— Погрожуєш? Мені? Ти пожалкуєш, гяуре! Я не повезу вас Гасан-паші. Я вас тут... Спочатку тебе, шайтан, — метнувся до Катаржі, замірився ножем.
Тої ж миті Махмуд, що досі спокійно сидів, немов дрімав, кинувся до брата ззаду, притис його лікті своїми довгими цупкими руками. Селім скажено рвонувся, але марно, він хотів обернутись, щоб учепитися братові в очі, в горлянку, але й це йому не вдалося. Селім завив, як вовк, загнаний у куток, а Махмуд не відпускав його і щось казав швидко й тихо. Стефан не міг нічого почути, не міг зрозуміти. Та брати розуміли один одного. Селім помалу втихомирився, відійшов від Катаржі, сів на порозі й, підібгавши під себе ноги, заплющив очі, кілька хвилин сидів непорушне. Махмуд теж усівся поруч нього, зовні спокійний, ніби нічого й не сталось і не йому загрожувала смертельна небезпека: зопалу Селім не помилував би й рідного брата.
— Шайтан! Щасливий твій бог, — видихнув нарешті Селім і провів руками по обличчю, немов творив намаз.
— Мій товариш не погрожував тобі, він сказав правду: росіяни нагородять тебе й твою сім'ю, Селім-бей, — сказав Котляревський. Він звертався переважно до Селім-бея, старшого, і це тому явно подобалось. — Ми пропонуємо тобі мир і спокій. Тобі і твоєму народові. Для чого воювати?
— А ви, росіяни, воюєте?!
— Ми змушені. У нас немає вибору. Росіяни так кажуть: "З друзями ми по-дружньому, а з ворогами — як вони того заслужили". Тому і війна в нас з султаном... Ти ось дай відповідь, коли зможеш: що дає вам, буджак-татарам, за вашу службу султан? Обіцяв землю. А чи дав? Ні. Обіцяв нагороди. І теж нічого. Адже ми знаємо.
— Мова твоя, урус, хитра, бридка. За такі слова знаєш що буває? Шовковий мотузок на шию або камінь до ніг — і в мішок.
— Я сказав правду, Селім-бей. І ти це знаєш. Ще раз кажу тобі: ми приїхали до тебе і твого батька з словами привіту й миру, справді хотіли купити сіна й хліба, а ти нас схопив, зв'язав і до того ж нахваляєшся віддати до рук наших ворогів. Чи годиться так робити порядному правителеві?
Селім-бей, заспокоївшись, вперше, весело б'ючи себе по боках обома руками, засміявся:
— Ти це кажеш, урус? Мені? Та мій рід завжди був ворогом вашим. Про яку ж порядність ти кажеш?
Селім-бей раптом обірвав сміх, устав, торкнувся, наче знічев'я, позолоченого руків'я ножа і сказав:
— Наговорились. Досить!.. Вибирай, урус: або ви признаєтесь, чого приїхали в наш степ, або — в Ізмаїл. Сонце повернеться в це ось вікно — і прив'яжу вас до сідел. Я сказав...
Він круто повернувся і штовхнув двері. Махмуд теж устав, але зразу не вийшов, почекав, поки зачиняться двері, й уважно глянув — вперше за весь час — на Котляревського, швидко обвів поглядом мазанку, затримався на обличчях Катаржі й Стефана, і тоді тільки тихо, в своїх м'яких чоботях, вийшов. Тої ж миті в мазанку з'явилися вартові, їх було, як і раніше, троє: один уже знайомий — зі шрамом, а двоє нових. Махмудового нукера Ельяса мім ними не було.
— Що будемо робити? — одними очима спитав Котляревський бригадира, той невпевнено знизав плечима, руки його тремтіли, смертельна блідість покривала лице.
Штабс-капітан розумів: у такому становищі бригадир здатний на крайність — і ламав голову, мучився: як бути?
Що робити? Де знайти найпевнішу дорогу до серця Селім-бея? Як розуміти останній погляд Махмуда?
Стефан раптом почав лаятись, плювати під ноги вартовим, але ті не звертали на це ніякої уваги; довгий із шрамом сонно позіхав, а його товариші, притулившись до стіни, щось пошепки розповідали один одному, зрідка затримували погляди на чоботях офіцерів і їхніх шинелях. Але незабаром і вони теж стали позіхати, проте при кожному рухові полонених насторожено оглядали їх, не дозволяючи розмовляти, але лайка Стефана їх не бентежила, це, здається, їх розважало. Нарешті Стефан угамувався, і в мазанці стало тихо. Чулися кроки у дворі, скрип воріт у повітках і неголосні розмови. Тиша, як і час, стукала в саме серце. Тим часом сонце наближалося до середнього вікна — того самого, на яке вказав Селім-бей. Ще година, дві — і, як тільки сонячна смуга ляже на підвіконня, їх привяжуть до сідел так, що не ворухнешся, — татари вміють в'язати своїх бранців, давно навчились, — і повезуть до Ізмаїла.
На цьому й закінчиться їхня місія.
Передвечірні тіні вповзали в мазанку, лягали під стінами, затемнювали закутки, поспіхом — так здавалось — наближались до ніг.
Ось-ось сонячна смуга ляже на підвіконня. Полонені з острахом і надією дивились, як рухається, ніби живий, сонячний промінь, насторожено прислухались до кроків надворі.
9
Плин їхньої бесіди був мирний і спокійний, як і належить в добропорядній сім'ї, хоч у Махмуд-бея були поважні причини говорити з братом зовсім в іншому тоні. Селім-бей теж мав підставу ставитись до гостя більш підозріло. І все ж вони не дозволяли собі нічого зайвого; коли б хто сторонній послухав їх, був би твердо переконаний: розмову ведуть задушевні друзі.
Звертаючись один до одного підкреслено ввічливо, пригощались фруктами, які стояли у великих глибоких вазах, пили легке іскристе вино із золочених кубків і в'язали хитромудре плетиво із слів, які не мали ніякого, в суті, значення; цікавлячись здоров'ям жінок, дітей, знайомих, перераховували всіх поіменно, потім пригадували свої дитячі й юнацькі роки в домі батька.
До себе нікого не допускали, лише слуги могли заходити без попередження, вносили нові страви, прибирали посуд, розставлений на зеленій святковій кошмі.
Брати сиділи вже кілька годин. Пригадавши щось смішне, вони сміялись, хапаючись за боки, пригощали один одного дружніми стусанами, від яких у.іншого могло й запаморочитись у голові, але шкоди їм це не робило ніякої, навпаки, вони раділи кожному вдалому вдарові, це їх найбільш веселило, бо свідчило про силу і здоров'я.
І знову брались до кубків, заїдаючи напої фруктами. І говорили. Говорили багато, але головного поки що не зачіпали і натяком, обминали стороною, вибираючи обхідні стежки, і кожний досягав у цьому неабияких успіхів.
Махмуд вичікував на слушний момент, не хотів починати перший, торкатися того болючого, заради чого він, власне, приїхав до Селіма, а той тяг, тяг навмисне, не питав, не збирався питати, ради чого ж приїхав молодший брат і улюблений син батька. Ще ні разу Махмуд не приїздив до нього сам; з братами років два тому був, а сам — жодного разу.