставали щільними рядами навколо Рибальського острова посеред Почайни. Теслі, ковалі, плотогони, волочайники оснащували їх міцнішими кочетами, смолили днища, піднімали високі реї, натягували полотнища,— цілісінькими днями рукомесники не розгинали спини, їхні руки невтомно щось робили. Тільки язики вільні. Чого не перемелюють за день! Тут відомі всі новини, якими жили подільські вулиці чи княжі та боярські дворища. До тих балачок прислухався час від часу і тесля Вратко. Хоч сам помовчує — не до розмов, думає про той недобудований храмець над Киянкою, — трохи лишилось доробити, думає про те, що й собі хатину треба нову поставити — скоро, либонь, син повернеться. За мовчазну вдачу подоляни посміювалися над ним і більше називали Гомоном. Мовляв, такий муж, що тільки й гомонить... Не сердився на те: Гомін — то й Гомін. Як їм краще так величати його, хай буде по-їхньому... А тут уже язиками плещуть про його брата Щербила. Нагинається нижче над днищем човна, вдає, що не чує. Мовлять свідущі, ніби Щербило став сотником, збирав полюддя для Олега — притягнув до Києва гори звірячих шкур, бочок із воском і медом, берковців із зерном пшениці, жита, проса, ячменю. А скільки кожухів, сувоїв полотна — не злічити. А копченої риби й окостів! А всіляких витворів дивних рукомесників. Усе те осіло на Горі, в княжих коморах. Та й себе не забув. Тепер хоче собі ставити великий терем,— у батьковій хаті, котра на Подолі, йому затісно. Горнеться ближче до багатичів. А який красень став! Кажуть, боляричні й молоді боярині в усі вікна заглядають, коли він іде повз них. Найбільше заграє до нього бояриня Гордина. Він почав їздити до Вишгорода — там його лада, Веселинка, прислуговує в боярському теремі Гордини. Та щоб ви думали? Та Гордина поперек дороги стала їм: то безсоромно підставляє йому під очі свою тугу пазуху, то дивиться на нього своїми іскристими очицями, а в них так ніби бісенята шаленіють. А то ще тонкою бровою отак поведе — ну, відьма-чаклунка, та й годі!.. Щербило почав від її чар тілом танути. І Веселинку свою облишив... — А що ж Олег? — У великій печалі — помер від довгих літ його старий кінь Лебідь. Поник головою київський володар — велів конюху закопати в землю поблизу Гори. Понудив світом та й поринув у клопоти. Розсилає гінців в усі землі — кличе мужів до Царгорода. у похід. Каже, треба застоять давню руську правду. Чуєте? Ніби згадав нашого Києвича... — Авжеж, під старість пригадуються мужеві давні гріхи. Хотів знищити пам'ять про минуле, а йому народ нагадав, Бачили, який храм воздвиг біля Киянки? Ще ліпший, ніж ото був у Оскольда, котрий він спалив, — Хіба то він воздвиг? То ж. наш здатель — тесля Гомін-Вратко! Ондечки він, поблизу від нас човна конопатить, — Гомоне, то правда, що твій братець з тобою добром не поділився? Вратко мовчав. — Пощо питаєте? — Хіба не знаєте, що він так гомонить, що аж за вухами лящить! — сміються довкола. — Та коли б мав добра, хіба оце ліз би в киплячу смолу,— відповіли сусіди за Вратка-Гомона. — Е-е, таке питаєте, Я й сам відмовився б, коли б він щось захотів дати, — нарешті обізвався Вратко-тесля.— Спокійніше жити по честі! — Ниньки честь по світу голою ходить, — кинув хтось, — А коли вона ходила не голою? — Осуєтився той братець — землю кігтить. А другий у небеса рветься... — А що ті небеса дають? Ані хліба, ані кістки якої, — гомоніли старші, — Дивіться, скільки люду там в'юниться. Кілки в землю завівають. То вже свято сьогоднішнє розпочинається! — Яке свято? — Ото! Сьогодні ж. Урай небо одімкнув... Біля храму Урая і свято. Мужі випростались, приклали долоні дашком над очима — від сонця, дивилися в сторону нового храму, Гомін і собі став дивитися до болю в зіницях. Йому здавалося, що його храм завис над кручами Дніпра-Славути, відірвавшись від землі, ніби хотів поплисти в сріблясте сяяння глибоких весняних небес. Сьогодні вранці вже худобу на святу росу виганяли. Хіба не знаєш? — повчав якийсь лодійщик іншого, — Не знаю. Худоби не маю. — Піди побалакай із Щербилом. У нього повно! — Еге, побалакай, як свиня з гускою... — Орав чорт вовком та й хліб_його з'їв!.. — реготали сусіди від тієї поради. Сонце вже повернуло на обід. Хтось із лодійщиків цюкнув сокирою. — Усієї роботи не переробиш. Ходімо й ми до храму. Будемо Лялю-весну вітати. Загомоніли парубки й мужі, хто ж не захоче разом з усіма потовктися на гульбищі?! Ляля — богиня кохання у полян-русів, як і Лада. Свято її завжди веселе й барвисте. З-поміж усіх дівчат вибирають найліпшу, перев'язують вінками із зела й квітів, лаштують із дерна горбок, садовлять і кидають їй до ніг свої вінки. А поряд молодиці й дівчата ставлять глеки з молоком, сиром, маслом — і починають вести хоровод. Парубки-женихи, тільки встигайте розгледіти, котра із дівиць найгарніша, найвправніша, найголосистіша. Бо коли Ляля почне роздавати їм молоко, сир і масло, зразу видно, котра жадібна, а котра щедра. А коли почне розкидати вінки — дівчата так бігають за ними, щоб хоч один упіймати! Перехопиш — щастя вловиш, тільки лиш збережи до наступної весни. В тій грі людина як на долоні — і хто кому ніжку підставить, за косу поцупить чи руку подасть... Гарне свято для молодих, бо вибрати жону, на все життя соузницю, — діло не просте. Мовлять же, яка господиня, така й родина. Лодійщики засунули сокири за паски і побрели до храму. Небо щедро дарувало біле сяяння, снагу і силу життя... Гомін і собі прийшов — це вперше біля його храму в Києві стільки людей збирається. Чувся, ніби це його свято. І справді — рукою подільського теслі водили і любов, і щедрість, і надії. Хороводниць вела розпашіла зеленоока Веселинка. Певно, втекла від боярині до Києва... От і добре! Між людьми легше свою недолю забути. Дзвінко виводили пісні навколо Лялі. А кривого танцю да не видно конця. Треба його виводити, кінець ладу знаходити... Гомін став собі осібно, щоб не заважати молодшим споглядати хороводниць. Став оглядати храм — ще треба підбити дошками піддашшя, ще над дверима прилаштувати різьблене коло Сонця-Ярила... На мить завмер у спогляданні — гарний храм. І раптом йому здалося, що найвища висока вежа трохи захиталась, ніби привітала його. І нижні круглоголові вежиці з довгими віконцями ніби товпились одна поперед одної, щоб подивитись на нього, на свого творця. Ніби говорили безмовно поміж собою: осьдечки він! Це той самий!.. У високости глибокого неба шугали соколи. Кружляли над храмом, розсипали з-під крил бризки білого сліпучого сонця. Може, й вони розглядали його, а може, дарували йому свою високість... Ой вінку, мій вінку, я тебе ізвила; Ще й учора та ізвечора... Люди щільніше збивалися докупи, було всім весняно й погідно на душі. І не було нікому ніякого діла до самотнього теслі Гомона-Вратка, що тихо сидів під старою грушею, обхопивши коліна великими натрудженими руками. І ніхто не здогадувався, що цей зчорнілий від праці муж возніс у небо свою душу і щедре серце цим творінням краси, бо так рано втомився від надмірностей бруду і кривд у житті. А разом із своєю душею він возніс і душі їхні — своєю любов'ю і красою... Ой вінку, мій вінку, та повісила тебе Ой у теремі та на дереві, Та на золотому кілку, та на шовковому шнурку... Раптом пісня обірвалась — поряд почулися чоловічі вигуки чи то від нової пісні збурилися всі: Славний наш тесленко терем будував нам, Віконця вставляв... Щоб не вилетів соколонько, Щоб не викрадав та дівочої краси. Бо дівоча краса як літня роса... Тоді збагнув, що це вже співали йому. Люди повернулись до нього, усміхалися... Але навіщо це? Він не встиг нічого сказати людям, як усі почули чіткий оклик: — Обходьте їх з того боку! Мечники і варяги обступали людей з усіх сторін. А з ними Свенельд і Дерев'яка. — Де вона? Тут була Веселинка? — грізно гукнув Свенельд. — Он там, веде кривий танець,— пугою тицьнув до дівочого гурту Дерев'яка. — Зараз упіймаємо пташечку! Заберіть її...— кинув мечникам. Ті вмить схопили молодицю і перекинули через сідло Свенельду. Усе вчинилось так швидко, що люди й не опам'ятались першої миті, а другої — Гомін зірвався з ніг, помчав до Гори. Там його брат, Щербило... Хай порятує Веселинку... Це ж колись була його лада!... Хай вижене з Києва цих пройдисвітів-варягів і нікчем Дерев'яки. Досить глумитися над людьми!.. Інакше він підніме киян на стань... Щербило здивовано дивився на брата. З чим прибув? Чого такий збентежений? — Горе... ладу твою... Веселинку Свенельд і Дерев'яка упіймали і кудись повезли... Рятуй!.. Згине молодиця. Прямо з гульбища забрали при всіх... Щербило мовчав, дивився на брата, про щось думав. — Якщо треба, ми всі зараз піднімемось, брате. Май тверду надію! Виженемо тих чужаків!.. За тобою підніметься увесь Київ. Нарешті обличчя соцького набубнявіло рожевістю. — А згинь звідси, щоб тебе земля не носила! Кличеш у град ворохбу? Чернь піднімаєш? Забув, чий хліб їси? Хто захищає нас? Хіба не варязькі лодії конопатиш? Я не підніму меча. Не сподівайся! — Я їм свій хліб...— застогнав Гомін. Він хитнувся... Ні, це не його брат... не його рід... — Іди додому, брате.— Щербилів гнів вичахав. Обличчя набувало звичайної блідости. Але Гомін раптом затрясся, увібрав голову в плечі — і з усього розмаху вліпив братові ляпаса по щоці з одного боку, а другою рукою дав ляпаса з другого... — Я тобі не брат! — майже крикнув. І побіг назад... Ось який він, братець його Щербило. Переступив і через батькову смерть, і через свою любов, аби лишитися на Горі. * * * Несподівано для себе київський владця відчув, що його життя уже летіло поза часом. Що розтринькав його на жагу багатства, влади і слави. Усе життя гнався за ними, а вийшло — біг за біжучим часом. І не помічав ані днів, ані минаючих літ. Чим більше зусиль ішло в погоні за тими примарами життя, тим швидше роки перетворювались у дні, а дні — у миттєвості. Олегу здавалося, що він ще й не жив, що смак справжнього життя лише зараз входить у його душу, а слава, яка найбільше непокоїла його, ця божевільна примара його долі, так і не звила вінця для його вже зовсім зсивілої голови. Усе брав силою і хитрістю — землі, владу, соузників, лакуз, жінок. Знаходив собі содругів, як і сам: вони допомагали йому, але другого Дня, наситившись мздою від нього, ставали підступними ворогами. Ради на те не було. Знав, що за службу йому мусить щедро платити, бо ніхто не служитиме задарма. Служать лише за вигоду. Єдина душа, яка любила його щиро, це була Ігорева жона — Олена. Він дав їй все — дав нове життя. І на весіллі дав їй своє ім'я, за звичаєм свого далекого поморського народу: менших дітей там часто називали іменами знатніших у своєму роді, Тепер вона не була Олеговою бранкою, а була рівна з ним, володаркою, жоною київського князя. Вона стала Ольгою — ніби переємницею його влади і його життя, їй легко було брати це ім'я. Як істинна болгарка, Олена не любила нічого ромейського, навіть імени, даного їй гречином-священиком. Залюбки прийняла нове ім'я. Воно чомусь пахло для неї волею і — владою... Ольга!.. Олег тепер дочекався і Карла з дружиною. В поході на Царгород вони йому будуть великою підмогою, А в Києві лишиться Ігор з жоною. І Свенельд — з Гординою. Крім них, Щербило. Ніхто з них не посміє захопити владу в Києві — один зіодним^ будуть добре пильнувати! Вже час йому у похід за славою. Коли промчали літа, коли відчув, що сили його висотуються, а безсонні думні ночі навалюються тяготою, черв'як славолюбства ще більше розточив його серце. Його щит має бути прибитим до воріт Царгорода!.. Русі, Києву нині треба данина золотом — і для варягів, і для угрів, які ще можуть повернутись з заходу за обіцяною мздою. Золото йому було потрібне і для київських бояр, Чекав од своєї сольби вістей. Чи умовить Гавриїл великого Симеона увійти в соуззя з Києвом? Княжна-онука його Оленка тепер — київська княгиня Ольга. Кому ж, як не болгарському цареві, що тепер поріднений з Києвом, підтримати похід Олегів на Царгород?! Він усе продумав наперед. Від того був собою вдоволений. Але не заспокоєний, ні. Він хотів знати все про свого ворога. І знав. Гавриїл прислав своїх гінців, які оповіли все, про що дізналися. А було про що оповісти: сарацини тиснуть на Ромею, грабують її острови. Полководеці цареградські — Андроник Дука та Імерій безконечно б'ються з тими нападниками на суші і на морі. А що ж робить цар болгарський? Гонець розповідав: Симеон тепер забрав у ромеїв всю балканську землю, його вої вже недалеко від Царгорода. З ними ще угри, й валахи, й серби, О, великий цар Симеон! Уміє дбати про соузників. Він справді був найбільшим, наймогутнішим царем Болгарської держави. Розумний, допитливий Симеон швидко вбирав у себе від патріарха Фотія премудрість знань і науку владарювання, О, необачний Фотій, потім він так шкодував за ним! Якій же державі вигідно мати сусіда-правителя мудрішого, ніж має в себе? Спохопився честолюбний Фотій, та було пізно. Почав умовляти хлопця постригтися в ченці. Богові потрібні розумні й роботящі слуги!.. І Симеон послухався — надто любив, надто вірив своєму мудрому, освіченому вчителю. Та на поклик Сурсубула утік з монастиря... Прибув до стольної Преслави, наклав на своє чоло царський вінець... Відтоді збагнув усе лукавство ромеїв, які хотіли вирвати владу з його рук, забрати землю і силу Болгарської держави. Несамовито почав воювати з ними за балканський край і домігся свого. Ось-ось він скине в море з Балканського півострова легіони імператора. Константинополь-Царгород, який хотів полонити Симеона, тепер сам відбивався від полону. На колінах просив у Симеона миру!.. Олег слухав оповіді Гавриїлового гінця, і в його душі розгоралось жадання й собі помірятися силою з гордим Царгородом. Хіба він гірший за Симеона? — А як же кесар Лев? — Олег згадав за імператора. — Знову весілля справляв. Четвертий раз бере шлюб... — А де його раті? Де легіонери Імерія? — Пішли на сарацинів... Б'ють Імерія разом із крітськими корсарами... — А як Андроник? — Андроник Дука м'ятеж підняв супроти кесаря. Обличчя Олегове просвітліло. — Мовлять, цей Андроник добре бив сарацинів? — А так! Бив. А потім йому, мабуть, набридло, що він б'ється з нападниками, а його кесар все жениться та вінчається. їхній патріарх зараз теж за Андроника стоїть. — Поспішати треба...— кинув Олег ні до кого. — А так. Та краще поспішай повільно. Гадаєш, деревляни сидітимуть тихо, коли ти зійдеш із Києва? Олег спохмурнів. Усі це йому кажуть. — Що радиш? — звернувся до молодика, хоча знав, що треба. — Візьми з собою рать деревську. Хай візьмуть і собі добру здобич. А тобі принесуть славу. Києву тоді буде мир. Олег заходив, закружляв по світлиці. Слушно! Слушно!.. Кого іще взяти? Треба нині сольбу до Іскоростеня слати. Хай візьмуть здобич свою у Царгороді разом з киянами. І сіверяни хай ідуть, й уличі... А ще й тиверці. Хай знають його ласку! А йому від того слава і мир. — Діло мовиш... А як ім'я твоє, хлопче? Щось не бачив тебе раніше. — Претич я. Служу у боярина Олія, як і батько мій йому служив, воджу лодії до Низу... Добре знаю цей шлях — і рікою, і Степом... Олег замислився: до всього здатний цей торговий люд, усі дороги їм знані, всі держави відомі... Отаких треба брати йому в провідники... — Зі мною підеш на Царгород? — Піду. Діло звичне,— погодився Претич. Олег тільки подивувався — ще зовсім юнак, ще не зійшов дитячий рум'янець із щік, хоч уже висіявся міцний вус, а вже дорога до Руського моря йому звичне діло... Отож і рада його слушна: треба слати гінців до сусідів — треба йти разом данину брати від Царгорода. Нехай боярин Бодець зараз же шле гінців... Де він? — Дудко! — гукнув до дверей. Постельничий тихо вкотився з-за порога тої ж миті, так швидко, що здалося, він стояв під тими дверима і в шпарини стежив за кожним рухом свого владця. — Клич Бодця! Доки боярин Бодець.збирався до Олега, бояриня Гордина зайшла до київського володаря і тривожно спитала: — А чого Свенельд послав сольбу до Новгорода, Ольже? — Звідки це взяла? — Соцький Щербило сказав,— відповіла спокійно. Взяла з миси два горішки, роздушила один об другий, почала вибирати зернятка. Для Олега це була новина. Що умислив Свенельд? А похід відкладати не можна. Весняне сонце підбивалось все вище. З Прип'яті, Десни, Снова, Стугни, Росі — з усіх річок і допливів Дніпра збирались на Почайні великі й малі лодії. Воєводи, тисяцькі, соцькі, биричі по градах і оселищах набирали охочих до походу. Тепер Олегові здалося, що це та сама новина, яку він передчував, яка муляла йому під серцем, але не знав, звідки вона прийде. Він іще не вийшов із Києва, а тут уже зріє змова. І знову зрадливий варяжин. Ні, не купити чужаків-найманців ні за які добра. Чим більше їм дає, тим більше вони жадають і стають ще більшими ворогами. Бо стають багатими і через те міцнішими. — Я залишаю у Києві Щербила. Він ще не дуже розбагатів, тому буде гризтись зубами, щоб нікого іншого не допустити до столу. Він поб'є Свенельда, гадаю. — Так, він його пильнуватиме добре...— додала бояриня Гордина. А сама подумала: удвох з ним будемо пильнувати київський стіл, Ольже!.. Але! Не дає спокою Гордині те, що владця Олег так жалує Ігоря з Ольгою. І потім — чому передав їй своє ім'я? Чому не їй дав? Довго не могла наважитись запитати. Але зараз не витримала: — Володарю мій любенький. Мені здається, що ти не дуже довіряєш князеві Ігорю. — Так, не дуже. Але іншого спадкоємця в мене немає. Отож колись дав слово князеві Рюрику, що Ігор його буде владарювати, де б я не був. Я його випестував. Він мій спадкоємець. — А... жона його... Олена! — від досади гнівливо спалахнули рум'янцями щоки у Гордини. — Ольга тепер вона, затям. Вона розумненьке і мудре дівча. На неї у мене великі надії. Вона спрямовуватиме Ігоря — удвох вони будуть і сидіти на столі. — Але навіщо їй твоє ім'я? Я хотіла б сама взяти твоє ім'я, любий. Хіба я не гідна його? Олег сумно посміхнувся. — Але ти не можеш бути київською княгинею. — Якби ти захотів!..— спалахнула Гордина, аж сльози виступили в неї на очах. — Я хотів. Але ти не змогла. Немає в нас з тобою спадкоємця... І потім — вона високого роду, княжна... Гордина сердито зіскочила з місця. — Я знаю, я лише боярського роду! Але ж і ти! Ти також з нашої, боярської кістки!.. — Кістка то в мене боярська, се правда. Але розумом можу позмагатись із царями! — засопів сердито. — Побачиш, як тремтітиме у мене гордий Царгород і його недолугий кесар!.. Мені не потрібна корона — я вищий від усіх царів і кесарів. Захочу — всі вони стоятимуть у мене на колінах. — І... цар Симеон? Олег розсердився. Прискіплива ж бояриня Гордина. І чого вона хоче? — Чого ти хочеш? — Я хочу, щоб ти забрав у неї своє ім'я. Я гідна його носити! Хіба ні? Не визнаю ніякої Ольги!.. Олег розреготався. Ну й жіночка! Ну й гордині в ній — недарма ім'ям таким нарекли. — Царівна болгарська — жона київського владці. Вона поєднає Русь і Болгарію своїм іменем. Тоді Ігор сидітиме в Києві міцно. І тобі ж буде спокійніше. Гордина зі злістю тупнула ногою й задихнулась: в горлі у неї застрягли слова, яких не мала сил видобути з себе... Про кого він дбає, цей дивний київський владця? Про якогось пройдисвіта, недолужця і цю його шльондру, що забрела невідь-чого і невідь-звідки... А вона, а її рід боярський чим гірші? Хіба вона, Гордина, не кермує усі ці роки Київською державою? Хіба він цього не знає? Вона мріяла, що колись сяде на княжий стіл київський і увінчає свою голову княжим вінцем. Хай би тоді подивувався світ: бояриня Гордина стала княгинею!.. А він її ніби й любить, а цієї нагороди не хоче дати. Чому?.. Обида й ненависть пекли її душу... Отака вдячність! Вона віддала йому кращі літа, вкрила себе ганьбою — стала йому любаскою перед усім світом, вона берегла його й леліяла... І от! На схилі років цей старець її зневажив... Пошкодував їй свого імені, яке б вознесло її над усіма. Віддав його чужинці... Але тепер хай будуть свідками боги її роду, вона зробить усе, щоб ця заброда не дісталась до київського столу... Гордина вискочила зі світлиці й хряснула дверима так, що аж здригнулись мостини... Олег не встиг мовити й слова. Дивувався: такої жадоби влади у жінки він і не підозрював. Вона хотіла б узяти його ім'я, щоб стати тут володаркою? А знає вона, що владу легко взяти, та не кожному дано її утримати?! Що влада — це найтяжче ярмо, яке душить людину... яке висотує з неї все: і життя, і спокій, і сон — і потім кидає на смітник... Гай-гай, жоно, ти рвешся до владарювання, бо не знаєш важкоти й гіркоти його... Колись дякуватимеш, що він уберіг тебе від цієї спокуси... Чи збагнеш його доброту? Чи здатна збагнути? * * * Житяні снилося, що довкола її нової хати ходить сонце, а якась світла тінь його наздоганяє і затуляє, але воно знову котиться, і знову навколо хати світло. Вона зіскочила з ложа: у віконці яскріло біле сонечко. Хто ж це затуляв його? Кинулась до дверей, на подвір'я — нікого нема біля хати. Либонь, се русалчина тінь була, сьогодні ж почався Русалчин тиждень. Ще звечора вона повісила над сінешніми дверима, над вікнами клечання — із віт берестка, берези й дуба. Зі стріхи стирчали снопики полину. Те зело чарівне й не пустило русалку в хату — дуже вже не люблять ці водяні та польові дівчата терпкого духу полину. Житяна увесь двір свій убезпечила від тих мавок: і над хвірткою, і над ворітьми, біля комори й обори — скрізь розтикала полин, м'яту, любисток, чебрець. І в світлиці, і в коморі повно цілющого віття й листу. Ноги м'яко ступають по килиму з осоки і явора... Ото й сон був у неї такий міцний від пахощів зілля. Та ба! Русалка таки розбудила! Мабуть, треба бігти до корови. Житяна схопила цеберку, обмела її зсередини пучком м'яти й любистку, щоб ніяка відьомська сила не пошкодила корові. Бо в Русалчин тиждень треба дуже пильнувати відьом! Вони прилітають на мітлах удосвіта, забираються до корів і геть видоюють все молоко із вимені. Корова зустріла господиню привітно, ласкаво похитала крутими рогами й підставила їй тугі дійки. Між пальцями заструменіли теплі цівки молока. На душі в Житяни робилося радісно. Таки усміхнулася їй доля. Бо заробив її Вратко-Гомін трохи срібла, ось і дім поставили, і корівку надбали. А найбільше щастя — син повернувся додому! Степко їхній... Не повірив, що все те вони надбали своїми трудами. Недарма ж люди кажуть: терпіння і труд все перетруть. Перетерлося все лихе її терпінням і працею. Щастя догнало її. Тепер мають і господарку, і шану від людей. Золоті руки теслі Гомона всім помагають: тому дім, тому комору поставити. А що вже той храм біля Киянки воздвиг — усім на диво! Звідусюди на свята йдуть люди, щоб подивитися на се диво, де, напевно ж, витає дух богів небесних. Сьогодні там теж зберуться і старі й молоді. Бо нині — в русалчин понеділок — всі русалки й мавки вийдуть із лісу, із води, із поля і будуть дивитися, як люди вшановують їх піснями. Якщо хто буде в цей день працювати і не прийде на Русалчин Великдень, сі дівчата відмовляться стерегти ниву від гусені, тлі, від птаства чи від звіра. Через те на гулянні люди розведуть великі вогнища просто неба, варитимуть куліш, затірку, різне м'ясиво, питимуть квас і пиво, і всі частуватимуть одне одного. Бо так задобрюють мавок і русалок. За цілий тиждень дівчата й парубки вже наспіваються і натанцюються — на все літо. А може, хто й побачить тих чарівних красунь — в цей тиждень вони наближаються до людей, мавки ходять між ними, а русалки — ті лише при повному місяці спливають на поверхню води, розпускають свої довгі зелені коси й тихо хлюпають хвилею. Тільки ж підходити до них не можна — залоскочуть, капосні, або затягнуть у воду і втоплять!.. Житяна видоїла корову, почала з відра набирати мисочкою молоко і бризкати на стежку, якою корова йде на пасовисько. Мавки і русалки повинні бачити, що вона їм не шкодує молока. Хай бережуть її корівку! Ще й глек з молоком поставить біля ставка, де корова п'є воду. Не забути збігати до ниви і покласти хлібину на межі, щоб мавки допомогли колоситись хлібам. Лише по обіді Житяна впоралась з усіма клопотами, перебралась в святкову вишиванку, новий навершник, білим убрусом пов'язала голову. Ще й намисто добре із срібним дзвіночком наділа. Побігла до Киянки. Гомін ще звечора там був із своїми рукомесииками — до свята закінчували оздоблювати храм. Відтоді як із Києва ізійшла Ольгова рать, у граді настала якась легка, прозора тиша. Люди порали худобу, веснували на нивах — забули за свої кривди і кривдників. Обсіялися, зустріли і перші сходи на своїх нивах. А тепер ішли справляти Русалії, побачити один одного, почути якісь новини, в піснях і хороводах забути щоденний клопіт і вознестись душею над убогістю і сірістю буденних днів. Без пісні поляни — що риба без води!.. Біля храму вже вирували зграйки парубків і дівчат. Навколо одного вогнища водили хоровод заквітчані вінками юнки. Русальні пісні злетіли в небо дзвінко, молодо: Та в святу неділю, та вставай раненько, Та пряди тоненько, та біли біленько... Гомін здаля побачив Житяну і зрадів. Але тієї ж миті русальні пісні нагадали йому Оляну і її безконечні клопоти на ниві і в дворі... І біля корови, яку вона поставила в храм... Шкода було йому тих літ, що минули так даремно. І жону ту шкода стало, бо так і не піднялась її душа у небо краси... Нещасна Оляна!.. Він сьогодні ж розповість про неї Житяні. Вижене зі свого серця боягузство — і ось зараз, в цю святочну мить, признається, що була у нього така нещасна жона — Оляна... І що він покинув її напризволяще... Грішен єсть, здатель подільський Гомін... Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Та нашого житечка не ломили, Та наших дівочок не ловили!.. Житяна прикрила очі долонею від сонця, стежила, як над дев'ятиглавим храмом її мужа кружляли зграї сизокрилих голубів, ніби срібло розбризкували крильми. Обличчя її було переповнене тихою радістю... Гомін не захотів зараз їй нічого розповідати. Сів на горбку — йому і свято не свято, гризе його совість якийсь хробак... А рано, рано сонце заграло — Ляйльо, ляйльо, ліляйльо. Ляйльо, ляйльо, ліляйльо...— виспівували вже разом парубки і дівчата. Житяна повернула до нього обличчя — таке просвітлене, молоде. — Чекай-но, ось я їм нашу уличанську русальну покажу. Такої вони ще не чували! — І побігла до гурту дівчат. Скоро звідти почувся її глибокий, низький голос: Ой од неділі до місяця Казали хлопці — повісяться! Ходім, дівчата, дивитися, Як будуть хлопці казитися! Ой од неділі до місяця Казали дійки — повісяться, Ой ходім, хлопці, заглядати, Як будуть дівчат рятувати!.. І вже дзвінкі голоси підхоплюють смішну уличанську пісню. Не помітили, як сонце скотилось на дніпрові хвилі. На сході небо зсиніло, зблиснуло першими молодими зірочками. Уже потроху люди почали розходитись, як почулись якісь зойки і вигуки. Скоро всі побачили, що по стежинці, яка спускалась до храму, ішла якась жінка. Зігнута, з розпущеним волоссям, в брудній, розірваній сорочці. До її спини був прив'язаний великий стовп з перекладкою. Руки, груди і живіт були туго перевиті вірьовкою разом із тим стовпом. Обличчя її залипло волоссям, вона вгиналась від того стовпа так, що здавалося, ніби чутно було, як тріщала її хребтина від важкоти. Вона знемагала. Ішла повільно, обережно ступаючи босими ногами, щоб та колода не звалилась і не потягла її на землю. Вона ступала кілька кроків і спинялась, дивилась на людей, ніби просила у них допомоги. А люди заніміли. — Дивіться, у неї на шиї теж вірьовка...— почувся чийсь голос. — Люди! Це ж наша Веселинка!.. — У кого є ніж? Дайте хоча б сокиру!.. Кілька мужів кинулося до Веселини, підхопили колоду, щоб легше було їй тримати, і почали розв'язувати, зубами розкушували кляту вірьовку. Нарешті стовп той гепнувся на землю. А разом з ним безтямно упала й Веселина. — Хто ж це її так? За що? — Хто ж — хіба не знаєте, що Свенельд її тоді силою забрав? — І красу змарновано, і долю зламано... — То все бояриня Гордина! Відьма! То вона тоді Свенельда сюди наслала... — За Щербила лютиться... Веселинка вже очуняла, звелася на ноги. Зібрала в жменю волосся й закрутила на потилиці. На людей не дивилась. Хтось із жінок подав їй хустинку, хтось зняв із себе фартух. Руки її тремтіли. Терла долонями горло — від тугої вірьовки на шиї була зідрана до крові шкіра. Відповіла тихо усім: — Оце сім днів, як примучив мене Свенельд. У полі поставив цього стовпа, закопав його у землю та потім оце прив'язав мене до нього... Думала, вовки з'їдять... Ледве вирвала... — Леле! — жахнулись жінки. Веселинка вклонилась людям і пішла. Скалічена душею, знищена, знівечена, напівмертва. А може, і зовсім мертва... Ішла Веселина, і земля хиталась у неї під ногами. Зникала в срібних літніх сутінях, під молодими зорями. Розчинялась у вечірній імлі степу. — Куди ж вона? — здивувався хтось, бо Веселина ішла не в град, а подалі від нього. — Не чіпайте... Куди боги кличуть... Русалчин Великдень закінчився сумно. Кияни понуро розходились... Гомін подумки лютував на брата. Коли б він її тоді захистив!.. Зовсім згнидився чоловік. Убоявся впасти з височини, на яку видряпався з такими труднощами. Думав, усе перебачив, усе пережив на світі бувалець тесля. Але такого ще не чув у роді людському. Біля воріт на Житяну і Гомона чекав челядин від Щербила. Ото наврочив! — Велів Щербило тобі завтра прийти до нього. — Чого він хоще? — Не велів баяти про се. — Хіба не відаєш, до кого прийшов? Я ж йому брат, — Знаю. Тільки ж не кажіть, що знаєте... Соцький бажає поставити собі великий терем над яром. А ти он який хором зробив, Гомоне. Тож він і хоче, аби ти йому терем ще ліпший поставив. — Тоді передай: не прийду до нього. І терема ставити не буду!..— розгнівався тесля. — Ой, навіщо ж я сказав!..— забідкався челядин. — А може, не відмовляйся. Брат же... — Людожер!.. Не брат... — Нам би ще до господарства треба придбати коня... і теличку яку...— озвалася Житяна. Гомін мовчав. Що вона хоче, аби він гнув хребта на цього ізрадцю роду людського?! Раптом він повернувся до неї: — Житяно, я грішний перед тобою... У мене була жона... Я її залишив напризволяще... Житяна заніміла. Сіла на лавці край столу — і мовчала. Нарешті спитала: — Тоді... чого ж ти тут? — Я тебе шукав. — То, може, вернись до неї... — Ніколи. Моє серце було тільки з тобою. — А навіщо це мені сказав? — Щоб ти знала. І щоб простила мені гріх. — Хай... боги тобі прощають... І я теж... * * * Лукавий сучасний вік! Спочатку їй здалося, що, ставши київською княгинею, усі клопоти й тяжкі передуми ізійдуть з її голови. Але, ставши Ольгою, прийнявши на себе частку владарювання на Княжій Горі, молода дівчина зіткнулась із незвичними справами. Вона бачила своїми зіркими оченятами, що Олег, аби утриматись на княжому столі, запобігав перед київськими боярами і віддавав щедро їм не тільки землі, збирання вір, платежів, потягів, а й княжі боброві гони і борті. Роздавав усе з медуш і комор Княжої Гори — і хліб, і оружжа, і срібні чаші, і золоті тарелі... Що ж він лишить їм з Ігорем? Її ясно-сині очі темніли від думки, що доки Ігор прибере до своїх рук кормило Київської держави, на Княжій Горі нічого не залишиться для них. Але з усього виходило, що Олег, хоча й назвав Ігоря своїм переємцем, хоча і дарував його жоні своє ім'я як знак владарювання, який він передає їм у спадщину,— все ж той лукавий Олег не поспішав відходити від влади. Молодий Рюрикович залишився біля столу, а не возсідав на столі; кермував державою, як і раніше, Олег. І ось тепер, покинувши Київ, він повів свої раті на Царгород, а в граді нікому не сказав, кому ж він передає владу. Ігор та Ольга ніби не були законними владцями. Як і раніше, порядкувала у Києві і в усій землі бояриня Гордина, що сиділа у Вишгороді. Бояриня пригорнула до себе молодого Щербила, до неї приліпився ще й боярин Радило, і старий Олій, і ще кілька бояр. А там, де ці лукаві бояри, там будуть і всі київські вельможці. Такі нині літа найомничі — літа лукаві... Вивищуються жадібні честолюбці, возносяться над зрілими незрілі, возноситься простий умом над мудрим. Щербило забрав із Княжої гори все, що можна було забрати, — коней, повози, сани, збіжжя. На почайнівських пристанищах забрав до себе ліс, що приплив од смолян і дреговичів. З нього збирається собі терем ставити над яром, де починається Боричів Тік. Уже туди зігнав різного люду повно — волочайників, теслів, землекопів. Доки Олег ходитиме по чужих землях, сидітиме вже у своєму гнізді. Нині ж Щербило сидить у Вишгороді, поки здателі-рукомесники ставлять терем. Бистроока, чіпка бояриня вдає, що в Києві немає ні Ігоря-переємця, ні його жони Ольги, а є тільки вона!.. Тоді Ольга випросила у ключниці-челядниці ключі від усіх комор на Княжій Горі. І щоранку на світанні видавала поварам, постельничим, конюхам все, що їм треба на день. Більше нікому нічого не давала. І раптом все розлетілося в порох. Коли вже Олега не було в Києві, во град увірвався вихором цей невгамовний перелесник Свенельд зі своєю новою дружиною. Вічно голодні, обідрані, захланні його варяги увійшли на Гору і зайняли всі тереми і навіть Ольгові палати. Почалися щоденні учти. Спочатку молода княгиня терпляче видавала їм і м'ясо, і брашно, і меди. Далі — обурилась. Чи довго вони ще тут сидітимуть? Геть усе спустошується, ніхто не поповнює засік, всі тіуни перебігли до Гордини!.. І раптом там опинився й Ігор... Це було щось неймовірне. Терла своє чоло тонкими пальчиками, супила брови. Бачила, як челядниці при зустрічі з нею опускають очі, а дехто сторониться. А боярині й боляричні заходяться мовчазним сміхом і одвертаються. За спиною кидають їй услід: "Царівна!.. Ольга, бач!.." І не було при ній жодної служниці вірної, яка б щось могла їй розповісти і порадити. Виходить, даремно засуджують болгарських цариць і велеможниць, що вони тримають біля себе зграї вірної челяді... Воно ж і справді: коли хочеш високо сидіти, треба все на світі_ знати, все чути, все розуміти. Самими своїми вухами та розумом не осягти довкілля. Та вже було пізно їй думати про це. Взяла в Олегового конюха, що доглядав старого Лебедя, повоз і сама поїхала до Вишгорода. Терем боярині Гордини стояв на зеленому узвишші, над берегом Дніпра, попід темним старим бором. Ще здаля запримітила, що на горішній його частині і у великій центральній вежиці високі напівокруглі віконця висвічуються барвами веселки. Здивувалась — звідки тут, у цій глушині, ромейське скло? Довкола терема високий паркан. За ним ховається дворище з господарськими будівлями. Біля воріт на розстеленій свиті сидів сліпий сопілкар. Мружив ями очей до сонця, лінькувато награвав то на одній, то на другій сопелі. Ольга спинилась поруч з ним, послухала хриплувату гру дудок. Музика наставив своє вухо в її бік і продовжував грати. Мабуть, відчув, що хтось тут є. Вона підійшла до воріт і спинилась. Що скаже? Чого приїхала? Забирати свого мужа? Кланятись боярині Гордині? Її тут не чекають. Але як радітимуть приниженню царівни! Київська княгиня!.. Завтра ж реготатиме з неї увесь Київ... — Ти постукай билом, бо вони там не чують,— почула за спиною голос сліпого сопілкаря. Княгиня поникла головою, підійшла до діда. — Що там за гульбище? Ніби учта якась... — Ага, для молодого князя привезли його жону — Прекрасу... А ти хто? Чия челядниця? — Я? Я від княгині... від Ольги... Руки сопілкаря на мить спинились, потім він підхопив кілька сопілочок і одночасно почав награвати по черзі на кожній з них. Здалося, що біля нього на зеленому лужку застрибали, загомоніли, задзвеніли якісь пташечки з дивними голосами, якісь зайченята, якісь мишенята... Але Ольга отетеріло стояла і нічого того не чула. В Ігоря є жона? А хто ж тоді вона йому? Заблукла в цих лісах і лугах душа, чужа усім під цим широким сонячним небом... Їй не було місця на таких безмежних роздоллях цієї землі... Здогадалась: це Свенельд привіз йому жону. Цей хитрець хоче прибрати молодого Рюриковича до своїх рук... О Ігоре, простий душею і розумом муже!.. Бідна твоя голівонька!.. Але... Вона — Ольга! Їй дано ім'я переємниці київського столу. її рід не худий боярський, а князівський рід! Царський!.. Хіба вона не законна жона спадкоємця київського столу? Щоправда, Ігор язичник. Йому дозволено мати стільки жон, скільки він захоче. Це не християнський володар, якому Бог посилає одну-єдину законну жону... Тож виходить, що вона буде однією з багатьох жон. Так, як і в Малка деревлянського? Але чому він їй нічого не сказав? Чому опинився у Вишгороді, у боярині Гордини? Свенельд і Гордина тепер заодно? Вони хочуть зробити Ігоря своїм слухняним князем, а її випхати з Княжої Гори? Молоду княгиню почала трусити пропасниця. Їй зробилось холодно серед гарячого літнього дня. Але вона багато що збагнула. Бояриня Гордина, певно, відчула, що Ольга робиться справжньою господинею на Княжій Горі і що її, Гордини, веселі часи скоро скінчаться... Боржій назад!.. Поможи, Боже, знайти праведну стезю заблуклій у нетрях людських підлот душі... Сьогодні перемогла бояриня Гордина. Але ж від поразок починаються перемоги. І не може бути, щоб людина, яка вознеслась нечестиво, довго утрималась на тій висоті. Щоб людина, яка довіряється лестивим, згорбленим у поклоні лакузам, які усміхнено словоблудять і ховають меч за спиною, щоб ця людина стала надовго володарем. Бо все минає, лишається тільки честь... На Княжій Горі було чомусь безлюдно. Уже побігли щурі з лодії, котра починає тонути? Але вона, Ольга, не хоче втопитись! Упала на коліна перед іконою Богоматері у своїй світлиці. Та слів молитви не було. В голові кружеляли, летіли вихори, як осінні вітри. Почекайте, не забивайте памороки, хіба вам не шкода сивизною інею вкривати русі коси юної жони? Але ж вони не могли спинитись, були невблаганні… Ні, сама вона нічого не придумає. Їй треба піти до людей... Ось хоча б до Житяни... О, так, ця добра чарівниця замовить слово і... поверне їй мужа. Житяна поралася сама. Гомін комусь ставив дім — від рання до вечора не буває вдома. — Біда у мене, Житяно, — заговорила молода жінка. — І не можу молитися... Щось робиться в мені... — А яку ти молитву знаєш? — спитала Житяна. — "Отче наш". — Я теж знаю цю молитву. І більше ніякої... Але що в тебе, дитино? — Мужа мого… хочуть відібрати від мене... Привезли Ігореві його жону з Новгорода, Свенельд привіз. — То хіба вже така біда? Ігор язичник, скільки захоче, стільки й матиме собі жон. — Але ж я християнка. Я не можу так... — Куди подінешся в цьому світі. — Поможи, кажуть, ти вмієш причаровувати. — Даремні слова люди кажуть...— і усміхнулась самими очима. — Народиш дітей — будеш миліша для мужа. Любиш його? — Н-не відаю... Мабуть...— засумнівалась юна княгиня. Вона й справді того не знала. Спочатку хотіла вижити в цій землі, бо назад їй не було вороття. Потім захотіла ще й владарювати, бо таке було призначення її роду. Тепер дивилась на себе сторонніми очима і сповідувалась перед невідомою жінкою, простолюдинкою. Вона таки не любила свого князя, любила ту славу, яка сяятиме навколо нього в майбутньому. — Значить, не любиш. Але все одно — народи від нього дитину. Це у тебе єдина стежка для перемоги. — Але... як же? — Княгиня почервоніла, сльози затуманили їй очі. Вона не вміла говорити про такі звичайні людські речі. Її вчили ховати від потаємного світу народження людини, і самі дорослі ховались. Крім того, він... такий бридкий... у рудому волохатому волоссі груди й плечі!.. Ольга зіщулилась. Житяна ніби здогадалась. — А ти закрий очі. І не розплющуй. Будь ніжною і ласкавою, не протився йому. Все прийде потім. Жіночі втіхи, буває, пізно визрівають. Так у життя київської княгині увійшли прості люди, київські подоляни. Спочатку це була Житяна і її муж, потім кожухар Білокіз, потім інші... — Ти ж поможи нам, княгине... Віддай киянам торги на сіль. Бояри все собі підгребли!.. — Зніми з нас важкі потяги! Ніколи таких не було! — скаржились орачі-смерди. Вона всім обіцяла. Ходила по вуличках Подолу, заглядала в бідні хижі... Все запам'ятовувала, всіх вислуховувала. Через тиждень з'явився на Княжій Горі Ігор. Перевтомлений, байдужий до всього, чужий. Вона ж чекала його з жагучим нетерпінням. Та, побачивши такого, розгубилась. Як звернути увагу на себе? Як запалити в ньому хоч іскрину любові? Виснажений втіхами і медами, Ігор навіть не дивився на неї. Даремними були її приготування! За намовою Житяни прибрала широке ложе яскравими паволоками і шовками, які тільки знайшла в старих княжих скринях. Над ложем розвісила шовкові полотнища, з'єднавши їх вгорі у вузол — і вийшло ніби намет над ліжком. Мостини вислала ведмежими шкурами. У глеках розставила всюди чарівні квіти кохання — від Житяни принесла: ромен-зілля, волошки, мальви. Під подушку поклала вузлики з якимись чарами. Пахноти всього степу опинились у цьому затишному виталищі. Все тут чекало на свято кохання. Але Ігор, хитаючись, не умившись навіть, бухнув на це ложе і заснув. Княгиня терпляче чекала. Минула ніч, а він так і не прокинувся. Сонце уже підбилось вгору. Вже іскрило веселками стіни ложниці. Вона глянула на себе — і жахнулась: зім'ята одежа на ній, з-під убруса вибилося волосся... І вся вона перем'ята і сіра. А він ось-ось прокинеться! Хутко підхопилась, зодягла довгу білу сорочку із сріблистої паволоки з великим вирізом на грудях. Розплела косу й пустила волосся хвилями по спині. Ще встигла ткнути волошку над скронею. Взяла люстерко — ніби богиня Лада спустилась з оболок! Глянула ще раз — яка ж вона гарна! — Хто тут? Де я? — Це Ігор. Він нічого не міг утямити. Спочатку думав, що все це йому сниться, що він ще не прокинувся. Бо там, у житті, був регіт, крик, брутальна пиятика, хтиві очі, жадібні до втіхи, і жіночі руки, які тягли його за шию... І ті руки, які підливали йому в келих... І хтось гарячий, міцний, що тягнув його на ложе... І знову очі — чорні, сірі, блакитні, смарагдові... О, скільки очей тих цілило в нього, у його зіниці, випивало його силу. — Ти повернувся додому, голубе мій! — Богиня Лада підняла над ним свої сріблисті рукави-крила.— Я тебе так довго чекала!..— М'яка теплінь пахучого тіла враз сп'янила його. І сп'янила ця затишна, таємнича тиша... О богине Ладо! Нарешті він удома... * * * Чим більше Щербило втрачав у собі минулого, тим легше вивищувався над іншими. Може, тому якась легкість піднімала його, що душа його ставала порожнішою і від того легшою. Проте втрачав одне, знаходив інше. Втратив свою мрію у щастя, та знайшов віру в багатство. А скоро повірив, що багатство — то і є щастя. Колись дивився на владців із зачаєною заздрістю. Вони йому здавалися всезнаючими, всевміючими і всерозуміючими. Приглянувшись ближче до них, збагнув, що вони такі ж самі люди, як і всі, а тільки мають владу, яка дає їм силу над біднішими від них. А влада була в тих, хто добрами набив свої комори, тереми і повалуші, бо вони можуть ту владу купити. І не лише владу, а й щастя, Цей шлях показала йому бояриня Гордина. Щербило побачив її ще раз, коли Гордина почала жити разом із Олегом. Вона примчала на Княжу Гору на трійці сірих, у білих яблуках коней, стала на весь зріст на повозі і з загадковим усміхом розглядала перехожих, що кланялись їй низенько, аж до землі. Ніби це була не звичайна бояриня, дочка Бодцева, а володарка Києва. Біля її колін гордовито позирав на людей величезний сірий вовкодав Ведмедко. Він сито мружив очі й лякливо щулився. Йому не подобалось, що так багато людей проходить повз нього... Гордина ж ніби й не бачила тих шанобливих поклонів бояр і бояринь, вони були для неї ніби тіні, що ковзали по її великих чорних очах. На Щербила лише бровою повела. Він аж затерп від несподіванки. Он як вознеслась молода бояриня... Добрий захист знайшла собі! Тепер за її спиною стояв цей жорстокий приходень і керував її руками усією землею. Вже пізніше побачив її десь перед походом Олега на Царгород. Повіз до Вишгорода вимогу варяжинів — віддати їм триста гривен від Києва і триста від Новгорода. Олег бесідував із тіунами. А бояриня Гордина тим часом спитала в Щербила: — Давно служиш у дружині? — Давно...— Почервонів, бо не знав, яку розмову приготувала йому господиня Вишгорода. — Маєш уже весі чи оселища? — Нічого не маю... — Час би й мати. Хіба київський волостель такий скупий, що не шанує своїх вірних челядинів? — Це вже вона до Олега говорить, бо той відпустив тіунів і повернувся до них. — Челядинів багато. Усіх не обдаруєш,— буркнув Олег. — Але ж вірних не так уже й багато, володарю,— м'яко заперечила йому Гордина.— А хіба сільце Дитятки отам, під Києвом, комусь віддане? — Добрими, сяючими очима вона поглянула на свого владцю. Той махнув рукою. Мовляв, можна й віддати, але вона не вгамовувалась.— Вірний наш соцький ще вірніше послужив би нам, коли б мав землі і був воєводою. Олег від такої зухвалої несподіванки аж витріщився на неї. Пощо так настирливо його порадниця піклується про цього молодика? Хіба тому, що красень он який. Але ж простолюдин... Хіба що... показує перед ним свою щедроту. А Щербилі тоді аж дух забило. Упав на коліна, бив поклони і боярині, й Олегу. Та він протягом усього життя буде повзати у них на колінах за оті Дитятки... А за воєводу — і в огонь і в воду!.. Олег знову буркнув: — Молодий іще в воєводи. — Великий володарю, тебе мають захищати молоді та сильні мужі, а не трухляві пеньки. Та ще й зрадливі! — м'яко розсердилась бояриня. — Ти маєш триматися силою нових людей, із простолюдинів. Бояр треба подалі віддалити. Сам же про це казав. Олег крекнув, щось протягнув, ніби згідливе. Тоді бояриня Гордина підняла Щербила з колін. — Негоже вірному воєводі так довго стояти.— На рожевих тугих щічках сміялися до нього ямки, та голос був поважний і владний. Незбагненна ця Гордина! Чародійка ця бояриня!.. — Красно дякую... Красно дякую!.. — Дякувати мало,— раптом підійшов до нього Олег.— Іди нині до Києва, візьми усіх моїх осторожників та мечників і моїм іменем збери із градян іще триста гривен на варягів. Інакше збунтуються. Лихо буде. — Звичайно ж,— підхопила його слова Гордина.— І менше треба думати про Веселинку. — Авжеж, я знаю...— заметушився сум'яттям у душі Щербило. Звідки вона знає про його колишню ладу? То ось чому до нього тоді лиш бровою повела — й ані словечка доброго!.. І ще спромігся додати: — Вона жона була Свенельдова... — Була!..— якось криво осміхнулась Гордина і змовкла. Щербило поспішив відкланятись — треба тепер виконувати наказ київського володаря. Його іменем мав збирати знову із киян гривни на варягів... Бо він тепер воєвода!.. А що йому Веселинка? Зганьблена Свенельдом жона... Добре, що він тоді не захистив її, як те вимагав братець його — Вратко-Гомін. Йому не варто сваритись із Свенельдом!.. Щоправда, братець вліпив йому два ляпаси... І відмовився ставити терем. Та він ще поквитається з ним. На кого, брате, руку піднімав? На київського воєводу, якого сама бояриня... і сам володар Київської країни підняли із колін!.. Хто із бояр не мріяв стати воєводою? А ось він — простолюдин, нікчема, підніжка, челядин, син теслі,— він тепер воєвода Києва. Тепер потрібно міцно триматись Олега — які заздрісні роти роззявлять на нього київські багатичі, які прокляття вже завтра,— коли всі дізнаються про цю новину,— які прокляття полетять йому в спину... Що ж, для них у нього буде одна відповідь — меч. Сила меча заткне їм рота. Сила більша за всяку правду і всякий закон... Тепер, маючи ту силу він, колишній простолюдин, матиме право і на багатого і на бідного... Отакий-бо він, челядин великого Олега!.. І ви, кривдники його, тремтіте нині, за кривди будете в одвіті перед ним, як перед Богом... О, тепер йому підкоряться і земля і небо!.. Чуєш, дурню Гомоне? Хоч і брат кревний, а обиди й тобі не забуду... Так думкою возносився молодий воєвода, вчорашній простолюдин, син подільського теслі, брат Вратислава-Гомона. А цей і не згадував його. Часом проходив повз Боричів Тік і бачив, як швидко спинався вгору терем Щербила. Як день у день тисячі погоничів звозили ліс із почайнівських пристанищ, десятки теслярів робили зруби й укладали стіни — і терема, і комор, і клунь, і обори, і стайні, і сажа... Одного разу подоляни першими угледіли, що терем вибудувався з усім величезним дворищем. Великим, важким громаддям навис над Гончарною вулицею, обнесений високим щільним парканом. Тяжкий, владний, як і сам Щербило-воєвода, що тепер якось поважчав, став повільнішим у рухах, неповороткішим не від старости чи гладкости, а від переситу власною величчю. Дивились люди йому вслід — що робить влада з чоловіком!.. Ніби гусак у табунці гусок. Ще й оком якось прискалює. Тьху, та й годі... Одного дня Гомін уздрів, що Щербило простує йому назустріч. Не хотілося вітати, але де ж подінешся — кревний братець. Спинився, обіперся на жердину, яку ніс з собою, чекав, коли Щербило підійде ближче. — Не хочеш і привітати мене! — Щербило чомусь ніби аж захрип від досади. — Чому ж? — Гомін вклонився.— Вітаю тебе, брате. Здоровим будь. — А терем уже стоїть. Бачив? — гордовито поглянув у бік свого двору воєвода.— Як тобі? Гомін раптом засміявся. — Ну й стайню поставив! Ні вікон людських, ні дверей. І кого ти в ньому триматимеш? — Але ж он який великий! — вигукнув Щербило.— Ти б такого не зміг... — Де вже мені! Такого здання для людей не поставив би. Хіба що для худобини. Та, може, тобі таке й треба?.. Га-га-га!.. Гомін реготав, а Щербило дивився на його смагле, молоде, хоч уже і в ранніх зморшках лице — дивився з ненавистю і думав, що то все від заздрощів. — А що тобі... не подобається? Що? — спитав у брата. — Чужі заповіді в душу взяв, брате. Думав не про високе, а про низьке. Забув своїх богів. — Що боги? Сильний сам стверджує свою силу, а слабкий шукає її у богів. — Яка в тебе сила? Упосліджуєшся перед сильними, то й маєш їхню силу. Їхню ж волю творити мусиш, не свою!.. Що сказати на ці гіркі та справедливі слова? Щербило мовчки повернувся і пішов до свого двору. Гомін дивився йому вслід і дивувався: невже цей поважний муж, цей воєвода — його рідний брат? І що за сила ота влада, оте багатство, котре дає влада, що за сила, що вона геть зовсім перевертає людину і робить з неї отакого захланного покруча? Диво дивнеє, та й годі. І попростував собі Гомін далі. Надумали подільські теслі поставити біля Оскольдової могили замість спаленої церквиці невеличкий храмець. Гомін, перший здатель Києва, ішов до Оскольдової могили, щоб зараз розміряти землю, забити кілочки, де треба починати ставити той храмець. Бо й справді, старі люди мовлять, що віки мимолітні і времена смертні, і люд німотять прийшлі чужаки — і все зникає у ріці безконечности. І спинити їх нічим, окрім творінням душі і рук. Так і надумали оживити пам'ять про свого державця, про велич їхньої Країни Руси. Тоді й постане совість супроти властоїмців, і заплаче душа, і обізветься словом. А там, де є_словю, не зникає пам'ять роду і сам нарід воскресає їз німих і мертвих часів. Ні, не честолюбець він, вдатний подільський тесля Гомін, бо все життя йде тяжкими дорогами правди і не шукає собі мзди ні від людей, ні від богів. Радість і біду приймав звично, не біг їм назустріч та й не тікав од них… Був упевнений, що коли кожна людина лишить по собі добрий слід на землі, вродить для нащадків і великий урожай Добра. Неодмінно вродить! Бо слова, як і віра в Добро, мертві без доброго діла. Якби міг, ходив би поміж людей і кожного переконував би: людино, зроби хоч крапельку добра, залиш по собі хоч одну його зернину!.. Бо й справді, звідки ж воно вродиться, те Добро, коли його не сіють в сій благословенній його вітчизні... Отака у нього віра, своя — і в себе. Вона й рятує його душу від спокус суєтного світу і возносить його над сірими буднями клопотів... Отакий дивний братець менший у воєводи Щербила! Різними дорогами ходить слава і честь двох синів покійного Златорука-майстра. Мабуть, так уже влаштований наш світ, що все в ньому врівноважено — для розуму і для безуму однакове місце в ньому. Уже вечоріло. Гаряче літнє сонце котилося до овиду. Земля пахла розігрітою пилюгою, зів'ялим від спеки листом. Гомін розмірковував про брата, про себе, а тим часом робив свою справу. Уже коли сонце гойднулося на хвилях Дніпра, розігнув спину. На жердині, яку ніс із собою, робив зарубки-позначки — то виміри його нового храму — Оскольдового. Зібрався було рушати додому, коли якийсь підозрілий шерхіт кущів, тріск сухостою, засапане дихання насторожило. Тривожно огледівся. Не побачив нічого, лише спиною відчув присутність поблизу людей. Відбіг до могилки з хрестом, уперся рукою в дубове, уже зчорніле хрестовиння. І цієї миті побачив, як з усіх боків почали його обступати якісь люди, що ховалися в кущах. Хто з паліччям, хто зі списом в руках. Поруч вигулькнув і тої ж миті сховався в заростях волхв Перуна. Вузькогрудий, блідий, тихий чоловічок, якого знайшла колись бояриня Гордина. Що йому потрібно? Гомін стояв, мовби заворожений. Якесь терпке й липке передчуття невідворотности скувало його сили. Тікати? Не знає за собою ніякісінької вини. Та все ж хтось усередині його кричав: біжи! Лети! Швидше, швидше-бо!.. Рвонувся з місця — наткнувся на виставлені до нього списи й дрюччя. Не відомі йому мужі дивились на нього з невблаганною злістю, безпощадністю, зловтішністю. Ну, просити милости у них не буде... Стояв і чекав. — Беріть його в залізо. Живцем! — крикнув високим, якимось ляскучим голосом волхв. Невже це Перунів святитель має отакий паскудний, свинячий голос?! Гомона вмить скрутили. Хтось вихопив його жердинку, зламав об коліно. Руки й ноги його скрутили залізними ланцюгами. Кинули на землю і довго вовтузились поряд. Хрустіли сухі гіллячки, шаруділа під підошвами суха трава. Потягло димом. А сонце вже сідало за ліси... Поцупили за ноги, кудись кинули. Хтось упав йому на живіт, хтось притиснув коліньми його голову. І враз гострий, пекучий біль в очах!.. — За що-о-о? А далі вже не чув свого крику. Бо летів у прірву небуття, у чорноту болю... Не чув, як верещав над ним волхв, захлинаючись власною ненавистю: — Хай вразить тебе прокляття Перуна! Хай діти твої будуть вигнаними із дому свого! Хай рід твій скрутить ганьба. Відступник від богів наших! Хай спопелить тебе Перунів вогонь і Перунів меч... Хай згорять твої чорнобогові хороми!.. Ніколи тепер не побачиш їх! Ніколи!.. А тепер одведіть його до Києва... Киньте на торговищі... На посміховище курям і свиням! Гомін не міг чути цих проклять. Не міг і бачити, як блищали у відсвітах жертовного полум'я водянисті очиці знавіснілого волхва, як переможно тряслись його сухі синьожилі руки, як лиха радість кривила йому вуста від почуття звершеного подвигу. Не буде тепер возводити на землі свої дивні хороми цей гордий здатель!.. Його скотили в якесь рядно і бігцем понесли невидимими лісовими протоптами до подільського торговища. Волхв не встигав за мужами. Задихався, спинився. Возвів руки до неба: — Кара прийшла відступнику! О, тепер волхва буде любити Княжа Гора. І новий воєвода Щербило. Волхв був упевнений у цьому... * * * Доки була повна сподівань, чула себе сильною і мудрою. Спочатку сподівалась на силу своєї вроди. Знала, що досить було ближче підсунутись до свого велеможця так, щоб він відчув запах її тіла, — і враз здобуде над ним перемогу. Вона тоді качалась у ній, як сир в маслі. Усе було дозволено їй: любила посміятись в очі з бояр, встрявала в будь-яку розмову, говорила навіть дурниці і була певна, що всі нею захоплені. Більше того, бояриня Гордина змушувала Олега роздавати всім, хто оточує їх, багаті дари і чини, бо знала, за це будуть їм ще більше кланятись і вірніше служити. Перед нею запобігали всі — від челяді до бояр, але ніхто не любив. Уперто називали злою, відьмою, чаклункою, блудодійницею, ненаситицею. Вона це знала, але перестала на те зважати. Купувала довкола себе прихильність і приятелів, гадала, що купує довічну вдячність їхню. Потім почала з відчаєм помічати, що краса її мимолітна. Біля рота від частого усміху залягли глибокі борозенки, які вже не випрямлялись. Від того рот її якось обвис, обвисли й зів'ялі щоки. На лобі виборознилась не одна ниточка зморщок. Але найгірше, що побачила: сохне, сохне на її руках і на всьому тілі шкіра. Сохне — і нема спасу! Ніякі мастила заморські, ніякі припарки зелениць не могли зробити її тугою і, як оксамит, м'якою. Тоді Гордина ніби схаменулась. Згадала, що вона жінка і мусить, як і кожна жона, народити дитину, для велеможця свого нащадка. Мабуть, він таки чекав того ж самого. В перші роки свого владарювання недарма ж позбувся Ігоря і не пускав його до київського княжого столу!.. Та роки вереміїлись, намотувались на колесо часу, а нащадка не було. Олег уже й перестав обнадіяно поглядати на гнучкий стан боярині. Зникло в його старіючих очах чекання. Але Гордина ще була в силі, ще чула себе молодою і продовжувала сподіватись на диво. Гребла до себе землі в Подесенні, срібло, золото, узороччя, набивала комори добрами — все для майбутнього свого переємця. Двірська челядь тішилася. Обідрані, босоногі киянки водили за собою зграйки смаглявих дітлашків — їм не було коли дбати про багатства. А бояриня — бач!.. Тоді Гордина почала приманювати до себе воєводу Щербила. Робила це легко, звично грайливо. У неї з'явилось нове сподівання... Через те й ублагала Олега, коли ішов на Царгород, залишити його в Києві. А тут ніби з неба звалився Свенельд зі своїми новими варяжинами. Привіз Прекрасу для Ігоря. Не знала, що робити з ними. Подумавши, забрала у свій терем до Вишгорода: ворога краще мати перед своїми очима, аніж чекати зустрічі з ним із-за рогу. Свенельд і Прекраса нагадали їй, що в Києві ще є Ігор та... ота царівна... Ольгою наречена тепер. Спочатку вона не зважала на них. Надто простий розумом цей рудий вайлак, хоча й князівського роду. Звичайно, перетерта життям його жона, яка дісталась йому насильно, ще молоде дівчисько і їй не до Києва. Але Прекраса! За її плечима Свенельд і варяги. Кажуть, що десь у Новгороді у Прекраси лишився син — Ігоревич. Сподівання боярині Гордини опинилось над прірвою... Тим більше, що Свенельд відразу ж привів Ігоря з Києва до Прекраси у Вишгород і штовхнув його до неї в ложе... Свенельд задоволено смоктав меди із срібних чаш, хтиво позирав на Гордину, часом невнарок пригортав за плечі, а в голові плів нові сіті. На кого? Раптом Ігор заявив, що хоче додому, до Києва. Його й не тримали — іди! І ніхто не думав не гадав, що він не повернеться назад. Прекраса справді була гарна і ніжна жона... Та коли Ігор все ж не повернувся, то і Свенельд, і Прекраса, і Гордина враз збагнули: на дорозі їхніх сподівань постало оте дівча... ота Ольга... Бояриня Гордина веліла вивести своїх баских коней, накинула на плечі сріблисто-прозорі ромейські шати, на чоло наділа бронзовий начільник з підвісками-дзвіночками і майнула на Княжу Гору. Як і раніше, з-під коліс її повоза вусібіч випирскувало й розліталося птаство, низько кланялись услід і челядь, і бояри... Та все ж упіймала похапливі, задля годиться поклони, якісь грайливі блискітки чи глузи в очах людей. Десь кольнули біля серця м'які шпичаки, які віщували щось нове, ще незнане, але невідворотне... Якимось краєм її душі торкнулась думка, що вона видерлась на вершину влади тимчасово, що вже та влада ось-ось висковзне з її рук... І тоді настане для неї час розплати — невблаганний і невідворотний... Але куди ж тепер відступати? Так, Олег старий. Втрачає до неї охоту і байдужіє. Тепер більше думає про власну славу та про свого переємця Ігоря... З усієї сили хоче його підперти своєю рукою — ото й дівчиську тому, заблуклій царівні-ізгою передав своє ім'я... То все, щоб Ігоря підперти своїм іменем і славою... І тим продовжити своє життя на землі... Об'їхала Княжу Гору й угледіла новий терем. Не терем — теремисько, кріпость під самою Горою. Восени ще не було його. Либонь, це ж Щербило побудувався! Швидко ж утверджує себе воєвода! Та й місце своє знає: не виперся на Княжу Гору, а нижче неї, проте і не зовсім унизу, де стоять доми і хатки простолюддя. Душа її розправилась. Ще не все втрачено! У неї є іще воєвода Щербило... Натягла віжки — і помчала до Бабиного Торжка. Біля довгих рядів арамейських купчин зійшла і почала оглядати рундуки. В них на лавицях лежали купами дивні паволоки, золотисті брачини, вольниця, китаянські шовки, намиста, напалки, чобітки, перлами вишиті. Купами стояли срібні чаші, тарелі, глечики, лагвиці — і всі розмальовані, розцяцьковані, мереживним плетивом оздоблені. Що воно за такі лагвиці і глечички? Троє купчин у чалмах, що лінькувато сиділи напівлежачи на килимі, котрий був простелений просто на траву поряд із рундуком, упіймали зацікавлений погляд багатої жони й миттю підхопилися. Один розкинув перед нею золотисто-прозорі тонкі узороччя, другий бряжчав напалками й намистами, третій підсовував дивномережане срібне люстерце. Їхні красиві чорні очі, що молодо блищали посмішкою, враз стали якимись догідливими й улесливими. Гордина тільки повела соболиною бровою й ткнула пальцем в мереживний срібний глечичок. Купчина тої ж миті подав їй кілька таких глечичків, відкривав затички й подавав нюхати. — Пахнота! Ах... ах! Чудовна! — прицмокував язиком. На неї повіяло подувом якогось чародійства. Взяла один, другий, третій... А поряд — стояв окремо — якийсь білосніжний, пукастий і... чомусь дуже простий — без прикрас. Вона підхопила і його. І раптом один із торговців побілів, витріщив на неї очиська, обличчя його вмить змокріло від густого поту. — Не можна!.. О-о...— він скривив уста і закотив під лоба очі — враз зробився схожим на мерця. Отрута? Вона ще раз потяглася до того дивного білого глечичка — невже отрута? Купчина показав пальцем вгору, другою рукою схопився за живіт. Так, це була отрута. Довгі вії боярині затремтіли, під ними зблиснула і тут же згасла якась думка. Вона рішуче простягла руку і взяла білий глечичок. — Три гривна... три гривна...— купчина ще й показував їй на пальцях, що з неї вимагається три гривни за те. Вона висмикнула з-за пояса гаман, на долоню висипала все срібло. Трьох гривен у неї не було. Вона відклала вбік той глечичок і показала рукою, що бере його собі і що зараз принесе гривни. Скочила на повоз і помчала до двору воєводи. В душі каламутилось якесь зловісно-приємне торжество. Хай спробує тепер хтось перейти їй дорогу!.. Уже вечоріло. Бузкові хмари сіяли на землю прозори-стосрібні тіні. З Дніпра потягло вологим лугом. Біля князівської стайні здаля побачила Ловеля, який виводив коней. Либонь, Ігор кудись їде, чи не до Вишгорода, до Прекраси? Нарешті... Воєвода Щербило був приємно здивований гості. Увесь ніби світився радістю й теплом. Бояриня окинула оком двір, задоволено посміхнулась — добрий господар з нього вийшов би! — Думав колись, що матимеш це? — Не думав не гадав, боярине. Це все... від тебе... — Поможи нині й мені... Хіба не заслужила в тебе? — вона грайливо повела бровою. Йому здалося, що в швидкому, якомусь дивному її погляді з-під довгих вій було щось... закличне... О ні, то тільки здалося, а він захвилювався. Пригладив на голові волосся враз змокрілими долонями, ніби щось пригадував. Таки ж пригадав, що так вона подивилась на нього тоді, ще першої зустрічі. Що цей закличний погляд і повів його з батькового дому... Але ж нині вона повелителька, а він воєвода її ласкою. Хіба він може думати про неї? О ні, у нього тепер ніяких надій... Він може їй лише кланятись, дякувати і дякувати... — Спасуть тебе боги, боярине. Вік пам'ятатиму... Віддячу ревною службою... Обличчя боярині враз зіщулилось — невже він нічого не збагнув? Як і тоді? Невже він здатен тільки повзати від вдячности?.. Від гіркого розчарування згасли її очі, наповнились тугою, обвисли уста. — Мені зараз потрібно три гривни, воєводо... У борг. Ненадовго... Щербило заметушився, догідливо зігнув шию — він дасть їй і тридцять гривен, хай тільки швидше іде звідси. Він не знає, як поводитись з нею, він боїться її розсердити, він не розуміє цієї загадкової жінки. О боги! Це від неї падають на нього всі милості київського володаря! Він не хоче їх втратити. Поможіть йому!.. Гордина похмуро спостерігала, як воєвода відкривав тремтячими руками скриню, як важко і глухо дзенькали срібні гривни. Сумнів закрадався в її серце: чи зуміє він побороти своє челядинство, своє холопство в собі... А коли ні? Хто ж у неї залишається? Свенельд?.. Щербило чи Свенельд? Повз двір воєводи пробігли якісь люди, потягли щось важке на ряднині... Позад їх захекано біг підтюпцем волхв. Отой тихий, лагідний, улесливий до всіх чоловічок... Здається, він єдиний, хто не хоче повелівати людьми і задоволений тим, що має... — Так я чекаю на тебе, Щербиле, завтра увечері. Не забув же дороги у Вишгород? Він сподівався цих слів — і боявся їх. Побоювався, що не почує, — все ж таки почуув їх. І ось вона сміється своїми загадковими іскристо-карими очима і вже не чекає відповіді... Уже мчить на Гору, до Бабиного Торжка. Він колотився душею... Невже він має стати супроти владного Олега?! Поглянув на свій терем, на величезний двір. Ні, цього він уже нікому не віддасть. І села свого не віддасть. І лісу й поля також не віддасть. Волога прохолода потягла з-за Дніпра, згасила бузкові сутіні хмар. Дихати стало важче. З Перунового требища зірвався відчайдушний нелюдський крик. Певно, той безгомонний волхв, завжди догідливо зігнутий перед можновладцями, з тихим голосом, розпростував свого хребта, приносячи потаємні треби Перунові... Зірчастий літній вечір спадав над Києвом... * * * Ріка вже убралась в золотисто-мідні береги. Ранками розгортала, як дбайлива господиня, сувої густих сивих туманів, стелила ними луки. Коли починало лінькувато викочуватись над землею сонце, в золотавих відблисках хвиль ріки життя гойдались зграї метушливої ситої крякви, нирків, чирків, диких гусей, гордих лебедів, які, відлітаючи в вирій, перепочивали тут. Дедалі частіше кияни поглядали на холодіючу блакить неба, на глибоко-сині хвилі Дніпра, які мали вивергнути на пристанища Почайни важкі лодії Олегової раті. Чомусь вони барилися — не стукали носами об дерев'яні мостини увозів, обезлюділи київські торговища, наче завмерли... Ніби проковтнула ріка Перуна — Дані-пер — київських воїв. А може, кляті печеніжини десь забрали всіх у полон біля ревучих порогів і перебили чи продали в полон яко рабів. А може, думалось, Олег і його старшини бенкетують у царгородських палацах із велеможцями і царями, а ще, може, так обтяжені даниною, що надто поволі добираються до Києва проти течії ріки. У мовчазних тривожних здогадах притихли київські вулиці. В кожному домі, в кожній оселі хтось та пішов з Ольгом і його варягами. Когось та чекали з походу. Та ніяких вістей не було вже кілька місяців. Уже й осінь... Час збирати врожай, плоди літньої праці землі й людей. Свенельд і собі думав про власний урожай. Думав про те, що поспішив привезти сюди Прекрасу, що тепер вона для нього мовби пута на руках і ногах. Заважала йому і бояриня Гордина, яка зваблює його частуваннями й грайливістю очей і тугих грудей. Але такого добра має досить від своїх жон і челядниць. Мабуть, гадає, що Олег вже не повернеться, і шукає, на кого б обіпертись. Хоче, бач, і далі лишатися зверху. О, він уже вивчив її честолюбну спрагу!.. Бачить, як щедротами пригортає вона до себе бояр і різних послужливих челядинів, як ходить по торговищах і роздає обіцянки сторонським купцям, аби навесні прибули з ще більшим крамом; і до градян повернулася — веліла не брати з рукомесників мита, якщо вони ввозять свої вироби через градські ворота... А все то їй підказує Щербило. Крутиться побіля вишгородського терема, приворожила його та бояриня!.. Але Свенельда і варягів вони не чіпають. Бояться, ге-ге! Чи такий він дурний, щоб не додлубатись, чого жадає ця веселоока бояриня!.. О ні, Свенельд ні з ким не хоче ділити влади в Києві. Хоче мати її сам, як те колись зробив Олег, — іменем Ігоря. Київського володаря нема, хтозна чи й прибуде. Треба вже думати про себе, Якщо Свенельд пристане до боярині Гордини — бути йому її ницим челядином. Якщо підніме своїми мечами князя Ігоря — бути йому керманичем поруч з ним, бо того обділили боги жаданням влади і великої сили. Жона його, щоправда, вдатніша від нього, але вона заклопотана очікуванням нащадка. Через те буде зі Свенельдом, якщо він підніме Ігоря. Спочатку Свенельд розраховував на Прекрасу — як-не-як, падчерка Олегова. Але Олегові була важливіша Болгарія, і він возлюбив Ольгу. Аж тепер Свенельд збагнув, чому Олег так прихилив до себе болгарську княжну,— він давно готувався до походу на Царгород і йому була вкрай потрібна така соузниця, як могутня Болгарія. Отож і Свенельдові тепер вигідніше мати дружбу з Ігорем і його жоною Ольгою, бо в неї за плечима велика Дунайська Болгарія, що завжди підіпре слов'янську Країну Руси. У того пройдисвіта Олега треба вчитися, як здобувати перемоги. І ось новина: мовлять свідущі челядини (а він їх навчився мати!), що журиться Ігорева жона: мужу її давно вже час брати кермо державне в руки, та Олег мовчить, не думає віддавати, сам вчепився в княжий стіл, ніби зрісся з ним. А хто він? Якийсь заброда, без роду, без племені, приліпився колись до того нещасного князя Рюрика та й виперся у воєводи. Зате її муж — князь по роду, володарем бути — його доля. Отож і в Києві йому має належати стіл. То доки ще чекати їм? Відібрав владу і країну в Києвича, тепер відбирає владу в Рюриковича, поставивши над ними бояриню Гордину і її зграю... Ольга журилася. Зате Ігор зовсім не печалився. Бо спочатку боявся влади, боявся, що не зуміє тримати в послушенстві таку велику державу, де бояри-лукавці і багатичі-дружинники гнуть лише на свою користь. Боявся і волхвів — ці потаємні чародії яку завгодно біду можуть накликати. Навіть зрадів, коли Олег, ідучи в похід, не посадив його на своє місце, як те обіцяв, на княжий київський стіл. У Києві йому жилося добре — затишно і сито. Все робилося само собою. Хтось збирав полюддя, хтось правив платежі, хтось відбивав нападників, не допускав боярської сваволі. Йому ж віддавалась воля влаштовувати бучні учти, гучні виїзди на полювання, і він радів. Ось тільки тепер трохи заклопотався — не знав, як бути з Прекрасою. Вона поки що сиділа у Вишгороді. Забрати її на Княжу Гору як жону не міг, бо Ольга сказала, що піде від нього, а це сварка з Олегом. Поселити Прекрасу в інший терем — не було як, бо не мав такого терема. Проте печалився Ігор не довго. Вирішив: прибуде Олег і все влаштує. Краще б йому поклопотатись за інше: час виїжджати на полювання. Сила-силенна качок та гусей диких навколо Києва — на річках, озерах, болотах. Отож хай Свенельд гукає заклич: на полювання! Свенельд не відразу погодився на таку забаву — не відважувався лишати Київ на вишгородців, які хоч і сиділи у теремі боярині Гордини, але пильним оком стежили за Києвом. Чув серцем, щось зле готують для града. Витязю Свенельду тривожно на душі: уже звик до своїх сіл і погостів; уже не хотів позбуватися щорічного полюддя і своєї частки добр, яку привезе Олег від Царгорода; уже зрісся з київськими купчинами, які щорічно ходили до болгар, до ромеїв-гречинів чи до Хозарії і Джурджанського моря. Майбутнє також усміхалося витязю Свенельдові — він став першим підручним Рюриковича. Інколи марилося і ще одне потаємне жадання — київський княжий стіл... Хіба він гірший від Олега? _Але бачить зараз інше — київське боярство тягнеться до владарювання. Він цього боявся. І недарма. Не встигли Ігореві ватаги мисливців із сокольничими, гончими, псарями, конюхами, поварами, лучниками-стрільцями, мечниками відійти в прикиївську пущу Звіринець, як на Княжій Горі ожили й загомоніли Олегові палати — в них оселилась бояриня Гордина, боярин Олій з трьома синами, боярини Войко, Радило... Витязь Свенельд тільки свиснув... Отак швидко не чекав перемін!.. Бігцем метався по своїх виталищах, натяг на себе залізні лати, підперезався мечем, покликав своїх мечників — і на Гору. Перед ворітьми, що відкривали дорогу на Княжу Гору, спинились — вони були зачинені. Стукіт, грюкіт, закличі намарні, ніхто з того боку не озивався, воріт не одчиняли. Гору оточував високий земляний вал — так просто на неї не піднятися по його стрімких стінах. Тут була потрібна хитрість. Огледівся. І погляд спинився на теремі воєводи Щербила. Ну звичайно ж, він його зараз підпалить. Отоді сам воєвода відчинить йому ворота. — Запаліть! — гукнув своїм варяжинам. І ось вогонь побіг уздовж свіжих зрубів, поглинаючи сухий мох, який, як це належало, укладали між колодами для тепла. Дуже швидко вогненні язики веселим світлим полум'ям затанцювали на сухій ґонті даху. Свенельд чекав. І недовго. Ворота від Гори враз відчинились — в них постав Щербило з двома осторожниками. — Пощо палиш мій терем? — Відчиніть ворота на Княжу Гору. — Негайно загаси! — Відчини ворота. — Якщо не загасиш, завтра всі твої оселища і погости підуть димом, — твердо пообіцяв воєвода і заховався за ворітьми. Свенельд поглянув на палаючий дах терема. Ось-ось вогонь злиже ґонту і тоді перекинеться на крокви. Але цей лютий простолюдин свою тверду обіцянку виконає... Усі його тереми й оселища пустить-таки димом. — Гей, ви! Збийте вогонь, вже досить попалили! Ми візьмемо з бояр велику мзду... Та скоріше, бо ніякої мзди не дістанемо!.. Коли йде мова про мзду — справа робиться швидко. Варяжини видряпалися на дах, почали якимось ганчір'ям збивати вогонь. До них приєдналися і воєводині двірські люди. Але ворота німували. Свенельд наказував ще кілька разів гукати, але знову ніхто звідти не озивався. Його обдурили!.. Так минула ніч. І знову настав день. Свенельд відчув, що сам нічого не вдіє, — потрібна була поміч. Звичайно, давні вороги киян — деревляни — найперші його соузники!.. Послав гінців до Іскоростеня, а сам отаборився під валами. Його вої завертали назад повози оселян, що везли на торговище — на Бабин Торжок — збіжжя і м'ясо. Завертали і сторонських купчин, спрямовували їх іти далі — до Чернігова чи Новгорода-Сіверського. Свенельд затявся — візьме мором тих бунтівників! Бо хтозна, що вирішать деревляни: адже він їх також колись воював. Витязь Свенельд велів своїм послам сказати, що тоді їх воював не своєю волею, а волею київських бояр. А тепер він хоче повалити їхнє всесилля — встановити мир у київській землі. А коли деревляни прийдуть оружними до нього, то і вони візьмуть свою правду... Минув майже тиждень, доки повернулась його сольба. Переказала витязю слова князя Маломира: — Не маємо гніву на київських бояр і на київського володаря. Маємо надію, що Олегові раті скоро повернуться і що й вони, деревляни, дістануть свою частку набутків. Адже їхня дружина також пішла до Царгорода. Не врахував цього Свенельд: Олег і тут зумів його наперед перехитрити — завчасно перекупив деревлянську затятість. Ось-ось повернуться лодії з походу, гори добр, злата-срібла привезуть! Не такі вони, бояри, дурні, щоб себе позбавити такого багатства через якогось Свенельда та його забаганки!.. Доводилося витязю або відійти від Княжої Гори, або чекати дива. Вирішив переночувати ще в таборі, а вранці хтозна... Але диво справді з'явилося в цю останню ніч облоги. Уже коли загасили вогнища і тривожна дрімота зморила Свенельда, хтось штовхнув його в бік, хтось важкий і волохатий дихав йому в лице, заступивши собою зоряне небо. Витязь Свенельд ще не встиг і злякатись як почув знайомий голос: — Я до тебе. — Хто ти? — Ловель. Свенельд добре знав цього мовчкуватого Ігоревого челядина. Невидимою тінню завжди стояв за плечима князя. — Чого прийшов? — Знаю підземний лаз під валами. Потай проведу на Княжу Гору. Свенельд не вірив своїм вухам. Диво! Чи це ще йому щось у дрімоті верзеться? Чи боги його роду згадали витязя? Обмацав своє обличчя, свій зволожілий від нічного туману одяг. Ні, він не спить! — Добре. Веди. Тихо підняв дружину. Крадькома підійшли до валу. Ловель дав знак спинитися, а сам пірнув у темінь. Лиш суха трава та опале листя шаруділи під підошвами. Чи не пастка яка? Хто не знає сих лукавих слов'ян? Вони не бояться смерти й дуже дотепні на різні вигадки... І чого б то Ловелю, киянину, простолюдину, допомагати варяжинам?.. Щось не чисто... На сході засвітліла пасмуга неба. Змарніли зірки, збляк повновидий місяць. З темряви випірнув Ловель — рукою підкликав до себе. Свенельд і його мечники рушили за ним, На серці все ж крутився сумнів — в ім'я чого Ловель це робить? — Тебе хто послав? — Ніхто. Сам. Свенельд стиснув уста. Звісно, челядин лукавить. — А що хочеш за це? Ловель спинився і мовив тихо: — Прекрасу. — О! — зрадів Свенельд. На таке він не сподівався. — Але... вона жона Ігоря, — сказав, ніби Ловель цього не знав. — Прекрасу хочуть вбити... — Хто? — здивувався Свенельд. — Хіба вона комусь заважа? — Бояри... — Звідки знаєш? — Знаю. — Напевне знаєш? — Напевне... Ось! — підняв руку, в якій тримав якусь світлу пукасту лагвичку чи щось схоже на неї. — Що це? — Отрута для Прекраси. — Треба Прекрасу заховати! — Я вже заховав... Не такий він і простий, цей вірний Ігорів джура. — Тут сторожа на чатах, обійдемо в цей бік... На Княжу Гору Свенельдові мечники видралися на світанні. Але ні боярині Гордини, ні кого з інших бояр тут не було. Київ і Гора спали ще мирним сном і уві сні бачили дивні казки про таїну київських ночей. Свенельдові стало враз легко й радісно — ті ворохобні бояри убоялись його — повтікали. Хто тепер з ним захоче помірятися силою? Мужній витязю Свенельде, нині ти володар і повелитель Княжої Гори! Але Гора — це ще не Київ! Бережися ж... * * * У Вишгород бояриня Гордина з боярами прибула несподівано, опівночі. Дворова челядь не очікувала своєї господині о такій порі. Бояриня шурхнула до своєї світлиці — і мало не впала, зачепившись об щось м'яке й велике, що незрушно лежало біля порога. Від ляку зомліла, але останньої миті схопилась за одвірок. У сутінях світання, що пробивалось крізь кольорові шиби вікон, розгледіла свого пса — Ведмедка. Вірний її вовкодав був мертвий. Поруч з ним стояла миса з молоком, на підлозі валявся срібний кухоль, у який вона вчора налила для Прекраси, що лишалась тут, хмільного квасу. Виходить, те питво випив Ведмедко. Інакше Прекраса нині лежала б отут, замість пса. Але ж... Чому не випила?.. І де поділась та пукаста лагвиця? Адже після того, як вона вицідила з неї отої зеленавої рідини, вкинула у свій гаман... Тільки там, в Олегових палатах, мацнувши гаман, зрозуміла, що тої лагвиці в ньому нема. Може, десь загубила, доки бігла сюди? Обнишпорила світлицю — ніде не було. Мабуть, десь лишила у Вишгороді... Бояриня перелякалась, серце її затерпло. Потрібно негайно ж повернутись додому! Розшукати!.. Заховати!.. Щоб ніхто не знав! Адже хто знає, для чого ще знадобиться їй те зілля... Свенельдова дружина глибоко дрімала при вогнищах, як вона оголосила, що їде у Вишгород. Бо вранці варяги підуть на приступ — краще вже у Вишгороді чекати повернення Олега. Вона вже й тут обшукала всі закутки. Ніде білої лагвички не було. Був тільки мертвий пес. Її вірний страж. Хтось вилив йому в мису той напій... Хтось стежив за нею і знав за ту отруту... Хтось здогадувався, що Прекраса стала їй тут заважати, — вона була зайвою з її невідомим сином, що десь лишився там, у Новгороді. Як не крути, як не поверни події, наприкінці ніби з невідомости випливала Прекраса і її син — законні спадкоємці Рюриковича. Крутила думку і туди і сюди — і що не придумає, що не вигадає, а намість Ігоря випливала Прекраса з його нащадком. Гордина ж не жадала ні з ким ділити владу в Києві в недалекому майбутньому — ні з боярами, ні з воєводою, ні з Рюриковичами. Бояриня в роздумах дивилась на безрушного Ведмедка. Густа сіра шерсть його, як у вовчиська, стирчала сторчма, очі тьмяніли, ніби затягувались якоюсь каламуттю. То де ж зараз Прекраса? Невже оце спить і не чує, що в теремі повно людей — ходять, грюкають дверима, стукають чоботиськами об мостини, голосно розмовляють? Скоро всі угомонились — світанковий сон зморив нічних утікачів. Але Гордина не спала. Дослухалась до тиші, яка виповнювала терем, до вовтузні мишей під дошками підлоги. Не світять очима коти, яких тут повно, либонь, поснули від переситу життя. І все ж — хто бачив, як вона виціджувала з тої пукастої довгошийої лагвички тремтячими руками зеленаві краплини? У кого ж тепер вона, чи наллють тепер їй з неї? Гарячою хвилею обкотило її тіло від такої думки. Запалила свічу. Знову порпалась у світлиці, нипала в стравниці, шаруділа в своїй ложниці... Ніде не було. Навшпиньки піднялась до горниці, де жила Прекраса. Прислухалась — ніде ані шерехне. Потягла на себе двері — вони тихо й податливо розчинились. Освітила порожнє виталище — зім'яте, поспіхом кинуте ложе, розкидані подушки, різьблена тареля, зроблена отим мовчуном Ловелем, конюхом і джурою Ігоревим. Ще влітку приїздив сюди до Прскраси, певно, від Ігоря... Хто ще бував тут? Боярин Олій та воєвода Щербило — вони всі були з нею у Києві. Втім, її таємниці ніхто не знав. Може, Щербило щось бачив, коли вона позичала в нього оті три гривни... Та ні, він тоді був дуже спантеличений її відвертим запрошенням... Вона дуже берегла цю свою лагвичку, навіть, коли лягала спати, клала під подушку... Тут без челяді не обійшлося. О, ця всюдисуща, всеока челядь! Нипає за всіма з усіх кутків, з усіх шпарин. І ось — нема Прекраси... Бояриня швидко збігла вниз і пішла ще у маленьку поварську хатину — двері її були незамкнені, вона заглянула туди — повариха і її помічниця міцно спали. Перейшла до іншої хатини, де жили горничні. Ледве достукалась — перелякані дівчата за Прекрасу нічого не знали... Тоді бояриня переполошилась — мабуть, уже приблудилась Мара за її життям. Зачинилась у своїй ложниці. Думала. Невже боги почали зраджувати їй? Тож залишається перехитрити оту страшну тітку — Мару. Але чи зумів хто перехитрити Смерть? Колись їй вдалося перехитрити лукавого Перелесника, що зманював її до лісових хащ; вдалося перехитрити і нахабних варяжинів, які збиткувалися над нею. Доля подарувала їй доброго захисника — Олега. А тепер що? Невже вона, бояриня Гордина, розгнівила Долю своєю новою молодою радістю — Щербилом? Невже, Доле, ти така заздрісна, що не хочеш, аби вона народила на світ спадкоємця Олегові й собі? В очах їй було сухо, на серці кривдно... А в думках сум'яття... Зійшло сонце, залило виталище яскрінню. Із сонцем вияснились і її думки. Вона мусить... помиритись із Свенельдом... Іншого вибору не було. — Кличте воєводу! — за звичкою гукнула до дверей і здивувалась, коли почула звичний тупіт босих ніг її отроків-служків. Її волю виконували, як і раніше! Тож нічого не змінилось в її домі, вона тут лишається повелителькою, як і раніше. Нічні примари покинули її зім'яту Душу. Щербило мляво переступив поріг, либонь, його підняли від сну. Під втомленими очима запали сині кола очниць. Свара із Свенельдом і йому була тяжкою. І все те властолюбна бояриня розпочала! І його втягла... — Маємо помиритись із Свенельдом. — Я з ним не розпочинав свари. — У мене є багато сіл, Щербиле. Візьми собі ще Соколи і Діброву — господарюй. Щербило безнадійно посміхнувся. Вона так відверто купує його!.. Ніби намисто на Бабиному Торжку. — Дякую, красно. А хто убив твого Ведмедка? Бояриня зціпила вуста, звела над переніссям соболині брови. Він уже знає. Звідки? Якась таємнича сила таки жила в її теремі, яка все знала і яка потай воювала з нею... — Не знаю. Але нам треба дочекатись Олега. Тоді поговоримо і з Свенельдом. — Це буде краще, аніж війна з ним. Раптом їй зробилось чомусь тоскно, крута туга сповила її душу перевеслом — вона нічого вже не хотіла: ні земель, ні влади, ні золота, яке привезе Олег. Їй захотілось, може, вперше в житті, мати звичайне, тихе людське щастя. Як це солодко і як просто — нічого не хотіти від життя і від людей, а мати лише тишу і добрі, лагідні очі поруч. — Давай утечемо звідси,— раптом скинула на воєводу карі зажурені очі. Її довгі смагляві пальці з білими лунками нігтів завмерли на щоках, які вона щойно гладила, знімаючи втому... Це було б найкраще — утекти від цього суєтного світу, від його зваб і лукавства, відчаю і підступности... — А Київ лишимо Свенельдові й варягам? — враз обурився Щербило. О, в ньому заговорив гордий киянин, який знав, на якій землі живе... Ні, не обійти їй своєї Долі. Не втекти від неї і від себе... Хтось голосно говорив на подвір'ї. Якісь збуджені голоси вривались до терема. — Гонець із Києва!..— крикнув у дверях отрок.— Там палає м'ятеж! — Хто прислав його? — кинувся до хлопчини Щербило. — Свенельд! — І подільські рукомесники, і смерди, і холопи, і купчини — всі піднялися на стань... супроти варяжинів...— гонець уже стояв на порозі.— Варяги три дні не пускали до града ні хліба, ні м'яса, ні солі... А нині Свенельд з варягами зачинився на Горі... Просить у тебе, боярине, помочі... — Передай, що йдемо на Київ.— Щербило швидко вийшов. От і помиряться тепер вони... Вої Щербила борзо помчали на конях до града. М'ятежні кияни обступили княжі палати і намагались приступом взяти двір, плечима тиснули на ворота. Ковані воротиська не піддавались, і ворохобники почали гатити в них, розгойдуючи колодами. Дружина Щербила спинилась на відстані. Тьма-тьмуща люду сновигало тут. З княжого двору котили бочки з медами і пивом, хапали гусей, поросят; на свої повози чи в міхи вкидали все, що траплялось під руки. Гуляла вольготна вольниця простолюддя!.. Хто був у куяку чи в кольчузі, хто мав на голові шишак , а хто був простоволосий, але в усіх у руках були спис чи рогатина , обушок чи ослоп . Гуляла вольниця народна!.. Неподалік од воріт стояли статечні мужі у свитах, постягували шапки й слухали молодого смаглолицього сліпця з геть сивим до пліч волоссям. — З чужої волі живемо на своїй землі, люди... За чужим законом... Усе нам заборонено — і творити красу, і говорити слово правди, і берегти свої обичаї...— казав сліпий. — Істинно мовить. Народ живе під страхом чужого закону... Висихає його серце! Ізгубить себе народ... — Ось бачите? Де мої очі? Де? Витягли, аби не могли бачити світу красного і краси земної... — Знаємо, брате, за твою красу рукотворну, за твої храми тебе скалічено... Лакузи чужинців гірші від клятих ворогів!.. — І де вони беруться, оці перевертні? Із нашої ж кістки!.. — Отож відгодовують з чужого столу, то й обростає наша кістка чужим м'ясом... — Дивіться, либонь, братець кревний прийшов з мечниками... Бити, мабуть, свого брата сліпого... — Людоньки!.. Та вони ж брати! Боги посміялися зі старого Златорука... Брат на брата іде... — Муже мій... Ходімо звідси... Щербило тут... Кров'ю пахне...— Житяна почала смикати за рукав Гомона.— Роз-ступіться!.. Пропустіть нас!.. Де наші заступники, о боги наші!.. Натовп мовчки розступався, пропускав обох до галявини. Натовп стискував кулаки, і те, що було в руках — сокиру чи якийсь дрючок. Спідлоба позирав на мечників Щербила. Воєвода розгубився. Він пам'ятав обиду від брата свого, пам'ятав і ляпаси, і відмову за терем. І насміх! І ось за ці гріхи боги скарали його люто, жорстоко, немилосердно,.. А він ще й підбурює мужів на стань, щоб димом пішла і Княжа Гора, і його, воєводи, терем.,. Озирнувся на свою дружину, Мужі завмерли — невже кине воїв на них, на брата свого осліпленого? Невже?.. — Дивіться, вагається...— хтось тихо проказав. — Чую там брата свого Щербила,— обізвався Гомін.— Не бійтеся, люди, він їхній лакуза. Він згубив свою ладу — віддав її чужим забродам... З бояринею Гординою тепер потяги з нас здирає із шкурою!.. Він не брат мені, чуєте? — Не клич біди, Гомоне!.. Не клич!..— закричала до нього Житяна. — Скажи, нехай іде звідси... Скажи, Гомоне,— обізвались до сліпого мужі. — Чуєш, Щербиле? Ти чуєш, що тебе просять люди? Іди геть звідси. Воєвода щільніше вишикував своїх комонників. Вони стояли плече в плече. Невже?.. Такого не могло бути... Такого не було ще в Києві, відколи стоїть світ!.. — Візьміть їх у мечі, — неголосно сказав воєвода Щербило до своїх комонників. — Гайда!.. Гайда!.. Чого стоїте!.. А мечники гарцювали на конях — свої ж люди там. — Проти своїх? — гукнув якийсь молодик. — Ти проти нас? Рідної крови хочеш напитися? Ану-мо, женіть їх звідси! Би-и-й!...— ревнуло різноголосо товписько і кинулось до мечників. Перші їхні ряди повернули назад, натиснули на задніх, ті повернули коней і гайнули врозсип. Щербило люто кричав щось услід, розмахував мечем, доки його не оточили мужі. Він зіщулився, коли побачив націлені на себе злісні зіниці, люто ошкірені роти, настовбурчені вуса й бороди... О, він ще не знав, але вже відчув, якою може бути лють натовпу... — Спинись, брате, обумись! — десь поряд кричав Гомін.— Збережи свою честь!.. Щербило щосили втиснув остроги в боки свого баского воронця, і той здибився свічею, від болю вибалушив ошалілі очиська і стрибнув просто на голови людей — виніс свого верхівця із розлютованого кільця... Потім дивувався словам Гомона: невже йому честь дорожча за все? То і їж її, носи її в своїх сліпих очах, простодумний муже. А в нього своя честь — поряд з Дитятками ще два нових сільця: Соколи й Діброва!.. І ще будуть нові. Будуть, брате... Розлютовані мужі ще довго бігли за воєводою, якого вони цієї миті ненавиділи більше, ніж чужаків. Бо найболючіша образа від свого, кревного, що в холопстві своєму перед чужаками і багатими забуває, якого він роду і народу... Осліплий від блиску чужого золота, від похвал чужих владців, возноситься гординею за шмат пряжма, який йому кинуть, яко псу вірному. О, діти простолюдинів, пощо такі жадібні до багатства і слави — чи від голоду і нестатків, яких зазнали змалечку, чи від того, що не вділили у ваше серце сили чести і в порожній душі вашій намість неї виросла лишень захланність... Чому не знаєте, що смак свободи — найсолодший і найхмільніший плід? Спинітеся, обумтесь — і скуштуйте його!.. На поміч Щербиловій дружині мчали варяги Свенельда, які вирвалися з облоги на Княжій Горі... Ото й уся ваша воля, кияни! Забудьте це слово, яке час від часу п'янить ваші душі і голови... Завжди отак — свої і чужі владолюбці з'єднуються, щоб накинути на ваші волов’ячі шиї сиромятні зашморги!.. Пам'ятайте се!.. * * * Думала-гадала колись Житяна, що доля виплела їй міцну лляну ниточку життя, яка вже не обірветься до самої смерти. Та ба! Закрутилась ця ниточка й увірвалась. Пошкодувала примхлива пряля їй доброї куделі, певно, з гнилої зсукала нитку. Може, то була їй кара за те, що поряд зі своїми давніми богами впустила у своє серце і любов до нового бога — Христа, який за бідних і грішних пішов на розп'яття. Як не полюбити і не повірити в такого Бога? Отак, як її Гомін. Прийняв каліцтво сліпця за те, що жадав людям дати більше рукотворної краси, аби їхні душі відпочили і вознеслися до Неба, впилися добротою й щедрістю. Таки ж воістину — за Добро приходить кара... Вірила, що це тільки тут, у цьому суєтному світі так діється, а на небесах, коли прийде Божий суд,— там буде кожному дано по правді його. Як навчав те колись священик Оскольдової церкви... Якби ж так і було, легше людині було б зносити біду на світі цім. Добра жона була впевнена, що за муки на землі її вдатний муж дістане по правді щирій. Але сумніви почали точити її: хто зна, як воно там? Може, всесильні владці і велеможці куплять собі за срібло і там рай, а їх, бідних і гнаних, витіснять із райських садів та підкуплять сторожу, яка ще й покидає їх у кипляче вогненне море. Хтозна... Баяли сусіди про якогось бродячого волхва, який часом з'являвся на подільському торжищі... Мовляв, той волхв-чародій — провидець. Олегу-находнику колись наврочив смерть від власного його коня. Може, знає якесь потаємне слово на сліпі очі. Вона усе віддала б, аби Гомону хоч промінчик світла проник у понівечені зіниці... Нипала Житяна по торговищу не день і не два. Нарешті зустріла сліпця — вигравав на сопелях і дудках під Волосовим капищем. Споглядала, як ото він вправно пальцями постукує по дудах, а вони, ті сопелі і дуди, як живі, виспівують, аж за серце бере. Ба, і душа сліпця озивається красою — у нього бо свої храми високости... А Гомін ніби почав живим мертвіти — попеліє його душа, знищується від нездійсненности прагнень... Аж висох увесь, посивів геть зовсім від скорботи за тим, що не встиг створити. А якісь злі відьми насилали, йому щоночі сни, у яких він бачив свої дивні храми над Дніпром. Ті, про які мріяв і які не дано вивершити... Житяна шукала для нього рятунку і в молитві до Христа, і в благанні до старих богів — до Рода, Сварога, Ярила-Дажбога, Перуна-Громовика… Шукала зелениць і віщих волхвів. Сліпий сопілкар почув поруч зітхання жінки, повернув до неї лице. — Якась біда в тебе, жоно? А ти не піддавайся. — Чому немає щастя добрій людині? Скажи, волхве... — А ти придумай його і увіруй в нього. Тоді й будеш щасливою, як увіруєш. Без віри в щастя людина не жие, — Може скажеш, де знайти зцілителя на очі. Мужа скалічив лакуза боярський — волхв. Витяг очі. — Ге, сліпець той, хто невидющий душею, а не очима. У сліпця душа закута в суєту, хоч і бачить очима... Коли хочеш спробувати помогти очам, знайди одну чародіїцю. Молода, та вміюча! В уличах живе, у хаті старого Окомира. Добрий був чоловік. — А де ж... подівся? — Князь погубив. Не дочекався єдиної доньки її вітець. Ба, настав час тепер зустрітись як не з ним, то зі своєю хатою... Ось вона, Житяна, найбільша грішниця на світі! Воістину, немає праведної людини на землі. Дорога була добре знана. Спуститись лодіями до Пересіченя, а там рукою подати до гаю. За думами-передумами незчулася, як ступила на знайому лугову дорогу. Швидше забилося серце, швидше ступали м'які постільці — ось уже й їхня криниця... і хата, геть зовсім потемніла, скособочилась, провалилась стріха. Ті самі дубові двері і клямка. Заходить у свою і вже не в свою хату. Темно, сиро, тільки п'янкий дух трав, лугу і лісу. З лежанки зводиться сива жінка, спускає на долівку босі ноги, поспіхом зав'язує хусту. Казав той волхв-сопілкар, що молода чародіїця, а воно он яка сива!.. Та й те сказати — живе для людей, віддає хворим свою силу, знімає злі чари... Скільки таємниць у людській душі — якби-то можна було усі прозріти, уберігся б рід чоловічеський від зла і ницости, на яких розіп'яте людське життя... Житяна витягує з торбини буханець хліба і шматину копченини, низько вклоняється господині, оповідає про осліплення мужа свого, подільського теслі Гомона, сина Златорука. Певно, заздрість упала на нього! І вона, жона його, хоч і вміє чужим людям помогти, а мужу своєму не може дати помочі... Своїм не годна повернути здоров'я. — А той храм його, що на Киянці, ще стоїть? — раптом спитала зелениця-чародіїця. Голос у неї такий молодий і... такий знайомий ніби. — Стоїть, сестро...