Винахід професора Декантора

Станислав Лем

Станіслав ЛЕМ

ВИНАХІД ПРОФЕСОРА ДЕКАНТОРА

Років із шість тому, повернувшися з мандрів, коли неробство та наївні втіхи домашнього світу вже трохи понабридли, — не настільки, однак, аби я мав на думці нову експедицію, — пізно ввечері, коли я нікого не чекав, до мене з'явився якийсь добродій і одірвав мене від писання щоденників.

Це був міцний з вигляду чоловік, рудий і такий косоокий, що важко було дивитися йому в обличчя; до всього одне око було в нього зелене, а друге — каре. Оту недорікуватість підсилював дивний погляд незнайомця: начеб у цій людині поєдналося дві натури — одна чула й нервова, а друга — й головна — нахаба і пролазливий цинік; виходила дивна суміш, бо він позирав на мене то карим оком, нерухомим і ніби здивованим, то зеленим, примруженим і тому насмішкуватим.

— Пане Тихий, — мовив прибулець, ледь ступивши на поріг мого кабінету. — Певно, вам неабияк докучають усілякі спритники, шахраї та безумці, що намагаються ошукати вас або захопити своїми балачками, чи не так?

— Ви вгадали, — відказав я, — бува й таке. Але що, власне, вам треба?

— З-посеред отих суб'єктів, — провадив далі мій пізній гість, не називаючи ні свого ймення, ані причини, що викликала його візит, — подеколи, бодай раз на тисячу, має трапитись який-небудь справжній невизнаний геній. Це випливає з непохитних законів статистики. Саме з такою людиною, пане Тихий, ви й маєте справу. Моє прізвище Декантор. Я професор порівняльної онтогенетики. Нині кафедри не обіймаю, бо на викладання мені бракує часу. Та й зрештою викладання — діло безглузде: ніхто нікого не може чогось навчити. Але годі про це. Я займаюсь проблемою, котрій присвятив сорок вісім років свого життя, перш ніж, саме тепер, вирішив її.

— В мене теж обмаль часу, — докинув я.

Цей тип мені не подобався. Він діяв як нахаба, не як фанатик, а коли вже вибирати одне з двох, то я віддаю перевагу останнім. Окрім того, було очевидно, що він зажадає від мене грошей, а я скнара і маю мужність зізнатися в цьому. Іноді, правда, я підтримую своїм гаманцем якийсь проект, але роблю це знехотя і не без внутрішнього опору, — хоча зрештою й чиню так, як, за моїми переконаннями, належить чинити. Тому я й додав трохи перегодом:

— Може, ви пояснили б нарешті, в чому річ? Тільки майте собі на увазі: я нічого не можу вам обіцяти. Одне зацікавило мене з усього, що я чув. Ви сказали, ніби присвятили своїй проблемі сорок вісім років, але скільки ж вам тоді, з вашого дозволу?

— П'ятдесят вісім, — сухо відповів Декантор.

Він і досі стояв, тримаючись за бильце стільця, так, ніби чекав, що я запропоную йому сісти. Я так і зробив би, певна річ, бо маю себе за чемного скнару, але те, що він так демонстративно чекав запрошення, дратувало мене, та я й казав уже, що він видався мені невимовно антипатичним.

— Цією проблемою, — озвався він, — я захопився ще десятирічним хлопчиськом. Бо я, пане Тихий, і в дитинстві був так само геніальним, як тепер.

Мені не звикати до зарозумілих заяв усіляких хвальків, але стільки геніальності в одній особі було занадто навіть як на мене.

— Слухаю вас, — холодно мовив я. Коли б холодний тон впливав на температуру в кімнаті, після нашого обміну фразами зі стелі звисали б крижані сталактити.

— Мій винахід — душа, — проказав Декантор, зиркаючи на мене своїм темним оком, тоді як друге, насмішкувате, здавалося, підмітило щось вельми кумедне на стелі.

Він проказав це так, ніби мовилося: "Я винайшов новий вид канцелярської гумки".

— Он воно що! Хто б міг подумати — душа, — сказав я майже ніжно, бо його зухвалість почала мене тішити. — Душа? Ви її винайшли, еге ж? Цікаво, мені випадало чути про неї раніше. Либонь, від когось із ваших знайомих?

Я глузливо дивився на нього, але він скинув на мене своїм страхітливо косим поглядом і тихо мовив:

— Пане Тихий, давайте домовимось. Ви утримуєтеся від дотепів, скажімо, протягом п'ятнадцяти хвилин. Потім вправлятиметесь у дотепності, скільки вам заманеться. Згода?

— Будь ласка, — відповів я, знов удаючись до сухого тону. — Слухаю вас уважно.

Ні, він не базіка — тепер я був цього певен. Його тон надто категоричний та завзятий, як для звичайного базікала. Певно, це божевільний, — майнула думка.

— Сідайте, — пробурмотів я.

— По суті, це елементарно, — почав добродій, що назвався професором Декантором. — Люди тисячоліттями вірили в існування душі. Філософи, поети, отці релігій, служителі церкви знай повторювали аргументи на користь її існування. За одними віровченнями, це якась відособлена від тіла нематеріальна субстанція, котра зберігає після смерті людини її індивідуальність, згідно з іншими, — такі ідеї виникли у мислителів Сходу, — це ентелехія, деяке життєве начало, позбавлене індивідуальних рис. У кожному разі віра в те, що особистість не вся зникає з останнім зітханням, що є в нас дещо, здатне здолати смерть, багато століть незмінно присутня в уявленнях людей. Ми, сучасники нинішньої доби, знаємо, що ніякої душі нема. Реально існують лише сітки нервових волокон, в яких відбуваються певні процеси, пов'язані з життєдіяльністю. Те, що відчуває господар такої сітки, його активна свідомість, — ото, власне, й складає душу. Так воно ведеться, а втім, так велося, аж доки не з'явився я. Або, скоріше, доки я не сказав собі: душі нема. Це доведено. Залишається, однак, мрія про безсмертну душу, жага вічного буття, потреба в тому, щоб особистість нескінченно існувала в часові, навперекір змінам і розпаду в усій природі. Ця мрія, що нею марило людство, відколи з'явилося на світ, цілком реальна. То чому не вдовольнити цю тисячолітню концентрацію мріянь і страхів? Спершу я розглянув можливість зробити людину тілесно безсмертною. Але цей варіант довелося відкинути, бо він дає лише хибні й примарні надії, — безсмертні так само гинуть від нещасних випадків і катастроф, до того ж це викликало б силу складних проблем, приміром, перенаселення; були й інші міркування, і все це спричинилося до того, що я вирішив винайти душу. Саму тільки душу. Чом, сказав я собі, не можна її вибудувати так, як будують літак? Адже й літаків колись не було, існували тільки мрії про політ. Зміркувавши так, я, власне, вирішив проблему. Решта зводилась до відповідних знань, коштів і належного терпіння. Все це я мав, і тому сьогодні доповідаю вам: душа існує, пане Тихий. Кожен має змогу її дістати — безсмертну. Я спроможний виготовити її індивідуально для всіх бажаючих з будь-якими належними гарантіями. Вічну? Це, зрештою, нічого не означає. Але моя душа — душа моєї конструкції — переживе згасання Сонця. Зледеніння Землі. Обдарувати душею я здатен, як уже сказав, абикого, але тільки живу людину. Небіжчика наділити душею я не в змозі. Тут край моїм можливостям. Живі — інша річ. Ці одержать від професора Декантора безсмертну душу. Не за дурничку, певна річ. Адже душа — продукт складної технології, ювелірної точності й трудомісткого процесу, і коштуватиме вона недешево. При масовому виробництві вартість знизилася б, але нині душа вартує дорожче, ніж літак. Беручи до уваги, що йдеться про вічність, гадаю, ціна відносно невисока. Я змушений був звернутися до вас, бо конструювання першої душі геть вичерпало мої статки. Пропоную вам заснувати акціонерне товариство "Безсмертя": ви фінансуватимете підприємство, діставши, крім контрольного пакета акцій, сорок п'ять процентів чистого зиску...