Голос її здригнувся і згас разом з тінню, яку я вважала за княгиню. Може, то була її душа — не знаю.
Думаю тільки, що літописці несправедливо возвеличили лише одного з її синів — Святослава за його безперервні і безплідні походи в чужі й далекі краї, котрі висотували сили його країни і нічого не дали ні людям, ні державі, скільки б не заперечували цього літописці й історики. А от про Гліба, про другого Ольжиного сина, нічого не сотворили. Лишилося тільки одне скупе повідомлення невідомого літописця, якого процитував два століття тому російський історик В. Татищев. Повідомляючи про поразку Святослава в другому болгарському поході, цей автор говорить, що князь там "все військо погубив", що вельможі почали звинувачувати його в поразці християн, котрі були в дружині киян. І Святослав так розлютував, "яко и єдиного брата свого Глеба не посчаде, но разными муки томя убиваше... наипаче на призвитери яряся, якоби тии чарованием неким отврасчают и в вере их утверждают; посла в Киев, повеле храми христиан разорити и сожесчи и сам вскоре поиде, хотя всех христиан изгубити" (В. Н. Татищев. История российская с древнейших времен. М. — Л., 1962. Т.1. С. 111).
Бідна моя княгине! І після смерті немає спокою її душі від болю за синів... Як немає ні вдячності, ні співчуття її титанічній державній праці для Країни Руси, яку вона утвердила мудрістю і... твердою рукою...
— Чому спіткнулась твоя думка? — раптом чую над собою втомлений голос княгині. — Ти хотіла сказати інше слово — жорстокістю. То й скажи. Я не боюсь.
— Але — жінка і... жорстокість?! Це — несумісні поняття.
Ти говориш про жінку-правительку, про володарку великої Країни Руси, де було стільки сваволі, підступів і зради... Оті бояри київські... Бояри і князі деревські... і людність деревської землі... А волхви?.. Хіба можна було омирити їх лише твердістю? Вони ж бо підкорялись лише
одній силі — жорстокості. Не бійся цього слова — без тої жорстокості немає влади, немає і держави. її розхитають, розшматують свавільці, у які б окрили вони не рядились! Все одно, хто стоїть біля державного керма: чоловік чи жінка. Якщо вони хочуть залишитись керманичами, вони мусять випити отой келих з отрутою влади і бути такими, якими були...
— І ти випила також ту отруту?
— Мусила випити. Бо я ще й боролась не тільки за владу, а й за своє життя і життя своїх дітей. Хіба забула?..
Так-так, я не забула. Тепер я збагнула тебе... І схиляюсь перед тобою — не кожен здатен іти шляхом, яким мусить іти володар. Але мудрість у тому, щоб бути володарем і вміти залишитись людиною. Я намагалась такою показати тут мою княгиню.
Цим моїм думкам заперечень від Ольги не було. О велика Господине Країни Руси, може, ця книжка стане тобі пам'ятником на цій землі, який відродить пошану до тебе і який важче буде зруйнувати, аніж той пам'ятник, котрий поставив тобі в Києві єдиний справжній муж, що збагнув тебе і не відбирав у тебе влади, — скульптор Іван Кавалерідзе...
4. VІІІ.1987 — 30.I.1993. Київ — Конча-Озерна
ЗМІЙ ГОРИНИЧ
Віщий Олег тепер знав, що він — віщий. Бо так записав про нього у свої пергамени святитель Оскольдової церкви. Тому й терпів його, хоча старий Перунів волхв Славута люто ненавидів того однорукого священика, котрий заносив літа й діяння у пергамени. Олег скоро й сам майже увірував у свою вищість і в свою святість. У душі мав гордість велику, що у Київській державі його, зухвалого новгородського воєводу, визнали саме таким — віщим. Мабуть, через те він так рвався до цього Києва, бо душа його відала, що тут його наречуть віщим... Щоправда, назва та пішла від лукавих київських бояр, котрі потай прикликали його сюди, щоб убити зненавидженого самовладного Оскольда. І він радо прийшов сюди і вбив Оскольда. І сів на сих горах. Новгорода він давно вже боявся. Там не вщухала ворохба простої новгородської чаді і ліпших мужів в золотих поясах. Не хотіли слухати Олега, посадника свого, якою підпирали варязькі ватаги. Не визнавали влади над собою! А коли таке жадання входить в душу товписька худорідних людей, то воно неодмінно здійснюється. Олег знав про це ще з Рюрикових часів. У Києві городський люд був інакший. Чи довірливіший, чи байдужіший: за свого Києвича останнього — Оскольда — не мстили. Лиш іноді ловив на собі здивовані, недобрі позирки. Олега і його дружину на свої віча не кликали, може, тому що Перунів волхв відразу ж освятив на Перуновому капищі Олега і його приходнів. А може, тому, що в ті дні стояли під Києвом орди печеніжинів та угрів, стояли й очікували, доки Олег не всядеться на стіл Києвичів. Киянам було не до Княжої Гори: бігли на градські вали, стояли на сторожі нощеденно . Отоді мудрий волхв Славута розголосив по всіх кінцях Києва, що новий володар їхнього града і його вої врятують киян, коли вони присягнуть йому на вірність іменем Перуна. Градяни присягати не поспішали. І Олег збагнув, що випробовувати долю не варто, треба швидше показати свою змогу перед Києвом. І тоді він поїхав у вежі печеніжинів та угрів з дарами. І купив Києву мир. І повірили кияни йому. Хоча на Перунів пагорб із присягою все ж таки не прийшли. Орди відсунулись не так уже й далеко — лише за Стугну, та й стали у вичікуванні. А що, коли вони, ті орди, яко соузники, підтримають новгородського находника і, коли вигнати Олега з Києва, посунуть на град? Отоді степовики накинуть на полян-країнців свої сиром'ятні тенета! Вибір у киян був жорсткий: Степ або Олег. Що таке Степ — кияни знали одвіку. Про Олега ж не знали нічогісінько. Тож і зачаїлись. У тривогах і недобрих передчуттях спливали дні. Сірими гадюками по Києву повзли одні за одними чутки. Мовили, що смерть останнього Києвича — Оскольда,— то помста від Перуна за хрещення Оскольдове. Мовили, що нашестя Олегових варягів з новгородською дружиною було накликане отими чорнорясими хрестителями греками, що їх прикликав до Києва Оскольд. Мовили, що се Олегове лихоліття минеться, коли у деревській землі виросте Оскольдич — Малко, з яким втекла колись із Києва деревська княгиня Ярка... На подільських торговищах бродили волхви і ворожили по зорях. Віщували кінець світу, і велику воду, і великий вогонь, який упаде скоро з неба на Київ... А орди стояли за Стугною... Тоді Олег збагнув, що він довіри киян не має. Покликав на раду київських бояр. Щойно рушили до великої палати, як звідкись, де не візьмись, вимчала трійка шалених вороньків. Дзеленчали з усієї сили дзвіночки на їх довгих шиях, крем'яні копита розметували перед собою голубів, курей, псів, челядинів. На повозі із дерев'яною різьбленою спинкою стояла тонка дівчина. Вона упиралась ногою в передок повоза й пружно натягувала повідки. Над її червоним навершником розвівались кінці золотисто-прозорого убруса, що перев'язував їй смагле чоло. На скронях дзвеніли срібні підвіски. Обличчя витяглось, напружилось, чорні брови перелякано звились високо на чоло. А очі — очі пильно й незрушно вдивлялись кудись вперед. — Тю!.. Гамівна якась! — сплюнув боярин Радим. — Хто така? — провіз її очима Олег. — Го?рдина. Дочка старого боярина Бодця. Олег ще раз огледівся, але від повоза з дівчиною лишився тільки стукіт копит та віддалене дзеленчання дзвіночка. У великій гридниці уже сиділи велеможні київські бояри — і Бодець, і Олій, і Добрита... Олег держав з ними раду. І мовили: забери, володарю, все золото з Києва і відкупись від орди, Бо Київ мечів не дасть. А коли й дасть, то вони двосічні, б’ють на два кінці ті руські країнські мечі! Одним кінцем можуть посікти ординців, другим — хтозна! — може, й нас. Олег закинув назад свою чубату голову. Ая! У Новгороді мечі також двосічні, він це пам'ятає. Саме тому він тут... — Але де взяти стільки золота, щоб відкупитись від хижого Степу? — Олег свердлив чорними очицями обличчя бояр, знав-бо, свого срібла-злата київські можці йому не дадуть. — У Славути! — видихнув Олій й витер ліктем сорочки змасніле враз чоло. — У Перуна? — Олег звузив повіки. Сваритись із Перуновим волхвом йому небезпечно. Адже це волхв таємно покликав його в стольний полянський град — має це пам'ятати. — Таки ж у нього,— за хвилю ствердив і Добрита. О, він знав ціну Перунового віщуна, котрий не захотів заступитись за нього, коли ще старий князь Тур вигнав його з полянської країни. Ось тепер він помститься йому. — У волхва Перунового, таки ж у нього...— кинув і Радим. — Славута не згодиться,— знизав плечима Олег. — Час його минув, княже! — Кремезний Добрита сперся на кінець столу широченними долонями. Підсунувся ближче до Олега. І знову натиснув голосом на те слово "княже", бо упіймав закрайком ока, як здригнулись в Олега повіки від того солодкозвучного для нього слова. Він, пройдисвіт, заброда, войовник, підступник, убивця, тут, у Києві, дістає таку високу честь. "Княже"!.. — Тепер маєш Київ. Мусиш вберегти його від хижого Степу. Не зробиш сього — не сидіти тобі на княжому столі Києвичів. Ого, київські радці вже не радять йому, а наказують! — Древній той Славута, уже збирається йти до отців своїх,— ніби виправдовувався плаксиво Радим. Щойно боярин повернувся від Стугни — має повезти печеніжинам й уграм слово від Києва. А як не повезе, підуть димом його села й погости по Росі й Росаві, по Буслівці й Козинці... Олег запустив п'ятірню у чуприну — ні, не переміг він Києва. Київ йому наказує, і він має виконувати. Такий він, зачаєний, мовчазний, невідомий сей град, що стелиться вулицями й слободами попід Княжою Горою. Возносливий, прегордий і лукавий боярський Київ!.. — Да буде...— змушено вимовив. Якось непевно було на душі, непевно і в слові. Але він мусить не показати перед боярами свою нерішучість! Його зневажать в одну мить. Тому поспішливо додав: — Боярине Олій, візьми малу дружину і передай волхву мою просьбу. — Повеління, княже!..— грюкнув об стіл долонями череватий Добрита. Дзенькнули чарки й тарелі зі срібла, в них захлюпався мед. Олег мало не задихнувся від радости: таки ж його тут твердо величають... князем! Тож став твердо і на стезю, на котру штовхнули його соумисленики-бояри. Колись радив Рюрикові у Новгороді обіпертись на старі й міцні боярські роди. Тепер мусить тут сам це робити. — А коли хощеш владарювати в Києві, їдь до того нечистого храму, що греки-ромеї поставили. Поруйнуй його! — забризкав лютою слиною Радим. — Від отих чорнорясих хрестителів усяка нечисть тут іде! — розходився він. — Оскольда там величають у молитвах, у святі книги його діяння вписують, а на нас коромолу і лжу зводять! І на тебе лжу вписують! — люто тицьнув пальцем в очі Олега. Київ хоче зберегти пам'ять про Оскольда? Пощо? Аби потім вигнати його, приходня Олега? — Так, се моє повеління, — уже твердо прогучав голос новоявленого київського владця. — Передай Славуті: орді маємо віддати два міхи золота. А за той храм...— Олег раптом побачив срібні чари, завчасно наповнені медами, либонь, ще з Турових медуш. — За упокій душі нещасного мужа, якого так довго терпіли кияни... За вас, радці мої, во здравіє! — Так-так, він вип'є за здоров'я усіх цих радців-лакуз — без них він тут ніхто! — Во здравіє!.. Хмільні меди Княжої Гори. Пийте, веселіться! Що наш світ без радощів? Він сам підливав із глеків духмяного трунку в швидко спорожнілі чари. Попереду в нього нелегкі й круті дороги. Бо у грабіжників немає легких і прямих доріг. І ці бояри тепер будуть його постійними супутниками на тих дорогах. Бояри смоктали меди, цідили трунок крізь зітерті зуби... Ось воно — життя! Мудрого, як і роботящого, ніхто довго не пам'ятає. Біжучі дні все перетворюють у прах. І наймогутніший володар урівнюється з ницим і жебраком. Земля всіх урівнює і всім прощає. Чи гадав коли-небудь могутній державець полянської країни Тур-Дир, що вигнаний ним боярин Добрита смакуватиме його медами із його срібних чар? Чи сподівався велеможний керманич полян-русів Оскольд, що в його кам'яних палатах зухвалий новгородський шаленець частуватиме його, Оскольдових, убивць і зрадників? О біжуча веремія часу! Вона нікому не дарує милосердя, якого всі благають у богів... * * * Новий київський володар нічого не благав у неба. Він чув себе обранцем долі і знав, що перед ним стелиться лише стезя перемоги. Тому відганяв від себе пам'ять незрушних здивованих очей убитого Оскольда, котрий довго лежав на березі Почайни. Зате викликав із спогадів радісні гуки його дружинників-варягів, які тої ж миті, як упав забитий Оскольд, з гиком, виттям, реготом повискакували із лодій, на ходу скидали із себе якесь шмаття, яким накрили свої мечі й кольчуги. Перемога! Перемога!.. Так, Олег і його вої тепер стали у Києві переможцями і володарями. Але відомо ж, що справедливого владарювання не буває. Світ тримається на крові і на мечі. І влада, і держава також тримаються на жорстокости. То лишень блаженні та блазні вважають, що світ тримається на любові і що він зшитий добром. Гай-гай! Часи їхні минули. Оскольд, може, був останній із тих диваків. Олег тепер міг його спокійно пожаліти і поспівчувати йому. Але коли бояри нагадали Олегові, що ім'я Оскольда вписують у книги вічности, у християнські пергамени, щось тьохнуло в серці. Таки вписують... А навіщо? Щоб уславити крізь морок вічности як державця Київської країни? Його, Оскольда, котрий розбудовував свою державу, але котру... не зміг зберегти! Він же, Олег, вирвав ту його державу з ослаблених рук останнього Києвича! Він, Олег, поверг його власним мечем отут, на березі Почайни. І тепер він, Олег, владарює у країні русів-полян, в його домі... і в його ложниці!.. Тож і в книгах вічности має торжествувати його, Олегова, правда!.. Хто володар — перед тим і голови хилять. Одвіку на тому стоїть світ. Ім'я ж повергнутого володаря мусить щезнути з пам'яті роду і народу. Щоб і душа його не витала над своїм народом і нікому не являлась у снах, не кликала на спротив. Олег добре відає: людська пам'ять смертна, як смертне і людське тіло. То хто сміє згадувати у цьому граді, у Києві, хто сміє згадувати минулу велич і минулих володарів? Нікого, окрім нього, Олега-переможця, тут не було, бо не могло бути!.. Олег сердито злетів на свого білого коника, приострожив його під боки. Кінь ударив копитом об землю, гордо війнув білою гривою й розпустив хвоста. Гаряча кров роздула йому жили й хижо зачервонила очі. З них висипався золотаво-жовтий сніп іскор. Здригнулись чорні вологі ніздрі. Уперед, мій конику, уперед, мій Лебедю! Твій господар має довершити свою правду на цій добрій і багатій землі: володарюють-бо жорстокі й зухвалі. Вони ж і уславлюються крізь віки... По обіді сонце визирнуло з-за важких сивих хмар. Засвітилися золотими косами притихлі верби. Ба, то земля вітає його, переможця — сильного й відважного войовника. Бо всі люблять сильних і відважних. Земля скніє, коли простий душею і розумом стає володарем її. Вона світиться, барвиться, коли сильні злітають над нею. Тому, гадав собі впевнено Олег, його справа праведна: імена негідних володарів, котрі не могли володіти своїм народом, мають зникнути... зітертись безпам'ятством. Його ж ім'я повинно заступити всіх інших. Олег! Це творець . Країнці-руси сіє знають. Як знають і те, що імена, які від правіків дають людям, завжди відповідають своєю сутністю людині, котра його носить. Олег! Творець! Слідом за Олегом злетіли на своїх коней його невідступні мечники. Всі вдивлялись в окольні лісові хащі, які оточували Київ. Де той храмець нечестивий, куди іти? З-поза спин осторожників випірнув увесь змаснілий Олій. — Сюди завертати! Через Хрещатий яр і на гору. Ці послужливі київські бояри всюди спрямовують його кроки. Якби не вони, чи й почувався б так упевнено в Києві цей невситимий зайда. Мовчали вулиці рукомесного київського кінця. Рублені доми на підклітях — у два чи три вікна — таємничо-сліпо дивились на вершників своїми каламутними, невидющими шибками. І мовчали. Чи від незбагненности пристрастей, котрі колотили цими людьми, чи від незмірної печалі за захланність людських душ. Завернули за якийсь путівець і вже попереду побачили самотній, зажурений дерев'яний храмець. Стояв серед безлистого лісу, одинокий і беззахисний, як людська душа на схилі віку. Над ним пливло несколошкане синє небо ранньої осені, підсвічене ще по-літньому теплим сонцем. На стукіт копит із церковки вийшов сивий старець у довгополій чорній рясі. Се, певно, і був той самий святитель, який творив оте диво світу — вносив людські імена та діяння в пам'ять вічности. Правий рукав його був порожній і заткнутий за шкіряний пасок. Святитель був схожий через те більше на воя, а не на служителя Бога. З-під навислих сивих брів зірко блиснули на прибульців гострозорі сиві очі. — Ти єсть священик сього капища? — нетерпляче гукнув до нього здаля Олег. Священик мовчав, очікуючи, доки вершник наблизиться до нього. Негоже кричати йому у відповідь. Вдивлявся в прибульця — не личить доброчинному мужеві отак поспішати язиком своїм, навіть не привітавшись. Новий володар Києва уже гарцював перед ним, але шапки не знімав для вітання. Його білогривий кінь вирланив розгарячені червонясто-вогненні очі, гордо трусив довгою гривою й розпушував хвоста. Красень! Та й вершник!.. На сонці відсвічували блискітки шовкової брачини на каптані, на голові м'яко ворушилось соболине хутро шапки, а з-під неї до пліч спадало чорне волосся. Чорне як ніч, вибивалось з-над скроні лишень одне сиве пасмо. Священик Местивой уже збагнув, хто був перед ним. — Пощо мовчиш, хулителю богів і небес? До тебе мовлю я! — скипів Олег, Местивой ступив до нього крок, заклав руку за пасок. Олег розглядав його гарячково-нетерпляче. Невже отією єдиною рукою сей старець здатен передавати вічности хулу і славу земель і володарів? Але... пощо не зігнув перед ним хребта? — Я єсмь священик сего храму. Ти вгадав, Вольже. Чого прийшов? — А щоб тобі сказати: годі розставляти свої ромейські сіті над Києвом. Годі ловити довірливі і чесні душі. Твориш гріх. Сього не дозволяю більше у Києві. — Не примножуй гордих і свавільних речей, Вольже. Прийшов-бо не у свою вотчину, Олег не чекав зустріти такого зухвальця в одязі тихого служителя Бога. — Пощо хулиш повелителя сеї землі? — кинув з-за спини Олега боярин Олій. — Не його се земля, боярине, відаєш-бо! І не йому тут ряст топтати! — Местивой гордо тріпнув сивим чубом і, не кліпаючи повіками, пронизливо вдивлявся в тверде обличчя Олега. Бачив, як гаряча хвиля гніву владно вливається в його плечі, руки, як смикнулись у стременах ноги. — Я віддам твоє тіло птахам небесним і звірам лісовим! — гримнув розлючено Олег. Але погляд його знову зачепився за порожній рукав правиці, потім перейшов оглядати ліву руку, яку Местивой все ще тримав за паском. При тому погляді священику зробилось якось ніяково — він глибше засунув ту свою єдину руку за пасок, ніби хотів десь із глибини свого старечого тіла набратися сил, може, для останніх своїх гордих слів, які він ще встигне сказати на цій землі. — Нечестиві твої помисли, володарю. Але моє тіло не знищать ані птахи, ані звірі. Воно ляже у сю землю Оскольдову. Бо се він творив на цій землі добро, і сіяв мудрість, і ставив храми, і заводив письмена. А ти все це загарбав мечем. Від меча тобі й погинути! — Побачимо! — Олег зіскочив з коня, рішуче пішов до храму. Але священик випрямив свою лівицю й перегородив йому дорогу. — Не достойний заходити у святе місце...— прохрипів священик.— Не оскверняй святі могили... Дружина завмерла. Боярин Олій витер рукавом своє широке, завжди масне лице. Його короткі білясті повіки закліпали над маленькими цятками очиць. Олег миттєво рвонув меч із лагалища і рубонув над священиком. Щось гупнуло поряд з ним, щось хлюпнуло. Змокріли довгі поли чорної ряси. Біля ніг Местивоя розпливалась червона калюжа. Онімілий священик не зрушив з місця. Олег просунув меч уперед, відчинив ним двері храму — і зайшов усередину. Тиша і прохолода вдарили в його розгарячене обличчя. Журливо блимали під трьома іконами три тонкі воскові свічечки. Попід стінами зашаруділи якісь тіні. Олег підійшов до різьблених позолочених воріт амвона, рвонув їх. Зайшов за царські врата. Тут було майже порожньо. Лишень один стілець і дощаний столик притулилися до бокової стіни. На столику лежав сувій пергамену. А поряд товста, в ошатному окладі книга. Се ті самі книги, що несуть крізь віки славу і неславу людську... Отут і возславлений останній володар Києвичів — князь Оскольд... Отут, певно, вже зганьблене навіки його, Олегове, ім'я, ім'я переможця!.. Зганьблений отією лівицею, якої вже немає... Го-го, нехай тепер щось напише возносливий нечестивець! Нічого вже не напише отець Местивой. Навіть добрих слів не напише про Олега, обранця богів. Але ж де воно, оте, що написане? Олег підняв угору ще скривавлений меч і несамовито почав рубати на шматки і пергамен, і книгу, і поверхню стола. Розколовся на дрібні черепочки кухлик із чорною в'язкою рідиною, розлетівся ошатний срібний оклад книги, на долівку посипались дрібні посічені шматочки пергамену і тріски... Ось!.. Ось тепер нічого не дістанеться нікому — ні слави, ні хули! Нічого й не було. А є тільки він, звитяжець і завойовник! І все, що довкола, все, все його! І храмець сей хай зникне у вогні! Зараз же! Як навіжений вилетів на ґанок. Його мечники і кілька бояр уже спішились. — Паліть се гніздо безчестя! — люто крикнув до них. — Мечники забігали, заметушились. Поперед них вертлявий Олій уже викрешував огонь для підпалу. Местивой усе ще стояв, обіпершись об стіну. Враз він стрепенувся. Вони хочуть спалити Божий храм! Священні книги... пергамени... Бігти — врятувати!.. Йому здавалося, що він щосили біг. Насправді тих сил у нього вистачало, щоб ледве пересунути ноги і вповзти боком у церквицю. Перед його очима все пливло, гойдалось, під ногами хиталась твердь. Відразу ж до нього підійшло два молільники — десь у кутку їх і не видко було. — Поможи отцю, синку,— прошепотіла жінка до малого хлопчика. Отрок узяв його за полу ряси і спитав: — Ти хочеш туди? — ткнув пальцем на розтрощений олтар.— Там він усе порубав! — Синку, біжи візьми, що можна ще... Там пергамен країни нашої... країнців-русів доля! Хлопчик метнувся за царські врата. — Скоріше, Степку, усе, що бачиш, забери. І тікай. Вони зараз підпалюють сей храм. Хутчіш-но! Отрок за хвилю вибіг назад. У пелені сорочечки купою лежали рештки потрощених пергаменів. — Оце усе, що було... Священик мовчки дивився на сю купу сміття, і по його глибоких зморшках котилися гарячі ручаї. Сей приходень знищив слов'янське Євангеліє, яке він переписав ще у Паннонії, при отцеві Мефодію. Порубав і його пергамен. Хіба що кілька великих шматин можна якось скласти... — Тікай-но, сину, звідси. Заховайте, жоно, це. Колись хай Степко навчиться читати і, може, тоді прочитає сі письмена. Тут правда про країну русів-полян... і їхня давня слава тут... Ідіть. — А ти, отче? — схилилась над ним жінка, бо отець Местивой уже не мав сили стояти і зсунувся на підлогу. — Я тут... Що я без рук?.. — Ходім, ходім... І не думай! — Вона рішуче взяла його за спину, і вони всі вийшли із Оскольдового храму. Навколо нуртував дим. Уже зайнявся ґонтовий дах. Язики полум'я облизували сухі стіни, ніби винюхували, де б оце їм зачепитись. Верхівці уже вскакували у сідла і поспішали за своїм повелителем. — Он і хрести на могилках уже горять! — скрикнув хлопчик. Священик і жінка повернули погляди до кладовища: там поміж хрестів,, що раптом усі спалахнули, яко свічки, носився із смолоскипом боярин Олій... Певно ж, хотів довести свою відданість новому київському владці, щоби потім зрадити і його, як те він зробив з Оскольдом... — Горить храм... Горять хрести... Але могили залишаться, сину. Їх не забудуть... Священик відчужено дивився на веселе вогнище, що запалало довкола. Горіла його земля і його дім. Горів храм Оскольдів — церковка святого Миколая, який той воздвиг після свого хрещення. Тут йому і лишитися. — Ідіть, жоно. А я тут... біля могилок буду. — Жінка тим часом відірвала полу від його сорочки і перетягла вище ліктя обрубану руку. — Що тут робитимеш? — Старий-бо вже. Звікував своє життя. Нічого в мене нема, окрім сих могил. Стерегтиму їх. Хай лишиться людям хоч пам'ять про Оскольдову могилу, коли вже не вберегли його держави і храму... Воля святого мужа, який спілкується з найвищим Господом Богом, має бути уважена. Жінка посадила його на звалене буревієм дерево, підхопила за руку хлопчину і зникла. Священик ще довго спостерігав, як від церкви розлітались жадібні зміїсті язики полум'я, як почорніли, а потім і впали крокви, бані... Усе валилось. І сили його, останні старечі сили покидали тіло, цідились чорною гарячою цівкою крові з обрубаної лівиці. Лише одна тривожна думка свердлила болюче мозок: хто ж берегтиме оці святі могили, коли він помре? Хто розкаже людям, що тут вчинилось? Нагнувся, вирвав жилавий лист подорожника, приклав до зраненої руки... Знову зірвав листок... Він не може зараз отут померти! Він має ще вижити!.. * * * Одного дня у Києві вдарила чорними крильми тривога: поруч із Перуновим кумиром на Княжій Горі з'явився урманський ідол — багатоголовий Змій, кумир Олегових варяжинів. Ніколи беззахисність киян перед грядущим не вопіяла так відверто. Кияни аж тепер утямили: чиїй силі коришся, богам тих і маєш молитися. Усі знали: стара желва, урманська королівна Єфанда, мати недорослого Рюриковича — Ігоря, що прийшла у Київ з Олегом, тепер хоче взяти гору і над градом, і над градянами та їхніми душами. Змій той, ідолище те, мав заступити на капищі давнього кумира полянського племені — Перуна-захисника. Того Перуна, який помагав їм захищатись від хозарського Степу, який приніс їм перемогу під стінами Царгорода, який відбивав разом з ними ватаги варязьких зайд... Тепер Єфанда, жона померлого ще в Новгороді Рюрика, певно, відчула себе в Києві досить безпечно за спиною Олега та київських бояр і навіть зажадала возвеличити кумира своєї землі. Ось він стоїть — високий, в'юнкий, яко гридь, з ребристою мідною шиєю, що розчепірилась трьома головами і трьома щелепатими пащами. Мовили, що вночі в тих пащах палахкотів вогонь, а великі булькаті очиська отих чудиськ спалахували тоді злими синіми і чорними блискітками. Той Змій Горинич пахкав всепожираючим вогнем, ніби жадав проковтнути увесь Київ і всю його людність. Єфанда ж, мовили, приходила сюди вночі, падала перед тим кумиром ниць і творила мовчазну і безжалісну молитву. Кияни напевне знали, що та молитва була не за їхню долю, а проти них. За її спиною щось шепотіли отой Рюрикович, рудочубий Єгорця, і непорушні осторожникиваряжини у броньових сорочках, з оголеними мечами, на які спиралися. Звісна річ, ті мечі кожної миті були готові підняти і Київ, і всіх киян... Домовчалися, люди добрії!.. Прибульці ж готували тепер їхній землі і їхнім шиям якийсь зашморг — Олегом лишень прикриваються. Цей володар гадав, що купив у киян собі славу, відтиснувши орди в Степ, бо віддав їм усе Перунове золото разом... із престарезним волхвом Славутою. Щоправда, ніхто за старцем і не шкодував: першому зрадникові мала прийти і перша дяка!.. Відомо, що зрадники мають померти другого ж дня після своєї зради... З'явився на Перуновій горі новий волхв. Тільки ж: кого захищає? А певно кого: того, хто його наставив... Ая!.. То вже Олегів волхв... Княжа Гора, а не рукомесні кінці Подолу, тепер ставила своїх волхвів, А зараз уже ставить чужинських кумирів. На Княжій Горі тепер було гніздище підступу, зла і сваволі. Звідти розливалась по Києву бентега і непевність во дні грядущі. Жили, мов нічні комахи над вогнищем — не знали, коли обпалять свої крила і згинуть. Не чули тепер захисту і від Олега. О, ні, не для добра він сюди з'явився і вбив останнього Києвича... Нині спалив і церкву святого Миколая, оту Оскольдову церкву, і отцеві святому єдину руку відрубав, аби не славив часи Києві та времена Оскольдові... Інші хрестителі святі, що колись поприходили сюди з Моравії та Булгарії, почали ісходити із країни полян-русів... Зате нові приходні он уже й кумира свого поставили, отого Змія Горинича. Наче на душу ним наступили. І враз кияни пригадали, що колись уже щось подібне було в Києві... Стара, висушена, зчорніла, мов покручена вітрами гілляка висохлої груші, королівна Єфанда чаклувала над Києвом. Стережіться, людове, її! Пильнуйте навсібіч!.. Єфанда не бачила Києва і не вміла чути його нуртування. Вона прийшла сюди владарювати, і більше її нічого не обходило. Зате їй боліло, що Олег, міцно схопивши кермо Київської країни, не думав його віддавати ані її синові — Ігореві Рюриковичу, ані їй. За них ніби забув. Радився-бавився з велеможними боярами, бешкетував на полюванні, бенкетував. Його вже всі називали князем — цього худорідного пройдисвіта, цього лакузу її померлого мужа!.. Хіба для того вона згодилась іти за ним до Києва, щоб він її високим королівським і князівським чином здобув для себе цю країну?! Він тут утвердився їхніми високородними іменами, а після того відкинув їх як непотріб. Вона мовчала. Єфанда уміла мовчати. Ніхто й не знав, який у неї голос — дзвінкий чи захриплий, ласкавий чи грізний. Лишень у молитві вона розверзала вуста — у тихій молитві до свого всевидющого бога Одина, що завжди приносив перемоги владцям її королівського роду. Вона благала за сина. Де його князівська одяганка? Де соболина шапка і владична патериця, яку мав перейняти з рук убитого — його іменем убитого! — київського князя? Не було їх. Їх захопив у свої міцні руки лакуза її мужа, цей псярець, сучий виплодок, гидкий бридень, руки якого не висихають від крові,— цей Олег... Усе бачить Єфанда: лукавить, викручується, хитрує сей жадібний до влади Вольг, хоче привласнити славу країни, яка мусить належати її синові. Бач, уже нацупив на себе князівські шати! Може, й королівський вінець йому ввижається? Таки ж — ввижається! Либонь, у Європі жоден король не підбив під свою руку стільки земель і країн, як сей плюгавець! Возгордився тим — тому вже перестав кликати Ігорця і її на учти до князівської стравниці, не шле їй зі свого столу медів, не бере на полювання Ігоря; Ніби зовсім їх тут нема. І не було ніколи в Києві. І тоді Єфанда нагадала про своє існування. Веліла своїм варяжинам-мечникам зняти з її лодії кумира її роду — триглавого мідного Змія. Вірні вої виконали її веління. Відтоді вона щовечора приносить сюди свої молитви. Але клятий Вольг ніби й не помічає нічого. Мовчить. Не пускає їх у нетрі свого життя і думок. Єфанда ревно молилась. Терпіння їй вистачить. Вона народилась на кам'янистій скелястій землі, де живуть тільки ті, хто вміє бути впертим і терплячим... Так, вона вже в Києві збагнула, що Вольг не візьме її в жони. А вона ще в Новгороді на це сподівалась! Затято, несхитно сподівалась і чекала. Були в нього там жони. Низького роду, простолюдинки. Вона їх не бачила і не хотіла знати, Були такі і в Рюрика. Але вона стала єдиною, коли Рюрик зібрався до Новгорода. Її високе ім'я, знала вона, підносило увись князя-ізгоя. Це мав розуміти і Вольг. Він був набагато молодший — ба навіть молодий, вдатний красень, був відважний, хитрун і лукавець. Тому більше був придатний до владарювання, ніж грубезний ненаситець Рюрик. Олег умів легко й нестримно йти до своєї мети — переступати через трупи і сльози, і через... любов... Вона це знала, і це їй більше подобалось. Саме через те вона вважала його вдатнішим до владарювання. Тому після смерті Рюрика стала чекати його сватання. Її високе королівське ім'я хіба не могло його вознести? Він мав колись увійти до неї. І ось він постав на порозі. — Збирайся, Єфандо. Твій час настав... Бери Єгорця. — Ми кудись ідемо? — Так... Нас кличуть бояри Києва! Київ! Де той Київ? Так далеко він був, ніби у мріях, ніби у казці... У Києві тепер уже вони давно. Але Олег до неї більше не прийшов. Металась по хоромині, ламала сухі, тріскучі пальці. Якось знайшла у стінному ларці купу срібнодонних люстерець. Мабуть, в них заглядали ще стародавні скіфіянки. Стала видивлятись на своє зморщене, змордоване очікуванням лице, розгладжувала обвислі під очима капшуки зморщок, розчісувала зсивіле на скронях волосся... Переконалась: Олег до неї не прийде ніколи. Не тому, що вона стара вже. А тому, що розум у нього був куціший, аніж вона вважала. Не зважив, що Єфанда — дочка урманського короля Гаральда і що це — найбільша її краса! Хто є поруч з ним з королівською кровію в жилах і королівським вінцем? До того ж… не така вона вже й стара — у неї в роті повно зубів. Міцних, щільних, як низка жовтавих перлів. Хіба оті слов'янки рум'янолиці, що вже в тридцять літ мали беззубі роти, вродливіші за неї? О, клятий Олег використав її з сином, щоб здобути сю країну, і тепер забув за них. Триглавий Змій також нічого не дав — Олег не з'являвся. Але чекай же — Єфанда зуміє тобі відвзаємнити такою ж честю. Ніхто не помітив, як пізньої осінньої днини через Либідські ворота виїхало кілька верхівців. Виїхали тихо й погідно. Та лишень зникли за поворотом, приострожили своїх коней і помчали наметом. Олег того не знав. Але відчував, що ідолище Змія із вогненними пащами було йому викликом. Збагнув: йому нагадують, від нього вимагають, йому навіть погрожують! Ось так — у розпал його очманіння від влади, від славослів'я, від крові, від шаленства нових жадань — жадань ще вищої чести! І він мчав назустріч цьому оп'янінню, ловив за крила богиню Слави. А тут його перепинили і ніби вилили на голову цеберку крижаної води. Тоді він передихнув, огледівся. І згадав Єфанду та її Єгорця. Вони домагаються від нього мзди. Вони жадають влади, бо так він обіцяв їм перше. Авжеж, мечі їхніх воїв допомогли йому підбити і смолян, і полочан — і ось взяти полянський град. А він кинувся в обійми київських бояр. Відіслав додому і новгородських пішців, і смоленських та полоцьких ратників. У Києві лишилася тільки варязька дружина, яка підпирала Єфанду та малого Рюриковича. Тепер ця дружина збунтувалась. Зухвальство варягів небачене і небезпечне. Вони поставили свого Змія поруч із Перуном. Показують, що вони тут рівні з ним, з Олегом, з усім Києвом і що, коли захочуть, знесуть Перуна геть звідси. Чи знають вони, що таке ворохба? Олег має згадати, що він привів сюди варягів. І тому мусить пустити їх до своїх хоромин, на свої учти. Він мусить розважливо оглянутись: хто його підпирає тут. Градяни лишень тимчасово терплять, їх дратують отсими ідолами, і ніхто не знає, що вони зроблять з тими, хто привів цих ідолів сюди. Бояри мають невеличкі ватаги челяді, і невідомо, кого вони захищатимуть, коли що: своїх, бояр чи його, чужака Олега? Може статися, що варязькі мечники також стануть супроти нього,— у них є свої владці — Єфанда і молодий Рюрикович, отой Єгорця. Олега раптом струсонув якийсь липкий, темний страх. А що, коли він уже завис на волосинці над прірвою?.. І чому він привів їх сюди?.. І пощо вбивав того Оскольда?.. Ні-ні, не можна пускати сумнівів у своє серце. Зібрався владарювати — переступай і далі через тобою убієнних!.. Сумніви сумління — залиш це для слабосилих... Люди люблять відважних і удачливих! Тож йому зараз треба знайти кінець вірьовки, щоб нею витягтись із прірви. Де він, той кінець? Єфанда. Ось де! Її потрібно омирити, зняти з висушеного, старого обличчя вдовину злобливість, розтулити її щелепастий широкий рот, заглянути в глибокі очиці під вічно насупленими бровами. Які ж вони, ті очі, в неї — сірі? Чорні? Блакитні? Не пам'ятає, ніколи не придивлявся. Хоч знає, що в неї зіркі, гострі очі! Пам'ятає ще її руки — довгі й кістляві. Вона благально простягала їх до нього, коли пожежа рвалась в її світлицю в Новгороді... Тоді вона ловила кожен його звук, кожен порух — бігла за своїм рятівником, тягла за руку синка. Пам'ятає, що коли вони добігли до його терема, її очі сяйнули до нього із вдячністю. Здається, той погляд її на мить огорнув теплом його душу. Гай-гай, коли те було... Тут, у Києві, ловив тільки злі, колючі зблиски її зіниць. Не хотів зважати на них. Йому було не до того. Жага влади палила його нутрощі, вела його, яко осліпленого, за собою, знетямленого кидала у каламуть веселощів. Дні і ночі пропливали перед ним, як темна ріка зоряного неба, що плине у безвість. І враз — усе спинилось. Через оту Єфанду, стару, сухоребру гадюку! Авжеж, мечники-варяжини, що прийшли з нею сюди, всі бачили на її голові королівський вінець. Він сліпив їм очі, вони йшли на його сяяння і блиск! Олег не мав такого вінця. І не мав навіть князівської чести. Хто він для них, отих варяжинів? Слуга молодого князя Рюриковича і королівни-матері Єфанди. Тож він, Олег, має стати поруч із цим сяянням вінця. Так розмірковував новий київський володар Олег біля Змія Горинича і Перуна-Громовержця. Швидко вирішив, що йому робити, і широким кроком попрямував до княжих палат. Довгі поли його шовкового каптана завітрювались, вітер тіпав густе волосся по спині і по шиї. Ішов і відчував, ніби чогось не вистачає поруч з ним. Спинився, прислуховуючись. Справді, за ним не линуть безшелесні тіні його опасителів. То все були варяжини, а тепер вони постали супроти нього. Навіть оті, котрим він найбільше платив, бо довіряв їм своє життя. Вони ж щедро усміхалися йому у вічі, кланялись низенько. Мабуть, у зрадників завжди усміхнені й лестиві очі та гнучкі хребти!.. Єфанда не чекала ранніх відвідин. Якась біда спостигла? Вольг увірвався до її ложниці попри всіляке попередження покоївок. Він не вважає її королівною? Не чекає, доки вона пробудиться від сну? Розхристане сиве волосся пасмами вибивалось з-під очіпка; зім'ята лляна сорочка з надто низьким вирізом ледве прикривала її висохлі та обвислі груди. Очі сльозавились масною сльозою. Олег остовпіло розглядав її: чи це і є Єфанда? Вона поволі опустила додолу свої довгі маслакуваті ноги. На коліна поклала довгопалі руки. Це були ті самі руки, що колись з надією хапали його за поли. — Єфандо,— задихнувся жалісливо Олег,— яка ти стара... Ніби від якогось невидимого удару в лице, Єфанда витяглась, піднесла голову на довгій сухій шиї і... засміялась до нього усіма своїми великими щільними і прекрасними зубами. Потім молодо схопилась на ноги: — Дурний же ти, воєводо. У королів і королев старости не буває! — І знову засміялась двома рядками міцних перлисто-жовтих зубів. — Пощо поставила свого ідола поруч із Перуном? — То кумир мого роду. Хіба не мій рід панує нині у Києві? Олег сахнувся до дверей. — Київ узяв я! — Моїми мечами! У тебе немає тут нічого — ні мечів, ні коріння. У мене тут є моя дружина урманська. І я хочу мати отут королівство для мого сина — Ігоря. У неї голос був сичливо-хрипкий і пащека триглавого Змія... І він колись хотів її брати в жони? Олег позадкував до дверей. Ні, він не просить у неї дозволу... стати з нею поруч... під сяйво її корони!.. — Підлий раб! — кинула йому навздогін. Як же це він сам собі розставив сіті? Чому обіперся на цих варязьких пройдисвітів? Чому ніхто його не надоумив: не діли добра із гордим. Навіщо відпустив смольнян і полочан?.. О боги! Ви довго спокутували його блиском влади, щоб відкрити усе страхіття втратити її від власного безглуздя!.. Олег уже летів крутими сходинами до своїх хоромин. Де бояри? Де Бодець? Олій, Радим? Де їхні челядини? Пощо не вимагають, аби ту Єфанду відіслати назад, у терем свого мужа померлого — Рюрика? А Єгорця... Либонь, йому треба ще підрости, перше ніж сідати на княжий стіл, та навчитися мудрости владарювання. Хай іде з нею геть з Києва!.. Геть їх обох з Києва! * * * Не скоро прийшла Житяна до місця колишнього Оскольдового храму. На попелищі буйно поросли лобода й лопухи. А поряд, серед зеленої тиші кладовища, мовчазні могили потонули в буйному квітуванні літа — серед ромензілля, полину, чебрецю, жовтяка. Кілька скособочених почорнілих хрестів виглядали з того зеленого виру як минущі спомини про життя тих, хто розіп'яв на тих хрестах свої душі, розіп'яв за цю землю, в якій нині упокоїлись. Священні могили київських християн ніхто не доглядав, не стеріг, окрім Бога. Та й хто відважився б на се у часи неволі і понуди? Житяна нишком огледілась, чи не бачить хто, що вона, християнка, прийшла сюди? Здригнулася на тріск сухої гілки, що зламалась од вітру: чи віщує вона появу Щезника, який десь тут завмер в кущах, чи, може, то дикий звір пробирається в хащах. Злякано озирнулась на посвист дроздів. Душа Житяни тремтить у передчутті чогось несподіваного. Усе її життя — всуціль несподіванка, та ще й прикра. Мало доброти зустріла на своїх шляхах-дорогах, хоч сама їх вибирала. І ось теперечки знову їй вибирати. Колись прийшла до Києва шукати своєї долі. З малим дитям на руках. Де вона, та її доля? Коли ще жила у хаті свого вітця Окомира, далекий Київ їй здавався білим, високим і добрим градом, що захищає знедолених і скривджених, що возносить сильних і владолюбних. Так їй оповідав про Київ той парубок, котрий приблудився до Пересіченя, той Вратко. О, той киянин! Він своїми оповідками і теплими добрими руками перевернув її душу. Від нього почалося в Житяни якесь інше, зовсім інакше життя. Попросив біля криниці напитися води. Яка ж дівчина, та ще й коли вона на порі, відмовиться поговорити з хлопцем, та ще й коли він ладний собою та бравий! Поговорили. Спочатку коло криниці, потім під старою вербою над ставком. А весна ж тоді була яка!.. Навіть стара дупляста верба розквітла пахучими пухкими сережками. І той парубок, той Вратко-киянин був щедрий на слова і на пестощі. Дав їй дарунок дивний — червону хусту шовкову, заморську. Ой, як гріла та хустина її руки і шию... І серце дівоче запалало вогнем любови... А він оповідав багато чого про Київ. Про його високі тереми і Княжу Гору. Казав, що та Гора злолюта, бо змії-гориничі занапастили її. Але скоро-скоро прийдуть нові часи... Він замовкав, дивився кудись вдалеч і немовби уже бачив ті щасливіші часи, які неодмінно прийдуть у Київ. Його обличчя робилося тоді відважним, великі сірі очі наче зсередини підсвічувалися якимось сяянням. Житяна думала, що оте сяяння, певно, іде від могутнього града Києва, який Вратко згадував у ті хвилі. Вона кохала цього киянина і разом кохала його рідний град. Бо серце, що любить, щедре й милосердне, воно любить усіх. Тому на любові й тримається світ. Їх поєднала ця любов і ці спраглі весняні ночі. І не було страху в душі, бо ця любов творила життя... Вони радісно постали перед її батьками. Старий Окомир насупив брови: — Хто єсть, парубче? — Вратислав, син київського теслі. — Чому вештаєшся по світах? Чому відірвався від свого роду-племені? Вратко опустив голову і мовчав. Але треба було щось говорити! Брехати ж він не вмів. — Ізгой я... Шукаю нині правди в світах.. І ось знайшов свою ладу. Благослови, отець. Окомир завмер: ізгой? За які ж гріхи, за яку ганьбу його вигнали із рідного гнізда? І що на мислі у нього? — За що... став ізгоєм? — Тепер Окомир пильно його розглядав. В такі молоді літа, такий красень парубок, носити прокляття роду... — За які ж гріхи тебе вигнали? — Не було гріха, отче. Се я проти свого волхва Славути сказав, що він за золото продав нашого князя Оскольда і покликав находника того — Олега — з варягами. Так усі кияни мовили... Окомир замислився. Щось колись чував про те. Щось баяли люди і в них, у Пересічені, про того Оскольда. Але ж проклясти за це хлопця!.. Непевний, мабуть, цей парубій-но... Непевний... — Піду до нашого віщуна. Хай він зніме з тебе прокляття — тоді візьмеш Житяну, Інакше прокляття впаде і на неї!.. Житяна завмерла. Волхви ніколи не приносили людям щастя, а лише жахання, страхи, невіру… Забирали з дому всі найліпші добра — і змушували без кінця ходити до них, чекати… місяць чи рік... А їй чекати вже не було коли — дитина забилась під серцем. За седмицю вітець Окомир повернувся із Пересіченя, від волхва. Був аж чорний, ніби обвуглився від якоїсь біди. Не дивився ні в стривожені очі хворої жони своєї, ні в розпачливі очі Житяни... Одна вона лишилась у них на схилі віку. Троє синів один за одним пішли до дружини уличанського князя Превлада і десь погинули на сторожових станах від ординців. Старі батьки, як тільки з'явився цей безрідний парубок-киянин, спочатку навіть зраділи, що він не забере від них єдиної дитини, що всі вони будуть жити разом — і загомонить їхнє подвір'я дитячими голосами. Але звичай боятись ізгоя погнав його до того волхва, щоб спитати в богів їхньої волі. Що принесе в дім ізгой, вигнанець зі свого роду-племені? Пересіченський волхв дуже довго випитував Окомира, що він знає за того киянина. Пастух Окомир ніколи в світі нікому не брехав і тут розповів, що знав про жениха дочки. Волхв посірів: постати супроти волі волхвів — найбільший гріх, за який нема нікому ні прощення, ні благословення! Той великий гріх упаде на рід Окомира і його нащадків. А те, що той ізгой заступився за свого вбитого князя Оскольда, то ще більший гріх! Бо князь полянської землі Оскольд відрікся від віри своїх пращурів, перекинувся до чужого — ромейського бога — Христа. За те й смерть прийняв справедливу. І ти, Окомире, не оскверни свої вуста і свій рід іменами чужих богів і їх заступників, і не служи, і не кланяйся їм, а сокруши їх! — Не можна брати в дім того ізгоя!..— закінчив своє віщування волхв. — Наші бога постануть супроти... Тепер Окомир, переступивши поріг своєї хати, тяжко повторив сі слова: — Наші боги постануть супроти нас... немає мого благословення... Житяна, як мертва чайка, упала на руки Вратка. Мати схопилась за груди, в яких щось свистіло й шипіло... Через тиждень з'явились гриді князя Превлада і веліли віддати їм київського ізгоя-бродника. Князь хоче бачити його власними очима. — Гей, Окомире, де ховаєш того зрадцю? А ходи-но, голубе, до нас!.. Не знайшли вони тоді Вратка — втік. Другого дня померла від задухи в грудях мати. Окомир слав прокляття долі... Житяні лишились самі надії і глузливі переспіви дівчат і молодиць. Над моєю хатиною чорна хмара встала — Що на мене молодую поговір та слава... Житяна пішла до Києва шукати рід свого лади, шукати його... Але не знайшла. Певно, десь упіймали його лакузи князеві і вбили... А може, вкинули у яму — поруб... А може, залізами прив'язали в степу на могилі до кам'яного стовпа, щоб хижі орли пошматували біле тіло... Назад вона вже не повернулась — наступали холоди. Осіла в хатині, що пустувала на гончарному кінці біля криниці. Допомагала людям по двору поратись — і люди їй допомагали. Найбільше жалів її кожум'яка Білокіз, що робив ладні, м'які взувачки і кожухи. Житяна продавала їх на Бабиному Торжку. І ростила свого сина Степка. Коли підріс, із острахом помітила, що в його сірих, як у батька, очах інколи спалахує якась колюча впертість. Вона жахалась — хіба не впертість згубила її ладу — Вратка? Почала ходити з ним до храму, слухати мудрі слова священика. І несподівано — знову несподівано! — стала свідком загибелі храму... Одного разу застала сина над відкритою старою скринею. Геть усе чисто вивернув — увесь одяг, трави, витяг шматки порубаного пергамену і довго дивився на них. Почав складати, приміряти один шмат до іншого — інколи виходило як ціле. Спитав матір: — Ти християнка? А письмена ці знаєш? Звідки ж їй знати ті письмена мудреців? Вона тільки слухала молитви священика і сама творила свої молитви. — Не знаю, Степку. — Якби живий був священик, я б у нього навчився читати. Коли ж на гостиному дворі об'явилась ватага купчини Синька, Степко аж затанцював. — Вони ідуть до Болгарії, мамо! — То й що? — Там є схоли — вивчають письмена! — Нехай собі. Багато чого є в чужих краях. — Але ж... як зрадів би наш священик... Вона зрозуміла: сина уже не втримає. — І я... попросився до ватаги — буду куховарити! Ні словечка не мовила: її сина уже кликала його доля... Безгласно летіли літа її самотности. Лише в снах приходив до неї її син і все про себе розповідав. А тут захворів кожум'яка Білокіз. Почала згадувати, якими травами мати зцілювала людей, якими словами і молитвами примовляла. Поставила Білокоза на ноги, а до неї приходили інші немічні за поміччю. Між собою прозвали чарівницею — уміла недуги вигнати і силу людині повернути. Та новий клопіт звалився на її голову: Білокіз попросив увійти в його самотинний дім господинею. Вона цього не хотіла, та боялась відмовити добрій людині. Його син — Ловель — десь повіявся у світах, і старий чоловік доживав свої роки безнадійно. Як і вона. Але що сказати? Досить їй і свого тягаря життя... тягаря своїх чеснот і розуму... Ні-ні, вона повинна дочекатись сина. А може, і свого щастя! Десь же воно ходить по цій землі! * * * Важкі білі сніги завалили вулиці київського Подолу. Морозяні вітри носились на скажених конях-вихорах; своїми довжелезними хвостами і гривами здіймали круговерті метелиць, хурделиць і вирів, що зміями-гориничами пролітали над землею, свистіли під повітками, за стіжками, завивали у димарях, ніби голодні вовчі зграї. Оті хурделиці згинали донизу дерева й лози й тіпали їхнє гілля, немов коноплі на терниці. Дім оболонського бондаря Гордослава скрипів і часом здригався від лютих круговіїв. Стіни вже погрузли в кучугурах по вікна, солом'яний дах рвало й шматувало, аж тріщали крокви й хитався димар. Рідко виходили з хати. Над дверима повісили старе рядно — берегли в хатині тепло. Вдень і вночі не згасало вогнище в печі, воно і дихало теплом, і освітлювало сутінкові кутки, й умиротворяло збурений, зляканий дух людини, яка мимовільно дослухалась до зимової бурі і мислями неслась слідом за нею в жахні безодні небес. Часом шалений вітер, що вривався в димар, забивав комин димом — тоді хата виповнювалась димом, летючою сажею й іскрами. Діти на печі забивались, немов мишенята, в куток, накривались ряднами, доки мга і гар не осідали. А в кутку біля припічка хурчить прялка їхньої старшої сестри — Веселини. Менші діти Гордослава знали, що Веселина була на виданні і тепер дбала собі на посаг. Мати сказали, що навесні чи влітку треба б і весілля відбути, якби хлопець добрий знайшовся. Дітвора нетерпеливо допитувалась у Крушки, хто ж вінуватиме їхню Веселинку, котрий із парубків посадить їх на коня і подарує меншим сестричкам яскраві стрічки. Мати кишкала на них, як на курчат, сердито відганяла, аби не чіплялись реп'яшками, когось та знайдуть Веселині, коли вона сама і далі буде такою сором'язливою. Тісні часи нині прийшли для всіх, а для дівчат то завжди було нелегко. Женихів постійно не вистачало, а тепер і поготів. Забирають тих хлопаків то на хозар, то проти Степу, то проти ромеїв. А теперка он повно варяжинів у Києві, підняли у граді свою триглаву зміїну пащеку. Князь Олег і бояри тому й набирають собі велику дружину. Хтозна, скільки голів ще поляже на майбутніх баралищах. Відданиць нікому брати... Крушка сама собі бурчить під ніс та сердито штурхає рогачами в печі. Аж іскри звідти відмітаються вогненним стовпом. Від того її обличчя та очі червонішають, ніби злішають. Гордослав мовчки також дослухається до тих бурчань жони. Скрутно похитує головою своїм невеселим думкам. Сказано — мачуха не рідна мати! І пальці його швидше починають крутити безконечні товсті нитки — він плетев'яже сіті. Настане весна, закине невід у хвилі дніпрові — дивись, Водяник і підкине щось для його мишенят. Он скільки їх — шестеро в нього! Їх залишила йому перша жона та й замкнула очі навіки. Отоді на них узяв оцю Крушку — з двома її діточками. Нелегко і їй день у день тягати горшки на таке сімейство. Зведенята не мирять, один поперед одного виривають шматок хліба чи вареника. Веселинка їх доглядала і раду їм найліпше могла дати. А тепер за прялкою та за рушниками сидить. Дбає про дівоцькі одяганки. Бо за тими дрібенятами нічого собі не встигла у скриню покласти — змарнувала час! Де вже було їй і женихів отих шукати. Тож і поспішає доня. Крушка бурчить, що помочі їй нема ні від кого, а в неї дві лишень руки, та не відриває дівчину від її роботи. Знає, що на голу кістку і сорока не сяде! І Крушці-мачусі неслава буде серед людей. Скажуть, не дала падчериці посагу заробити. Коби не ця люта й туга зима, може б, і заручили Веселинку. Злі морози не дають спуску, худоба мерзне в оборах, вищать голодні свині у сажах. Кури геть перемерзли, аж гребінці почорніли. На вечорниці дівчата й не ходять. А до весни, гей, скільки ще! Хоча б хліба вистачило... Одвічно невеселі думи хліборобські. Снують вони у голові Гордослава, як безконечні нитки для його рибальських сітей. Витираючи порепані червонясті долоні об фартух і погойдуючи важкою пазухою, до нього підступає Крушка. Молодиця собою нівроку, і тямуща, і роботяща. Заступила покійницю, матір його дітей. Та не заступила місця жони біля нього. Не тягнеться його душа до цієї Крушки — і край! Вона знає про це і ще більше напружується й насторожується біля нього. Стає якоюсь дратівливою, колючою на язик, а іноді силувано так лисицею лащиться. Ось і зараз. Чого їй треба від нього? Не піднімає голови на неї, вдає, що не бачить її тихої присутности поруч. — Чуєш, може, погомони із сусідом, Златоруком отим. Син у нього молодший на порі. Може б, сватами стали. Авжеж, наша дівка он яка! — гаряче зашепотіла йому в щоку й квапливо затягла кінці хустки під підборіддям. — Ат...— відмахнувся Гордослав від її шепоту. Мачуха хоче швидше випхати з хати хоч один рот. Знає він того молодшого Щербила, а старшого десь вітром знесло з дому — волхв прокляв, якийсь клятий рід. — Та не знайти такої дівки на всьому Подолі! — знову підступає до нього Крушка.— А той хлопець, Щербило, га-арний! Кажу тобі... Гордослав супить брови, невдоволено ворушить вусищами. Непевного роду хлопець! Ще з отрочих літ, мовлять, старший київський волхв прокляв їхній рід за щось. Ото й зійшов із дому старший син. А цей теж, мабуть, непутящий, Щербило цей. Й ім'я таке дали: Щербило! Ніби пощербив хтось його життя... І за що? Ніхто не знає. А яке ім'я, таке й життя. Завжди це так. — І роботяща ж яка, дивись! — не вгавала Крушка, осмілюючись, що її хоч і не слухають, та й не женуть. — А той Щербило пасе нашу дівку очима, сама бачила. Значить, до душі йому! — сказала й почервоніла, аж одвернулась. Щоб Гордослав не посміявся з її раптової відвертости. Здогадується, що йому нелегко її терпіти, бо, чує, не припала йому до душі. Терпить задля дітей і господарства. — Йому, може, й до душі. А їй? — уперше підняв очі до жони. Вона аж спалахнула від несподіванки. Ведуть розмову про дітей, а їм обом видається, ніби й про своє потаємне. — Чого б то їй не до душі? І собою нівроку — ставний, чорнобривий. А сині очі такі, що враз вчарує дівку! — Сливе, життя змайнувала даремно, коли не знаєш, що справжнє вчарування не в красивих очах! — чомусь розсердився Гордослав на неї. Переполошилась, затряслась душею Крушка і відступила від нього. Ненависний який! Хотіла ж дати добру пораду для щастя його дитини. Усе вийшло на зле. Не знати, як і говорити з ним, чим і догодити йому... Пощо їй ця кара — нез'ясовна, всюдисуща ненависть його!.. Скиглило серце в ній. Чом так буває — свою печаль хоче на ній збити. Мовчки штурхала рогачами в печі, без потреби переставляла горшки з місця на місце, ковтала непролиті сльози. Гордослав і собі затявся, рвав пальцями сирові нитки, ніби своє серце рвав. Немає між ними ладу, ніби відьма своєю мітлою розгребла дорогу між ними. Самотинний чоловік у своїй журі, та й Крушка, бачить, самотня, рве душу на шмаття. Немає любови між ними. З першою жоною жив легко і просто — слів зайвих не кидали, а очима все розуміли. Було між ними погідно й пригожо. Та нежитовиця забрала його жону. Добра душа її сама відчинила двері Біді — впустила ночувати взимку жебраків. А вони вже були в гарячці... Жебраки пішли, а гарячка звалила усю родину... Тепер от дочку треба самому видавати за мужа. А чи буде щасливою, чи отак мовчки ковтатиме сльози, як ото Крушка? Хтозна... І знову обізвалась од печі жона. — Забула! Кликав тебе отець Местивой. Просив прийти на Оскольдову могилу, допомогти щось там. Гордослав зітхнув. Колись сестра Славина привела його до Оскольдового храму. Тепер немає того храму — лиш могила Оскольдова лишилась. І Славинин прах там. Отець Местивой зробив собі якусь нору на тому попелищі — каже, стереже святі могилки. Бо вони, мовить, бережуть пам'ять народу. Олег-находник хотів і могили спалити — не згоріли! Лишень хрести обвуглились. Певно, отець Местивой проситиме на весну нові хрести витесати... Ще тоді, коли лютий Олег сплюндрував Оскольдів храм, Гордослав допоміг отцю Местивою поставити повітку над тими горбками, щоб сніговими водами не розмилися. Тоді ще допитувався Местивой, чи не знає, бува, оболонський бондар і рибак жінку-християнку, що з хлопчиком у храм приходила? Той хлопчик забрав пошматовані Олеговим мечем пергамени. Хотів би знайти їх. — У Києві немало християн, отче. Усі вони тепер зачаїлися, бояться варяжинів. І Олега бояться... — Вони випливуть у Річці часу, Гордославе,— і глянув своїми страдницькими очима до неба, де, мабуть, і пливла між зорями ота могутня Річка часу. Тепер згадав клопіт священика. Хто ж та жінка, що з хлопчиком колись до храму ходила. — Чи, може, знаєш, Крушо, хто з наших молодиць до храму з дитиною ходив? Отрок ніби вже. Отець священик шукає їх. Крушка на мить розігнулась — подумала, хитнула головою. — Хтозна... — А може, це Житяна, тату? — раптом обізвалась Веселинка.— Таки ж вона до храму ходила. І хлопця свого брала. — Житяна не може ходити до церкви. Вона ж чарівниця! — сказала Крушка. — Чарівниця, та добра! — аж почервоніла дівчина.— А добрих усі боги люблять. — Коли так, то, може, й ходила,— сказав Гордослав.— Перекажу отцю Местивою... Як він там у таку зиму? Усі знову прислухались, як з гудінням і завиванням шугала над Києвом завірюха. * * * Доля пророків-віщунів, як і доля гордих волелюбців, завжди нещаслива. Чи тому, що угледіти істину можна лише після того, як людина вип'є гірку чашу людської зневаги; чи тому, що люди ніколи не вірять правдивим віщуванням, а сліпо йдуть манівцями чи путівцями лжі. І завжди чомусь пророків вважали носителями зла і всілякої кривди. Тому можці-державці і їхні лакузи з легкою душею вбивали пророків, щоб вони своїми правдивими словами не скаламучували сумнівів щодо безгріховности владців. А простий люд залюбки жбурляв у своїх пророків камінням, бо в щирості своїй завжди вірив велеможцям. Одвіку так ведеться. Але одвіку земля народжувала прозірливців, що своїм словом, ба навіть смертію, утверджують Істину, в якій би одежі вона не з'являлась, якому Богу не молилась би. Хтозна, для чого вона, та Істина, з'являється на світ. Але з'являється. І живе незнищенно. Уб'ють її люди в одному кінці — вона народиться в іншому. Згноять у ямі, спалять у вогнищі, а вона, дивись, народилась серед боліт чи в лісових хащах і знову приходить до людей. Будить їхнє сумління, бентежить дух, бунтує серце, вигострює слово, вкладає в руки меч... Щоб бути знищеною — і знову народитись в іншому краї, обізватись кволим, але невмирущим словом, Про це розмислював сам із собою, бродячи дорогами полянської землі, втомлений-перевтомлений чоловік. Ні старий, ні молодий, ні високий, ні низький, ні чорнявий, ані білявий. А так собі: чоловік як чоловік. Був зодягнений у сіру від пилюки полотняну сорочку і такі ж ногавки. В добрих постолах. За плечима перекинута полотняна торба. Тільки й дива того, що коли витягне з торби вербову сопіль та почне вигравати,— здавалося, усе довкола оживало, світилося, яскріло. Як і його світлі під світлими бровами очі. І душа ніби усміхалась новим надіям. Оті надії і водили його нескінченними дорогами. Відтоді як волхв прокляв його, він пішов з дому. Став ізгоєм. За часи блукань багато надій згоріло в його душі, чимало журби намоталось на колесо часу — вічного кола людського коловороту. Обійшов він і землю деревлянську, побував і в уличів. Та прокляття волхва ходило слідом за ним. Здичавіла його душа, але вбувся в те — звик з часом. А був він роду доброго, роботящого. Вітець його умів ставити міцні доми, мостити мостини, городити городи. Теслярював, бондарював, коли треба — лодії робив. І синів своїх до свого ремесла привчав змалку. Люди прозвали його Златоруком. Зате не дуже любили його на Княжій Горі — неохоче йшов до бояр. Коли там оселився той приходень Олег, на Гору прийшли нові тіуни і двірські. А на Перуновому требищі по смерті старого віщуна чинив дійства новий волхв, Олегів. Ото він і покликав подільського теслю з синами. Наказав швидко йому терем поставити. Та щоб найліпший від усіх був! Златорук аж очі витріщив: волхви ніколи не жили в теремах! Віщуни богів мали від своїх повелителів небесні шати, прихисток зелених дібров і печери в горах. Може, тепер інші часи настали, але Златорук не шанував цього волхва — лакузу приходня Олега. Він лишень терся на Горі, біля свого володаря, і ніколи не спускався до людей на Поділ, до торговищ і хиж, щоб своїм словом благословити їхнє життя. Довго чухав потилицю Златорук. А далі пообіцяв когось прислати до волхва і своє рішення сказати. І вирішив: вчинити волхву відмову. А з тими словами відмови послати старшого свого сина Вратка, отрока. Як вітець сказав, так хлопець і зробив. Передав вітцеву відмову. Його руки, мовляв, звикли ставити оселі людям чесним і чистим. — Вітець відає, кому таку відмову вчинив? — Добре відає! — застрибав на одній нозі хлопець.— Тобі! — Вітець хіба забув, що я великий волхв Гори? — Всі те знають. Але знають, що ти волхв Олегів, а не волхв Перуна. Коли б був справдішнім волхвом — жив би, як усі, разом із Перуном. — Вітець твій буде скараний за нечестиві слова! — Не буде! Бо він не лакуза і нікому не продався. — І тебе хай скарає твоя нечестивість! Тьху! Згинь! Вратко знав, що нечестивости у нього за пазухою нема, тому скреготнув зубами в зухвалій посмішці і легко побіг додому. Але увечері великий волхв учинив велику помсту Златоруку — на требищі на вогні Перуновім прокляв його рід. І найстаршого сина його Вратка назвав сім'ям Пекельника. І хто торкнеться лиш його — стане довіку проклятим!.. Так і змужнів у прокляттях волхва Вратислав. А змужнівши, випив не одну гірку чашу: усім серцем линув до однолітків, але матері ховали своїх синів од нього. Прийшло парубоцтво — став до дівчат залицятись на гулянках, а дівчата зі страхом в очах розбігались від нього, як від скаженого. А далі став помічати, що й рідний брат — Щербило — намагається зайвий раз обійти його стороною, боїться сісти поряд на обід. І скрізь люди відсовуються від нього, обходять... Златорук супив брови, мати нищечком витирала сухі, вже виплакані очі... Найстаршенький, найрадісніший її носить прокляття волхва... Світ для Братислава обернувся на пекло. І пішов хлопець з дому. Дороги у людини нелегкі, коли вона тікає від власної тіні. Ішов він через ріки, через ліси, через вогонь — і не потонув, не згорів, не став здобиччю дикого звіра. Сам лишень перетворився на звіра бродячого — ізгой роду свого. Того ж літа прибився до Пересіченя. Солодка вода була у криниці, що біля хатини пастуха Окомира. Солодка, бо пив її із рук — із білих рук! — білокосої дівчини Житянки. Солодко пахли теплі трави, по яких вони бродили, взявшись за руки. І небо над Пересіченем було легке, прозоросонячне, манливе, як очі його коханої. І терпкі цілунки їхні, і щирі розмови, і все було переповнене повносиллям і любов'ю. Але скоро знову перед ним розіслалися безконечні дороги. Знову став ізгоєм. Окомир вигнав його зі своєї хати. Про те не хотів згадувати. Тільки згризав свою душу: навіщо щиро розповів старому пастухові про те прокляття волхва?! Гадав, що він посміється з того. Але Окомирові було не до сміху — прокляття волхва могло перейти і на його рід!.. Все перетерпів Вратислав — звідав і рани від хижих орлів, звідав і біль на ногах від залізних ланцюгів ув Іскоростені, коли його сприйняли як вивідника Олегового. У деревській землі і вирішив спинитись. На узліссі, під Іскоростенем, знайшов порожню хижу. Від лютих вовчих зграй і сніговіїв було де сховатись. Улітку ловив дичину, рибалив в озерах. Мав печеню і юшку. Часом надходили з Іскоростеня градяни по рибу. Приносили йому буханці хліба чи шматину полотна на сорочку. Хтось подарував сокиру і тесак. Тоді і згадав чоловік батькову науку. Почав підбирати гожі дуби і валити їх, обтесувати і складати у зруб. Бувало, що й молодики з града підсоблять йому в тому ділі. Тепер він їм не казав, звідки і чого тут. Імені свого теж не називав. Сказав, що кличуть його просто Гомін. Отак зник бродячий ізгой Вратко і народився здатель — дядько Гомін. За весну і літо він з поміччю охотників витворив якесь химерне, таємниче здання — чи то терем з високим крутосхилим дахом, з піддашками над вузькими вікнами, з ґанками і стовпами навкруг; чи то якесь капище, куди опівночі потай збирались невидимі душі невидимих богів і починали сперечатись, для кого з них збудоване це обиталище... Після заходу сонця і сам здатель боявся заходити до цього хорому. Чув шерхіт якихось тіней по закутках, шарудіння сіна, яким він заслав мостини. Ще вчувались йому голоси туги й стогону чи якогось сміху, що линув з-під високої стелі. Сотворив тесля небачений хором, а сам боявся його: не для життя був він придатний, а для витання високого духу. Люди всяке говорили про нього. Чутки розлетілися по селах і оселищах. Частіше стали прибиватись сюди то мисливці, то грибники, то ягідники. Хто не приб'ється, підніме голову — отетеріє від подиву і дух затамує. Солодко Гомону було в ті хвилини на серці. Хотілося тоді зробити ще кращий, ще чудовіший, ще чарівніший храм. Така вже душа у творців — щира похвала завжди підносить у них дух. Якось літнього дня, коли все довкола буяло, і пахтіло, і мліло від надлишку сонця і жадань, прибилася сюди зграйка дівчат. Веселі, голосисті, заквітчані коси, вінки на голові; такі розсміяні і розщебечені, що Гомін враз сп'янів від їхнього лементу і краси. І сам ніби помолодів. Вирізав із вербової гілки сопіль і почав їм награвати. Дівчата повели навколо нього свій хоровод: На Купайла, Купайла Ходила відьма з відьмайлом. На дуб лізла, кору гризла, З дуба упала — зілля шукала. Повій, вітре, опівночі — Вилізуть відьмі очі, Щоб ночами не ходила, Дядька Гомона не будила!.. Розбіглися, розсміялися, а потім знову за своє: Кладу я кладку через муравку вербову — час нам, дівоньки, з уличеньки додому. А ти, Улянко, зостанься, Із дядьком Гомоном повітайся! І чкурнули. А біля нього лишилась одна дівчина. І плакала. — Ти хто? — Улянка. — Чого ж не побігла? — А навіщо? — А вони ж побігли!.. — Так то вони.— І заплакала ще гіркіше. — А чого ти? — Бо живу сама, як перст. І нема кому захистити. І нема кому діток моїх пригорнути. І їсти їм дати... і одягти... А руки одні... — То... лишайся вже... якось... проживемо... Відтоді у Гомона з'явилась велика родина. А скоро Уляна привела ще й телицю. Хтось дав курей і порося. Довелося зорати веретею ниви і засіяти просом. Велика сім'я — великий клопіт. І тільки той храм нагадував Гомону його колишню мрію — поставити храм ще вищий, ще красивіший. Щоб аж подих перехопило! Інколи вранці виходив на берег озера, дивився, як сувої туману тяглися з плеса і огортали соснові бори. І десь там, у глибині білого туману, де промені сонця тчуть золотими нитками шапки для велетенських сосен, здіймався небачений храм і плив у сонячній сріблистій імлі над лісом. І він сам плив поруч з ним у безвість. А може, вони пливли до дому, до Києва... Але видіння скоро вривалось. Земля озивалась до нього голосами жони, дітей. Ревіла корова, ґелґотали гуси... Мав бігти до повітки, братись за рало. Нову ниву треба розорювати для наступної весни. А ще треба вершами пройтись по озеру — риби спіймати... І так день у день. Від ранньої зорі до вечірньої. Праця висотувала з тіла сили, а з душі мрію. Щораз менше літав у сонячній імлі вкупі зі своїм сріблистим храмом, а дедалі більше волочив важкого плуга. І на свій храм земний не дивився, ніколи і голову підняти вгору. Якось узимку Уляна затягла туди корову з телям. Потім відгородили там місце і для поросятка. І вже не було храму. Не кликав він до височини — кликав до худоби... Але ніхто не знає, що таке людина. А це така істота, що коли хоч раз у житті вона відчула політ своєї душі, неодмінно знову підніметься духом. Він лежав на сіннику, дивився в зоряне небо і видивлявся там свою зірку-долю. Де вона? Чи ота, що ледь-ледь блимає світінням; чи та, що розбризкує зеленаво-колючі промені, чи, може, та, що зірвалась з теміні життя і покотилась по чорному небесному полю... І вже десь поряд упала, вибухнувши піснею: Ішов-перейшов місяць на небі Та стрівся з ясною зорею: — Ой, зоря, зоря, де ти ніч була, Де нічку була, де маєш спати? — Де маю спати? У пана господаря, У господаря, на його дворі, Та на його дворі, та в його хаті. А в його хаті та дві радости: Першая радість — сина женити, Другая радість — дочку віддавати... І тоді згадав, що у нього в дворі повно гостей, бо Уляна сина женить, старшенького свого!.. А там і друга дитина на порі стане... Виросли Улянині діти... Прикрив долонею очі. А ніби бачить ту зірку — ось вона все котиться, котиться... Де спиниться? Де?.. І ось знову виплив у вишину чорного зоряного неба сріблистий храм, зітканий із ниток сонця і туману. Він пропливав, легко похитуючись, висвітлював мереживом різьблених стовпів і дашків. І він, Гомін, теж ніби уже пливе поряд з ним. І раптом вони торкнулися хмарини, яка зависла над ними і засвітилася світлом вечірньої зорі. Чи йому здалося, чи йому причулося, чи якось в думці само зринуло... Ніби голос батька його, Златорука, промовля: "От сей хором поставиш над Почайною. Там уже й місце я приготував — біля своєї могили". Він злякався. Загучало серце. Де ж це — над Почайною?.. То хтось рідний там? Певно, мати померла? Коли ж це?.. І збагнув: голос роду кличе його додому. І він пішов. * * * По перших весняних водах, коли відкрилися великі й малі річки, до Києва прибула вість Єфанді: їй на підмогу йде велика дружина Свенельдова. Хай тремтять Київські гори й кручі: такої сили-силенної варягів вони ще не бачили! Відважні витязі морів, невсипущі шукачі чужих добр і чужої слави мали підперти королівну Єфанду і її сина Ігоря і вознести над тими, хто їх зневажив. Єфанда втратила сон від хвилювання, від чекання. Від гарячих передумів, які обсідали її сиву голову й сивили ще більше. Вона марила про помсту цьому великому грішнику — лукавому Олегові. У своїй напівтемній ложниці вона колотилась, як у норі, боялась світла, як сліпий кріт. Розкидала павучі тенета для всіх, кого ненавиділа. А ненавиділа усіх, кого бачила. Усім жадала відомстити. А себе мріяла бачити на осяйному київському престолі давніх Києвичів, з владичним жезлом у руці і золотій короні на голові. Тим жезлом вона й з'єднає дві держави — Київську і Новгородську. Що скажуть тоді в її рідній урманській землі про мовчазну Єфанду? Які саги, які молитви складуть про неї барди? Як упадуть до її ніг оті, що колись радо випхали молоду й привабливу дівчинку із гнізда урманського короля й віддали в руки тому старому пройдисвітові Рюрику? О, Єфанда жадала б відповісти тоді всім на умедливі лакейські похвальби для неї! Нікого з них не пустить перед свої очі. Вона сама — своїм розумом і своїми руками — здобувала корону, державний жезл свого мужа і цю землю. Олег їй лише допомагав. Тож нехай никнуть перед нею ниці заздрісники й пустомели, поглумники і злоречивці, що й нині крутяться біля підніжок трону урманського короля... Вони зганьбили її таємною намовою — через неї хотіли приручити Рюриків меч, тому й украли її молоде щастя, котре вона, юна й мрійлива дівчинка, ховала у серці яко скарб най коштовніший. О, як раділи оті, що відкрили навмисне на весь світ її потаємні полюби з найгіднішим і відважним витязем землі урманської — Свенельдом... Як глумились і збиткувались з неї, щоб зламати її любов і кинути її в обійми отого старого крука Рюрика!.. Тепер вона жадала їм усім відомстити за кривди своїм вознесенням. Витязь Свенельд уже стукає високою кормою своїх лодій об дерев'яні пристанища Почайни-річки!.. Єфанда збігала з Боричевого спуску, як молода левиця. її вузькі груди ледве встигали набирати повітря, але його не вистачало на її прудкий біг. Вона простягувала руки до ріки, яка принесла їй на теплих зеленавих хвилях ключ від її осяйної долі. Хтось колись зачарував було ту її долю, засадив у темницю і тримав на ланцюгах, як і її саму. Тепер двері темниці відчиняються, її доля, пресвітла й превисока, змахне широким білим рукавом, немовби вітрилом,— і Єфанда полетить у височінь і безчасся життя... у вічну свою молодість, до свого незгаслого кохання, бо воно ще в ній горить і палахкотить, як і колись. Свенельд!.. Він стояв уже на мостинах пристанища. Дужий, дебелий, яким вона пам'ятала його з юності. Свенельд приклав долоню над очима, напружував зір, шукав когось у товпиську гультіпак, волочан, смолярів, веслярів, лодійників. Єфанда хотіла махнути до нього білою хусточкою, як те було колись... Але не осмілилась. Хтось тримав її руку, хтось в ній видушував сльози, і крізь сизу пелену, що туманила їй очі, вона не бачила ні глибоких зморщок на видубленому вітрами обличчі витязя, ні легкої сивизни його широких світлих брів і короткої борідки. Свенельд! Для неї це ім'я звучало юно — і він також видався їй зовсім молодим... Вітер тіпав за його плечиськами темний окрил, куйовдив світлу чуприну, що спадала аж до пліч. Він став ногою на корму лодії й пружно сплигнув на землю. Пішов просто на неї. — Я прибув до тебе,— хриплувато й сухо кинув їй.— Ти не рада — мовчиш… — Ні, я… кричу, Свенельде...— прошепотіла вона. Він став перед нею на одне коліно, схилив чоло. Так, се був колишній Свенельд!.. Той єдиний витязь, котрий гідний корони у цій землі... Вона віддасть йому свою корону. А сама буде — поруч!.. Ціле життя поруч із ним!.. — Ходімо...— Хотіла ніжно сказати "мій витязю", але щось застережливо перетнуло їй голос. Свенельд виглядав молодим і за роками був молодший від неї. І чи живе в ньому пам'ять про неї? Чи, може, як усі підтоптані мужі, й собі потягся до молодих жінок... їм солодко з ними, і вони думають, що молодіють тілом від них! І ніхто не підозрює, що ті солодощі вичерпують їхню силу невблаганніше і швидше... Але Свенельд прийшов на її заклич. Може, королівна Єфанда все ще залишалась для нього звабною морською дівою... і над її головою сяє золотом зубчаста тіара, яку поклав колись отець-король Гаральд... Ні, не буде вона себе дурити — із старих срібних люстерок на неї дивилася інша Єфанда — стара, зморщена, змучена. Нічого не лишилось від тієї морської діви, хіба що... тіара Гаральда. То, певно, вона й привела сюди Свенельда. Свенельдова дружина піднялась до триглавого Змія Горинича — мали схилити чоло й мечі перед своїм благодійником і покровителем морських витязів. Уже тут перестрів їх посланець від Олега. Володар Києва запрошував відважного витязя у свої палати — жадає привітати гостя. Володар Києва — Олег, а не Єфанда? Стрепенувся Свенельд. Тепер знав, чого покликала вона його сюди — супроти Олега... Але кого підперти їм тут: істинного володаря цієї країни — Олега чи того, хто хоче вирвати владарювання з його рук? Олег вийшов йому назустріч у білих шовкових шатах, підбитих соболиною опушкою. На його грудях, на закаблуках червоних хзових чобіток бряжчали золоті брязкальця на тонких ланцюжках. На великих перснях розбризкувало осяйні пломінці коштовне каміння. Обличчя Олегове світилося широкою щирою усмішкою. За ним вряд стояли чемно, немов тіні, київські бояри в ошатних одяганках, підперезані золотими пасками. Хилили привітно перед ним високі шапки. А столи, столи! Гнулися від срібних тарелів, чар і чаш, від лагвиць, глеків і барилець з медами й пивом; від пахучої печенини, копченини, квашенини... Від куп зарум'янених куріпок, голубів, риб, курей, гусенят, каченят, поросят... Витязям Свенельдовим, що своє життя провели під сонцем і вітрами, що не знали осідлого затишку і смаковитої їжі, все те видалося казковим, небаченим, неймовірним. І це — для них! Для тих, хто звик обходитися сухою рибиною, ковтком прісної води, чорним сухарем... От якими багатствами заволодів цей Олег! Ледве дослухався Свенельд до вітальних слів господаря Київських гір. А хто ж тут вона — Єфанда? І чи не ослухався славний витязь, почувши, що Олег мовить, ніби чекав на нього з великою надією... — Бояри київські і я маємо до тебе велику довіру, витязю...— Олег легенько взяв за плечі Свенельда, обвів довкола столу, ніби ще більше дражнив напівголодного гостя. Тлумач, що тінню ковзав за ними, поспішливо, захлинаючись слиною, переповідав, як Олег і київські бояри чекали на нього!.. То хто ж кликав його сюди — Єфанда чи Олег? Хто ж, зрештою, владарює у цій державі? — Але... мене кликала сюди Єфанда...— спробував уяснити Свенельд. — Таки ж вона, витязю, тебе кликала. Бо ми всі того хотіли! — приязно осміхався господар цих розкішних кам'яних палат, а його бояри чемно вклонялись їм услід. Сум'яття скаламутило Свенельдову душу. Але ж гонець був тільки від Єфанди! Мовив, що вона жадає мечів, аби підперли її та Ігоря у Києві... супроти свого ошуканця лукавого... Та несила і йому, Свенельду, нині сказати цю правду у вічі людині, яка так щедро пригощає його у своєму домі. Олег і його ошукав та хоче, певно, приручити... Він це бачить. Що ж матиме від нього? Зрештою, хто більше йому дасть — Олег чи Єфанда? Київський володар має все — він володар. Він дасть усе. Єфанда ж нічого не має, його мечами хоче щось здобути собі. То що може вона дати йому? Олег ніби на льоту ловив гарячкові думки Свенельда. — Київська земля багата, витязю. Тому зазіхають на неї з усіх сторін,— поважно гучав голос Олега. Тим часом гості вже всілися за стіл, в руках у них опинилися чаші й чари з медами. Олег заклопотано оповідав про ворогів київської землі, де живуть здавна поляни і руси. А найпершими їхніми сусідами були деревляни, що постійно жадають забрати собі Київські гори, бо колись, дуже давно колись по київських кручах проходила межа землі полян і деревлян. І небезпека вся в тому, що деревлянський князь Ніскиня гартує проти Києва серце свого онука — Маломира. Мовлять, ніби він є сином Оскольда, останнього Києвича. Але ж усі відають, і бояри київські підтверджують, що той Оскольд і сам не був князівського роду — народився від наймички, з простолюдинів. Того бояри і покликали сюди Олега з Ігорем Рюриковичем. Ігор — князівського роду! Він і буде тут княжити, як підросте трохи... Але киянам все ж треба берегтися! Ось чому вони так раді, що сюди прийшов Свенельд із дружиною... Свенельдова голова туманіла від медів і ласкавої уваги. Чиїсь вправні руки ледве встигали міняти перед ним порожні миси й тарелі й підсовувати нові, наповнені їством. Авжеж, кожен справжній володар має дбати про безпеку своєї землі і... своїх багатств... І він — чого ж! — радо служитиме своїми гострими мечами Києву, коли... їх не забуватимуть... Отож він служитиме Олегові, а заодно і Єфанді з Ігорем... Усе гаразд, добрий витязю! Але ж — чому тут, на цій учті, немає ані Єфанди, ані Ігоря? — Де ж Єфанда? — насторожено обводить поглядом витязь Свенельд застілля. — Гей, отроки! Де ви? Запросіть-но Єфанду до хоромини. Гості хочуть випити за її здоров'я! Залопотіли по гучних дерев'яних мостинах кілька пар прудких ніг. Швидко примчали й назад. Єфанда, мовили, не прийде. — Чому не прийде? Хіба вона тут не є господинею? — спохмурнів Свенельд. Олег розвів руками. Знову покликав отроків: — Передайте: гості хочуть бачити її на сій учті! Знову побігли і повернулись назад прудконогі челядники. Єфанда, відказали, сама хоче приймати високих гостей. У своїх палатах. І знову нічого не збагнув Свенельд: хто тут ким повеліває? Хто над ким має силу й владу? — Хіба Єфанда та її син не є правителями Київської держави? — все ще допитувався добре охмелілий Свенельд. — Як же, вона і є володарка, яко матір князя нашого — Рюриковича. Ми разом володарюємо. — Але вона не слухає свого співправителя. То погано,— хитає головою Свенельд. — А що б ти зробив, витязю? Жінка вона крутої вдачі... сам відаєш... Яка твоя рада була б? Свенельд примружив повіки — бач, у нього й ради вже питають. І шану віддають належну. Добрий господин київський! Але — щоб він порадив? — А я б... знайшов собі іншу повелительку... в ці от палати... Га-га-га! — Га-га-га! — затрясся реготом і Олег.— Мудра твоя рада... Але треба подумати. Гей, боярове, чуєте? Добру раду дає мені наш гість варязький. Га? Як ви на те? — Слухай мудрого слова — сам мудрим станеш,— підморгнув йому меткий на слово сивогривий боярин Бодець. Ох, цей Бодець! Всюди першим встигає прийти на поміч Олегові, одразу втямкував, куди хилить Олег. Прискалює до нього в кривому усміху око й хитрувато погладжує куцо підрізану борідку. А ті бояри — тугодуми, упиваються дармівщиною і не чують, про що йдеться. — То що будемо робити з ослушницею, радці мої? — вголос ніби розмірковував Олег і ніби від жалю враз печаллю пойнявся його голос— Ким заміниш? Адже вона мати нашого князя Рюриковича. — Гей, зажурився про що? Мати — вона і буде матір'ю. Але повелителька твоя має бути найкрасивішою і наймудрішою, володарю. І слухати кожне твоє слово. Так я мовлю? — сміявся до Олега і Свенельда боярин Бодець. А очі його аж палахкотіли карими іскринами гемонського реготу, що гугонів у його нутрощах. Ото учта! Ото пир! — Що на те скаже наш славний витязь? Чи є у тебе жона? Свенельд уже втратив нитку розмови. Тільки посміхався до нього обличчям, зичливим голосом, дивувався довколишній святочності, блиску, багатству. Не життя — а казка! Що йому ще потрібно? — Ге-ге... нікого в мене немає. Один я... ні жони, ні землі... ні дому... — Все дамо тобі, не журися,— і землі, й села. І челядь, і полюддя. Будеш у нашій землі, як у своєму домі. Візьмеш собі жону або дві. Скільки захочеш. — Чого ж... Я згоден... Якщо ти не кпиниш, володарю, з мене. Мої мечі тобі вірно служитимуть. Ха! За землю і за села — чого б і ні... Олег полегшено зітхнув, витер з чола піт. Таки уговтали вони цього славного воїна. Тепер він у нього в пазусі. Тільки б не одумався на похмілля! Хай би довше не було б його, цього похмілля. — Гей, Бодцю! Мудрий мій радцю! До тебе нині довіру має велику київський повелитель! Виконаєш — навіки вознесешся із родом своїм. Боярин Бодець насторожився. — Бери-но, брате, свою челядь і своїх гридей, бери скільки треба моїх мечників, бери мої лодії. І чим скорше мчи до Новгорода. Та не забудь прихопити з собою Єфанду з синочком. Хай живуть там! Хай там ставлять своїх зміїв-гориничів. Тут вистачить і одного Перуна-Громовика. І одного володаря.,. Добре частували у княжих палатах витязя Свенельда і його сотників. Цілий тиждень двиготіла Княжа Гора, металася по медушах челядь. Тож ніхто і не помітив, як на світанні відчалили від почайнівського пристанища київські лодії і під вітрилами ковзнули вгору по Дніпру, до гирла Десни. І там — ніби розтанули. * * * Стара деревлянська княгиня Ярка таки домоглася свого: її бояри-радники згодилися послати сольбу на Дунай, до болгарського царя Симеона, просити в нього невісти для сина її — Маломира Оскольдича. Як-не-як, а той Малко із роду останнього Києвича, рано чи пізно має взятися за меч, аби повернути собі київський стіл. Мав-бо на те право по роду. А коли прибув до Іскоростеня, стольного града деревської землі, давній знайомець княгині Ярки безрукий Местивой і нагадав їй про священні могили, які вопіяли до помсти, вона збагнула: такою була воля цих богів, яким вона щиро вірила,— і прадавніх богів її землі, і нового Бога, котрому служив київський хреститель. Дивнії речі про Київ розповідав цей Местивой. Новий повелитель стольного града країни полян-русів, лютий Ольг, повсюди нищив пам'ять про Києвичів і могуть їхньої держави. Але нищив і варязького Змія Горинича, котрого захищали варязькі зайди. Королівну Єфанду з сином відправив потай назад, до Новгорода, не хоче дати влади їй, ані її Рюриковичу. Та водночас пригрів біля себе іншого Змія Горинича — буйного варязькою витязя Свенельда. Тому не дозволив новому Перуновому волхву повалити зубастого триглавця — ідолища Змія. Певно, боїться розгнівити Свенельдових варягів. А без них йому не всидіти на Горі. Мабуть, вичікує, доки вони глибше вростуть у київську землю: щедро одарює землями з погостами, оселищами, ловищами і бобровими гонами та бортями. Та все на деревлян вигострює їхні погляди. Боїться, лютосний тать, що переємець-нащадок підріс і розпросторить свою звитяжну руку над Києвом. Ярка нощеденно колотилась душею. Авжеж, той перевертень, той упир не залишить у спокої її дитини. Бо в серці нечестивого завжди живе страх, який очікує помсти за невинно пролиту кров. Оскольдову кров. Той шуліка, звісно ж, не буде довго чекати, доки змужніє Маломир: він першим кинеться на гніздо орла, щоб орляті виклювати очі, доки в нього ще не зміцніли крила!.. Понуре небо розкинулось над головою молодого деревлянського князя, понурі надії. Якою ж снагою вона, мати, може наділити його і де взяти її? Що порадить їй київський отець Местивой? Зовсім зсивілий, весь у лахмітті, знеможений від тяжких поневірянь, колишній священик Оскольдової церкви мовчав. А що він скаже? Немає-бо порятунку від боротьби життя!.. Немає влади над безчестям. Та знає, що нечестя не порятує нечестивого в останні дні його буття. Але що з того? Багато всього бачив старець у своєму житті і осягнув суєту буття земного: праведник рано гине в праведності своїй; нечестивець же живе сито і довго, утопаючи в своїх гріхах. Але пам'ятником на його могилі все ж залишиться його безчестя!.. — Як бути моєму Малкові, отче? — шелестіла сухими вустами стара княгиня. — Думаю оце: двадцять минуло йому. Молодий муж у силу входить. І жона є, і діток двійко нащадив. Уже можна б і другу жону брати — за обичаєм і поконом нашого роду... — і звіряється стара княгиня в своїх потаємних мріях. От якби болгарський цар дав Маломиру в жони якусь свою доньку. Мовлять, могутній цар Симеон переможно прийшов на Босфор, витіснив ромеїв з Балкан. Важить на столицю Ромеї — Царгород! Відважний цар Симеон, а відважним доля завжди йде назустріч. — Як гадаєш, отче, згодиться Симеон дати нам свою доньку чи хоча б якусь родичку... — зсивілими очима, у яких сплелися сумнів і сум'яття, Ярка боязливо вглядається в обличчя київського пресвітера. Він понуро опустив голову на груди: пізнє твоє прозріння, княгине, пізнє! Християнський цар не дасть язичникові ані доньки, ані якоїсь навіть далекої родички. А якби думала була про це раніше — хрестити б треба було сина, віри Христової триматись і сили держав християнських тоді б можна сподіватись... А так що? Один той Маломир у всьому розбурханому світі! Один яко перст... Та навіщо їй говорити цю гірку правду? Сама ж бо знає, ніхто не дасть у жони християнської невісти язичнику-поганину. — Чому ти не кажеш нічого? — гіркі зморщечки затрусились на її старечому обличчі. Хто і впізнав би в цій стариці колишню деревлянську красуню Ярку із золотистим снопом волосся! — Що думаєш? — Хтозна... Треба спитати... Пошліть сольбу до Преслави. Хто іде в світ — побачить сонце... — А як скаже охреститись,— що робити? — Як підкаже йому його душа... — А може, зараз охрестить його, отче? За тим і покликала тебе з Києва. Охрести! Як ото колись Оскольд прийняв Христову віру. — Чи ж він захоче взяти цю віру в своє серце? Без такого бажання не можна класти хрест на його душу... — Я казала йому... упирається... Але ти умов!..— благала стара княгиня.— Скількох хрестив у житті... Я знаю!.. Местивой прикрив очі повіками. Згадав своїх великих хрестителів — філософа Костянтина і брата його Мефодія, і далекий Царгород згадав, і Моравію, і Паннонію... А ще враз пригадались йому хозарські путі-дороги. І Вадима Хороброго, і Славину згадав. І князя-християнина Оскольда... Де вони всі тепер — у раю небесному чи в чортоломах пекла пекельного за гріхи, які творили на землі... Бо жили і боролись — а хто бореться, той і грішен. На яку суєту сотворені сини чоловічеські! Живуть, борються, утверджують свою правду — через те стають великими грішниками. А помруть — і пам'ять про них стирається. І знову все повторюється: народжуються нові люди, до чогось прагнуть, за щось б'ються — і не думають про свою конечність. Не думають, що другого дня по смерті люди забудуть найліпші твої діяння... А може, це і є найбільшим благом для людини — жити, діяти, творити, грішити, не думаючи про свою конечність і про невдячних нащадків. Інакше люди нічого не робили б на цій землі... — Ти знову мовчиш, Местивою. — Я думаю, княгине... — Ходімо, я тебе погодую.— Ярка звелася на ноги. — Я й сам якось. Тільки налий у мису. Навчився, мов пес, хлебтати з миси...— І зітхнув, притиснувши обрубки рук до боків. Уже увечері Ярка, ховаючи в очах моління, спитала: — А ти як... не пішов би у Болгарію із сольбою? Хоча це далеко... Местивой почудувався. Невже ще не всі стежки він перейшов на цій землі? Може б, він і справді когось знайшов для Малка? — Не так уже й далеко... — Я так і знала! Я вірила в тебе...— Щось далеке, молоде проблиснуло в ній і згасло. — А тепер охрести його, отче! Зараз... Ходімо... Ледь переступили поріг стравниці, як до старої княгині прибігла служниця. — Княгине, біда! Київський Олег веде своїх зміїв-гориничів на нас. — Швидкий на руку цей лютісний Ольг... Швидкий! — майже застогнав Местивой. — Що ж робити? Застоять себе треба від нього...— побивалась Ярка. — Оскольд не застояв себе, і Маломиру не вдасться. Яка сила у деревського князя? Лише дружина в п'ятьсот мечів. А в нього нині і варязькі мечі, і новгородські та смоленські пішці... Інші шляхи потрібно шукати. — Які ж? Порадь!.. — Хтозна. Думаю, хай краще замириться: будь-що. Хай визнає себе данником. А водночас матиме змогу домовитись із сусідами — і уличі, і тиверці не визнали влади Олега. А може, увійде в соуззя ще й з Болгарією... — О, як ми запізнилися!..— вигукнула Ярка...— А тільки краще смерть, аніж визнати цього убивцю... — Ні-ні, не згоден. Смерть не краще, княгине. Смерть — це вже нічого. Це коли й коріння вимирає, коли й пагін не відроджується. Де смерть — там немає життя. Ні, для життя потрібна все ж хоч надія. Біжи, проси його... Ярка почалапала до сина. Може, й справді для її роду настав час ганьби і приниження. Може, й справді нині володарюють безчесні ошуканці, а дороги правди ведуть у безвість. Вона навчала сина завжди бути добрим і справедливим до всіх — і до ворогів. Учила бути мудрим і берегти святині роду. А виходило, що її наука була неправдива. Бо не могла дати її синові величі й могуті. Бачила тепер, що ця велич здобувається не мудрістю і не добром — за ними стояли кладовища і попелища, замість зелених нив вони сіяли чорнотропи в степах... О, сину, прости їй гріх — не ту науку дала вона тобі, не ту... Тепер владарюють всепожираючі змії-гориничі, невдситці-зайди... У них сила — у них і правда... А деревлянський князь уже збирав свою дружину, кликав бояр-радників до Великого Каменя, який перетнув скелею річку Уж. Ця неширока, але кришталево чиста річечка котила свої чисті хвильки через валуни й гранітні скелі, навпіл перетинала стольний деревлянський град Іскоростень. А на тому місці, де Великий Камінь, немов обтесаний могутнім каменотесом Неба, перетинав Уж, справіку було капище Дажбога, найпершого кумира у деревській землі. Во дні смут і тривог волхви-чародії творили тут треби своєму покровителю, палили священний вогонь, приносили в жертву худобину, а колись, мовили, і людей. Над цим великим пласким Каменем, що лежав посеред річки, здіймались уступи, ніби висічені щабелі для тих, хто приходив до требища відмолювати свої гріхи. Нині на Камені стояв молодий князь Маломир. Був без ратного обладунку — у звичній полотняній сорочці з мережаним подолом, у вузьких білих ногавках і червоних хзових чоботях. Був без опоясся і без меча. Мідяво-яскраве волосся легенько ворушилося від подуву теплого вітру, невеличка ріденька борідка відтіняла темну смагу лиця. Кажуть, що Маломир був дуже схожим на свого батька — Оскольда. Та хто тепер згадує у деревській землі того забитого полянського князя? Тривожні часи нині пливуть над їхньою землею. Чужі копита б'ють у їхню землю. Знову біда внадилась до них і посилає поперед себе Моранусмерть, щоб забрати життя найліпших синів деревської землі. Погляди зосереджуються на корогві, яку тримають біля князя. На полотнищі золотисто-яскраве коло, від якого випромінюються такі ж золотисті промені. Це Дажбог, Ярило-Сонце, добрий кумир і покровитель деревлянської країни. Зі сльозами в очах молиться до нього стара княгиня. Захисти нас від ворога лютого, незваного... Від меча підступного... від стріли летючої, від смерти безчесної, від змії повзучої... На Великому Камені уже розгоралось вогнище. Іскоростенський волхв запитував у Неба віщування. А Небо мовчало. І тоді волхв почав говорити від себе. Перемога буде із князем деревським! Бо його дружина гартована духом волі, напоєна чистими хвилями річки, бо вони, деревляни, на чуже не зазіхають, але й від свого не відступлять. Тож сини землі деревської мають взяти свою правду від находників зміїв-гориничів... І він, Маломир, має відомстити за вітця свого. Народ деревський піде за ним. Бо тільки народ чує правду і береже істину. — Дажбог-Ярило благословляє тебе, княже! — Волхв здійняв руки до неба, і товписько мовчазних мужів також простягло руки до небес. Бо тільки вони, небеса, ховали таїну їхнього майбуття. Скільки їх, мужів деревських, можуть взяти до рук меч? Кілька сотень. А суне на них рать незчислима... — Пощо речеш супроти сумління свого, волхве? — раптом скаламутив тяжку святочну тишу чийсь гучний голос.— Пощо мале видаєш за велике, а велике принижуєш? — Розштовхуючи мужів, до жертовного Каменя йшов сивий безрукий чоловік. Ніхто раніше його не бачив ані тут, ані у стольному Іскоростені. Хто він? — І слова свої забери назад, волхве. Коби вони були віщими, сказали б твоєму народові правду: великота сила суне на вас. Грізна дружина варязька із лютим витязем Свенельдом і пішці смоленські й новгородські... і лодії київські водою ідуть сюди. Пощо просиш милости у Неба? А є в тебе багато мужів, що одягнуть шолом і кольчугу? А є в тебе соузник — народ чи плем'я, яке підіпре твій народ, коли він буде падати? Волхв одступив ближче до скелястої стіни, притиснувся до неї спиною, пальцями обхопив виступи граніту. — Хто ти? Чому речеш підлі слова, які вселяють непевність у мій народ? Згинь у хвилях річки, Чорнобогів посланець! — Одним стрибком волхв опинився біля безрукого й щосили турнув його в груди. Той хитнувся, підняв обрубки рук, ніби обрізані крила. А в цей мент волхв штовхнув його ногою в живіт — і безрукий чоловік вниз головою полетів у крутий вир, що бурунився під Великим Каменем. — Ой! — зойкнула стара княгиня.— Се ж Местивой, Малку! — скрикнула вона.— Рятуйте його!.. Але волхв люто обернувся на її лемент й розставив руки — ніби жадав упіймати того, хто кинеться рятувати потопельника. Та ніхто й не ворухнувся. Маломир розгублено дивився, як піниться, вирує вода попід боками Каменю. До того крутолому всі прикипіли поглядами. І мовчали. — Як же се? — безнадійно пролунав голос старої княгині.— Він же без рук. Не зможе випливти... Він же... прийшов до нас з добром... — Се жертва нашим богам. Се їхня воля! — врочисто прогримів голос волхва-чародія до Ярки. І вона зіщулилась від страху й безнадії.— Жахи, ями, петля нечестивому, хто стане супроти волі богів. Мертві да не оживуть!..— грізно лякав волхв слухняний натовп... Бо товпище завжди іде за тими, хто більше має зухвальства й сили в голосі. А Ярка мовчки плакала. Як плакали в ній і її надії. Воістину, праведники гинуть в праведності своїй, і немає влади над смертію... * * * Деревська дружина князя Маломира перестріла рать Олегову уже на річці Тетереві. Численні пішці йшли сушею, а лодії з варягами допливали водою до градка Малина. Князь деревський пропустив лодії вперед, а пішців замкнув з усіх боків дружиною і кілька днів ішов за ними назирці. І одного вечора, коли ратники Олегові, втомлені лісовими переходами, розташувались біля розкладених вогнищ, деревляни зненацька напали на них і почали рубати мечами. У таборі зчинився лемент і зойк, метушня і переполох. Оточені не встигли добре й розгледіти, звідки з'явились на них нападники,— почали розбігатись в заростях лісу. Розсіявши пішців, Маломир кинувся навперейми лодіям. І невдовзі перетнув і їм шлях. Січа була коротка і запекла. Малко дістав мечем навіть лютого Свенельда, підчепив йому щелепу. Аж на кольчугу витязя покропилась його варязька кровиця! Після цього Олег не міг змусити дружину варязьку битись далі. Довелося завертати назад. Перемога деревлян була велика. Волхв воскуряв жертви на Великому Камені; Маломир хмелів од слави; Ярка ж дякувала у молитвах богам за поміч, поминала і жахну жертву, нишком оплакувала загублене життя київського священика. Все діялося по слову волхва. Воістину, віщун знав волю Неба. Але хто міг сказати, що Олег відмовиться й надалі від бажання помститись деревлянам за свою поразку і приєднати їх країну до Києва? Хто підтримає тоді деревлянського князя? Про це застерігав загиблий Местивой. Довколишні слов'янські землі під владою Києва. Лишень Дунайська Болгарія стерегла свою незалежну могуть і від Царгорода, і від інших держав та народів. Київський Олег ще не сягнув туди своїм пролазливим лукавством. Треба поспішати деревлянському князеві першим зав'язати соуззя із болгарами. Доля одягла на чоло Маломира вінець переможця — саме час з'явитися на очі царя Симеона і просити в нього невісти для князя і священиків для охрещення значних людей. Княгиня вирішила все уладнати, а потім сказати синові. Тож, не гаючись, покликала із малого градка Житомира знатного гостуна-купця Турбіду, який часто ходив на торги в Болгарію, добре знав той шлях. Нехай збирається Турбіда негайно ж до Преслави, а з ним піде і сольба від князя — невісти для нього просити. Широкоплечий, приземкуватий купчина був схожий на величезний пень дуба. Почувши про сольбу, аж очі витріщив з-під острішкуватих сивих брів. Широка розлога борода його затряслась, губи затремтіли. — Не кидай мене на грішну стезю, княгине! Не штовхай до біди. Коли дізнається про те наш великий волхв,— скине на мене прокляття Неба і Дажбога, нашого повелителя. У болгарського царя-християнина і доньки, і вся рідня християни. Осквернить нашу віру праведну і богів наших, княгине. Змусить усіх нас хреститись. Як жити будемо?.. Або клич волхва. Хай дасть дозвіл. — Пощо йому клопіт князя? — жахнулась княгиня. — Князів клопіт — клопіт усієї землі. Ти дбаєш про нашу землю і про соузника для князя. Добре робиш, княгине. Супроти Києва ми самі не вистоїмо. Але ж відаєш, наш волхв Борило зело грізний! Пощо тривожити його гнів? Візьми раду з ним. Ярка не хотіла говорити з волхвом. Вона його завжди боялась, а тепер не могла дивитись у бездонні чорні очі убивці праведного священика. Хоча... він віщував перемогу її синові — і перемога прийшла. Але скільки попереду ще тих ратних доріг у її сина? Звичайно ж, вона воліла, аби Маломир узяв рядницю з Олегом київським, аніж мати оцю загрозливу перемогу. Турбіда вертівся перед нею, умовляв, хитрував. Хотів і княгині догодити, і не йти супроти волхва. Лукавий же цей торговий народець! Відтоді як жона останнього Києвича, княгиня Ярка, втекла від погромника Олега з Києва і опинилась у деревлянській країні, вона змушена була стати і під захист деревлянських кумирів, і їхніх волхвів. Волхви тут були опорою князівської влади — вони підбивали народ під руку і силу князя, вони розмовляли з Небом і дізнавались його волю. Як тут суперечити волхвам? А ще й коли прийдуть сюди християнські святителі,— без зіткнення з волхвами не обійдеться. І ті, й ті борються за свою владу над волею і душами людей. Тільки ж християнська віра принесе деревлянській землі ще й сильних соузників — інші християнські держави. Старі кумири і волхви відгороджують її землю від усіх — і від інших країн слов'янських з їхніми кумирами, котрих ревно оберігають, і від християнських, чи сарацинських, чи іудейських богів, та разом і від великих держав, які могли б стати опорою князя в своїй землі. — Добре. Я сама піду до волхва Борила. А ти готуй людей і товар. Турбіда полегшено зітхнув, стрельнув чіпким поглядом по світлиці, відзначив, що не так уже й багато срібла в ларцях у княгині, яка так поривається породичатись із велеможним болгарським царем. Гай-гай! Чи знає вона, що цар Симеон нині возсідає в Царгороді на золотому троні поруч із царем вселенської Ромейської імперії!.. Що він як рівний сідає й з патріархом константинопольським! Навіщо йому родичатися із цим не відомим нікому і нічим не славним поганським князьком деревської землі? Земля його, хоч і велика, хоч і має чимало градків, але невідома у світах. Та й то: київські володарі уже давно занесли меч над нею. Сьогодні Маломир відбився, а завтра Олег збере з підвладних земель нову рать, покличе ще більше варягів. Хто допоможе тоді Маломирові? Мати-княгиня це розуміє, але вона замахнулась на недосяжне... Хай-но поговорить із волхвом. Він їй зубія покаже!.. Ярка також знала, що волхв Борило не дасть нізащо своєї згоди. Пощо до нього йти по честь, коли дістанеш лишень безчестя? На купця Турбіду зачаїла обиду — лукавий серцем, із заячою душею чоловік. Знає, що Маломир не вмогутнів, то й крутить хвостом. Коли б його язик не призвів до біди. Якось уже дуже вертівся і зиркав по світлиці, ніби зважував не силу її слів, не майбутнє своєї землі, про котру вона піклувалась, а силу золота в ларцях. Був би її Малко могутнім, ніхто не посмів би відмовити його матері!.. Багатого і владного всі люблять, бо бояться, бо може вбити або купити. Вона ж не може ні того, ні того. Не буде більше говорити з цим купчиною, хай собі йде, куди хоче. У Болгарію треба йти самому Маломиру. Доки мир возліг на порубіжжях його землі. Допоки Київ не зібрався із силою. З тими словами й пішла до сина-князя. Вона скаже йому: борше іди в Болгарію, доки твоя земля в честі і славі... * * * Веселина гриміла цебрами і довго спускала в колодязь журавель. Вичікувала, доки ближче підійде Щербило, що поволі вів коня на поводу. Либонь, повертався з поля, як і вона оце щойно прибігла. Сонечко підсушувало весняну землю, і настала пора сівби. Усі в полі — і старі й малі. Нива дядька Златорука була поряд з їхньою. Сусіди цілий день були один в одного перед очима, але не до розмов. Веселина з Крушкою садили квасолю й капусту, Гордослав розсівав жито і просо по ораниці. Те ж робили всі, хто вийшов сьогодні в поле. Як журавлині ключі, ішли один за одним сівачі, розбризкуючи поперед себе із жмень золотисте зерно. Теплий вітер щедро обвівав вологі груди й обличчя хліборобів, заволочував засіяну ниву сухим чорноземом. Дощів не було давно. Земля курилася чорною пилюгою. Це був поганий знак. Про це думали дорослі. Веселину ж цікавило інше. Оком зорила нишком за тим Щербилом, який, певно ж, знав про це і все потріпував чубом, що розсипався йому на чолі, аж затуляв очі. Він частіше набирав у жменю зерна, так що вітець його Златорук це помітив, спинився, довгим поглядом подивився на сина. Мовляв, хліборобу негоже бути неощадливим, дивись, на всю ниву ще й не вистачить зерна. Щербило почервонів, аж сльози йому на очах виступили. Хоча батько ані словечка не зронив. Знав, що на сусідській ниві дівчина буде кпинити з хлопця. Час весілля наближався, родичі ще взимку домовились за дітей. Як тільки обсіються, упораються з худобою і молодняком, настане година і для весілля. Орачі засіватимуть свою житейську ниву новим насінням, щоб їхній рід не виводився на цій благодатній землі. І цю справу вони робили статечно, за звичаєм і велично. Веселина схилилась над цямриною й бовтала цеберком у колодязі, начікуючи Щербила. А він ніби й не бачив її — сонце, чи що, сипало йому в зіниці розплавлене золото вечора і ніби ховало дівчину в снопах свого осяйного проміння. Ось він припнув до конов'язі коня, обернувся, щоб підійти до колодязя. І враз дівчина випросталась, засміялась до нього білозубо, засміялась ямками на тугих рум'яних щоках, уже пойнятих весняною смагою. Поставила на землю цебро з водою і перелила в своє відро. Хлопець від несподіванки здригнувся. Дзвінкий сміх Веселинки злетів іще вище. Не таланило йому сьогодні: постійно його гордість ганьбиться в її очах! Досада холодком війнула в груди. Та ж вона з нього насміхається!.. Мовчки підійшов до колодязя, взявся за журавель. Мовчки набрав води і напоїв коня, мовчки поставив цебро на цямрину. Веселина здивовано стежила за ним. Чого мовчить? — Ти чого? — спитала переполошеним голосом. — А нічо...— кинув нехотя й пішов до коня. — А коней сьогодні... поженеш на ніч? Не знаю...— І повів свого коника додому. Веселинка дивилась йому вслід. Ніби ж і не образила його нічим. Може, не люба вже йому? Після заручин, що їх справили ще взимку, вони не раз стояли під вербою при зорях. І щось говорили. І про щось мовчали. А їй все одно було легко і радісно! А по травах Щербило часто кликав її на луки, коли гнав коней на ніч. Веселина потай тікала з сінника, коли сон уже зморював усіх, і бігла в росяні трави, у весняні тумани. Місяць сріблив їй дорогу і щедро відмірював до світання теплими пригорщами весняного кохання. Голос горлиці будив її на зеленому ложі, і вона мчала додому, аби встигнути до ранкового порання худоби. Ні втоми не чула, ні голоду. Не ходила — літала на крилах. І ось ніби спіткнулась об камінь. Наречений уже не кличе її з собою. Навіть не хоче з нею говорити. Шукала свою вину в собі. Була одна лишень вина її — велика відданість йому. Але хіба то вина? Хіба гріх любити усім серцем і усім тілом? Коли є любов — навіщо ж ховатись? Ні перед людьми, ні перед коханим не хотіла критись. І тепер ось також не хотіла визнавати за собою якогось гріха. Та серце тривожно стискувалось в якомусь передчутті. Наречений не кличе її вже... А він тим часом ішов додому, вів коня за вуздечку і думав також про них обох. Батьки обручили їх за звичаєм з Веселинкою. За звичаєм вважав себе нареченим женихом, за звичаєм і весілля мають відіграти й відспівати. Не питали у нього згоди. А коли б спитали, сказав би: хай-но ще попарубкую! Та не сказав би, чого хотів бути вільним, яко вітер. Бо й сам до тями не прийде від свята Масниці. Того дня послали його на Княжу Гору з солоною рибою від їх кінця. І тоді й трапилась з ним пригода. Пригода не пригода, а якась приключина приключилась. Повернув, було, вже назад від княжої комори, а назустріч шалені коні! Трійка коней летіла, немовби за нею мчала вовча тічня. А в санях стояла дівчина. Обличчя її було перекошене від жаху, в широко розкритих очах застиг жах. Віжки вислизнули з її рук, і вона побілілими пальцями вчепилась у борт саней. Щербило одним стрибом кинувся навперейми, схопив коней за оброть і завис на ній. Схарапуджені коні почали заспокоюватись і стишувати біг. Коли сани вже зовсім спинились, дівчина раптом непритомно звалилась на сніг. Він кинувся до неї, розгублено тупцював навколо і не знав, що вчинити. На жовтаво-блідому лиці її тремтіли довгі чорні вії, що прикрили очі. Високі тонкі бровенята мертво застигли на восковому чолі. Вітер ворушив темну горностаєву опушку її боярської шапчини і кожуха. Тонкі жовтаві пальці безвільно загрузли в снігу. Щербило стяг їй шапчину, розстебнув кожух і снігом почав терти чоло й щоки. Дівчина розплющила очі. Білі тугі вуста зрожевіли. — Ти? — Вона щось хотіла спитати. — Ага!.. Я спинив твоїх коней. Чого так мчала? — Це варяжини кляті нашмагали коней і пустили їх. — Навіщо? — А позбиткуватися з мене! — Але ж ти болярична?! — Авжеж...— Дівчина поправила на голові розхристане волосся й наділа свою боярську шапку. — Скажи вітцеві, хай покарає їх. — Якраз! Вони і над ним гулюлюкають. — Над боярином? — не йняв віри хлопець. — Ті находники нікого не бояться тут. Грабіжники... А наші бояри гзяться перед Олегом, нічого йому не кажуть. Бояться гніву його. — То хто ж тебе захищатиме? — Ніхто. Хіба що... ти.— Вона засміялась і подала йому руку, щоб він допоміг їй стати на ноги. — Я? Я що, був і нема. Данину на свято привіз від нашого кінця. Коли бачу — ошалілі коні... — Коби не спинив — убилась би... — А брат у тебе є, щоб захистити від поглумників? — Немає! Сестри тільки — менші. Ото наш дім, де починається узвіз. Усі кияни знали, що там жив великий боярин Бодець. Колись, знали те, вірно служив останньому Києвичу — Оскольдові. З більшою запопадливістю тепер служив цьому приходню Олегові. І в тій запопадливості переважив усіх. — Коли що... клич — я прийду і захищу! — стривожено сказав хлопець і повагом пішов до своїх саней, Болярична, посміхаючись, дивилась йому вслід. Захистить! Де той рукомесний кінець, а де її дім! І як знатиме, коли потрібно її захищати? Але коли б жив тут, на Горі, напевне захистив би. Гарний парубок, сильний... І красивий. Щербило двічі таки заявлявся біля двору боярина Бодця. Але жодного разу болярични не бачив. Кусав свої уста: навіть імені її не спитав. Якось перестрів челядина, що вийшов з-за воріт Бодцевого двору, і спинив його: — Як називають старшу дочку боярина? — А ти хто? — обурився той. — Я? — Хлопець здогадався, що простолюдину навіть імені болярични не скажуть. Тому натхненно збрехав:— Я від боярина Радима. Велів спитати. — А, від боярина! — підозріло тягнув челядин.— Чи, може, від його синка? — Ага, таки від нього. Виручи, скажи! — прикинувся дурником хлопець. — Та вона Го?рдина. І справді, така і є. — Ага, так і скажу. Спасуть тебе боги! — Щербило, пішов додому. Уже смеркалось. Доки перешугає усі намети до Подолу, геть звечоріє. Коли відбули заручини, він на час забув за свою боляричну. Веселинка увійшла в його душу м'яко й погідно. Але сьогодні йому здалося, що вона... збиткується з нього, насміхається... І раптом згадав: хто ж захистить боляричну Гордину? Він скоро візьме шлюб, матиме свою землю, поставить своє обійстя. А там підуть діти. Де вже згадувати йому за ту боляричну! Щось обізвалось тривогою під серцем. Незнайомий тоскний щем... І кому скажеш про нього? Хто зрозуміє його? Веселинка не збагне. Вона переповнена своїм щастям чекання. Сьогодні не покличе її на луки... Вона й так прибіжить! Веселинка сама не прийшла до нього. Просити кохання не хотіла. Коли не люба йому — навіщо толочити траву? Тільки біль тьмарив їй очі й бугом перетинав горло. Яка обида... Навіщо се випало її долі? Думала, тільки в піснях співають про нещасливе кохання. А воно, бач, і до неї припливло те нещастя. Як від нього втекти? Не знала. А коли батько Гордослав заходився колоти кабанця до весілля, сказала: — Батьку, не треба весілля. Я не хочу... за Щербила. І він мене не хоче. Так уже нам випадає... — Такого ще не бувало у нашому граді, скільки й світ стоїть. Чого б оце гоноритись? — Не те, батьку. Щось пролягло між нами. Спочатку було добре. А далі не вмію оповісти. Не говорить зі мною Щербило. І я його не бачу вже давно. — Як же так? А заручини? — сплеснула в долоні Крушка. — Що заручини, мамо? Не всі тії беруться, що заручуються... Як ото в пісні... Такої ганьби не бувало в їхньому роді. — Іди до Златорука,— кинулась до нього Крушка, а сама подумки вирішила: без нечистої сили тут не обійшлося. Чиясь відьомська заздрість, певно, перейшла дорогу коханню. Треба сходити до тієї Житяни. Кажуть, вмить скаже, чиє недобре око поруйнувало ниті любови богині Лади... Гордослав відмахнувся від слів жони. — Хай молоді самі розбираються... За тиждень з'явився і сусіда. — Чого мовчиш, свате? — кахикнув у кулак. — Що сказати? Діти ніби розсварилися. — Еге, ніби. Та що з того? Помиряться. Поберуться, господа?рка упаде на руки. Я вже й шмат поля їм виділив — отам, перед вашою межею. А згодом з'являться діти, новий клопіт. На весілля час уже запрошувати люд. — Давно б уже пора! — зраділа Крушка.— Вже як відмолимо у богів їм любов і мир. Гордослав згідливо хитнув головою. Авжеж, Веселинка таки ж любить того парубка. Простять якусь кривду між собою — бо в прощенні і прихильності життя сімейне іде. А весілля швидше помирить молодят. — Тоді готуймося, сусіде...— вдарили господарі по руках. * * * Гамірливе весілля вибухнуло, яко грім, на подвір'ях статечних подільських сімей. Дівчата, як водиться спрадавна, розплітали нареченій косу, квітчали її вінками і стрічками. Очікували жениха з боярами-дружками. З холодком біля серця Веселинка чекала їхньої появи. Подвір'я все юрмилось від людей, бо де ж і відпочити людській душі, коли не на весіллі, де й пісень наспіваєшся, і натанцюєшся, і всіх добрих знайомих побачиш та слівцем перекинешся з ними, та й свої молоді щасливі літа згадаєш... Бо щасливими бувають тільки молоді літа, а далі — гей!.. Дуділи дудники, сопелі, прегудниці; били у бубни і в дзвінкі била, дзеленчали струни лір та гуслів. Збивали гості землю добрими постільцями, а то й голими п'ятами. На те й весілля! З кінця двору до вулиці перекочувались пісні, як веселі зграйки пташок. І враз — ущух гамір. Дівчата-дружки біля молодої затихли, прилинули до віконець. Либонь, наречений з боярами прибув! Збіглися в коло, заховали поміж себе наречену — наречений має викупити у них молоду! Заспівали: Ой, станемо у таночок, Одягнемо молодій зелений віночок, А ти, парубче, не зівай, Свою молоду у нас викупляй!.. Широко розчахнулись двері до світлиці — і ніби якийсь переполох вихором влетів до хати. Надворі верещали жіночі голоси, гучали обурені голоси чоловіків. А до світлиці, брязкаючи мечами, входять княжі гриді, обступають дівчат, регочуть хтиво і перегукуються між собою: — Ого, скільки тут вродливиць! Ну ж, соцький, вибирай! З-за їхніх спин виступає чорновусий соцький, погордливо поглядає на них зверху: — Чого полякались? Вбивати вас хтось зібрався, чи що? Анумо, станьте рядком-ладком. Отако, о... Одна біля одної. Щоб розгледіти вас... Котра із вас найгарніша? Га? Ну, очі розбігаються!..— обертається соцький до своїх гридей. Ті регочуть з важкої обставини соцького: і справді, відразу 1 не добереш! Дівчата поволі відійшли від страху, усміхаються між собою, ніяково поглядають на непрошених зайд із мечами в руках.— А де ж ваша молода, га? Хтось із дівочого гурту кинув: — Давай викуп, тоді покажемо! — Еге ж, без викупу не дамо!.. І тільки нареченому. А ти хто такий? Чого бешкетуєш? Ось зараз об'явиться тут молодий із своїми боярами! — Молодий! Найбільший володар у Києві наш князь Олег шукає собі жону — щоб найліпша із ліпших дівиць була. Чули? То де ваша молода? — Оце, о! — загукали звеселіло дівчата, виштовхуючи Веселинку поперед себе. Адже сам київський володар вишукує собі жону, дивись, може, котрась із них, чи хай навіть Веселинка, сподобається йому. О-о! Велика честь їхньому племені вродливому!.. Наречена справді була найліпша серед усіх. У білій полотняній сорочці з мережками на рукавах і на подолі; срібний начільник із дзвінкими підвісками, що притискував до голови розпущену золотисту косу, котра м'якою хвилею спадала нижче пояса. А з-під цієї копиці золотистого волосся перелякано кліпали до соцького сині-пресині очі. Аж світ хитнувся в того від такої синяви. — Ладна дівиця... Боги щедро вділили чарів. Га? Як ви на те? — звернувся він до гридей. Ті захитали головами, загомоніли — куди й краще. — Але ж... вона є наречена! Весілля, либонь, тут! — нагадав хтось із дівчат. — Велено на весіллях і шукати! — згадав наказ соцький.— Обійшли сьогодні вже три весілля. А тут, виходить, і знайшли. Підемо з нами. Покажемо тебе володарю нашому! — Соцький узяв за руку Веселинку і гримнув до гридей: — Чого стоїте? Беріть на руки — і на Гору! Гриді миттю підхопили дівчину, підняли її над головами і виштовхались із світлиці. Тільки земля здригнулась від ударів кінських копит набіглої князівської дружини. Люди проводжали здивованими поглядами вершників. Такого вже давно не бувало чути, щоб умикали на весіллі наречену. — Воно у них в роду щось,— кинула якась молодиця. І гомін людей примовк. Бо пригадали давній рід діда Соловія і онуку його Славину, сестру Гордослава, що стала матір'ю князя Оскольда, убієнного тим находником Олегом. І пригадали замученого сина Оскольдового — Вишеслава... Тепер ще одну жертву вихопила Княжа Гора з того роду. Чи ж на добро? — Не забувають боги рід Соловіїв... Знову згадали... — Все міняється, біди й удача... горе і щастя... Але не боги, а люди чинять зло...— почувся серед натовпу чийсь густий розважливий голос. Люди повертали до тих слів, прислухались. Спершись на патерицю, біля ґанку стояв дебелий старець. Витяг з полатаної торбини сопіль, і сумно заспівало в ній чиєсь серце. — Що ж буде з нею? — гомоніли люди.— А де молодий? Чого немає й досі? — Сіті любови незбагненні. Одні виловлюють ними щастя, інші — погибіль. — Авжеж... Хто ходить по стезі любови, ходить, як по жаринах... Сумно оповідала про чиюсь зраджену любов дідова сопілка. — І чого їх усіх, отих Соловіїв, на Княжу Гору тягне? — раптом почувся різкий заздрісний жіночий голос. Авжеж, хіба чиясь доля обходиться без заздрощів? Заздрість всюдисуща і невмируща й завжди перебуває між людьми і править людськими пристрастями. Та все ж чекали молодого. Він має кинутись на Гору й відбити свою наречену. І вони мусять йому допомогти! Відколи це володарі почали у простолюдинів відбирати наречених просто на весіллях! — Не дамо себе в обиду, люди...— потроху гарячили себе мужі й парубки. Висока людська гідність нуртувала в серцях простолюдинів. Але молодий з'явився надто пізно. Від тої новини остовпів. Умкнули у нього наречену?! Не хотів слухати мужів, що кликали йти на Гору. Може, се глас його долі? Може... Срібний весняний вечір накидав на землю прозоро-блакитні шати, погамовував людей. Прозорими тінями літали душі пращурів над обійстями, оберігали свій рід від нещасть і хвороб. Пахло свіжим хлібом, теплим молоком, м'ятою і любистком. Світ готувався до нічного спочинку, щоб завтра знову колотитись і страждати, любити й ненавидіти. Одвічне колесо життя котилось уже туманним зоряним шляхом поміж великих і святих зірок. — Твоя доля віднині піде іншою дорогою, Щербиле,— підійшов до молодого старець.— Вознесешся високо на ній, тільки ж... не дай гордості себе згубити... Не дай!.. * * * У срібних і глиняних підсвічниках палахкотіли воскові свічі; від їх солодкого диму робилось тривожно й млосно на душі. На довгому столі злегка бряжчало й подзвонювало срібло, мідяні тарелі, різьблені з дерева й глиняні миси та поставці. Багату учту знову влаштував київський владця своїм соумисленикам і радцям вірним, дружинникам і соцьким — варязьким, новгородським та київським. Спостерігав, як хутко челядини обставляли столи їством і п'янкими медами; як застеляли довгі лави багряницею й оловирами; як широко розчиняли двері до сіней, очікуючи гостей. Повелитель Княжої Гори кидав на все те краєм ока, бо в голові пропливали інші думки. Вони то хмарили йому темні, уже з сивизною брови, то колошкались вихорами — і тоді він запускав п'ятірню у темне, геть пересіяне срібними нитями волосся. То обома руками хапався за широкий, золотом кований пасок — від новгородських рукомесників. І все ходив, ходив, ніби сивий крук кружляв по гридниці, поковзом спостерігав приготування. Було від чого хилити чоло в передумах новому київському владці. Лестиві бояри називали його все частіше князем, але добре знав, що як тільки він і справді сам себе нарече князем — вони ж першими й повстануть проти нього. Звичайно ж, зворохоблять і народ. Го! Боярські норови знає віддавна, ще в Новгороді їх набачився і натерпівся. У Києві те саме. Ні, не буде він себе іменувати князем. Так, ніби він їм, боярам, рівня,— радиться з ними, у походи з ними ходить. Рівний серед рівних. Він не хоче нагадувати їм, що в нього за спиною, на відміну від них, тверджа закону слов'янського: колись закликаний до Новгорода князь Рюрик та його переємець Єгорця. Вони незримо стоять за ним і вивищують Олега над боярами. Лишень не над київськими. Київські бояри не кликали Рюрика, гукнули тільки Олега, Тож він і прийшов сюди. Але на князівський чин не зазіхає. Усі те бачать. Проте бачать, що Єфанду з Єгорцем відправив потай в Новгород, а біля себе посадив вірного лакузу — боярина Бодця. Отож і тримає Київську країну під своєю волею з поміччю Бодця та великої дружини — новгородської і варязької. Тому всі й хиляться перед ним. Знає, що ту дружину кияни терплять до часу, як те було і в Новгороді, знає, що всякому терпінню настає кінець. Через те мусить ощедрювати й ублажати і бояр, і Свенельда, котрого перехопив і перекупив від Єфанди. Витязь сей і його дружинники велика засторога проти буєслівних і свавільних київських бояр. І вони це відають, через те повзають перед ним і запобігають. Але, знав добре Олег, свавільні варяжини можуть також зворохобити простолюдинів. Отоді не владарювати йому на Київських горах!.. Треба бути дуже обачним! Тепер ще більше терпне від непевности його серце, коли згадує поразку від деревлян. Може, київські пішці згадали останнього Києвича і не захотіли битись із його сином. Маломир деревлянський з мізерною силою побив їх! І навіть Свенельда побили. Перемога над Олегом і киянами принесла деревлянам велику славу. Люди увірували, що боги на боці праведника, а тепер вірять у те, що Малко має повернути свою отчину — Київ. Отож украй потрібно тепер зламати Маломира і його рать. Юнець, ще молоко на губах не обсохло! І він...— Боляче згадувати свою неміч супроти воя-дитини. Тупотять кроки по мостинах. Гості вже надійшли. Олег широко розкриває назустріч їм свої обійми. Обличчя його ніби осміхається. Але душа затиснена в кулак. Хода поважна і обережна, ніби скрадлива. Свенельд шастав очима по гридниці, дивувався. Гадав, за поразку від деревлян його тут будуть ганити. А виходить, ні, навпаки, частуватимуть. Не збагнути йому закамарків душі київського владці. Там, де треба сварити, хвалить; де потрібно вишмагати батурою — возносить. Таки ж — не збагнути. Дивився на Олега з опасою, коли б не пастка тут якась була... Нарешті не витримав: — Чому нічого не кажеш за деревлянський похід? — А що скажеш?.. Багато киян хочуть того Малка у Києві посадити... Того й не билися... — У Києві? — Очі Свенельдові побіліли.— А куди ж ти? — Туди, куди й ти...— гірко посміхнувся Олег. — О! — Свенельдові подобалась така відвертість.— Ми ще не всі мечі пощербили! — трусонув своїми прекрасними світлими кучерями. — Так гадаю собі: поб'єш того Малка — забирай собі його землю з дружиною. — Усю? То ж велика країна! — За великий труд — і велика шана тобі, витязю. І вже не Олег Свенельдові, а Свенельд Олегові цідить меди у келих. Знову зашуміла, розвеселилась дружина Свенельдова. Раптом якийсь гамір зчинився біля входниці. Варяжини позіскакували з лавиць, заляскали в долоні. Свенельд і собі підхопився, але Олег рукою посадив його на лавицю. — Сиди. Зараз тут будуть. І вже за якусь мить перед Олегом і Свенельдом постало кілька чарівних дівчат. У білих весільних вишиваних сорочках, заквітчані весільними віночками і стрічками, з розплетеними косами. Чарівні феї із дивної казки! Таки цей Олег — чаклун! Свенельд схопився на ноги, оббіг навколо гурту заляканих наречених. П'яно маснились його очі. Помацав кожну з них — справжні, живі. Від страху й подиву дивились на нього синіми-пресиніми очима. — Вибирай, витязю. Кращих дівиць Києва добули тобі мої гриді. — Мені? О! А ти? — А я вже маю. Хіба ще одну так... візьму. — Тоді... візьму отсю! Ні, цю! А може, цю? — розгубився Свенельд. Олег задоволено трясся від сміху. — Бери усіх. Землю матимеш — синів треба багато. Кому ж залишати? Свенельд закивав головою: мудро мовить київський володар. Ці молоді феї виростять йому красивих і сильних витязів. — Беру усіх. Раз... два... три... Наречених повели в покої. І знову лилися меди. Олег нишком поглядав на Свенельда. Був задоволений. Тепер нікуди не втече з Києва цей витязь. І забуде, що на світі є стара королівна Єфанда з її синком. Челядин догідливо згинається перед Олегом. Вказує на сіни — хтось негайно хоче його бачити. — Якийсь гонець, володарю. — Від кого? — Не каже. Нібито із землі деревлянської. Хоче з тобою говорити віч-на-віч. Тривога зіщулилась в його грудях. Від кого ж? Вибрався з-за столу, поспішливо вийшов у сіни. Приземкуватий, широкий в плечах чоловічок з гострим носом і вертлявими очицями чемно вклонився йому до землі. — Я до тебе, володарю. — Ти хто? — Турбіда, купчина. — Пощо таке ім'я маєш? — А від діда. Від князя Тура мав біду — вигнав його з Києва, тоді він прийшов у Житомир... Я до тебе таємно. — Від сопливого Малка? — скривився Олег. — Ні, від себе і від бояр. Слово маю. —: Кажи. — Мовлять бояри: Маломир наш супроть тебе велику війну замишляє. Пішов нині до Болгарії, на Дунай, хоче мати соузником своїм болгарського царя, грізного Симеона. І тиверців з уличами хоче до себе привернути. І жону-болгариню взяти. Мовили бояри: бережися. Олег закляк. Он воно що! А він гадав, що Малко — сопливець... — Правдиве твоє слово? — Голос в Олега став сиплим. — Правдивішого не буває. — Чим присягнеш? — Своєю честю. У тебе є честь? — посміхнувся криво. У київського володаря таки лишилась у душі людська зневага до зрадників, хоч вони й слугували йому. — Мій рід хоче вернутись до Києва.— Отож-бо і є: торгується купчина: я — тобі, а ти — мені і моєму родові. Олег здивовано зиркав на притихлого вістуна, котрий сторожко обмацував його колючими очицями. Ніби казав, що у Києві зрадників і без нього доста! — Іди. Коли треба буде — прикличу. Огинаючись, як побитий пес, Турбіда почалапав на подвір'я. Не повірив йому київський владця. Не подякував і честю не вшанував. Так і стояв у сінцях, як злодій, Злодіїі-бо він і є, Турбіда, житомирський купчина. Украв же у свого князя, котрий дав прихисток його роду, украв його велику таїну і відніс ворогові! А зрадникам і злодіям люди не вірять. Проте і Олег сам злодіюка і тать найперший! На його руках ніколи не висохне безневинна кров київського князя Оскольда. А Турбіду обійшов лукавством — дістав від нього велику таїну і прикинувся порядним, зневажливо засумнівався, чи є у нього, бачите, честь. То щоби не платити купчині за труди. Оборотень нечестивий! А він, довірливець, гадав, що його покличуть у гридницю, посадять на чільне місце, шануватимуть медами із князівських медуш!.. Далебі, й водиці пригубити не дали. Хоч Гора Княжа аж двиготить від ревища п'яних варяжинів! Духмяні меди чути на весь Київ!.. Деревлянський вістун безшелесно зісковзнув з Гори, зник у сутінях вечора. Але спокій Олегової душі він скаламутив до дна. Он які сіті розкидає на київського повелителя той Малко!.. І справді, Олег, возсівши в Києві на столі старих князів Києвичів, забув, що на південних порубіжжях київської землі живе численний і могутній слов'янський народ — уличі, а ще трохи далі вниз по Дніпру аж до Дністра — тиверці. Малко деревлянський збагнув, що, коли з'єднати ці два великих племені та обіпертися на Дунайську Болгарію, він легко зімне Олега з його варягами. Так, гідності свого ворога треба цінувати: мудрий цей юнак, деревлянський князь. Олегову душу враз огорнула терпка самотина. Немає йому супокою на цій землі. Не було ні в Новгороді, нема і в Києві. А вже старість підкрадається йому в серце. Важчає голова, частіше крутять болісті втомлені кістки. Душа просить спокою і домашнього тепла. Але навколо нього чорториї, вихори, вири людських пристрастей, які затягують у свої глибини і його душу, І не може він спинитись на тихих пристанищах життя. Не може, бо затопчуть, зітруть, викинуть на смітник пам'яті. А він же хоче бути зверху, тільки зверху! Хоче чути собі похвальбу і славу. Тільки собі! Щоб ні перед ким не гнути хребта. О, він уже й забув ті часи, коли мусив хилитися перед сильнішими від себе. Тепер мав утіху від тих, кому раніше кланявся і хто нині гне перед ним спину. Гне! Солодка це втіха. Не хотів повертатися до гридниці. Хай Свенельд бенкетує — скоро у нього буде багато трудів. А перед Олегом знову стеляться його безконечні дороги — та не росяні й білі, а як чорнотропи, що гадюкою в'ються серед каміння й скель. Уже він втомився долати їх. Та зупину для нього нема! Пішов на стайню, гукнув конюха. Велів осідлати свого білого Лебедя. Весняне надвечір'я манило в далину. Бузкове київське небо пило воду із дніпрового плеса, а над ним тужно кричали чайки. Поїде він до волхва на Перунову гору. Побесідує з віщуном. Що наврочить йому?... Здаля забачив варязького Змія. Єфанда лякала ним Олега, йому погрожувала варязькою силою. Тепер він приборкав ту силу, підбив під себе. Триглавий Змій нині служить йому. Он там, у його палатах, він упіймав у сіті його силу. Нехай шкірить зубія на ворогів його. Зійшов з коня, неквапливо попрямував до Перунового требища. Хитавиця дерев мигтіла йому в очах зеленими хмарами. Знову спогади брали в полон його душу, тихо входили в неї, як світіння надвечірньої весняної заграви. Може, уперше в житті Олег відчув красу землі, красу Києва, Таки ж не бачив ніде такого дивного града... Таки ж це справді град над градами... Мати городів руських! І він у цьому граді володар!.. Мусить скулитись, зібратись з усією внутрішньою силою, поглядом пронизати майбуття. Куди спрямувати йому свій шлях? Він має переступити через свою втому, зневіру, відчай — і мусить знову перемогти. Уличі, шворці, а за ними Болгарія. За її спиною ромеїгречини. Он куди замахнувся Малко. Але тому соуззю він має перетнути дорогу. Назустріч Олегові уже йшов Перунів волхв. — Чи маєш мені віще слово сказати? — зустрів його Олег весело.— Чи відаєш якісь знаки біди? — Посієш чуже зерно і в день жнив збереш замість врожаю жорстокий скорб і зраду,— схилився віщун перед Олегом. — Соузники твої — беззаконники нечестиві й злодії, усе роблять за мзду, уже осліпли в гонитві за нею! Бо кланяються цьому Змію Гориничу ненаситному. Вели забрати його з цього святого місця. Олег відчув в тих словах якусь таємну погрозу для себе. І чому цей віщун, якого він, Олег, тут посадив, так сміє говорити з ним? Хто повелитель цих гір і хто мусить тут наказувати? Він мовчки завернув назад. Не буде нічого говорити цьому знахабнілому віщуну! Перейшов хрещату долину, перебрів потічок, вибрався на лісистий пагорб. Тут повівав свіжий вітерець із задніпровських плавнів і лісів. Дихалось вільно, думалось ширше. І рантом побачив на узвишші над кручею якогось старця з латаною торбою за плечима. Побачивши Олега, що тримав коня за вуздечку, старець підійшов до нього, огледів його), потім Лебедя і пішов якоюсь стежиною. — Чекай-но, куди пішов? Щось хочеш спитати? — гукнув йому навздогін Олег. Старець спинився, скинув з пліч торбу.— Може, заблукав? — Я не заблукав, володарю. Це ти блукаєш в сум'яттях життя,— відповів старець. — Звідки знаєш, що я володар? — Бачу. Хіба ні? — А що ти ще бачиш для мене, старче? Може, ти справді віщун якийсь. — Я все бачу про тебе. — Тоді скажи, скільки літ мені жити? — Нехай мої слова не увійдуть в твої вуха. — Не бійся, я тебе не обиджу. Кажи, що знаєш. — Помреш ти на цій землі, володарю. А смерть приймеш від свого вірного друга. — У мене немає друга, старче. — Твій друг з тобою! — Старий ткнув пальцем у Лебедя, що мирно скубав соковиту травицю. — Мій кінь? — весело засміявся Олег. Почав розглядати Лебедя. А тим часом старець зник у хащах. Хотів наздогнати його, може, навіть вперіщити батурою: хіба може кінь завдати смерть? А втім... Повертався до Гори з тривожними передчуттями. Навіщо він слухає різних бродячих ворожбитів? Не треба знати своєї долі й спокушати її. Долю свою треба вести за собою. Йому це завжди вдавалось. Та, може, й справді, це знак богів. То що ж — він не буде більше сідати на свого Лебедя. Поставить у стайні — кінь заслужив собі спокійну старість. Хай годують і шанують його вірного друга до кінця. А в похід на уличів Олег візьме іншого коня. Доля знову кликала його в ратну дорогу. * * * У граді Пересічені з великою честю стрічали деревлянську сольбу — князь Маломир із дружиною, княгиня Ярка зі служницями привезли уличанському князеві Превладу багаті і щедрі дари: і бочки п'янких медів, і сувої білого лляного полотна, і шкурки куниць та рудої лисиці. А ще кожухи, ткані ковдри, різне різьбярство: кухлики, миси, тарелі, оздоблені коштовним камінням. А ще... Та не злічити всього і не надивитись! Превлад зі старійшинами шанували гостей бучною учтою, і піснями, і скоморошими веселощами та ігрищами. Маломир був молодий та бравий, чого б то було приїздити сюди з такою пишнотою, коли б не збирався просити у князя котрусь із дочок. А що дочок у Превлада чимало, усяк те відав. Он вони носяться по теремних хороминах, розвівають одна поперед одною пишними рукавами та подолами сорочок, мережаних золотою ниткою і пересипаних перлами, та все пристукують закаблуками червоних чобіток, та все видзвонюють намистами-перлами та коралями, та все виблискують срібними начільниками. Підносять на таці княгині-матері свої дарунки — то вишивання, то убруси ромейські чи намиста заморські. Княгиня Ярка все те розглядає, чемно дякує, але не бере. Доки Маломир веде перемови про мир-соуззя, про спільний похід проти супостата-находника, що захопив престольний Київ, княгиня відсилає до Болгарії свого посланця — купчину Синька з невеличкою валкою повозів і осторожниками. Має той Синько дістатись до Преслави, столиці болгарської, поклонитись цареві Симеонові і цариці та просити в них священиків для землі деревлянської і жони для її сина-князя. А тоді має той Синько чимскорше прямувати через степи й ліси до Іскоростеня, нікому не оповідати ані словечка. Часи нині непевні, кожен чатує лиш на свою користь, повсюди лукавці сіють чвари, а злодії злобливо злодіюють. Що Синько сю справу зуміє полагодити якнайліпше, стара княгиня не сумнівалась. Отець її — Ніскиня — ощедрив колись рід цього купчини іскоростенського, який возив для князя вина й узороччя з Царгорода. І тепер йому обіцяна добра мзда. Бо хто ж задарма в наші часи робить добро? Скоро Превлад і Маломир подалися до тиверців. Цей великий і розсіяний по степах народ споконвіків жив вільно і затишно, давно ні з ким не воював і ні з ким в соуззя не входив. У тиверській землі було чимало городків і чимало князьків, а великого з-поміж себе не хотіли визнавати. Кожен жив у своєму уділі і не пов'язував себе ні з ким ніяким словом. Землі усім-бо вистачало! Тож говорити з ними про єдність було важко. Коли вони між собою не хотіли єднатися, то з чужими володарями не хотіли тим паче, навіть на короткий час. Превлад і Маломир їздили від городка до городка, від одного князька до іншого. А дні літа швидко збігали, не полишаючи за собою ні радости, ні добрих прикмет. Ярка терпляче очікувала на свого посланця, з княгинею Превлада — Слудою — намагалась не говорити про женихання. І тоді Слуда сама вирішила говорити про це. Її старша дочка вже пересиджувала в батьковому домі, а тут така нагода! Ярка вислуховувала похвали Слуди своїм донькам, проте знову нічого не говорила про женихання її сина. — Мене мій князь сам узяв, Слудо,— пригадувала Ярка давнє. Але Слуді, ці спогади були ні до чого. Одного світання на теремному дворі тривожно заскрипіли ворота. Ярка крізь полохливий сон здогадалась — її посланець! Босоніж вибігла на ґанок, до неї кинувся прибулець — він був від Синька. — Княгине, мій господар, купчина Синько, велів сказати: цар не дає дочки своєї. Готує за царевича ромейського віддати чи мадярам. Може, в яку іншу землю податися? Але вже дарунків нема — тоді шли нові повози, Княгиня Ярка довго розтирала пальцями чоло, намагалась втямкувати мову Синькового гінця. Повози? Де вона візьме тут повози і дарунки багаті? Кожен день її у Пересічені стає дедалі нестерпнішим, дедалі тяжчим. Авжеж, Болгарія хоче кріпити узи із Ромеєю, а не з деревською землею. — То що ж робити? Куди йти? Яка рада твоя? — Гонець втомлено опустив перед нею плечі. Його руки з батіжком безсило обвисли до колін. Либонь, день і ніч цей юнак гнав свого коня, аж почорнів од сонця і пилюги. — Ходи в хоромину, хлопче. Розкажи усе спочатку.— Гонець жадібно випив кухоль води, сів на лавицю.— Ну, що розказувати? Спинилися у гостиному дворі у Преславі та й послали знайомого болгарина до царських покоїв. Послали з дарунками. Ніхто їх не запросив. І другий раз, і третій посилали. І також їх не запрошували до палацу. Тоді сам купчина Синько пішов до палацу. Його провели до високого боярина. Він усім там порядкує. Та й зробив той боярин Синькові відмову. — А що за боярин такий? — Мовлять, якийсь родак цареві Симеонові. У палацах все чисто за царя вирішує. — Може, у нього також є донька? Ажеж, родак царя! — Не питали про те. Такого веління від тебе не було, щоб у бояр невісту запитувати. Коли велиш, передам своєму господареві...— і пішов на подвір'я. — Куди ж ти? Відпочинь! І коня нового візьми! — спинила його Ярка. Гонець подивився на свого невеличкого коника й одказав: — Ще доскочу на цьому! Якось уже буде... — Чекай же. Ось подарунки візьми... Ось мій перстень, і намисто з чистих перлів, і навушниці із смарагду... А більше нічого не маю!.. Гонець вкинув ті подарунки за пазуху. — То я поїхав! — Хай тобі дорога стелиться рівненько! — вклонилась йому княгиня. Сидіти далі у Пересічені не хотіла, — царівни тут уже не доведеться зустрічати. Ярка заспішила до Іскоростеня. Слуда злісними очима проводжала повози княгині. Поїхала — не залишила ані словечка надії! То нехай вітри і сліди її заметуть на цій землі! Її дочки не до вподоби! І Превлад іще хоче допомагати Маломирові? О, ні — не дочекається він тієї помочі. Слуда взялася міцними кулаками в свої круті боки і плюнула вслід гості. З важким серцем прибула стара княгиня додому. Покоївки й челядниці ойкали та стогнали, так схудла, так перевелася їхня господиня. А що вже не було ніякої царівни, то аж танцювали потай на радощах — бач, свої дівчата не до вподоби, подавай їм із чужого краю, та ще й царівну! Хи-хи! А ті царівни царевичів виглядають, свого Бога тримаються, своїх звичаїв не зраджують!.. Другого ж дня на княжому дворі цюкнув патерицею грізний волхв Борило. Пронизливим голосом заверещав-завив прокляття: — Нечестивець згине від прокляття свого! — і знову цюкав об землю, об кам'яні стіни й огорожу. Вся двірська людність збіглася до нього. Ярка стояла в своїй хоромині, виглядала у віконце, зі страхом дослухалась до його жорстких слів.— Якщо володар слухає лживі слова і ганяється за чужою славою — не бути йому володарем! Не принесе він своєму народові світла, а навік полишить у пітьмі! Ридайте, ви, людії деревської землі! А ви, хулителі свого народу, слухайте веління наших богів! Ви перетворюєте свій люд на плем'я злодіїв і синів погибельних! Ваш стольний град стане пристанищем блудодіїв і находників! Тепер тут витають гонителі свого обичаю і беззаконники! Бо володарі його побігли до чужих джерел, жадають напитися чужої мудрості — хрестителів-чужаків. Забули, що чужі ідоли бережуть чужі душі і поведуть наш народ у рабство й неволю. Горе вам, володарі, що забули свій покон і звичай! Горе вам, що мудрі лиш перед собою і розумні в своїх очах. І тобі, княгине, немає прощення за зраду віри своєї! Радишся-бо з нечестивими хрестатими служителями, кличеш їх сюди, бігаєш до чужих підмостків. А своє топчеш в презирство і ганьбу!.. Народ твій не піде за тобою! Прокляне твоїх святителів! А тобі да не буде супокою у Вираю, а твою душу потягнуть у царство Пека і Цура. Знай про це, нерозумна жоно, матір повелителя. Ярка дослухала ці прокльони до кінця. Бачила, як повагом потупав із двору волхв Борило, як челядь двірська зі страхом і шаною розступалась перед ним. Волхв пішов, а його прокляття, а біда лишилась у дворі. Хто ж се зрадив її потаємні наміри? І чого се так розлютився Борило: тому, що не питала його ради, чи тому, що святителів-християн запросила сюди. А може, дізнався про сватання до царівни і розлютився, бо Маломир не хоче брати в жони його племінниці? О ні, лукавий волхве, її ти не залякаєш. Тільки німе товписько можеш обдурити своїми викриками і клятьбою. Страх втратити владу над душами простолюдинів пригнав тебе сюди. Страх, що і князь з тобою ради не держав, коли вирушав до сусідніх країн,— отож не став ти врівень з князівською владою!.. Все це вона розуміє. Та чи збагнуть оце лукавство прості умом? А від них же залежить сила землі деревської! Горе тобі, матір повелителя, бо облуда й обида виловлюють тебе в свої тенета. Виловлюють і силу князя Маломира. Іменем всевладних богів волхв прикриває свою захланну жадібність влади, власне честолюбство видає за честь всієї землі. Чи це так одвіку було? Чи одвіку високі замисли й гідність отак хулили і принижували владолюбні лукавці, що рвуться до владарювання? Ярка стала молитись Дажбогу-Ярилу. Сонце наше, світе наш, світиш одвіку на землю, освітлюєш її темні і глухі закутки й нори, освіти й порятуй від задуму нечестивого хворого на владу волхва-пророка! Захисти душу праведну і розмисл великий. Не задля себе князь Малко і вона дбають, а за свою землю і свій народ і будучину його. Просвіти лживого мужа, дай сили йому відродити здоровий глузд... Пошли їй звістку від сина... і від Синька... Задушна самотина зігнула її плечі, висушила очі. Мовчки проводжала біля віконця сумні журавлині ключі, що летіли у Вирай, у щасливу землю вічного сонця і тепла. Звідти має прибути їй добра вість. Але несподівано вість прибула з Києва: київський володар Олег із дружиною пішов на уличів і на Пересічень. Княгиня Ярка від таких слів зовсім злягла. Бо злі слова б'ють тяжче, аніж меч,— у саме серце... * * * Відколи Олег з варягами утвердився в Києві, справи боярина Бодця пішли якнайліпше. Щовесни він збирав велику ватагу різного люду, давав їм свої лодії, наймав волочайників і гребців, і ті плавом спускались униз по Дніпру. Доставляли набутки бояринові через гирло Дніпра до ромейських городів Таврії чи до дунайських городів болгар. Торгові люди ішли також і через Кілію, Констанцу, Каварну, Варну, Месемврію, а звідти на Царгород. Довга дорога, і великі труди на ній. Велика небезпека постійно чатувала на переповнені лодії боярина. На порогах Дніпра їх перестрівали печеніги-грабіжники, Добравшись до Хортиці, люди боярина два дні відпочивали, на давніх святилищах біля дуба Перуна різали півнів, яких брали з собою з Києва, і клали треби своєму кумиру-захиснику. Далі швидко гребли по Дніпру, ніде не зупиняючись. Бо обома берегами за ними назирці скакали орди печеніжинів, чатували, чи не заверне яка лодія до берега, щоб забрати з неї все, що там є. І так ідуть аж до Березані. Там починалась інша небезпека — ромейські ватаги злодіїв. Через те боярин Бодець, як і інші бояри, що приєднувались до нього, наймали у дорогу багато мечників. Їхня ватага була така велика, ніби яка ратна сила ішла Дніпром. А вже на пониззі вони спинялись у потаємних пристанищах, у певних людей, що віддавна тут оселились і допомагали торговим ватагам. До приходу їх заготовляли хліб, прісну воду, копченину. Повертались ці торгівці не з порожніми руками, та й тут, у Києві, продавали дивні шовки і срібло, туго набивали свої гамани. А тому тісніше гуртувались навколо Олега — його дружина берегла безпеку їхніх садиб. Він же платив двом печенізьким ханам — Рогдаю і Сухану — за те, щоб сиділи тихо й інших орд печенізьких до Києва не підпускали. Та одного дня до Бодця прибіг посланець від хана Рогдая. Бив поклони до землі і все повторював: — Велика тьма орди!.. Нової орди... угрів... Біда! Послав своїх людей в полуденні степові оселища — один за одним вони повернулись назад. Під Києвом стояли вежі якоїсь незнайомої орди. Печенізькі хани Рогдай і Сухай не знали її. Орда мала великі табуни коней, стада корів. Усі вершники в шкіряних одяганках, але обличчя їхні були дуже дивні — шкіра порубана глибокими рубцями. На щоках від тих рубців навіть не росло волосся у чоловіків. Головний їхній владця називався Альмош. Вони обступили вже Київ з усього полудневого краю. Біда ця прикотилась неспогадано. Бодець думав, що першим принесе цю тяжку звістку Олегові. Але той уже знав про орду. Гриз себе, що цього разу віддав майже всю варязьку дружину для охорони купецьких лодій. — Де будуть зараз київські лодії? — спитав у боярина. — За Хортицею... Назад їх не завернути. — Яка твоя рада, Бодцю? Що зробив би на моєму місці? — Не відаю...— Справді, дружини в Києві нема, помочі взяти ні в кого... Єдине — підняти киян і дати їм мечі. Тому й сказав: — Підняти киян і дати їм мечі. — Орда усіх переб'є. Он скільки їх довкола Києва — як море. — Як скажеш, так і вчинимо,— обережно сказав Бодець, розгладжуючи свої чорні пишні вуса. — Коли слава — то всі руки тягнуть до неї, а коли біда — всі розбігаються, як таргани... Збирайся і йди у стан Альмоша. — Я? — Широкі чорні брови Бодця полізли на лоба.— Так ці ординці тільки й чекають, щоб потяти наші голови! У мене одна голова!.. — А в мене дві? Іди і спитай: пощо їхній хан обступив Київ, чого хоще. І все обіцяй. Чув? На все давай згоду. — Охоронців скільки даси? — У мене нікого нема. Один Карло лишився з двома десятками воїв. Але я їх тобі не віддам. Бодець аж потемнів. Його посилають рятувати Київ і Олегове владарювання. І не дають осторожників?! — Ти їх мені віддаси, Ольже. Карло буде мене стерегти, бо я йду рятувати Київ і тебе. А ти заховаєшся за валами. Олег підвів догори голову, ніби принюхувався до якоїсь грози, що почулась у повітрі. — Хай так. Бери Карла... — І боярин Олій нехай піде зі мною! — визивно кинув Бодець. Він накладе головою, а його супротивник вивищиться, розбагатіє на його кістках... Якщо вже йти до вовка в зуби, то вже разом зі своїм недобрим содругом. — Боярин Олій уже поскакав до сіверян. Він першим дізнався про орду угрів. Буде просити о помочі... Довелося Бодцю самому йти до Альмоша. Велетенського зросту варяжин Карло та кілька подільських парубків, яких прислали старости рукомесних кінців Подолу для обереги боярина, добирались до стану Альмоша плавом. Бодець сів у перший човен, який вів кряжистий сивий муж, його пряме довге волосся на чолі було притиснуте тонким ремінцем. Гордослав! Онук діда Соловія, якого боярин бачив ще в дитинстві. Чи ж і нині ростить він у своїй родині сина або онука на ім'я Бусл, за прадавнім звичаєм. Ці простолюдини вірують, що в їхньому роду колись був князь полянський Бусл, якого дикі готи розіп'яли біля гирла Либеді. Відтоді з покоління в покоління передають звичай — неодмінно одного із нащадків-синів називати Буслом. Мовлять, що душа розп'ятого князя може вселитись у нього і заговорить його голосом. Тоді їхній рід знову владарюватиме на своїй землі. Так воно чи не так, але частково ця мрія гордих простолюдинів здійснилась: онук Соловія був останнім київським володарем. Його убив Олег. Та, мабуть, знову росте у Гордослава спадкоємець родинної слави. — Гордославе, це ти чи не ти? — впізнавав і не впізнавав його Бодець. — Хто ж іще? — спокійно одказував стерновий. — А що, багато синів маєш? — А маю, скільки боги подарували. — Може, і Буслом кого назвав? Гордослав одвернувся, погляд його здаленів. Ба, київські бояри страхаються, аби простолюдин не спородив Києву свого князя! — Може, і назвав...— неохоче відповів.— Он уже видко вежі. На кручах Дніпра, на горі, і справді стояли кочові домівки із товстої повсті, з високими білими димарями... Причалили до берега. До них уже бігли смагляві до чорноти ординці. Загорнуті в баранячі шкури — хутрами наверх, шкіряні сорочки і ногавки, шкіряні взувачки. Невисокі, міцні, з довгими руками, плескаті носи, вилицюваті обличчя. Щось говорять, показують вгору — на кручу. Там стояв високий намет з червоного шовку, біля нього горіли вогнища. — Альмош! Альмош! — кричали їм ординці. Видиралися на ту кручу довго. Нарешті опинилися в гомінкому становищі угорського вождя Альмоша. На вогнищах у невеликих казанах, які були підвішені на залізні палиці, варили м'ясо. Від нього валила духмяна пара свіжини. Навколо вирували зграйки смаглотілих чорнооких дітлахів. Усі голісінькі, бистроокі, швидконогі. Вереск, писк, свист, стрибання, сміх, крик — все зливалось в якийсь пекельний лемент. Сольбу киян провели крізь ряд великих вогнищ — як і печеніжини, угри, певно, вірили в очисну силу вогню. До свого вождя вони пустили тільки боярина Бодця і Гордослава. Альмош сидів у наметі на великих ведмежих хутрах, підібгавши під себе ноги. Пряме чорне волосся рівно падало йому до пліч. Невисокий лоб, довгасті блискучі очі під низькими темними бровами. Але обличчя! Трохи вилицювате, воно все чисто знівечене жахними рубцями. У яких же битвах побував сей воїнник, щоб залишилось на ньому таке каліцтво? Рубцями були вкриті руки і груди. Тоді кияни не знали, що ті рубці були не від ратних ран, а від того, що штучно заподіювали собі рани на обличчі й руках, аби потім, коли вони затягнуться в тугі рубці, мати войовничіший вигляд... Альмош нічим не вирізнявся від своїх одноплемінців — ні одягом, ні прикрасами. Хіба що мав суворіший вид та зіркий ріжучий погляд. Поруч сидів світло-русий бородань у ромейському каптані й чорних чоботях. Ніби знайомий сей чоловік, але й незнайомий. Іще сидів поруч з Альмошем ординець, дуже схожий на свого владцю, і награвав на великій сопелі безмовну пісню, довгу і одноманітну, як дорога, якою ішла його орда... Альмош привітно кивнув київським мужам. Вони вклонились і стояли. Угорський володар почав щось говорити. Дудник поклав сопель і став переказувати слова Альмоша. — Ми пройшли вашу землю і забрали її собі,— повідомив Альмош. — Хай прийде ваш князь і поклониться мені. Я великий вождь Альмош непереможного народу. Нас називають мадяри. Я хочу стати тут назавжди зі своїм кочів'ям. Все. Бодець і Гордослав не йняли віри — ці мадяри-угри забрали всю їхню землю? Коли? А куди ж дивилися їхні толковини — хани Рогдай і Сухан, які кочують навколо Києва і стережуть підступи до нього? За що Київ платить їм велику мзду? Чи, може, ці угри перекупили їх більшим золотом та обіцянками? — Великий київський володар просив запитати тебе, що хочеш взяти від Києва? Усе тобі дамо. Відійди зі своїм кочів'ям у степ. — Я забрав усе, що хотів. Київський князь хай віднині кланяється мені і буде моїм конюхом! Я веду свій народ від хозар — від самого Яїка. Ми тут поставимо свій каганат мадярський... — Але ж...— почав знову Бодець, та світлобородий муж у ромейському каптані спинив його різким помахом руки. — Не сперечайся, боярине,— заговорив сей муж по— слов'янському.— Київ загине, коли твій Олег йому не поклониться... — А ти хто будеш? — здивувався Гордослав. — Я той, кого зневажив колись Київ. А тепер моя черга прийшла: Київ буде зневажений уграми. А коли не захоче твій Олег вклонитися Альмошу, чолом ударить деревлянам. Іного у вас нема. — Ти деревлянин?! — зрадів Бодець. — Я купчина з деревської землі, се правда, Турбіда. — Турбіда!.. Знав тебе колись,— заговорив Гордослав.— Раніше ти зраджував київського князя. А нині навів орду на Київ стольний. Турбіда засовався на шкурах, не чекав, що його у Києві знають: — Київ буде повержений уграми. Це буде вам кара за зневагу деревлян. — Зрадливе плем'я твоє...— сплюнув Гордослав.— Від поганого сімені погане й зілля. Чого хощеш? — Хощу помститись... За зневагу мого роду! Київ хочу бачити на колінах переді мною... — Дрібна твоя душечка... Таких, як ти, треба було догори ногами вішати. Але це від тебе не втече. Обіцяю! Альмош прислухався до свого тлумача. Заусміхався, кинув поглядом на бундючного, розрум'яненого Турбіду. Коротко гукнув до влазу. Звідти вийшло двоє кремезняків, мовчки підняли Турбіду разом із шкурою, на якій він так невміло сидів, і винесли з намету. — Куди його? — здивувався Бодець. — Великий Альмош не любить зрадників,— мовив тлумач.— Турбіда обіцяв Київ Альмошу, а не деревлянам... — Ваш народ слов'янський їсть зерно. Кінь і свиня також їдять зерно. Мій народ їсть коня і свиню, їсть м'ясо. Мій народ — сильний! Він буде володіти слабким народом.— Альмош гордовито обвів довкола рукою. Мовляв, весь довколишній світ має належати йому. — Я передам усе київському князеві. — Чекатиму один день,— спокійно завершив розмову Альмош... Олег вислухав їх мовчки. Навколо столу поряд з ним сиділи київські велеможці, старости рукомесних братчин. Поміч прийде від сіверян через кілька днів. Від чернігівчан та уличів також через кілька днів. Деревляни, мабуть, з'єднаються з уграми... — Але їх другого дня і згублять! — сказав Гордослав. — То нам радости ніякої від того... — Розходьтеся, збираймо людей на вали... Будемо битися. Вони билися три дні. Виходили з воріт, билися і знову ховалися за вали. Не один киянин встелив своїм білим тілом рідну землю, а душею вознісся в Вирай. Серед них і Гордослав, славний нащадок великого роду Соловія. Альмош посилав одну орду за одною. Вождь великого народу, який не їсть зерна, а лише м'ясо великих сильних створінь, жадав бачити Київ на колінах. Але поляни-русичі знову виходили з воріт, падали мертвими, а ті, що відступали, брали у нього великий полон. Уже багато бранців сиділо за тілами Києва. Альмош послав своїх гінців: — Віддайте моїх людей. — Віддамо. Лишень відійдіть од града. Альмош думав. І відійшов. Йому віддали бранців. Альмош ще хотів срібла, коней, полотно, мечі... І знову жадав чогось… І знову... Олег і бояри мовчки віддавали. Купували Києву мир. Прийшли дружини від уличів і від сіверян — попросили захисту в Києва, коли на них підуть угри. Київські владці пообіцяли поміч за частину полюддя. Угри відійшли на захід. Лише ті кручі над Дніпром, де стояло стійбище Альмоша, зберегло дивну назву — Угорська гора. Київ підносився над слов'янськими землями своєю ратною силою і славою. …