Вони пішли по доріжці; крізь нерівні просвіти в зелені пробивалося проміння; Фредерік, на ходу розмовляючи з Луїзою, спостерігав, як тінь од листя миготіла на її обличчі.
Волосся в неї руде, а в шиньйон застромлена шпилька зі скляною кулькою, підробленою під смарагд; незважаючи на жалобу по матері, Луїза носила (така наївна була в своєму несмаку) солом'яні туфлі, оправлені рожевим атласом, — банальна дивина, куплена, певно, десь на ярмарку.
Він те запримітив і сказав іронічний комплімент.
— Не глузуйте з мене! — відповіла вона. І, окинувши його поглядом, від сірого фетрового капелюха до шовкових шкарпеток, сказала: — Який ви чепурний!
По тому вона попросила порадити книжки для читання. Він назвав багато, і вона мовила:
— О, ви вельми вчений!
Ще зовсім малою вона його полюбила тією дитячою любов'ю, що сповнена релігійної чистоти і воднораз непереможної пристрасті. Він був для неї за товариша, брата, наставника, розважав її розум, змушував битися серце і мимохіть вливав у її єство таємниче й тривале сп'яніння. Згодом він залишив її в хвилину трагічного перелому, саме тоді, коли померла її мати, і те, й те горе з'єдналися в єдине. За час розлуки вона в своїх споминах ідеалізувала його; вернувся він у якомусь ореолі, і вона простодушно віддавалася щастю бачити його.
Вперше за все життя Фредерік відчував, що його люблять, і від цього приємного відчуття, котре здавалося всього-навсього новою втіхою, в ньому ніби щось росло, аж він простяг руки й закинув голову.
По небу пропливала велика хмара.
— Вона суне до Парижа, — мовила Луїза. — Адже вам би хотілося полинути за нею?
— Мені? З якої б то речі?
— Хто знає. — І, пронизавши його пильним поглядом, додала: — Можливо, у вас там є… — вона шукала слова, — …якась симпатія.
— Та нема в мене симпатії!
— Певно?
— Авжеж, мадмуазель, цілком певно!
Не минуло й року, а в дівчині сталася незвичайна переміна, для Фредеріка дуже дивна. По хвилинній мовчанці він сказав:
— Нам би треба було говорити одне одному "ти", як і колись. Згода?
— Ні.
— Чому?
— Так!
Він наполягав. Вона відповіла, схиливши голову:
— Я не смію.
Вони дійшли до кінця саду, що впирався в піщаний берег. Фредерік по-хлоп'ячому став пускати по воді "бабки". Вона звеліла йому сісти. Він послухався; невдовзі сказав, дивлячись на водоспад:
— Справжня Ніагара!
Він почав говорити про далекі краї, тривалі подорожі. Думка про мандри захоплювала і її. Ніщо її не злякало б — ні бурі, ні леви.
Сидячи поруч, вони набирали в жмені піску і, пропускаючи його крізь пальці, вели розмову; а теплий вітерець тягнув із ланів, поривами приносив пахощі лаванди, змішані із запахом дьогтю, що йшов од баржі, яка стояла по той бік греблі. Сонце кидало на водоспад проміння; по зеленуватому камінню, нагромадженому, як невисокий мур, текла вода, подібна до срібного прозорого серпанку, що розмотувався без кінця-краю. Унизу раз по раз розбивалася довга смуга піни. За нею утворювалися вири, нуртувала вода, численні струмені налітали один на одного і нарешті зливалися в один чистий, прозорий, схожий на полотнище, потік.
Луїза пошепки сказала, що заздрить рибі.
— Це, мабуть, велика втіха — поринути в глибину, відчувати, як зі всіх боків голубить вода.
Вона, здригнувшись, потягнулася з чуттєвою томністю. Але пролунав голос:
— Де ти?
— Вас кличе нянька, — сказав Фредерік.
— Ну й хай собі!
Луїза й не ворухнулась.
— Вона розсердиться, — додав він.
— Мені все одно! Та, зрештою…
Мадмуазель Рок зробила жест — мовляв, нянькою ж правує вона.
Однак Луїза встала, а тоді почала скаржитися на головний біль. А коли вони проходили повз повітку, де лежали в'язки хмизу, вона сказала:
— Чи не заховатися б нам за ті в'язки та погалабурдити?
Він прикинувся, ніби не розуміє, і, присікавшись до місцевої говірки, навіть почав передражнювати її вимову. Мало-помалу в неї стали тремтіти куточки рота, вона кусала собі губи і, капризуючи, трохи відстала.
Фредерік підійшов до неї, поклявся, що не хотів її образити і що він її любить.
— Правда? — вигукнула вона, дивлячись на нього з усмішкою, яка освітила все її лице, зрідка всіяне ластовинням.
Він не міг опиратися цим сміливо висловленим почуттям, цій юній свіжості й вів далі:
— Навіщо б я мав тебе обманювати?.. Ти сумніваєшся? — і лівою рукою обійняв її за стан.
З грудей дівчини вихопився крик, ніжний, як воркування; голова відкинулась назад, вона мліла; він підтримав її. І веління совісті тут були б марні; перед цією дівчиною, ладною віддатися йому, Фредеріка охопив страх. Він допоміг їй пройти кілька кроків, зовсім повільно. Ніжні слова вичерпались, і, намагаючись говорити з нею про що-небудь незначне, він перевів мову на ножанське товариство.
Раптом вона відштовхнула його й гірко вигукнула:
— Тобі не стане духу викрасти мене!
Він остовпів, геть зовсім приголомшений. Луїза вибухнула плачем, припавши йому до грудей:
— Хіба я можу жити без тебе?
Він намагався її заспокоїти. Вона поклала йому руки на плечі, щоб краще бачити його лице, і втупилась у нього своїми зеленими очима, вологими, майже хижими:
— Хочеш бути мені за чоловіка?
— Але… — мовив Фредерік, міркуючи, що б їй відповісти. — Звичайно… Нічого кращого я й не бажаю.
В цю мить із-за бузкового куща показався картуз добродія Рока.
Він запропонував своєму "молодому другові" здійснити з ним дводенну поїздку по його навколишніх маєтках. Вернувшись, Фредерік застав удома три листи.
Перший був од пана Дамбреза, який запрошував його на обід у минулий вівторок. Чим пояснити таку люб'язність? Виходить, йому простили його вчинок?
Другого листа прислала Розанетта. Вона дякувала за те, що він заради неї важив життям. Фредерік спочатку не зрозумів, що вона має на увазі; далі, після всіляких натяків, "доведена до краю прикрою необхідністю", вона стала навпростець благати його, волаючи "навколішках", як просять шматка хліба, про невеличку допомогу про п'ятсот франків. Він вирішив негайно послати їй ті гроші.
Третій лист, од Делор'є, де йшлося про заставну, був довгий і заплутаний. Адвокат іще не дійшов певної думки. Він умовляв його не сушити собі над тим голову: "Повертатися тобі нема чого!" — і навіть наполягав на цьому з якоюсь дивною впертістю.