— О, мене це нітрохи не хвилює! — відповіла вона.
Йому здавалося, що ця заява остаточно скріплювала їхню близькість. Та чи не виникло підозри в Арну?
— Ні! Тепер ні!
І вона сказала йому, що одного вечора, залишивши їх наодинці, він потім вернувся, підслухував за дверима, а що вони говорили про речі незначні, то відтоді він був цілком спокійний.
– І не без підстав, — з прикрістю мовив Фредерік.
— Авжеж, безперечно!
Краще їй було не казати цього.
Якось він не застав її вдома о тій годині, коли звичайно до неї приходив. Це було для нього ніби зрада.
Другого разу його розсердило те, що квіти, які він їй приніс, так і залишилися у склянці з водою.
— А де б їм, по-вашому, бути?
— О! Тільки не тут! Зрештою, їм тут не так холодно, як біля вашого серця.
За кілька днів він дорікнув їй, що вона напередодні поїхала в Італійську оперу, не попередивши його. Інші дивилися на неї, милувалися, може, й закохувалися. Фредерік тримався своїх підозрінь лише з тим, щоб кинути їй докір, помучити; він починав ненавидіти її, тож нехай і вона зазнає бодай частку його муки!
Якось опівдні (десь у середині лютого) він знайшов її занепокоєну. Ежен плакав: у нього боліло горло. Але лікар сказав, що то не страшно, тяжка простуда, грип. В'ялість дитини здивувала Фредеріка. Все-таки він заспокоював матір, згадавши кількох малюків, які перенесли таку хворобу і скоро одужали.
— Правда?
— Атож, певна річ.
— Який ви добрий!
І вона взяла його за руку. Він потиснув її руку в своїй.
— Ох! Залиште!
— Що ж тут такого, адже ви простягли її тому, хто намагається вас розрадити!.. Ви мені вірите, коли я кажу про такі речі, але сумніваєтесь у мені… коли я говорю про свою любов!
— Я не сумніваюся, мій бідний друже!
— Чому ж у вас така недовіра, неначебто я якийсь негідник, що може зловжити…
— О ні!
— Якби ж тільки я мав доказ!..
— Який доказ?
— Той, що його дають першому стрічному, той, що ви давали колись мені.
І він їй нагадав, як вони одного разу йшли вдвох вулицею, в зимові сутінки, в тумані. Все те було дуже давно! Хто ж боронить їй вийти з ним під руку, цілком відкрито, так, щоб у неї не було жодної боязні, а в нього — жодної задньої думки, щоб їм ніхто не заважав?
— Гаразд! — відповіла вона з такою рішучою сміливістю, що спершу аж спантеличила Фредеріка.
Проте він одразу жваво підхопив:
— Хочете, я чекатиму вас на розі вулиці Тронше й вулиці Ферм?
— Боже милий! Друже мій!.. — лепетала пані Арну.
Не даючи їй часу поміркувати, він додав:
— Отже, у вівторок?
— У вівторок?
— Так, між другою й третьою!
— Прийду!
І вона, зашарівшись, одвернулася. Фредерік доторкнувся губами до її потилиці.
— О! Це недобре, — мовила вона. — Ви примусите мене розкаятись.
Він швидко пішов, побоюючись властивої жінкам мінливості. Вже на порозі ласкаво прошепотів, ніби все було вирішено:
— До вівторка!
Вона скромно й покірно опустила свої гарні очі.
У Фредеріка виник план.
Він сподівався, що дощ або велика спекота дадуть йому привід сховатися з нею в якомусь під'їзді, а вже там вона погодиться зайти в будинок. Вся заковика була в тому, щоб знайти щось відповідне.
Тож він кинувся на пошуки і по вулиці Тронше здаля помітив вивіску: "Мебльовані кімнати".
Лакей, відгадавши його наміри, відразу ж показав йому на антресолях кімнати спальню й кабінет з двома виходами. Фредерік найняв їх на місяць, заплативши наперед.
Потім він одвідав три магазини і купив дуже рідкісних парфумів, роздобув пілку підробленого гіпюру, щоб застелити огидну червону стебновану ковдру, вибрав пару голубих атласних туфельок. Лише побоювання видатись неотесаним стримало його від дальших покупок; він приніс їх на антресолі і побожніше, ніж оздоблював би вівтар, заходився переставляти меблі, сам почепив фіранки, поставив на каміні вереск, а на комоді фіалки; він ладен був усю підлогу викласти золотом. "Це станеться взавтра, — повторював він сам собі, — так, узавтра! Це не сон". І він чув, як у маячінні надії гучно калатає його серце; коли все було підготовлено, він пішов, сховавши в кишеню ключа, неначебто щастя, яке дрімало в покоїку, могло випурхнути відтіль.
Удома чекав на нього лист від матері.
"Чому тебе так довго нема? Твоя поведінка починає видаватися смішною. Я розумію, ти, йдучи на цей шлюб, до певної міри вагаєшся. А все-таки поміркуй!"
І вона уточнювала відомості: сорок п'ять тисяч ліврів доходу. Зрештою, "вже говорили про це", і пан Рок чекає на остаточну відповідь. Що ж до молодої особи, то становище її справді ніякове. "Вона тебе щиро кохає". Фредерік відкинув листа, не дочитавши, і розпечатав другого — записку Делор'є.
"Друзяко!
Груша доспіла. Згідно з твоєю обіцянкою, ми розраховуємо на тебе. Збираємось рано-вранці на Пантеонському майдані. Заходь у кафе Суффло. Мені треба поговорити з тобою до маніфестації".
"О, знаю я їхні маніфестації! Красненько дякую! На мене чекає зустріч куди приємніша".
Другого дня об одинадцятій ранку Фредерік вибрався із дому. Йому кортіло востаннє глянути, чи все гаразд підготовлено; а потім — хто зна? — вона випадково могла вийти раніше за нього. Дійшовши до вулиці Тронше, він почув якийсь крик, що долинав із-за церкви св. Магдалини; він підійшов ближче і в кінці майдану, з лівого боку, побачив людей у блузах та міщан.
Річ у тім, що оголошення, надруковане в газетах, закликало саме тут збиратися всіх охочих узяти участь у банкеті реформістів. На заборону його уряд одразу ж видав прокламацію. Напередодні ввечері парламентська опозиція відмовилась од банкету; проте патріоти, незважаючи на ухвалу своїх керівників, у супроводі зацікавленої юрби, з'явилися на призначене місце. Депутація від студентів щойно вирушила до Оділона Барро. Тепер вона перебувала в міністерстві закордонних справ, і не було відомо, чи відбудеться банкет, чи уряд здійснить свою погрозу, чи викличуть національну гвардію. Депутатами були так само невдоволені, як і урядом. Натовп дедалі збільшувався, аж раптом у повітрі розляглися слова "Марсельєзи".
Це наближалася колона студентів. Вони, по двоє в ряд, злагоджено йшли, збуджені, без рукавичок, і час од часу одностайно вигукували: