— Даруйте, — урвав я його, — бачу, ви прийшли до мене з докладно розробленим планом цього підприємства. Однак чи не ліпше було б спершу ознайомити мене ближче з деталями вашого винаходу?
— Аякже, — відказав він. — Але доки ми не укладемо договір у присутності нотаріуса, я зможу поділитися з вами, пане Тихий, лише інформацією загального характеру. Річ у тому, що в ході роботи над винаходом я так вибився з грошей, що не маю навіть чим сплатити патентний податок.
— Гаразд. Я розумію вашу обачливість, — сказав я, — а проте ви, певно, усвідомлюєте, що ні я, ні жоден інший фінансист, — а втім, я ніякий не фінансист, — коротше кажучи, ніхто не повірить вам на слово?
— Звісно, — мовив він, виймаючи з кишені загорнутий у білий папір пакунок, плаский, наче сигарна коробка на шість сигар.
— Тут душа... однієї особи, — повідомив він.
— І можна дізнатися, чия саме? — запитав я.
— Так, — сказав він, повагавшися хвильку. — Моєї дружини.
Ці слова, проказані енергійно та рішуче, змусили мене здригнутися, а проте я дивився на перев'язаний шворкою пакунок з дуже сильною недовірою.
— Ви не відкриваєте цього? — запитав я, завваживши, що він не квапиться торкатись печатки.
— Ні, — мовив він. — Поки що ні. Моя ідея, пане Тихий, у крайньому спрощенні, такому, що межує з перекрученням істини, полягає ось у чому. Що таке наша свідомість? Коли ви роздивляєтесь на мене, цієї-таки миті, сидячи в зручному кріслі, й вдихаєте запашний дим сигари, яку не зласкавилися запропонувати мені, коли ви бачите мою постать у світлі цієї химерної лампи, коли вас змагають сумніви, за кого мене мати: за дивака, шахрая чи божевільного, коли, врешті, ваше око вбирає геть усі тіні й барви довколишніх предметів, а нерви та м'язи безперестанку посилають термінові телеграми про свій стан у мозок, — усе це разом і складає вашу душу, — послуговуючись мовою теологів. Ми з вами назвали б це скоріше просто активним станом вашого розуму. Так, зізнаюся: я вживаю слово "душа" почасти з упертості, але найважливішим є те, що це просте слово зрозуміле кожному, або, скажемо точніше, кожен гадає, ніби розуміє, про що йдеться, коли чує це слово.
Наша матеріалістична точка зору, безперечно, перетворює на фікцію існування не тільки душі безсмертної, безтілесної, але й такої, котра була б не миттєвим станом живої індивідуальності, а деякою незмінною, позачасовою й вічною сутністю, — такої душі, погодьтеся, ніколи не було, ніхто з нас нею не наділений. Душа юнака і душа старого бодай зберігають ідентичні риси, коли йдеться про одну й ту саму людину, але підемо далі: душа її за часів, коли вона була дитиною, і тієї миті, коли, смертельно хвора, вона передчуває наближення агонії, —ці стани духу надзвичайно розбіжні. Щоразу, коли мовиться про чиюсь Душу, підсвідомо тримають на думці психічний стан здорової людини зрілого віку, — саме цей стан я й обрав собі за мету, і моя синтетична душа являє собою раз назавжди зафіксований відбиток свідомості нормального, сповненого сил індивідуума на певному відрізку часу.
Як я це роблю? В субстанції, ідеально для цього придатній, відтворюю з найвищою, граничною точністю, атом за атомом, вібрацію за вібрацією, будову живого мозку. Це зменшена копія, в масштабі один до п'ятнадцяти. Тому пакунок такий маленький. Трохи покопирсавшись, можна б іще зменшити розміри душі, та я не бачу в цьому жодної рації, а вартість виробництва в такому разі зросла б неймовірно. Отож, у цьому матеріалі втілено душу; це не модель, не мертва заклякла сітка нервових волокон... як бувало в мене спочатку, коли я ще ставив досліди на тваринах. В цьому була найбільша і, по суті, єдина складність. Адже справа полягала в тому, щоб у цій субстанції зберегти свідомість живу, чулу, здатну до якнайвільнішого мислення, до сновидінь і почуття реальності, до щедрої гри фантазії; вічно чутлива до плину часу, вічно змінна і водночас така, що не старіється, матеріал котрої не піддається дії втоми, не руйнується, не кришиться, — був час, пане Тихий, коли це завдання видавалося мені так само нерозв'язним, яким воно, певно, видається вам тепер, і єдиним моїм козирем була затятість. Бо я таки затятий, пане Тихий. Отож мені й вдалося домогтися свого...
— Чекайте, — озвався я, відчуваючи, що в мене паморочиться в голові. — Чекайте, як ви сказали?.. Тут, у цьому пакунку, заховано якийсь матеріальний предмет, еге ж? Котрий містить у собі свідомість живої людини? Але яким же робом вона може спілкуватися з довколишнім світом? Бачити його? Чути і... — Я замовк, бо на обличчі Декантора з'явився усміх, — о, то був усміх, який я не вдатен описати. Він втупив у мене примружене зелене око.
— Пане Тихий, — сказав він, — ви нічого не збагнули... Які зносини, які контакти можуть виникати між партнерами, коли покликання одного з них — вічність? Адже не пізніше, ніж через п'ятнадцять мільярдів років, людство перестане існувати, кого ж тоді чутиме, до кого звертатиметься ця... безсмертна душа? Хіба ви не слухали мене, коли я казав, що вона вічна? Час, що мине до того, коли Земля обмерзне, коли найбільші та наймолодші з-поміж нинішніх зірок порозсипаються на порох, коли закони, що порядкують космосом, зміняться настільки, що він стане чимось цілком іншим, неуявним для нас, — цей час не складає й мізерної частки її існування, бо вона існуватиме вічно. Релігії цілком слушно мовчать про тіло, бо для чого можуть служити ніс або ноги у вічності? Навіщо вони після того, як зникнуть квіти і Земля, після того, як згасне Сонце? Та облишмо цей тривіальний аспект проблеми. Ви сказали "спілкування зі світом". Навіть якби ця душа спілкувалася з навколишнім світом лише раз на сто років, через мільярд століть вона мала б, аби вмістити у своїй пам'яті спогади про ці контакти, набути розмірів материка... а через трильйон століть і розміри земної кулі виявилися б для неї замалими, — але що таке трильйон проти вічності? Однак не ця технічна складність важила для мене, а психологічні наслідки. Адже мисляча особистість, живе "я" людини розчинилося б у тому океані пам'яті, як крапля крові розчиняється в морі, і що сталося б тоді з гарантованим безсмертям?..