— Отож, поки не пізно, помолись своєму богові, — посміхнувся Ельяс і глянув на ординця з шрамом, що теж посміхався; посмішка зовсім змінювала його обличчя, шрам натягував шкіру на вилицях, і здавалось — вона ось-ось лусне, а очі ординця майже зовсім сховались під навислими бровами.
— Звичайно, — казав далі Котляревський, ігноруючи пораду помолитись, — звичайно, Ельясе, був би твій господар тут, він би, мабуть, теж так повівся, як одного разу повелися з ним самим. Було це, якщо не помиляюсь, десь під Бендерами. Не так уже й давно... Зрештою, він сам знає, що з ним сталося. Як кожна порядна людина, повинен би пам'ятати.
— Мій господар тут, він скоро прийде сюди, і ти, урус, відчуєш на своїй спині, як чинять порядні люди, — відповів Ельяс жорстро. Але у виразі його косуватих очей раптом щось змінилось. Котляревський помітив, як він задумався, немов прислухався до свого власного голосу, щось пригадував, і не міг пригадати, і не вірив собі.
— Коли він тут, то, звичайно, прийде — і ми, мабуть, переконаємось, що правда твоя, хлопче.
Ельяс не відповів, ніби й не чув останніх слів штабс-капітана. Підпираючи плечима одвірок, втупив очі в землю й занімів.
У Котляревського було нестримне бажання шепнути бригадирові, щоб не хнюпив носа, надіявся на краще, був витриманий, але не встиг: за дверима почулися кроки. Вартові, які знали, як ходять їхні хазяї, степові мисливці й воїни, відступили вбік, двері розчинились, і в мазанку один за одним увійшли сини володаря Буджацької орди. Перший — низькорослий, широкоплечий, на кривуватих ногах, був Селім-бей — той, що схопив їх, обдурив, заманив до себе, а другий — він нечутно переступив поріг услід за Селімом — трохи вищий, стрункий і гнучкий, як лозина, — був незнайомий. Тільки штабс-капітан одразу впізнав у ньому Махмуд-бея — молодшого сина Агаси-хана.
Селім махнув нагаєм, і вартові в одну мить зникли за дверима.
Брати сіли прямо на порозі і довго мовчали. Селім оглянув чоботи й шинелі офіцерів, навіть устав і помацав їх — чи міцні, його зацікавив і новий дублений кожушок Стефана. Та коли Селім схотів подивитися на хутро й завернув полу, Стефан повернувся на другий бік і не дав Селімові роздивитись на нього. Селім-бей стримав спалах гніву, навіть усміхнувся поблажливо й усівся на поріг поруч з братом. Махмуд-бей з місця не рухався, його не цікавили трофеї, худі цупкі руки лежали на гострих колінах, малахай закривав ліве око, а праве було опущене вниз. Махмуд здавався байдужим, майжй сонним, немов збирався задрімати.
Котляревський хотів був назватися і навіть кашлянув — можливо, Махмуд забув і не пригадує, за яких обставин вони-зустрічалися? Це ж було зовсім недавно, кілька днів тому, отака у людей коротка пам'ять, але похмурий вигляд юнака, байдужість, навіть якась відчуженість змусили штабс-капітана відмовитись від цього, змовчати.
"Підождемо, підождемо", — казав собі, намагаючись заспокоїтися, опанувати себе. І це йому нарешті частково вдалося, він теж спокійно, здавалось, навіть байдуже спостерігав за ординцями, дозволив Селімові подивитися чоботи, шинелю, немовби це його не торкалося і він змирився з своєю долею.
Тим часом Селім, закінчивши огляд, задоволене клацнув зубами й спитав:
— Куди їхали?.. По що? Відповідай ти, — штовхнув нагаєм у чобіт Катаржі. Бригадир — Стефан не встиг перекласти — глянув на Селіма ясними, повними білого вогню, очима:
— Не тикай, собако!.. Скажи краще, хто дав тобі право хапати нас?
— Не розумію, урус!
— Розв'яжи, тоді зрозумієш... Я бригадир російської армії, а ти хапаєш.
— Не розумію. Товмаче, — звернувся до Стефана, — чому він сердиться? — Щілини очей Селіма стали зовсім невидними. — Він, мабуть, не бажає говорити тут? Можливо, в Ізмаїл хоче поїхати? Я поможу. Якші!."
— Не перекладай, Стефане, — вступив у розмову Котляревський. — Що з тобою, бригадире? Чи ти забув, де ми?
— Я плюю на нього! — розлютився бригадир. — І не вчи мене, як маю говорити!
— Ти відповідаєш не тільки за себе. І не з власного бажання ти тут появився.
Котляревський, помітивши нетерпіння Селіма, сказав:
— Стефане, перекладай слово в слово... Селім-бей, син славного Агаси-хана, відомий своєю гостинністю і хоробрістю, ми приїхали, щоб висловити свою пошану твоєму батькові, а також і тобі, старшому синові хана, і твоїм братам. Нас прислав командуючий російською армією. Ми хотіли... — Котляревський глянув на Катаржі, порадитися з ним неможливо. Селім стежить за кожним рухом, кожним словом. Розкрити ж мету приїзду перед людиною, яка схопила їх, нахваляється віддати до рук ізмаїльського паші, — ризиковане. Котляревський почекав, поки Стефан закінчить перекладати, і, глибоко переконаний, що чинить так, як належить в їхньому становищі, казав далі:
— Ми їхали, вельмишановний Селім-бею, щоб купити хліба й сіна для нашої армії. Ціна — як домовимось...
Вислухавши Стефана, ординець примружився й процідив:
— Сіна купити? Хліба? Виходить, руському паші нічим годувати свою армію? — Селім погладив рідку свою борідку і несподівано тихо, майже ласкаво закінчив:
— Ви, панове офіцери, розвідники. Я неодмінно відправлю вас в Ізмаїл. Порадую Гасан-пашу. Зараз же і повезу. Аллах помилує мене. В ім'я аллаха і пророка його Магомета я роблю так.
— Це ти можеш, Селім-бей, — зразу ж відповів Котляревський, і ні одна рисочка на його обличчі не ворухнулась. — Ми в твоїх руках. Але дозволь спитати, шановний: яка тобі від цього користь? Всьому вашому роду? Ти, мабуть, ждеш від Гасан-паші нагороди? Але хіба тобі не відомо, що він скупий?
— Зате росіяни по заслузі нагородять тебе, Селім-бей, — додав Катаржі. — Можеш не сумніватися, — з глухою погрозою Стефан переклав і це. Штабс-капітан не зумів зупинити його, не встиг. Іншим разом Стефан, може б, і подумав, перш ніж перекладати слова погрози, а тепер він міг усе: був такий лютий на цього степового розбійника, що, розв'яжи тільки руки, з кулаками готовий був кинутися.
Ханський нащадок бліднів якось незвичайно: від носа до вух, потім скроні й підборіддя, бліді смуги одна за одною пролягали по сухому міцному обличчю. Селім-бей хижо ощирився, легко підскочив, вихопив із піхов кривого ножа. Залопотів щось хрипко й швидко. Стефан переклав і це.