Уже було призначено день весілля, і Фредерік добирав способу, як сказати про це Розанетті.
В середині осені вона виграла процес, що стосувався акцій каолінової компанії, — Фредерік узнав про те у Сенекаля, який, вертаючись із суду, зустрівся йому біля під'їзду.
Пана Арну визнали співучасником усіх шахрайств, і колишній репетитор, здавалося, був такий радий із того, що Фредерік не дав йому зайти до Розанетти, запевнивши, що повідомить її сам. Він увійшов до неї роздратований.
— Ну от, можеш радіти!
Але вона не звернула уваги на його слова.
— Поглянь!
І Розанетта кивнула йому на дитя, що лежало в колисці біля каміна. Вранці вона, навідавшись до годувальниці, застала його в такому поганому стані, що вирішила перевезти до Парижа.
Рученята й ніжки малого геть схудли, губи взялися білими пухирцями, а в ротику біліли ніби згустки молока.
— Що сказав лікар?
— Ах, лікар! Він гадає, ніби від переїзду в нього посилився… не пам'ятаю вже, якась назва на "іт". Одне слово, у нього пліснявка. Знаєш таку хворобу?
Фредерік не вагаючись відповів: "Звичайно", — й додав, що це пусте.
Проте ввечері він налякався, побачивши, що в немовляти геть немічний вигляд, що білих цяток, подібних до цвілі, висипало ще більше, — здавалося, ніби життя вже покинуло це бідолашне тільце і залишилася лише якась речовина, що вкривалася особливою паростю. Рученята були холодні, воно вже не могло й пити, і нова годувальниця, котру воротар напитав десь через контору, раз по раз приказувала:
— Ніякої надії, ніякої!
Розанетта цілу ніч і очей не зімкнула.
Вранці вона покликала Фредеріка:
– Іди сюди. Він не ворушиться.
Правда, дитя було мертве. Вона взяла його на руки, почала трясти, пригортати, називати найніжнішими словами, вкривала поцілунками, ридаючи, безтямно металася по кімнаті, рвала на собі волосся, лементувала; а тоді впала на край дивана та так і залишилась із одкритим ротом, із утупленими в одну точку очима, з яких струмували сльози. Згодом на неї найшло заціпеніння, і в квартирі все завмерло. Меблі були поперекидувані. Долі валялося кілька рушників. Вибило шосту годину. Нічник погас.
Фредерік дивився на все те ніби вві сні. Серце його щеміло від туги. Йому здавалося, що ця смерть — лише початок і слідом за нею настане ще тяжче горе.
Раптом Розанетта сказала ніжним голосом:
— Ми подбаємо про те, щоб він таким і зберігся, правда ж?
Їй хотілося бальзамувати його. Але тут поставало чимало перешкод. На думку Фредеріка, найістотніше заперечення проти цього полягало в тому, що таких малих дітей не можна бальзамувати. Краще замовити портрет. Вона пристала на цю пропозицію. Він написав цидулку Пеллеренові, і Дельфіна віднесла її.
Пеллерен прийшов негайно, — йому хотілося своєю старанністю загладити спомин про свої колишні лихі вчинки. Спершу він сказав:
— Бідолашне янголятко! О Господи, яке горе!
Але мало-помалу в ньому прокинувся художник, і він заявив, що не можна нічого зробити з цими темними западинами під очима, із цим мертвотно-блідим личком, що вийде справжній натюрморт, що тут потрібен великий талант; він бурмотів:
— Ох і важко! Вельми важко!
— Аби тільки вийшло похоже, — мовила Розанетта.
— Авжеж, страшно потрібна мені подібність! Геть реалізм! Треба зобразити дух! Залиште мене! Я постараюсь уявити собі, чим це повинно було бути.
І він замислився, охопивши лівою рукою чоло, а ліктем опершись на праву; тоді раптом вигукнув:
— О! Мені сяйнула думка! Пастель! Користуючись півтонами, ледь позначити контури, так можна досягти більшої виразності.
Він послав покоївку за своїм етюдником; потім, поставивши собі під ноги ослінчика, присунув стільця і заходився накидати розмашисті штрихи, сам залишаючись таким незворушним, ніби малював гіпсову модель. Він вихваляв маленьких Іоаннів Хрестителів Корреджо, Веласкесову інфанту Розу, Рейнольдсові молочні тони, Лоуренсову вишуканість, а надто того хлопчика з довгим волоссям, що сидить на колінах леді Глоуер.
— Хіба можна знайти щось чарівніше за тих малюків? Тип вищої краси (Рафаель довів це своїми мадоннами) — це, певно, мати з дитятком!
Розанетта, що душилась од сліз, вийшла, і Пеллерен одразу сказав:
— Ну й штучка Арну!.. Ви знаєте, що трапилось?
— Ні. Що саме?
— Зрештою, тим воно й повинно було скінчитися!
— Та в чім же річ?
— Тепер він, певно… Даруйте!
Художник встав, щоб підняти голівку трупика.
— То ви сказали… — знову почав Фредерік.
Пеллерен примружився, намагаючись краще визначити пропорції.
— Я сказав, що наш приятель Арну зараз, певно, за гратами! — Потім вдоволено додав: — Ану, гляньте! Гаразд виходить?
— Так, чудово! Але що ж там Арну?
Пеллерен поклав олівець.
— Скільки я міг зрозуміти, його переслідує такий собі Міньйо, друзяка Режембара, — цей також добра птиця, га? Якийсь недоумкуватий! Уявіть собі, якось…
— Ох! Та йдеться не про Режембара!
— Ваша правда! Отже, Арну вчора ввечері мусив десь роздобути дванадцять тисяч франків, інакше йому кінець.
— О! Це, мабуть, перебільшення, — сказав Фредерік.
— Аж ніяк! По-моєму, справа досить серйозна!
В цю хвилину з'явилася Розанетта з червоними повіками, запаленими, немовби підфарбованими. Вона зупинилася біля художника й стала роздивлятися рисунок. Пеллерен подав знак, що перериває розповідь через неї. Але Фредерік не звернув на те уваги:
— Однак я не можу повірити…
— Кажу вам іще раз, — перебив художник, — я вчора ввечері о сьомій годині зустрів його на вулиці Жакоб. Задля більшої завбачливості у нього навіть був при собі паспорт, і він сказав, що лаштується сісти в Гаврі на пароплав разом із усією сім'єю.
— Що? Із дружиною?
— Звичайно. Він занадто добрий батько родини, щоб жити самотньо.
– І ви в тому певні?
— Сто чортів! А де ж він у біса міг би знайти дванадцять тисяч франків?
Фредерік кілька разів пройшовся по кімнаті. Він задихався, кусав губи, потім узяв капелюха.
— Куди ж ти? — занепокоїлась Розанетта.
Він не відповів і вийшов.
V
Потрібні були дванадцять тисяч франків, інакше він уже не побачить пані Арну; а досі у нього залишалася непереможна надія. Хіба ж не становила вона суть його серця, саму основу його життя? Протягом кількох хвилин він, хитаючись, походжав тротуаром, і хоч його мучила тривога, однак він був задоволений, що вже пішов від тієї, від другої. Де роздобути грошей? Фредерік із власного досвіду знав, як важко дістати їх одразу, хоч би й під найбільші відсотки. Тільки одна людина могла виручити його — пані Дамбрез. Вона завжди зберігала в секретері чимало банкнотів. Він зайшов до неї і запитав без довгих церемоній: