— Ти щось забув? — підводячись, питає Вікторія.
Він якось підстрибом робить кілька кроків од дверей, мовби йому не стоїться на місці, йде просто до Юганнеса й ніби мимохідь, вдаряє його рукою. Потім підстрибом вертається до дверей.
— Обережніше, чоловіче, ви мало не вибили мені ока, — мовив Юганнес і мило всміхнувся.
— Ви помиляєтесь, — відповів лейтенант, — я вам дав ляща. Розумієте? Розумієте?
Юганнес вийняв носову хустинку, витер око й сказав:
— У вас і на думці того не було. Ви ж знаєте, що я можу згорнути вас удвоє й запхнути до кишені.
Сказавши те, він підвівся.
І тоді лейтенант швидко відчинив двері й рушив надвір.
— Було! — крикнув він з порога. — Було, телепню!
І він аж хряснув дверима.
Юганнес знов сів.
Вікторія ще стояла посеред веранди. Вона не відривала від нього очей і була бліда як смерть.
— Він вас ударив? — здивована до краю, спитала Камілла.
— Ненароком. Поцілив мені в око. Ось гляньте.
— Боже, воно ж червоне, з нього тече кров. Ні, не тріть, дайте мені його промити. Ваша хустинка надто груба, овва, заберіть її; я візьму свою. Хай йому грець, прямісінько в око!
Вікторія простягнула, було, й свою хустинку. Вона мовчала. Потім, повільно підійшовши до скляних дверей, зупинилася біля них спиною до гостей. Вона дивилась надвір і рвала свою хустинку на дрібні клаптички. За кілька хвилин Вікторія відчинила двері й безмовно та нечутно пішла з веранди.
IX
Камілла, весела й безтурботна, простувала до млина. Вона була сама. Зайшовши до невеличкої хатини, вона усміхнулась і сказала:
— Вибачте, що я не постукала. Тут так шумить вода, що мені то здалося марним. — Роззирнувшись навсібіч, вона сама себе перебила: — О, як тут гарно! Гарно! Де Юганнес? Я знаю Юганнеса. Що з його оком?
Їй запропонували стільця, і вона сіла.
Покликали з млина Юганнеса. Його око гноїлося, під оком був синець. Камілла зустріла його словами:
— Я прийшла добровільно. Мені закортіло сюди навідатись. Вам і далі треба прикладати до ока холодні примочки.
— Не конче, — відповів він. — О, Господь з вами, навіщо ви сюди прийшли? Хочете побачити млин? Дякую, що навідались!
Він обняв матір за стан і представив її Каміллі:
— Це моя мати.
Вони спустилися до млина. Старий мірошник зняв кашкета, низенько вклонився і щось мовив. Камілла не розчула що, але усміхнулась і відповіла навмання:
— Дякую, дякую. Авжеж, я залюбки його подивлюся.
Вона боялася гуркоту й тримала Юганнеса за руку, а витріщеними очима крадькома позирала на обох чоловіків — чи вони бува нічого не говорять. Вона мовби оглухла. Її дивувала у млині незліченна кількість коліс та всіляких обладнань, вона сміялась, заповзято трясла Юганнесову руку й то сюди, то туди тицяла пальцем. Млина зупинили, а тоді знов пустили повним ходом, щоб вона на власні очі побачила, як він працює.
І коли вони пішли з млина, то Камілла ще з добру годину після того говорила до смішного гучно, ніби у її вухах і досі гуркотіло.
Зворотньою дорогою Юганнес провів її до Замку.
— Просто незбагненно, як він посмів ударити вас в око! — мовила вона. — Потім його як вітром здуло, він поїхав із поміщиком на полювання. Яка неприємна пригода. Вікторія цілу ніч не спала.
— То нехай виспиться цієї ночі, — відповів він. — Ви знаєте, коли поїдете додому?
— Завтра. А коли ви приїдете в місто?
— Восени. Чи можу я побачити вас пополудні? Вона вигукнула:
— Авжеж, дякую, приходьте! Ви розказували про якусь свою печеру, ви маєте мені її показати.
— Я зайду по вас, — сказав він.
Дорогою додому він довго сидів на камені, поринувши в роздуми. Його заполоняли теплі, радісні думки.
Пополудні він подався до Замку і перед входом попросив, щоб дали знати про нього Каміллі. Поки він стояв, чекаючи Каміллу, у вікні другого поверху на якусь мить показалась Вікторія; вона пильно глянула на нього, а тоді відвернулась і зникла в глибині кімнати.
Вийшла Камілла, він повів її до каменярні та в печеру. Ним панував на подив спокійний і щасливий настрій, юна дівчина його потішала, її ясна, легка мова мовби оповивала його серпанком блаженства. Сьогодні добрі духи перебували десь поблизу…
— Я, Камілло, пригадую, як ви колись подарували мені кинджал. Він був у срібних піхвах. Оскільки я ним не користувався, то засунув його разом з іншими речами в якийсь ящик.
— Атож, ви не мали потреби ним користуватися; ну так що?
— А те, що тепер я його загубив.
— Ти ба, як прикро. Та, може, замість нього я дістану для вас інший такий самий. Буду старатися.
Вони йшли дорогою, що вела додому.
— А пам'ятаєте той важкий медальйон, який ви мені колись подарували? Він був із золота і такий громіздкий та важкий, що ставився на підставку. Ви написали в ньому кілька дружніх слів.
— Ага, я те пам'ятаю.
— Цього року, бувши за кордоном, я, Камілло, його віддав.
— О ні, невже? Ти ба, ви й це віддали! Навіщо?
— Я віддав його на згадку одному юному приятелеві. То був росіянин. Він дякував мені за нього навколішки.
— Ото він так зрадів? Господи, та я певна, що він на радощах аж нетямився, раз упав навколішки! Замість того медальйона ви отримаєте інший, і він уже буде тільки ваш.
Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.
Юганнес зупинився й сказав:
— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її супутник спитав: "Чого ви зупиняєтесь?" Та не почувши відповіді, він питає знов: "Щось на дорозі?" "Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися на мене".
"Я просто собі йшов і дивився на вас", — сказав він. "Атож, — відповідає вона, — я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то неможливо". Він буркнув: "Так, мабуть неможливо". Тоді вона каже: "На вашій руці надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!" І тої миті пані взяла його за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.
— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.
— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?
— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це розумію. Мабуть, вона теж його кохала.