Учитель глянув на Юганнеса й спитав:
— Ви здатні її зрозуміти?
— А тоді вже ви її відкинули?
— Хіба я міг її прийняти, ану скажіть? Голий, як долоня, учитель, що лише по неділях набиває люльку дешевим тютюном, — що ви від нього хочете? Я не міг завдати їй такого болю. Та я просто питаю вас: ви здатні її зрозуміти?
— J що ж було з нею потім?
— О Боже, ви не відповідаєте на моє запитання. Вона вийшла заміж за капітана. Десь через рік. За капітана артилерії. Будьмо.
Юганнес мовив:
— Кажуть, що деякі жінки шукають об'єкт для співчуття. Якщо чоловікові добре, вони його ненавидять і обходять увагою; якщо ж біда зігне його в три погибелі, вони зловтішаються і кажуть: "А ось і я".
— Але чому вона відмовила, коли мені так добре велося? Я мав перспективи, як юний Бог.
— Виходить, їй хотілося дочекатися, поки ви зігнетеся в дугу. Бойозна.
— Однак я не зігнувся в дугу. Аніскілечки. Я мав гідність і дав їй відкоша. Що ви на це скажете?
Юганнес мовчав.
— Проте, може, ви й маєте рацію, — згодився старий учитель. — Божуся Богом і всіма його ангелами, що у ваших словах є правда, — раптом жваво вигукнув він і знов випив. — Зрештою, вона вибрала старого капітана; тепер доглядає його, годує і порядкує в господі. Капітан артилерії!
Юганнес звів очі. Вікторія сиділа з келихом у руці, не відриваючи від нього погляду. Аж тут вона підняла келих високо вгору. Він мовби відчув у собі якийсь поштовх і теж схопив свій келих. Його рука тремтіла.
Нараз вона голосно звернулась до його сусіда й засміялась, — вона викрикнула ім'я вчителя.
Юганнес покірно поставив свій келих на стіл і навіть безпорадно всміхнувся, втупившись невідомо куди поперед себе. Всі дивились на нього.
Старий учитель до сліз зворушився дружньою увагою своєї учениці. Він одним махом випив до дна.
— І ось теперечки я вже старий дід, — казав він далі, — тиняюся, нудячи світом, самотній і нікому невідомий. Така моя доля. Ніхто не знає, що в мені криється, але ніхто не чув моїх нарікань. Як же так? Ви знаєте про горлицю? Здається, то горлиця, весь час перебуваючи в тузі, спершу скаламучує чисте прозоре джерело,[vi] а тоді п'є з нього?
— Я цього не знаю.
— Ну й гаразд. Але вона така. І я чиню так само. Я не здобув тієї, з якою мав би прожити життя; однак не такий я вже й убогий на радощі. Хоч я їх і каламучу. Постійно каламучу. Тому-то розчарування не бере наді мною гору. Он бачите Вікторію? Зараз вона проголосила за мене тост. Я був її вчителем, а нині вона виходить заміж, і моя душа радіє, я відчуваю якесь особисте щастя, мовби тішуся щастям власної дочки. Може, згодом я навчатиму її дітей. Атож, усе-таки в житті немало радощів. Але те, що ви сказали про співчуття, про жінок та про зігнуту дугу, — о, що більше я про те думаю, то більше переконуюсь, що ви маєте рацію. Бог бачить, що маєте… Вибачте, я на хвильку.
Він підвівся, взяв свій келих і попрямував до Вікторії. Його вже трохи похитувало, і йшов він дуже подавшись уперед.
Було виголошено кілька промов, брав слово лейтенант, сусід-поміщик підняв тост за жінок, за господиню Замку. Нараз схопився молодик із діамантовими ґудзиками й назвав Юганнесове ім'я. Він отримав на те дозвіл і хотів би привітати молодого поета від імені молодого покоління. То було напрочуд доброзичливе слово, дружня подяка від однолітків, повна визнання й захвату.
Юганнес аж віри не йняв своїм вухам і пошепки спитав учителя:
— Це він про мене говорить?
Учитель відповів:
— Атож. Він мене випередив. То я мав зробити, Вікторія ще пополудні мене про те просила.
— Хто, ви кажете, вас про те просив?
Учитель виторопив на нього очі:
— Ніхто, — відповів він.
Поки говорилося слово, погляди гостей були прикуті до Юганнеса, навіть господар Замку кивав йому головою, а пані камергерша підвела до очей лорнет, щоб ліпше його роздивитися. Коли молодик закінчив слово, всі випили.
— Тепер дайте йому відповідь, — сказав учитель. — Він же говорив про вас. Таке належало б промовляти до старших письменників. Крім того, я з ним абсолютно не згоден. Абсолютно.
Юганнес кинув погляд через стіл на Вікторію. То вона змусила до слова молодика з діамантовими ґудзиками; навіщо те їй здалося? Спершу вона навертала до того іншого й думала про те ще до обіду; навіщо воно їй? А тепер сиділа, потупившись і не виказуючи себе ані рисочкою на лиці.
Раптом від глибокого, бурхливого хвилювання йому на очі навертаються сльози, він ладен кинутися їй до ніг і дякувати, дякувати. Та нехай то лишиться на потім, на пообіддя.
Камілла сиділа собі, базікаючи з сусідами праворуч та ліворуч, і широко всміхалася. Вона була задоволена, її сімнадцять років приносили їй самі радощі. Вона безперестанку подавала Юганнесові знаки, щоб він підвівся.
Він підвівся.
Він говорив коротко, голос у нього був густий, схвильований: на цьому святі з нагоди такої радісної оказії присутній і він — цілком стороння людина, яку витягнули на люди зі скромного закапелку. Він хоче подякувати тому, кому першому спала на думку ця мила вигадка, й тому, хто наговорив йому стільки приємних слів. А ще він не може не оцінити тієї доброзичливості, з якою ціле товариство вислухало похвалу на честь людини сторонньої, цебто його. Загалом єдина причина, якою пояснюється його присутність тут, та, що він син сусіда господаря Замку, того сусіда, що мешкає в лісі…
— Он як! — раптом вигукує Вікторія, зблиснувши очима.
Всі подивились на неї, — її щоки пашіли, а груди важко дихали. Юганнес замок. Запала прикра мовчанка.
— Вікторіє! — здивовано застеріг господар Замку.
— Кажіть далі! — знов гукнула вона. — То єдина ваша причина; кажіть же далі! — І її очі вмить згасли, вона, хитаючи головою, безпорадно заусміхалась. Потім обернулась до батька й мовила: — Я не збиралась нічого перебільшувати. Але він сам дав маху. Ні, я не хотіла заважати…
Юганнес слухав її пояснення й шукав виходу; його серце лунко калатало. Він помітив, що господиня Замку дивилась на Вікторію зі сльозами на очах і з невимовним жалем.
Атож, він згоден, що дав маху: панна Вікторія мала рацію. Як мило нагадала вона йому про те, що він був не лише сином сусіда господарів Замку, а ще й товаришем дитячих літ їхнім дітям, з якими вони вкупі гралися, і що саме завдяки цій останній обставині він і присутній тепер тут. Він їй подякував, бо ж так воно й було. Це його рідні місця, його батьківщина, ліси навкруг Замку становили колись для нього цілий світ, за яким синіла невідома країна, повна пригод. І в ті роки Дітлеф та Вікторія часто запрошували його з собою десь прогулятися чи погратися в якісь ігри, — то лишило найбільші враження з його дитинства. Згодом, коли він над усім тим роздумував, то переконався, наскільки ті роки, як жодні інші, були в його житті значущими, і якщо здавалося — тут якраз про це йшлося, — ніби часом він не писав, а горів, то виходило воно так тому, що його запалювали спогади тих літ; у них жив відблиск того щастя, яке подарували йому брат і сестра в дитинстві. Тому їм і належить значна частка його творчості. До загальних добрих побажань з нагоди заручин він волів би додати й особисту подяку дітям із Замку за чудові роки дитинства, за ту пору, коли поміж них не стояли ні час, ні обставини, за ті радісні, швидкоплинні літні дні…