— Ледве дише. Щовечора неухильно дибає з вулиці Грамон до вулиці Монмартр, відвідуючи всі кафе; геть уже кволий, вдвоє зігнутий, немічний — справжня примара.
— Ну, а Компен?
Тут Фредерік весело скрикнув і попросив колишнього представника Тимчасового уряду пояснити йому таємницю телячої голови.
— Це привезено з Англії. Щоб висміяти святкування, що його роялісти справляють тридцятого січня, незалежні установили щорічний банкет, на якому їдять телячі голови й п'ють червоне вино із телячих черепів, підіймаючи келихи за винищення Стюартів. Після термідора терористи заснували й собі таке братство, — це свідчить, що безглуздя вельми плодюче.
— Мені здається, ти зовсім охолонув до політики?
— Роки, роки! — відповів адвокат.
І вони стали підбивати підсумки свого життя.
В обох воно склалося невдало: і в того, хто мріяв про кохання, і в того, хто мріяв про владу. Яка ж була причина?
— Може, бракувало наполегливості, — сказав Фредерік.
— Щодо тебе, то, може, й так. Але я, навпаки, був надміру рішучий, не брав до уваги багатьох дрібниць, як виявилося, найвагоміших. Я надто керувався логікою, а ти почуттями.
Потім вони звинувачували всілякі випадковості, обставини, час, коли народилися.
Фредерік зауважив:
— Не про таке майбутнє думали ми колись, ще в Сансі, коли ти збирався написати критичну історію філософії, а я — великий роман з історії Ножана на середньовічний сюжет, що знайшов його в Фруассаровій хроніці: "Як пан Брокар де Фенестранж та єпископ міста Труа напали на пана Есташа д'Амбресікур". Пам'ятаєш?
Спомини перенесли їх у дні юності, і кожну фразу вони починали: "А пам'ятаєш?"
І вони знову бачили двір колежу, каплицю, приймальню, фехтувальну залу внизу біля сходів, обличчя класних наставників та вихованців, якогось Анжельмара із Версаля, котрий зі старих чобіт викроював собі штрипки, пана Мірбаля та його руді бакенбарди, учителів креслення й малювання — Варо та Сюріре, які завжди сварилися один із одним, і поляка, Коперникового співвітчизника, з його планетною системою із картону, мандрівного астронома, котрому за лекцію платили обідом у шкільній їдальні; по тому — страшну пиятику під час прогулянки, вперше викурені люлечки, розподіл нагород, радість канікул.
Під час канікул 1837 року вони відвідали Турчанку.
Так звали жінку, що насправді звалася Зоріадою Тюрк; багато хто вважав її мусульманкою, турчанкою, і це надавало більшої поетичності її закладові, що стояв на березі річки, за міським валом; навіть у палючу пору літа прохолодна тінь огортала її будинок, такий примітний червоними рибками в скляній посудині, що стояла на вікні поряд із горщиком резеди. Дівчата в білих блузочках, нарум'янені, з довгими сережками, стукали в вікно прохожим, а вечорами, стоячи при дверях, тихенько наспівували хрипкими голосами.
Це згубне місце кидало на всю округу фантастичний відблиск. Говорячи про нього, вдавалися до інакомовності: "знайоме вам місце", "відома вулиця", "за мостами". Околишні жінки тремтіли за своїх чоловіків, городянки потерпали за своїх служниць, бо якось застукали там супрефектову куховарку; і, звісна річ, про цей будинок тільки й марили потай усі підлітки.
Тож якось у неділю, коли всі були на вечерні, Фредерік і Делор'є, завивши волосся в перукарні і нарвавши квітів у саду пані Моро, шаснули крізь хвіртку у поле, накинули чималий гак поза виноградники, вернулися до міста через Рибальський куток і прослизнули до Турчанки, кожен із великим букетом у руках.
Фредерік ніс свого букета, як жених, що йде назустріч нареченій. Та від спеки, від страху перед недізнаним, до певної міри, перед муками сумління і, нарешті, від самого задоволення бачити стільки жінок, готових йому до послуг, він так збентежився, що геть поблід і стояв непорушно, нічогісінько не кажучи. Всі сміялися, втішаючись із його ніяковості; він подумав, що над ним знущаються, і втік; а що гроші були в нього, то й Делор'є змушений був податися слідом за ним.
Коли вони виходили на вулицю, їх помітили. Вийшла ціла історія, якої й по трьох роках не забули.
Вони до найменших подробиць пригадували цю подію, кожен додаючи до неї те, що призабув другий; а коли скінчили, Фредерік мовив:
— Це найкраще, чого ми зазнали в житті!
— Так, мабуть, правда! Найкраще, чого ми зазнали в житті! — погодився Делор'є.
ПРИМІТКИ
Л. А. Мироненко
…його думка про пані Лафарж. — Йдеться про судову справу 1840 р., за якою пані Лафорж була звинувачена в отруєнні свого чоловіка і засуджена до каторги.
Гізо Франсуа П'єр Гійом (1787–1874) — французький історик і політичний діяч, що у 40-ві роки XIX ст. фактично визначав антидемократичну політику Франції. Йому належить лозунг: "Збагачуйтесь — і ви станете виборцями".
Вертер — герой роману Гете "Страждання молодого Вертера" (1775); Рене — герой однойменного роману-сповіді Шатобріана; Франк — герой поеми Мюссе "Вуста та келих"; Лара — герой однойменної поеми Байрона; Лелія — героїня однойменного роману Жорж Санд.
Мірабо Оноре Габріель Рікетті (1749–1791) — популярний діяч Великої французької революції 1789–1794 рр.
Сен-Жюст Луї-Антуан (1767–1794) — діяч Великої французької революції; один з керівників якобінської диктатури; однодумець і друг Робесп'єра.
"Ревю де Де Монд" — літературно-політичний журнал, заснований в 1829 р.; в журналі друкували свої твори найвидатніші письменники того часу.
Робер Макер — герой мелодрами Антьє, Сент-Амана і Поліанта "Постоялий двір Андре". Завдяки талановитій грі видатного актора Фредеріка Леметра (1800–1876) ім'я персонажа пересічної п'єски стало узагальненням типу відверто цинічного пройдисвіта, безсоромна й хижа поведінка якого відтворювала вдачу олігархів, які безжально грабували Францію.
Беранже П'єр Жан (1780–1857) — популярний французький поет-пісняр. Тут йдеться про стримане ставлення поета до Липневої монархії.
Лаффіт Жак (1767–1844) — відомий фінансист доби Липневої монархії; був в опозиції до уряду Луї-Філіппа.
Шатобріан Франсуа Рене (1768–1848) — визначний французький письменник-романтик. Легітиміст за переконаннями, за часів правління Луї-Філіппа Шатобріан демонстрував прихильність до демократичних ідей.