— Це мої дерева.
Він не чує вас. Він воює. Він має слушність.
Але ось палять села заради гри у війну, заради неї ж вирубують парки і приносять в жертву екіпажі, і навіть посилають піхоту з багнетами проти танків. І тоді стає невимовно кепсько. Бо все це ні до чого.
Ворог пізнав одну явну істину і використовує її. Люди займають мало місця на широких просторах землі. Потрібно було з сто мільонів солдатів, щоб вишикувавши їх, утворити суцільну стіну. Отже, між військовими підрозділами є проміжки. Вони ліквідуються в принципі пересуванням військ, але з погляду танкового з'єднання недостатньо моторизована армія є ніби нерухома армія. І проміжок між військовими частинами стає для танків справжніми воротами. Звідси випливає просте тактичне правило: "Танкова дивізія повинна діяти як вода. Вона має легенько тиснути на оборону ворога і посуватися вперед тільки там, де немає ніякого опору". Танки й тиснуть на лінію оборони. В обороні завжди є проміжки. Танки завжди проходять.
Ці танкові рейди, які здійснюються досить легко, бо, не маючи власних танків, ми не можемо опиратися їм, завдають непоправних втрат, хоч, на перший погляд, пошкодження бувають і незначні (захоплення місцевих штабів, обриви телефонних ліній, пожежі в селах). Танки відіграють роль хімічних речовин, які знищують не сам організм, а його нерви і лімфатичні вузли. На території, де блискавкою промчали танки, будь-яка армія, хоч вона, здавалося б, майже не мала втрат, — уже не справжня армія. То вже тільки окремі незалежні згустки. Там, де був цілісний організм, лишаються тільки не пов'язані один з одним органи. Між тими згустками людей, які б сміливі не були ті воїни, ворог просувається як тільки хоче. Армія втрачає боєздатність, коли вона стає тільки юрбою солдат.
Технічні засоби не створюються за два тижні. Ні навіть... Ми відстали в озброєнні. Нас було сорок мільйонів сільськогосподарських працівників проти вісімдесяти мільйонів промислових!
Ми виставляємо одного солдата проти трьох ворожих. Один літак — проти десяти чи двадцяти і, після Дюнкерка — один танк проти ста.
Нам нема коли думати про минуле. Ми живемо сучасним. А сучасність така: ніяка жертва ніколи і ніде неспроможна затримати наступ німців.
Тому, од вершини до самого низу цивільної і військової ієрархії, од водопровідника до міністра, від солдата до генерала — всі відчувають ніби докір сумління, якого ніхто не може і не наважується висловити. Жертвопринесення втрачає всю велич, якщо воно стає тільки пародією або самогубством. Прекрасна річ — самопожертва: кілька чоловік гине, щоб урятувати інших. Задля цього кидаються у вогонь під час пожежі. В укріпленому таборі б'ються до смерті, щоб свої мали час прийти на виручку. Так, це правда, але що б ми не робили, вогонь охопить геть усе. І немає табору, де можна було б укріпитись. І нема ніякої надії, що хтось прийде на виручку. І тих, задля кого ми боремось чи вдаємо, що боремось, ми, здається, просто кидаємо на загибель, бо літак, який розвалює міста в тилу військ змінив характер війни.
Згодом я почую, як сторонні люди дорікатимуть Франції за ті кілька мостів, що не були висаджені в повітря, за кілька слі, які не були спалені, і за тих солдатів, яких не вбили. Але мене дуже дивує якраз протилежне. Мене вражає та безмежна готовність, з якою ми закриваємо очі й вуха. Вражає наша безнадійна боротьба проти очевидності. Все вже ні до чого, а ми висаджуємо в повітря мости, аби тільки продовжувати гру. Палимо справжні села, аби тільки продовжувати гру. І наші люди вмирають, аби тільки продовжувати гру.
Звісно, де про що забувають! Часом забувають мости, забувають села, залишають в живих солдатів. Але трагедія цього розгрому у тому, що дії втрачають будь-яке значення. Той, хто висаджує в повітря міст, не може зробити цього без огиди. Цей солдат не затримує ворога, він тільки перетворює міст на руїну. Він руйнує свою країну, аби тільки мати гарну карикатуру війни.
Дії можуть бути переконливі тільки тоді, коли вони мають видиме значення. Варто підпалити будинки, якщо під руїнами їх загине ворог. Але ворог, що спирається на свої сто шістдесят дивізій, сміється над нашими пожежами і над нашими мертвими.
Треба, щоб те, заради чого спалюють село, було варте самого села. Але тепер значення спаленого села стало тільки карикатурою значення.
Треба, щоб те, заради чого вмираєш, було варте самої смерті. Добре чи погано воюють солдати? Саме це питання не має ніякого сенсу. За теорією, містечко чи село може оборонятися три години! Але солдати дістають наказ держати його. Не маючи ніяких засобів для боротьби, вони самі схиляють ворога розбити це село, аби тільки дотриматися правил гри у війну. Як той любязний суперник за шахівницею: "Ти забув узяти пішака".
Так і ми кидаємо виклик ворогові:
— Ми — захисники цього села. Ви наступаєте. Починайте!
Питання вирішено. Ворожа ескадрилья каблуком розчавлює село.
— Добре зіграно!
Є звісно, люди інертні, але пасивність — це прихована форма відчаю. Є звісно, і дезертири. Сам майор Аліас два чи три рази погрожував своїм револьвером похмурим утікачам, яких зустрічав на дорогах і які плутано відповідали на його запитання. Так хочеться схопити винуватця катастрофи і, знищивши його, усе врятувати! Утікачі винні, що втекли, бо якби вони не тікали, то не було б і втечі. І якщо навести на них револьвер — все буде гаразд... Але ж це те саме, що ховати хворих, аби знищити хворобу. Майор Аліас зрештою ховав свій револьвер у кишеню, бо в його власних очах той револьвер набирав раптом надто помпезного вигляду, немов опереточна шабля. Аліас добре розумів, що ці похмурі люди є наслідком катастрофи, а не її причиною.
Аліас добре знає, що ці люди, такі самі, точно такі самі, як і ті, що десь в іншому місці сьогодні все ще йдуть на смерть. Сто п'ятдесят тисяч їх загинуло за останні два тижні. Але є і гарячі голови, які вимагають, щоб їм пояснили, заради чого це робиться.
Нелегко пояснити це.
Бігун має пройти дистанцію свого життя, змагаючись з бігунами такого ж класу. Але одразу ж після старту він помічає, що тягне на нозі ядро каторжника. Його суперники летять, мов на крилах. Боротьба вже не має ніякого значення. Людина сходить з дистанції.