Він намагався говорити просто, а не виголошувати промову. Вийшло то нецікаво й нікого ні на що не надихнуло, гості знов заходилися пити, їсти й базікати далі. Дітлеф сухо зауважив матері:
— А мені й на гадку не наверталось, що то, власне, я писав його книжки. Га?
Проте господиня Замку не засміялась. Цокнувшись із сином, вона відповіла:
— Подякуй йому, подякуй. Це ж ясно як день — він був дуже самотній у дитинстві… Що ти робиш, Вікторіє?
— Хочу, щоб служниця передала йому ось цю гілочку бузку. Хіба не можна?
— Не можна, — сказав лейтенант.
По обіді гості розійшлися Замком, просторою терасою і навіть садом. Юганнес спустився на перший поверх і пішов до скляної веранди з виходом у сад. Там уже зібрався чималий гурт — кілька курців, поміщик і ще якийсь добродій, що півголосом просторікував про фінансові справи господаря Замку. Садиба його, мовляв, занедбана, вся в бур'янах, паркани поваляні, ліси вирубані; подейкують, що йому доводиться пнутися з усіх сил, щоб оплачувати неймовірно високу страховку за все своє добро.
— На скільки ж він застрахований?
Поміщик назвав суму, вона була приголомшлива.
Втім, у Замку ніколи не вміли ошадити гроші, там споконвіку розтринькували скажені суми. Скільки, скажімо, вгачено коштів у такий обід! А тепер у всьому Замку, певно, як виметено, порожньо навіть у знаменитій скриньці з коштовностями, що належить господині Замку, тож саме зятеві гроші мають повернути Замкові велич.
— А скільки ж він має?
— Ого-го, в нього грошви як полови.
Юганнес підвівся й спустився в сад. Цвів бузок, йому забило дух від пахощів аврикули, нарцисів, жасмину та конвалій. Він надибав безлюдний закуток біля муру й сів на камінь, сховавшись від цілого світу за густим кущем. Його виснажили душевні переживання, він відчував смертельну втому, свідомість у нього немов затуманилась; він уже подумував, чи не підвестися, щоб іти додому, однак, пригнічений та безсилий, сидів далі. Аж тут він чує на стежці, посиланій жорствою, чиюсь невиразну мову й ходу і пізнає голос Вікторії. Затаївши дух, він чекає; крізь листя зблискує і лейтенантів мундир. Либонь, заручені прогулюються.
— Як на мене, це навряд чи можна пояснити, — каже він. — Ти прислухалась до кожного його слова, сиділа, як на голках, і навіть скрикнула. Що врешті-решт це означає?
Вона зупиняється і випростується перед ним.
— Хочеш знати? — питає вона.
— Так.
Вона мовчить.
— Мені байдужки, якщо то нічого не означало, — веде він далі. — Тоді нема потреби й казати.
Вона вся якось знітилась.
— Ні, то нічого не означало, — відповідає вона.
Вони знов ідуть. Лейтенант нервово посмикує еполетами й голосно каже:
— Він мав би бути обачніший. А то, чого доброго, рука офіцера зацідить йому у вухо.
Вони рушили до альтанки.
Юганнес ще довгенько просидів на камені, пригнічений та виснажений. Йому до всього було байдужки. Лейтенант у чомусь запідозрив свою наречену, а та швиденько відмела всі його підозри. Вона сказала те, що й треба було сказати, заспокоїла офіцерове серце й пішла з ним далі. А понад головами заручених задушевно гомоніли у гіллі дерев шпаки. Гаразд. Нехай Господь пошле їм довге життя… За обідом він говорив задля неї, вириваючи з душі своє серце; йому насилу вдалося виправити й зам'яти її зухвалу репліку, а вона йому за те навіть не подякувала. Тільки схопила свій келих і перехилила до дна. За ваше здоров'я, гляньте на мене, як я красиво п'ю… А втім, гляньте на жінку збоку, коли вона п'є. Дарма з чого вона п'є — з чашки, з келиха, з чого завгодно, — ви просто гляньте на неї збоку. Вона кривляється так, що аж бридко. Випинаючи губи, вона ледь торкається ними питва, і впадає в розпуку, якщо людські погляди падають їй на руку. Загалом, тоді краще не дивитися на жіночу руку. Жінка того не витримує, вона здається. Відразу ж ту руку осмикує і підводить ближче до себе, постійно пильнуючи за красою свого руху, і водночас прагне приховати якусь ваду, кривизну пальців чи не надто гарної форми нігтя. Зрештою, її терпець уривається, і вона сама не своя питає: "Чого ви дивитесь?"… Колись вона його поцілувала, якось уліті. То було бозна-коли, Господь святий знає, чи й було воно насправжки. Як то було? Здається, вони сиділи на лавці? Вони довго розмовляли, а коли пішли, він ступав біля неї так близько, що доторкався до її руки. Перед східцями вона його поцілувала. "Я кохаю вас!" — мовила вона… А тепер вони пройшли мимо, може, й досі сидять в альтанці. Лейтенант сказав, що залюбки зацідив би йому у вухо. Він напевно чув ті слова, він не спав, хоч і не схопився на рівні й не вибіг на стежку. Рука офіцера, сказав той. Ну що ж, йому однаково…
Він підвівся з каменя й подався до альтанки. Вона була порожня. Нагорі біля тераси стояла Камілла й гукала його:
— Будь ласка, кава на веранді.
Він пішов слідом за Каміллою. Заручені сиділи на веранді; там уже було чимало гостей. Узявши свою каву, він знайшов собі якесь місце.
Камілла старалась зав'язати з ним балачку. Личко в неї сяяло радістю, і дивилась вона на нього таким відкритим зором, що він поступився й пристав на розмову — відповідав на її запитання й сміявся. Де він був? У саду? А от і неправда, вона шукала його в саду й не знайшла. По всьому саду, його ніде не було.
— Вікторіє, хіба він був у саду? — питає вона.
Вікторія відповідає:
— Ні, я його не бачила.
Лейтенант кидає на неї докірливий погляд і, мовби застерігаючи свою наречену, на повен голос питає поміщика:
— Ви начебто хотіли взяти мене з собою полювати у ваших землях на вальдшнепів?
— Атож, — відповідає поміщик. — Ласкаво прошу.
Лейтенант дивиться на Вікторію. Вона нічого не каже й сидить собі, як і сиділа, ні словом не відмовляючи його від того полювання на вальдшнепів. Його обличчя дедалі дужче пересмикується, він нервовим рухом погладжує вуса.
Камілла знов щось питає у Вікторії.
Тоді лейтенант рвучко схоплюється на ноги й каже поміщикові:
— Гаразд, то я з вами їду ввечері, зараз же.
По тих словах він покидає веранду.
Поміщик і ще дехто виходять слідом.
Запала недовга мовчанка.
Раптом двері відчиняються, і лейтенант вбігає на веранду. Він страшенно роздратований.