О пів на п'яту Фредерік, що мордувався отут од дванадцятої години, нарешті підвівся й сказав, що більше чекати не буде.
— Я вже й сам нічого не второпаю, — з простодушним виглядом одповів господар. — Це вперше пан Леду не приходить!
— Що? Пан Леду?
— Авжеж, добродію!
— Я ж казав: Режембар! — нетямлячись, вигукнув Фредерік.
— Ба ні! Даруйте! Ви помилились! Правда ж, пані Александр, цей добродій сказав: Леду? — І звернувся до офіціанта: — Адже ж і ви чули так само, як я?
Офіціант, мабуть, щоб помститися за щось господареві, обмежився посмішкою.
Фредерік наказав їхати на бульвари, обурений, що згаяв час, лихий на Громадянина і палко прагнучи побачити його, ніби якогось бога; він рішуче постановив собі витягти його з глибин хоча б найвіддаленішого винного погреба. Екіпаж дратував Фредеріка, і він одпустив його; думки в голові плутались; потім усі назви кафе, що їх згадував при ньому цей бовдур, раптом спалахнули разом у його пам'яті, немов тисячі вогнів феєрверка: кафе "Гаскар", кафе "Грембер", кафе "Альбу", шиночок "Бордоський", "Гаванський", "Гаврський", "Беф-а-ля-Мод", "Німецька пивниця", "Матінка Морель"; і він одвідав їх усіх один по одному. Але в одному казали, що Режембар допіру вийшов, у другому — що він, може, прийде; в третьому — що його не бачили вже півроку; в іншому місці він напередодні замовив на суботу печеню з баранини. Нарешті, в шинкаря Вотьє Фредерік, одчинивши двері, зіткнувся з офіціантом.
— Чи знаєте ви пана Режембара?
— Аякже, добродію, звичайно, знаю! Я ж маю честь слугувати йому. Він нагорі, оце зараз дообідує.
І сам шинкар із серветкою під пахвою підійшов до Фредеріка.
— Ви, добродію, шукаєте пана Режембара? Він щойно був тут.
Фредерік вилаявся, але шинкар став запевнювати, що він неодмінно знайде його в Бутвілена.
— Даю вам слово честі! Він пішов трохи раніше, ніж звичайно, бо в нього ділове побачення з якимись панами. Але, ще раз кажу, ви його застанете в Бутвілена, на вулиці Сен-Мартен, номер дев'яносто два, другий під'їзд, двері ліворуч, антресолі — двері праворуч!
Нарешті крізь заслону тютюнового диму він побачив його в глибині дальньої кімнати, позад більярда; Режембар, опустивши голову, самотньо сидів замислений за кухлем пива.
— О! Як довго я вас розшукував!
Режембар, не встаючи зі стільця, протягнув йому лише два пальці й так, ніби вони бачились тільки-но вчора, проронив кілька незначних фраз з приводу відкриття сесії.
Фредерік перебив його і спитав якомога байдужіше:
— Як мається Арну?
На відповідь довелося чекати довго — Режембар полоскав горло своїм напоєм.
— Непогано!
— Де ж він тепер мешкає?
— Та… по вулиці Параді-Пуассоньєр, — відповів здивований Громадянин.
— Який номер?
— Тридцять сім; далебі, ви дивак!
Фредерік устав.
— Що, ви вже йдете?
— Так, так, мені треба їхати, я й забув, що в мене справи. Бувайте!
Із шиночка Фредерік, неначе його підганяв теплий вітер, помчав до Арну з тією надзвичайною легкістю, яку відчувають лише вві сні.
Невдовзі він опинився перед дверима на площадці третього поверху; задзеленькав дзвоник і з'явилася служниця, крізь відчинені другі двері було видно пані Арну, що сиділа біля каміна. Арну підхопився й обняв Фредеріка. На колінах у неї сиділо хлоп'я років трьох; її дочка, тепер такого самого зросту, як і вона, стояла по другий бік каміна.
— Дозвольте відрекомендувати вам ось цього пана, — сказав Арну, взявши під пахви сина.
І він кілька хвилин забавлявся, високо підкидаючи й на льоту підхоплюючи малого.
— Та ти його вб'єш! О Господи! Ну, перестань! — кричала пані Арну.
Але Арну присягався, що нема жодної небезпеки, підкидав сина і навіть лепетав ласкаві слова на своїй марсельській говірці.
— Ах ти, мій карапузику, моє курчатко, мій любий соловеєчку!
Потім став розпитувати Фредеріка, чому він так довго не писав, чим він там займався і що змусило його вернутися.
— А я тепер, дорогий друже, торгую фаянсом. Але поговорімо про вас.
Фредерік покликався на тривалий судовий процес, на материну недугу, наголошуючи останнє, щоб показати себе з кращого боку. Коротше: тепер він має остаточний намір оселитися в Парижі; про спадщину він завбачливо промовчав, боячись, щоб тим не пошкодити своєму минулому.
Фіранки, як і меблі, були з вовняного штофу брунатного кольору; в узголів'ї ліжка лежали дві подушки; в каміні грівся на вугіллі чайник; абажур лампи, що стояла на краю комода, затінював кімнату. Пані Арну була в синім мериносовім капоті. Дивлячись на вичахлий у каміні жар і поклавши одну руку на плече хлопчині, вона другою розв'язувала йому на кофтині тасьомку; малий, у самій лише сорочечці, зарюмсав, чухаючи собі голівку, точнісінько, як син пана Александра.
Фредерік гадав, що задихнеться з радості; але пристрасті, перенесені зі звичного місця в інше, вгасають, і коли він побачив пані Арну не в тому оточенні, в якому знав її досі, йому здалося, ніби вона втратила щось, якось підупала, одне слово, стала не та, що була. Власний сердечний спокій прикро вразив його. Він запитав про давніх друзів, про Пеллерена та інших.
— Я рідко бачуся з ними, — сказав Арну.
Вона додала:
— Ми більше не приймаємо, як бувало!
Чи не був це натяк, що його вже не запрошуватимуть? Але Арну, розмовляючи й далі по-дружньому, дорікнув Фредерікові, що той не прийшов до них запросто пообідати, і став пояснювати, чому перемінив заняття.
— Що накажете робити в часи такого занепаду, як зараз? Велике малярство вийшло з моди. Зрештою, будь-де можна знайти місце для мистецтва. Ви ж знаєте, я люблю Прекрасне! Треба буде на днях повезти вас на мою фабрику.
І йому захотілося зараз же показати дещо зі своїх виробів у коморі на антресолях.
Підлога була заставлена блюдами, супницями, тарілками та великими мисками. Попід стінами стояли великі кахлі для ванних і туалетних кімнат із міфологічними сюжетами в стилі Відродження, а посередині здіймався до самої стелі стелаж з полицями на два боки, захаращений вазами для морозива, вазонами для квітів, свічниками, маленькими жардиньєрками та великими розмальованими статуетками, що зображали негра чи пастушку в стилі помпадур. Фредерікові наскучили пояснення Арну, до того ж він змерз і був голодний.