— тихо відповіла Житяна, придивляючись до господині. Невже це... Ні, не може ж бути... Веселинка чи ні?.. — Не можу в тому дати йому ради, сестро. Немає на світі такої сили, щоб мертве оживляти. Ніхто того ніколи не вмів. — А Ісус Христос? Він воскрес із мертвих! — розпачливо скрикнула Житяна. — Хто він? Я не знаю такого,— проговорила господиня. — Це Бог... Бог-Отець дав йому таку силу... Він воскресив його душу. — А тіло? — Чародіїця — Веселина! Тепер Житяна вже впізнала її. — Тіло? Ні. Дух його воскресив і возніс на Небо. — Душа людини нетлінна, то й воскресив. А тіло тлінне, як і очі твого мужа. І нема рятунку, Житяно... Ти ж упізнала мене?.. — Я ледве тебе признала, Веселино. Ти жива і людям помагаєш... Як добре!.. А ми всі журилися за тебе... Гомін із братцем своїм Щербилом за тебе посварився. Добре, що ти пішла від нього... і від Свенельда клятого... Знайдеться твоя доля. — Рана душі — як море, сестро. Ніхто не зцілить. — сухими очима дивилась кудись в куток і раптом спитала: — За Свенельдича нічого не чула? — Що йому — росте в теплі і в добрі... А ти вернутись не хочеш до Києва? Залиш отут свою журу. — О ні, туди ніколи не повернусь. Самотина мене зцілює... Людям помагаю. Від бабці своєї ту науку зела згадала — колись їй допомагала. — обличчя Веселини ніби помолоділо. — Я рада, що ти прийшла сюди. Ніби з того світу вість принесла. — І я рада... Тебе побачила і свою хату... Тут я колись народилась... — Отут?.. А люди казали, жив тут пастух Окомир... — То мій вітець. За Гомона вигнав мене з дому — волхв так звелів... Веселина тільки головою похитала — як воно буває в житті, сам ніколи такого не придумаєш. — Скажи Гомону — хай не печалиться. І сліпим зуміє ставити храми. Душею він зрячий. Побачиш, Житяно. — Перекажу твої слова... До Києва поспішала так, ніби несла для мужа свого цілющу живу воду. Бо несла йому віру... Знову з ватагою купецькою піднялась по Дніпру в лодії, а там і Почайна скоро. Одного вечора, коли втомлені гребці зійшли на берег перепочити, вона теж зійшла на берег. Понад дібровою, що підступала до берега Дніпра, угледіла копичку сіна. Найкращий сон в духмяному сіні. І враз з-під копички вискочила молода ягничка. Відбігла — і спинилась на відстані, як укопана, розглядала жінку. Житяна зраділа живій душі — покликала її лагідно. Ягничка боязко підійшла, м'якими губами взяла з рук травицю. І вже не відходила. Так обоє і залишились і повкладались спати. Але не встигли замкнутись очі, як де не взялась зграя псів. Могутні вовкодави бігли в шаленій неспинності, закинувши назад ошкірені морди й зіщуливши чутливі гострі вуха. Вони розкидали обіч клубки пінистої слини, розхлюпували місячні калюжі і з розгону кинулись до копички. Перелякана ягничка з тремтінням притиснулась до Житяни. Вовкодави скаженіли, стрибаючи на неї, підступали все ближче, лютішали до шаленства, розгрібали лапищами сіно, уже кілька разів вхопили за край сіряка, витягували Житяну. Тому коли в місячному сяйві з'явилось кілька верхівців, вона з ягничкою на руках, як з дитиною, кинулась до них за порятунком. Незнайомці обступили її з усіх боків, почали щось туркотіти, показували пужалнами на ягничку і на неї, злісно зиркали вузькими розкошеними очицями. В очах Житяні зробилося темно — і раптом вогонь болю хльоснув по тілу. І той біль сплівся в пекельно болючий клубок, як і ті батури із сиром'ятини, якими її шмагали по плечах, по спині, по животу, по ногах... Вона ховала голову за ягничкою, але животину вирвали з її рук. Житяна не бачила, як перелякана скотина побігла геть до своєї отари. Чула тільки посвист сиром'ятних пужалн і солодкі гехкання половчинів, що гамселили беззахисну жінку. Вона хотіла кричати, але тільки хрипіла, з розкритого рота виривалось якесь булькання. Вона впала, обхопила землю руками — їй зробилось на якусь мить легше... Але вже другої миті її поставили на ноги і шмагали далі, даючи насолоду своїм знавіснілим серцям... Уже коли вона обвисла на руках своїх катів, коли від її одягу лишилось тільки лахміття, вдоволені ординці поцупили її до калюжі, в якій купався холодний повновидий місяць, і вкинули туди... Тихо-тихо плив у ясному нічному небі місяць Сварог, величаво огладаючи зоряний простір небес, щедро дарував усім, хто бачив його, казку про щастя. Одні бачили те щастя в багатстві й тому хотіли відібрати його в інших, інші — у вірі в добро і любові, які жадали возвеличити. Але як часто добро і любов помирають раніше ніж зло, і тоді гинуть храми краси і високих надій з їхніми творцями, ще не народившись. Ні, Житяна мусила дійти до Києва, донести віру в любов, добро і красу... Місяць Сварог зичливо хитнувся відблиском у калюжі й застиг. Білим туманом біліла дорога ріки, дорога, що вела до Києва... а може, у високе Небо... * * * Тепер Степко виміряв сутність світу мудрістю пророків і апостолів. І ту мудрість клав у своє серце. "Згадайте минулі дні ваші, коли ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань..." Так звертався до іудеїв апостол Павло. Степко розмислював над долею і стражданнями давніх народів і великих мужів, котрі підняли їх з невідомости до світла людського розуму. І про свій народ розмислював Степко, про його минулі страждання і про останнього Києвича Оскольда думав також. Велика сила була у цього мужа, високу велич здобув у світі, а дістав таку низьку незбагненну смерть. За віру постраждав. Хотів новою вірою піднести свою державу і свій народ врівень із вселенською християнською імперією. Але все нове, незвичне когось має залишити внизу, а когось підняти... Волхви, бояри старих родів і племен мали стати підніжком того звеличення. Вони не схотіли — жадали і далі бути єдиною славою і величчю своєї країни… Ось і причина мученицької смерти Оскольда!.. Ниці, бездарні властоїмці лише себе бачили найвищою правдою. І не визнавали над собою навіть Бога Всевишнього!.. Тому й покликали Олега... Загинув Києвич за славу своєї землі... Чи ж прийде час, коли вознесеться він над своєю державою яко святий мученик її і пророк? Чи збагне коли-небудь народ його страждання за нього? Степко часто розглядав розірвані шматки пергамену, які приніс із собою і в болгарську землю. Чимало літ минуло вже, як він їх вихопив із палаючої Оскольдової церквиці, Мати Житяна часто потім переказувала йому про те, як оповідав колись Местивой про краї, котрі він в молодости пройшов, про дива, які бачив і які пізнав із книг і пергаменів,, У них захований великий і живий світ Слова і Мислі... Хто торкнеться душею до них — наповнить своє життя невичерпними джерелами знань. Нині Степко міг сказати собі, що багато чого пізнав у болгарській землі, багато чого навчився з книг. Може навіть прочитати, коли скласти докупи, оті розірвані шматки пергамену, які довгі роки Местивой мережив словесами. "В літо 6360, індикта 15, начешю Михаілу царствувати, нача ся прозивати Руска земля... О сім бо увідахоми яко при сім царі приходила русь на Царгород. Тим же отсіль почнем і числа положим". Степко знову стулював окремі шматки пергамену. Лютісний Олег добре посік хронограф Оскольдів, не хотів, щоб лишалась і пам'ять про останнього Києвича. Себе возносив, гордець! Але потрапила до рук Степка ця знівечена, посічена пам'ять про страждання і муки великого мужа... Скоро Степко повернеться до Києва і віддасть людям слово про їхню минулу велич. Може, зустріне оту князівну, що вчилася у пресвітера Григорія читати ази і буки. А найперше — він побачиться з матір'ю. Чи впізнає його? Мабуть, з усіх доріг виглядає сина. Та він її впізнає відразу ж. І Київ свій зелений впізнає, як тільки лодії наблизяться до тих високих круч. Здалеку видно високі вежі княжих теремів і пов'алуш. Якби церкви постали там — було б видно Київ на всі чотири сторони світу. Візьме з собою дві чи три ікони, повісить у хаті на покуті під рушниками. Може, буде колись церква у Києві — перенесе туди. Тепер почув, що і його навчитель — пресвітер Григорій — готується йти до Києва. На душі зробилося важко. Останній рік пресвітер-навчитель став сердитись на нього, коли побачив, що хлопець переписує руськими словами писання апостола Павла. — Навіщо пишеш руськими словами? Болгарська мова зрозуміла буде і русичам, Нею писали Климент-єпископ та Іоанн Рильський. — Але ж руською мовою буде зрозуміліше слово Боже. Як писав апостол Павло: " Волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч чужою мовою". — Болгарська церква є богоугодна, руської немає. Немає і молитви християнської руською мовою. Бо не угодна ще Богові. — Але ж я вернусь до Києва, до русичів. І принесу їм цю молитву. Буде християнська молитва і руською мовою. Пресвітер Григорій розсердився. То він, отсей задрипанець, уже хоче стати пророком і месією серед своїх подніпровських слов'ян? І йому, Григорію, вже не буде там місця у святцях, бо Степко хоче принести туди християнську віру і християнську молитву лише своєю мовою — руською. І витіснить його, Григорія, труд та палке бажання уподобитись великим навчителям слов'янського світу Кирилу і Мефодію... — Маєш завчати молитви і писати їх грецькими і болгарськими словесами. Тако Богові нашому угодно. — Але ж апостол Павло сказав: "Коли я молюсь чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!" Буде молитва до Бога руською мовою — то й Бог стане ближчий русичам. — До Бога русичам ще далеко. Треба ще багато істин-бо тих осягти... — Осягнемо. — Ви, поганини, осягнете? Коли то ще буде! — Не треба нас зневажати. Се гріх. Бог усі народи створив рівними. Святий апостол Павло сказав: "Бог єсть один — і для іудеїв, і для поганих". — Повчаєш свого навчителя? — аж зблід пресвітер. — Але ж хіба ти Бог, що слова всупереч не можна сказати... Ти не Бог, отче. Усі ми учні великого Його вчення. — Змири свою гординю, русичу! — скипів Григорій.— І кайся во гріхах... — Не знаю гріхів за собою, отче. — Отак? Тоді іди на Рильську гору до ченців. Вони допоможуть тобі пізнати свій гріх. Не знав тоді Степко, що звідти він повернеться вже іншою людиною, бо перестане бути мужем... Рильські ченці навчилися вправно витягувати силу людську й відтинати уди... Степко не повернувся до Григорія-пресвітера. Зненавидів його... Збирався до Києва потай. Узяв ще ті книги, котрі переписав тут, щоб його уноти з них зробили спис. І помножиться мудрість в слов'янській Подніпровщині. І Бог воздасть йому за труди — постануть подвижники просвітництва і там. Що б не робив тепер, що б не думав — усе пов'язував зі своєю землею і своїми людьми. Навіть каліцтво своє прийняв покірно: значить, Богові так угодно, щоб він усі сили свого духа й тіла віддав сій справі... Київ має уславитись також власними мудрецями й літописцями, як і стольна Преслава. Степка вже нічого тут не радувало — його серце було налаштоване на повернення. Ходив по торгах, розшукував київських купчин. Багато чого начувся. Баяли, що русичі давно чомусь не ходять у болгарську землю, бо київський владця розгнівився на цареградських кесарів, котрі напускають на руських купців печенізькі орди; баяли, що Олег хоче ще повоювати ромеїв-гречинів, бо не дають його землі данини, що по ряду-угоді з Оскольдом мають платити. І ще баяли, що навесні вже вийшла велика рать русів-полян і всіх слов'ян придніпровських і що невдовзі вони прибудуть до Кілії або до Варни. А від Варни до Плескова три дні кінного ходу. Поспішають туди молодці-болгари. Хто не встиг зажити слави й набутків із Симеоном, тепер може здобути їх разом із русичами. Чималі ватаги охочих ідуть нині до Варни. "Іди туди ж, хлопче!" — радили йому. Степко зрадів — перевзувся у старі, м'які постільці, бронзове волосся підв'язав шкіряним пасочком, важкеньку торбину — за плечі. І в дорогу! Руські раті будуть скоро у Варні. Певно, лодії київські там набиратимуть брашна й прісної води та сушеної риби. Стоятимуть багато днів... Помолився щиро. Боже, віддали від нього суєту і лжу і не дай йому ані жебрацтва, ані багатства. А дай, великий Боже, від джерела живої води, сили і мудрости дай... Широка і залюднена дорога вела до Варни. Мчали комонники, котилися повози із збіжжям, гнали овець і кіз, гнали молодих бичків. Вранці при світанковій росі, вдень під пекучим сонцем, увечері при ласкавому вечірньому світилі рухалася дорога на Варну. Лише на ніч стихала. Обіч неї виникали стойбища, загорались вогні, пахло варивом, брагою, сушеною рибою. Степко пристав до повозів, що везли шкіряні міхи з брашном, печеним хлібом, квашеною капустою, оселедцями. Всю дорогу погоничі наглядали за тим хлопаком, що самотинно йшов за їхніми возами — чи не поцупить чогось. Останній повозник, молодий смаглявий юнак, грізно супив в його бік широкі чорні брови. Але Степко не робив спроб підійти ближче, і юнак заспокоївся. На спочинку Степко сів собі окремо, витяг шмат хліба з-за пазухи й почав жувати. — Ходи-но, другаре, до нас! Миса кулішу знайдеться й тобі! — гукнув йому той погонич. Повторювати запросини Степко не змусив — відразу ж підсів до гурту. Йому підсунули полумисок запашного варива, але в нього не було ложки, — Як же ти в дорогу зібрався без ложки? — дивувались болгарські парубки. — Ложка — найперша річ у дорозі. Чекай тепер, доки хтось не поїсть. — Не думав, що трапиться страва, — пояснював Степко, — Далека твоя дорога? — До Варни. — Тут усі до Варни. Такі торги будуть там! — Так сподіваємось... Нині руська рать, мовлять, зело велика. Багато потребує і хліба, і м'яса. — А чого вона йде на Царгород? — запитав хтось. — Як чого? Взяти свою правду. Ще їхній князь Оскольд мечем здобув данину від ромеїв і для купчин волю А вони не дають, — Але чим ти будеш торгувати у Варні? — спитали його, — Краян своїх хощу побачити, другарі. Та піти з ними додому — до Києва. — Го! Ти русич? А мовиш, як ми. — Навчався тут… у пресвітера Григорія… — Ба, вчений. Ніколи зблизька не бачив учених людей. Як цікаво…— Широкобровий молодик розглядав Степка, ніби яке диво. — Слухай, сідай на мій повіз, Ще два дні дороги. А в тебе торба он яка важка. — Спаси Біг тебе, другаре, — зрадів русич. Бо й справді, ті ікони і товстенні книги, які він тягнув до Києва, уже добре намуляли йому плече. Третього дня вже були у Варні. — Русичі прийдуть на торг брати брашно, там і зустрінеш їх, — порадив йому болгарин-погонич. Так усе й було. Руські ратники прийшли купувати печений хліб. І торговці швидко вкидали в їхні шкіряні міхи невеличкі буханці, загорнуті в капустяне листя й перев'язані нитками з конопляної куделі. Степко довго не міг заговорити — від радости, що бачить своїх, ковтав сльози. — От і краяне твої, другаре. Дочекався. Звідки ж ви? — прийшов на підмогу йому повозник. — З Києва, звідки ж, — сміялися розкуто й весело, — А ти хто? — запитували Степка. — Я з Києва, брате, — відказав Степко. — Нині додому йду. — Ходімо з нами. А потім разом і додому. Де твій дім? — На Подолі, біля Почайни. Мати моя — Житяна. Чули? — Чули, усі знають Житяну, добру чародійку. Мужа дочекалась... Знаменитий тесля... — Вітець мій?! Повернувся? Кияни мало що знали про нього. Але Степкові було добре. Вітець повернувся... Живий!.. Звичайно ж, Степко піде з ними зараз. Зі своїми людьми і смерть легко прийняти в чужому краї. А вже додому вертатись — то найшвидший шлях. Щільними шерегами стояли гостроносі лодії на березі моря. Всюди товчеться чоловічий народ, всюди рідна мова. — Ходімо далі, тут наші толковини — тиверці. Кияни стояли за деревськими човнами, на яких майоріли золотисті корогви — на білому полотнищі розшите золотисто-червоне, усміхнене сонечко. — Гой, скільки люду праведного! Вся земля рушила, чи що? — дивувався Степко. — Сповнюється ніби пророцтво Писанія. — Яке пророцтво, брате? — зацікавились юні кияни. — Із заходу сонця йде до нас звізда із копієм вперед. А в Писанії мовлено, що коли впаде з неба велика звізда, яка горить подібно до світильника, загине багато рік і люду багато загине. Мабуть, це воно і прийшло... — Невже звізда може впасти? — Може, й ні, як і раніше не впала. Через кожні сімдесят п'ять літ ця хвостата зелена зірка наближається до землі, і тоді постають великі біди. — Це в Писанії сказано? — Ні, це мудреці так віщують... Забачивши кілька шовкових наметів, Степко спитав: — А там хто — Олег? — Він... А що сказано про нас у Писанії? — Сказано про всіх людей, що Бог нашле на грішників дві тьми воїв і будуть вони умертвлять тих, хто не розкаявся в своїх поганих справах — в убивствах, чи в злих чародійствах, чи блуді, чи крадіжках... — А нас і є дві тьми воїв, брате,— то це, може, про нас сказано? — Ні, то буде воїнство Господа Бога. А то хто — на білому коні? — То Олег. Київський володар гарцював на молодому білому жеребці. — Казали ж, що Лебедя свого довіку у стайню поставив. — Хіба не бачиш — це інший, це молодий кінь. Мовлять, ніби Симеон наш йому подарував. — Хто знає ромейську мову альбо болгарську? — почувся здаля оклич бирича. — Наш володар потребує тлумачів! — Ось він знає! — загукали разом бесідники Степка. — Іди туди!.. Він чисто все відає по Писанію... Усі віщування про нашу війну, — оповідали гордо усім, хто враз їх оточив. — Тут живеш чи прийшов звідкись? — спитав Олег у Степка, пильно вдивляючись йому в обличчя. — З Києва я. Тут був у науках, — Степко радів, що цей геть зовсім зсивілий старий крук нізащо не пригадає його. Дивиться на нього сторожко, немов принюхується. — Його вітець — наш тесля Гомін... Той, що блукав... — Сліпець отой? Знаю його. — Олег задоволено оглянув Степка.— Будеш при мені тлумачем. Степко часто-часто заморгав пресиніми дівчачими очима й почервонів. Він, ненависник Олегів з дитинства, мусить нині йому слугувати!.. Але — чому йому? Слугуватиме руській землі... Людний берег Варни поступово вгамовувався — заходила тепла зоряна ніч. Царгород звідси був уже близько. Море пахло золотом... * * * Київський володар Олег чекав послів від царя Симеона уже тиждень. Але знову минали дні, а його, великого державця, що своїми ратями заполонив усю Варну і навкілля на побережжі, не кликали до стольної Преслави. Цар болгарський зневажав його неувагою. Але чому? Чи передумав іти з ним разом, як обіцяв через єпископа Климента, на Царгород, чи змовився з кесарем Левом і хоче тепер заплатити йому головами русичів? Олег губився в здогадах. Найбільше тривожило, що ніхто не приходив із Преслави і нічого не сповіщав. Олегова душа стислась в недобрих передчуттях. Пильніше окидав оком своє шумливе воїнство, яке відсипалось і від'їдалось на сонячному побережжі і щораз частіше позирало на море. А море так пахло золотом! Гордий, пихатий Царгород не хотів його віддати русичам. Князь Оскольд прибив свій щит на воротах вселенської столиці як знак своєї перемоги. Тож. мусять, мусять відтоді ромеї дотримуватись ряду — і віддавати Києву належне. Воїни дедалі частіше і голосніше згадували про те золото, яке мають платити кесарі за черлений щит Оскольдів. Дедалі настирливіше поглядали на овид, де море зливалось з небом. І сердитіше поглядали на Олега — чого мовчить? Чого не веде далі? Убоявся? Чи очікує, коли ромейські галери обступлять їх з усіх боків і виб'ють? Думали і про братів-болгар. Десь поділась обіцянка допомогти в поході — не чувати і не видати якоїсь раті, яка б ішла до русичів у поміч. У повітрі пахло зрадою... Над гомінливим ратним табором ні-ні та й упаде тривога. І раптом новина: царя Симеона і його раті немає в Болгарії! Б'ється він із зловорожими ордами угрів-мадярів! Ромеї підкупили їхнього вождя Арпада й германського короля Арнульфа — і ті з обох боків затиснули болгарську землю на півночі Дунайської долини. Цар Симеон і його соузники печеніги б'ються з ними на річці Саві. Уже вороги розгромили Моравію... Загинула Хорватія... Зникло болгарське князівство Салана... Симеон оточений мадярами в Белграді. Він мусить просити миру... Згоден на все!.. Ці тяжкі новини привіз нарешті із Преслави сам боярин Георгій Сурсубул. Цей справжній правитель Болгарії був ніби піднятий з домовини. Невеличкий, повнотілий, рухливий, він то сідав, то наче завмирав перед Олегом. То запускав розпачливо свої короткі випещені пальці в кучму сивого волосся. Говорив низьким хриплуватим голосом і, здавалося, на очах сивів. Мадяри!.. Цей дикий жорстокий меч, який вони встромили у серце слов'янського світу, роз'єднав держави, відгородив болгар від сербів і хорватів, від Польщі, Моравії і Русі. Але, власне, Моравії вже нема!.. Лишилась спалена, сплюндрована рівнина і дикі табуни мадярської орди на ній... Звідки взялась ця напасть? Звідки вони впали на слов'янські держави? — Вони прийшли з-за великої річки Ітиль. Я знав батька Арпада — хана Альмоша... Георгій Сурсубул довго й чіпко вдивлявся в воскове обличчя Олега. Знав? Як і коли? Чи зможе зараз умовити Арпада відступити від Белграда і випустити Симеона? Бо коли Симеон загине, загине і Болгарська держава: ромеї повергнуть її наступного ж дня. Боярин мало не плакав. Його чорні невеличкі очиці зволожились. Він плекав для себе надію про вінець царя, бо є наставником Симеонового сина-переємця Петра... І він готувався бути його співправителем. — Княже, скажи своє слово Арпаду. Загине Болгарія — і мадяри загинуть від ромеїв, — благав боярин Георгій. — Арпад не слухатиме мого слова. Київ і поляни-руси сплатили йому велику данину за мир… — Тоді поведи свою рать до Белграда. У поміч Симеону! Без нього тобі все одно не подолати Царгород. — Белград... Олег замислився. Чи зуміє він порятувати Симеона, а чи підніме проти себе тих угрів знову? Небезпечна се річ. Та правда й те, що без болгар йому не зігнути в поклоні Царгород. — Хай буде так, Я піду в поміч Симеону. Але болгари мені поможуть? — Що хочеш, від Царгорода? — схопився боярин Георгій. — Золото... і срібло... і паволоки — і всю данину за всі роки, що не платили ромеї Руси... — Добре. Я тобі допоможу зараз же. Дивися, що я зроблю: шлю до Константинополя свою сольбу і кажу кесареві Леву, який нині б'ється із сарацинами, що русичі прийдуть і також будуть з тобою битися. Там сарацини — тут русичі. Віддай русичам усе, що вони хочуть взяти по правді і по ряду. Він усе тобі віддасть! Згоджуйся ж... За наметом галасувала многолика рать, чекала поклику свого провідця і рвалась до Царгорода, Вона жадала багатства й слави і тим хотіла утвердити себе, свій Київ і його, нового владцю Києва. І він, Олег, може легко, без крові й зусиль дати цій черні все, чого вона хоче!.. Боярин Георгій Сурсубул мовить правду. — Де твоя харатья, княже? — напосідав Сурсубул далі. — Давай її мені, віддам послам. Бо ромеї люблять порядок: скажуть, нічого не знаємо — ні про яку угоду з Києвом. Їх треба ткнути носом в пергамен. — Який пергамен? — розгубився Олег. — У мене нічого немає! — Він ніколи не думав ні про який пергамен. Не знав ніякої харатьї! Хто бачив коли якийсь запис? Про те знав лишень хіба що князь Оскольд та його бояри. Де вони тепер?.. — Тоді... ге-ге… ніяких переговорів не треба й починати. Гречини — то лукавий народець. Скажуть, нічого не відаємо і нічого не було._І ти нічого від них не дістанеш, Пощо й починати балачки! Сурсубул розсердився, засопів, зашмиргав носом. Цей дикий варвар морочить йому гологу. Не знає, з ким хоче статп на герць. Не буде з ним возитись. Але хто ж тоді допоможе Симеону? Олег тут має тьму ратників. Ні, не будс сварніись із цим дикуном. — Тоді так. Не будемо гаяти часу. Я покищо пошлю до до кесаря свого гінця від твого імені. А ти пошли когось до Києва, хай розшукають пергамен князя Оскольда. Без нього важко буде. Тим часом поможи тут Симеону. Дай свої раті, і ми проб'ємось до Белграда. Олега підкинуло від тих слів. Пергамен Оскольда... Може, це той, що зберігався в тій церкві, що він спалив? Може, він порубав його? Хотілося аж свиснути від подиву на самого себе... Отако життя тебе перекручує!.. На мить війнуло вологою тьмою з тієї церквиці, тремтить одинока свічечка... Однорукий священик... І пожежа... Олегові запекло від пекельного вогню, у якому горіла Оскольдова церква... Запекло біля серця — і він звалився на руки боярина Сурсубула. На поміч підбігли князеві охоронці й знахарі. Що йому поробилося? Що сказав йому боярин? Нарешті Олег зітхнув — усе ніби минулося. — Знайди оту Оскольдову харатью, — провадив знову Сурсубул. — Без неї не заплатять за минущі літа. А раті даси в підмогу? — Подумаю...— зітхнув Олег. — Думати нема коли, княже. — Хай ідуть тільки охочі. Скажу нині воєводам і соцьким. — І на тому дяка...— зрадів Сурсубул. І викотився з намету. Степко перехопив останні слова Сурсубула: — А яку харатью потрібно мати, боярине? Сурсубул зневажливо глянув на цього челядина. — Не твого розуму справа, хлопче. — А може, й мого! — Степко хоч і почервонів, але вперто дивився в саме обличчя пихатого державця. — У мене є пергамени Оскольда. І договір якийсь, якась харатья. — У тебе? А ти хто? — вразився Сурсубул. — Я Степко. Був унотом у пресвітера Григорія... Нині драгоман нашого володаря. Сурсубул ще раз оглянув його з недовірою. — То й драгоманствуй собі... — скривив уста. Бач, казна-що меле язиком цей обшарпанець! Хоче, певно, мзду якусь мати від свого князя. А втім... Хай би той Олег швидше подав Симеонові ратну поміч. Він, Сурсубул, сам би повів його воїв. Ох, цей мадярський меч! Цих нових жорстоких ординців наввипередки купують і ромеї, і германці... Що ж вирішить цей дикий варвар — Олег? * * * Болгарська весна коротка — спливла швидко. Літо набирало високости. Цар Симеон все ще стримував орду Арпада, яка тепер утверджувала свою державність на землях двох знищених нею слов'янських держав — Моравії і Хорватії. Втративши задунайські землі, Симеон стримував натиск мадярів на іншу свою територію. Руські охочі ратники допомогли йому, але вже час було їм рушити на Царгород. Олег зібрав дружину і сказав: — Чекати вже не можемо. Підемо самі на Царгород і приб'ємо меч до його Золотих воріт. Як те зробив Оскольд. — Оско-о!..— загукали ратники. Їм не терпілось здобути для себе честь і багатства. — А де вої болгар? — спитав хтось із старшин. — Прийдуть пізніше — навздогін. Але ми першими маємо забрати всі добра і золото! — кинув Олег. Олег розраховував: Симеону тепер нема куди подітись — його держава опинилась затиснутою між двома хижаками — лукава Ромея і хижа Мадярія. Зникла Хорватія і Моравія. Відрізана Чехія і Польща. Руси для нього нині стали єдиними соузниками!.. Руські вої піднесено готувались рушати далі. Що може сильніше з'єднати натовп жадібних до чужого багатства і слави, як не обіцянка забрати їх в інших! Сила-силенна руських воїв, що обсіла побережжя навколо Варни, уже дратувала і болгар. Було продано все, що хотіли продати, з'їдено все, що куплено, а далі почались крадіжки, розбої, насилля. Ратники здобували собі на прожиття. Боярин Сурсубул знову прибув до Олега — підштовхував, аби швидше виводив свою рать з Болгарії. Дальше пробуття тут було вже небезпечним. Скривджені грабунками болгари, виснажені поборами Симеона і Сурсубула для безперервних воєн селяни могли повстати... Ослабити ж зараз імперію ударами й пограбуваннями русів — це велика допомога Болгарії. Сурсубул радив Олегові: — Нині для тебе вигідний час. Греки з полководцем Імерієм вийшли із столиці і б'ються з арабами. Провінційна знать повстала разом із полководцем Андроником Дукою. Патріарх Николай з ними також. Андроник хоче сісти на трон. Доля відкриває тобі шлях на Царгород,.. Може, сам візьмеш вінець кесаря! — підігрівав честолюбного варвара досвідчений царедворець Симеона. Олегова рать нарешті рушила — плавом і берегом. Але помилився Сурсубул: полководець Імерій швидко дізнався про рушення русів, уклав перемир'я з арабами і пішов русам назустріч. Поки він ішов, руси уже встигли повоювати багато градів і портів, там пограбували храми, склади, гавані. Лодії русичів уже поважчали від здобичі... Добре, що все це дісталось тільки їм, болгарської раті все ще не було!.. Сольба від Імерія зустріла Олега вже поблизу Хрисополіса, під Царгородом. Послів було п'ять. Олег зібрав своїх радців — і бояр, і Претича, і Степка-книжника, і болгарина Варлама, що був від Сурсубула. Посли принесли світлому руському князеві дари. Варлам сказав, що "світлим князем" горді ромеї називають не всіх вождів варварів, а лише володарів могутніх народів, рівних з Ромеєю. Через тлумачів посли казали: — Наші кесарі, дані Богом, Лев з Олександром, хощуть творити з тобою, світлий княже, мир і любов. І просили ці дари прийняти. — Скажи їм волю мою, — велів Олег Степкові.— Ими ми ся по дань! Платіть мені данину, яко за Оскольда платили. — Ми не знаємо такого ряду з Оскольдом. Не можемо платити, коли немає харатьї, — хитрі посли напевно здогадувались, що Олег не мав тієї давньої угоди. — Є така харатья у вас! — розсердився Олег, бо все виходило так, як казав Сурсубул. Але посли гуртом заговорили, замахали руками: — Якби була, ми знайшли б у наших хронографах. У нас нічого не пропадає, все записується, все зберігається хоч за тисячу літ! А тут нема! Бо й не було такого... То все вигадки болгар... Вони найлютіші, найпідступніші наші вороги! І проти нас усі народи нацьковують. Ми це знаємо. Коли хощеш — зараз новий мир і любов покладемо між нами. Будете мати, що захочете... А ще, коли бажаєш, царські мужі тобі покажуть всю нашу землю грецьку — і багатства наших садів, і золоті бані храмів і палат, і дивної краси каміння зі всього світу, і страсті Господні, і вінець царський, і хламиду багряну, і мощі святих... . Гречини були готові на все — їм був потрібен мир. — Маю раду держати...— гордо сказав Олег. І держав раду. Карло і всі варяжини радили взяти дари від кесарів і покласти нову заповідь — по дванадцять гривен на ключ, на всі дві тисячі лодій. І створити новий ряд. Тоді сказав Степко: — Княже! Сотвори новий мир, але візьми і Оскольдову данину. Є у мене харатья про сіє. Ось вона! Я склеїв пергамен, який ти колись порубав... у церкві Оскольдовій... Я його прочитав. Тут! — він підняв над головою шмат жовтого цупкого пергамену,— тут ця харатья з гречинами. Олег не йняв віри. Звідки він знає про церкву Оскольдову і про те, що він там щось порубав? Невже там ще хтось був тоді? Він пам'ятає тільки безрукого священика... Його думки перебив Варлам: — Ромеї не візьмуть сю харатью. Скажуть, посічена на шмаття. — Я перепишу її, — Степкові очі аж засльозавились від палкого бажання добитись своєї правди. Бо це була та правда, яка пекла очі находнику-владці, бо це була давня велич Києва, яку ніхто не міг повергнути... Мабуть, Олег збагнув горде бажання молодого киянина. Перша радість його враз погасла. Визнати цю харатью Оскольда — тож визнати його закон, його державу, його велич, а своє зло і ницість. Тоді вийде, що він, Олег, розбійник, не по правді знищив великого державця київського, а яко злодій. І простолюдини піднімуть проти нього кілля і меч. Але... ця харатья зараз віддасть йому небачені багатства! Він їх усіх купить, ощедрить, одарить... І стане їхнім улюбленцем. З досвіду знає, що славу і любов у черні можна тільки купити... І будь ти хоч яким високим і гідним, та, якщо не даватимеш простолюддю дешевих благ і добр, будеш ним проклятий. Як і той же Оскольд: адже тоді, коли він його привселюдно вбив на почайнівському пристанищі, ніхто не заступився за свого великого державця. Ні бояри, ні чернь градська. А він, простий воєвода, чужак, роздавши тоді їм набутки князевих комор, відразу ж сів на княжий стіл. І ось тепер навіть посли-гречини величають його "світлим князем"... — Ще треба подумати, Степку... Порадитись...— відповів неохоче Олег на слова свого тлумача-книжника. — Що думати? Ось я зараз сяду і почну переписувати. Вели дати тільки тонкий пергамен. Писало у мене є!.. По обличчю Олега ковзнула нерішучість. Карло підсунувся до нього ближче і радив інше: — Вели, княже, сольбу призначити до кесаря. Я і Стемид вирвемо у нього все. І воювати ромеїв не доведеть ся — усе нам віддадуть і без того.. Варламу це не подобалось. Русичі хочуть мирно відійти від Ромеї з багатствами, не послабивши її. Це невигідно болгарам... Русичі мають вимагати усе! Отой Степко має слушність: харатью треба переписати і за всі роки стягти з ромеїв!.. І він сказав: — Я допоможу, княже, переписати харатью Оскольдову. І візьмеш більше, аніж дають. — Да буде...— зрештою, Олегові це дуже вигідно. — Але нехай зараз Карло і Стемид із Степком напишуть ще й свої статті. Рать має скоро вертатись. Варлам і Степко перезирнулись. Їм хотілося іншого. Тим часом почали частуватись винами І солодощами, які привезли посли, Гречини розвеселились, оповідали Олегові і старшинам, які великі багатства вони беруть за Джурджанським морем — у Табаристані, Гиляні, Абесгуні. За один похід усю дружину руську можна було б одягти в золото. Вся Русь купалась би в перлах і спала б на ось таких пухких килимах, на яких вони зараз сидять і п'ють вино... Лише треба звідти трохи потіснити сарацинів-арабів... Варлам крутив головою, нашіптував Степкові: — Ромеї хощуть штовхнути туди русичів. Аби вони від— тягли на себе тих сарацинів. Ромея тоді вільніше зітхнула б!.. Хай не піддається князь. Скажи йому... — Степко згідливо кивав головою і переказував Олегові слова Варлама. Якщо русичі підуть у Табаристан, вони допоможуть Константинополю. А Болгарії буде біда!.. Олег і сам це розумів. Та що йому? Він одну руку вітально простягав до болгар, другу ж — до ромеїв. У нього своя дорога... Як і в Симеона... Симеон не пішов проти греків. Відбившись від мадяр, ринувся проти маленької гордої Сербії, яку не підкорили сусідні хижаки і яка опиралась то на греків, то на болгар. І вистояла... Тепер диявол упіймав захланне серце великого державця! На мізерній заздрості упіймав!.. Тоді ніхто не здогадувався, що ця велика кривда до маленького народу колись призведе всю справу могутнього Симеона до загибелі. Важке горе світові від легких спокус державців.