Отож мені лишається тільки піти на риск і, спускаючись, перевищити режим, при якому, за теорією, може розвалитися мотор. Три з половиною тисячі обертів — це вже небезпека, що мотор розвалиться.
Усе це безглуздя. Усе не так як слід. Нас світ складається з багатьох шестерень, погано припасованих одна до одної. І справа тут не в механізмах, а в Годинникарі. Немає Годинникаря.
Вже дев'ять місяців, як точиться війна, а ми ще й досі не добилися, щоб заводи, які виготовляють кулемети і системи управління, забепечували безперебійну роботу їх в умовах великої висоти. Виною тут не безтурботність людей. Люди здебільшого чесні і сумлінні. Їхня інертність майже завжди є наслідком, а не причиною марності їхніх зусиль.
Марність зусиль гнітить усіх нас, мов приреченість. Вона гнітить піхотинців, озброєних багнетами проти танків. Вона гнітить льотчиків, які борються один проти десяти. Вона гнітить і тих, хто мав би подбати про удосконалення кулеметів і систем управління.
Ми живемо в сліпому череві адміністрації. Адміністрація — це машина. Чим досконаліша вона, тим менше місця лишається для втручання людини. При досконалій адміністрації, в якій людина відіграє роль шестерні, — лінощі, нечесність, несправедливість не можуть процвітати.
Але так само як машина створена для того, щоб послідовно виконувати раз і назавжди передбачені рухи, адміністрація не здатна до творчої дії. Вона тільки керує. Вона застосовує таку ось кару за таку провину, дає таку ось відповідь на таке завдання. Адміністрація не для того, щоб розв'язувати нові проблеми. Якщо в штампувальну машину закласти шматки дерева, то з не ще не вийдуть готові меблі. Щоб пристосувати машину до цього, людина повинна мати право переробити її. Але ж адміністрацію для того і створено, щоб не допустити небажаного втручання людини, і її шестерні відкидають таке втручання. Вони відкидають Годинникаря.
У групу 2/33 мене перевели в листопаді. Коли я прибув, товариші попередили мене:
— Ти гулятимеш над Німеччиною без кулеметів і управління.
Потім, щоб заспокоїти мене, додали:
— Не хвилюйся. Ти нічого не втрачаєш. Все одно винищувачі збивають нас до того, як ми їх помітимо.
У травні, через півроку після тієї розмови, кулемети і система управління так само замерзають.
Я згадую старовинний, як моя країна вислів: "Коли всім здається, що Франція вже загинула, її врятовує чудо". І я зрозумів, чому це так. Траплялось іноді, що страшне лихо розладнувало чудову адміністративну систему і її не можна було полагодити; тоді, не маючи нічого ліпшого, замість неї ставили простих людей. І люди все врятували.
Коли в міністерство авіації влучить бомба і від нього залишиться тільки купа каміння та попелу, тоді негайно покличуть першого-ліпшого капрала і скажуть йому:
— Вам доручається зробити так, щоб система управління не замерзала. Вам надаються всі права. Робіть що знаєте. Але якщо за два тижні вона все ще замерзатиме, ви підете на каторгу.
Тоді, можливо, система управління відтане.
Я можу навести сотню прикладів таких вад. В одному північному департаменті інтенданство реквізувало корів, що мали телитись, і перетворило різниці на кладовище ненароджених телят. Жоден гвинтик машини, жоден полковник інтендантської служби не міг діяти інакше, як гвинтик. Усі вони підпорядковані іншому гвинтику, мов у тому годиннику. Будь-який протест нічого не дав би. Ось чому, як тільки машина почала псуватись, вона заходилася вбивати тільних корів. Та це, либонь, чи не найменше лихо. Бо коли б машина розладналася більше, то вона, певно, почала б убивати і полковників.
Мене до глибини душі гнітить оцей загальний занепад. Але навряд чи буде користь від того, що один мій мотор ось-ось вийде з ладу, і я знову натискаю на праву рукоятку. Розсердившись, тисну з усієї сили. І зразу ж відпускаю. Від зусилля знову заболіло серце. Справді, людина не так створена, щоб на висоті десять тисяч метрів робити фізичні вправи. Відчуваю глухий біль, мовби докір совісті, що несподівано прокинулася, коли все тіло спить глибоким сном.
Хай собі розвалюються мотори, якщо їм так хочеться. Мені байдуже. Стараюся відітхнути. Здається, що я вже не відітхну, коли щось відверне мою увагу. Згадуються міхи, якими колись роздували вогонь. Я роздмухую свій вогонь. Я дуже хотів би переконати його, щоб він знову "зайнявся".
Що ж я таке зіпсував? На висоті десять тисяч метрів од різкого фізичного зусилля може розірватися серцевий м'яз. Це дуже ніжна річ — серце. Воно має довго служити. Це ж безглуздя ризикувати серцем задля такої грубої роботи. Це все одно, що палити діаманти, аби спекти яблуко.
ХІІІ
Це все одно що палити всі села на півночі Франції, хоча знищення їх і на півдня не затримало б наступу німців. А проте всі ті села, і старовинні церкви, і старенькі, повні спогадів будинки з натертими до блиску горіховими паркетними підлогами, з гарною білизною в шафах, з мереживними, донині цілими й добрими завісками на вікнах — усе це від Дюнкерка до Ельзаса, я бачу, палає.
"Палає" — це сильне слово, якщо говорити про бачення з десяти тисяч метрів, бо й над селами, і над лісами видно тільки нерухомий дим, ніби якийсь білуватий холодець. Вогню не бачиш — там відбувається приховане пожирання. На висоті десять тисяч метрів час іде ніби повільніше, бо там немає руху. Нема ні тріскотливого полум'я, ні балок, що валяться на землю, ні клубів чорного диму. Нема нічого, крім тої сіруватої каламуті, що ніби застигла в янтарі.
Чи вилікують коли цей ліс? Чи вилікують коли це село? Якщо дивитися звідси, де я, то здається, що вогонь гризе їх повільно, ніби хвороба.
Тут можна ще багато чого сказати. "Ми не будемо берегти села". Я чув такі слова. І вони були необхідні. Село під час війни — це не вузол традицій. У ворожих руках воно перетворюється на житло для пацюків. Усе змінює своє значення. Оті старенькі дерева, яким уже по триста років, захищали вашу стареньку батьківську хатину. Але тепер вони затуляють поле обстрілу двадцятидвохрічному лейтенанту. Він посилає до сам півтора десятка солдатів, щоб знищили цей витвір часу. Задля десятихвилинної операції він знищує триста років терплячої праці людини і сонця, триста років домашнього культу, сповненого багатьох родинних подій, що відбувалися під тінню цих дерев. Ви кажете йому: