І Котляревський розповів про випадок під час останньої поїздки, щоправда, деталі, які стосувались поручика Нікітенка, він опустив, і виходило, що затримали татар якісь незнайомі драгуни, а він, отже, побачив це і наказав звільнити затриманих. Та головне не в цьому. Він, штабс-капітан, робить висновок: поскільки Махмуд-бей, молодший, як виявилося, син Агаси-хана, просто собі, не думаючи про можливі прикрощі, їздив до Бендерів торгувати, то, виходить, буджацькі татари в своїй більшості не вважають росіян, про яких вони, звичайно, чули, своїми ворогами, хоч певності в цьому він не має — хто знає, що в них на думці, він тільки вважає так, волів би надіятись, що не помиляється у своїх припущеннях, бо — він це добре розуміє — досконало знати життя й наміри всього татарського племені за такий короткий час неможливо.
— Чому ж не доповіли? — спитав Мейєндорф, уважно вислухавши штабс-капітана.
— Не встиг, ваше превосходительство. Та, признатись, і випадок здався не вартим вашої уваги. Для чого б турбував вас? А тепер ось думаю...
— Про що саме?
Котляревський глянув на причинені двері, неначе його могли підслухати.
— Чи не... поїхати б туди самим?
— Тобто? — здивовано підвів густі брови Катаржі. — До хана?
Генерал мовчав, але поглядом, власне, самим мовчанням, заохочував штабс-капітана говорити, і той, ніби сперечаючись з кимось, вперто доводячи своє, відповів:
— Краще, мабуть, спочатку до старшин навідатись, а вже потім засвідчити свою повагу й ханові.
— Чому до старшин спочатку?
— Та це зрозуміло, пане бригадире. Без старшин хан не так уже багато й важить. Не ті часи.
Тріщали полінця у похідній залізній грубці, у передпокої, чути, вештався ординарець, у дворі когось гукнули, почулися неквапливі тверді кроки. Змінювалась варта. За вікнами — темрява, безконечна чорна пустеля, у якій вряди-годи, нагадуючи далекі маяки на невідомих берегах, зринали й гасли вогники у фортеці і десь ще далі.
Генерал короткими ножицями зняв нагар із свічок і, ледь підвівши під камзолом плечі, сухо і твердо заговорив:
— Панове офіцери, я вважаю вас за розумних, гідних слуг батьківщини нашої. Тому й запросив вас до себе. Як я вже казав, сьогодні в штабі розмова на цю тему була, але далі розмови поки що не пішло, не намічено ніяких кроків. Тим часом, як ви розумієте, зволікати не можна, ми не можемо гаяти й хвилини. Є дані, що наш противник . не дрімає. Так ось, панове, завтра вранці — і не пізніше — беріть з собою ординарців, провідника і — з богом у дорогу. Подумайте, що слід узяти з собою, без презента їхати до наших сусідів, та ще з такою місією, незручно. Вони ж не гидливі. Отже, панове, з богом! Завдання вам, гаданю, зрозуміле?
— Так точно, — першим відповів Катаржі і, вставши, виструнчився.
— Доброго б нам товмача, ваше превосходительство, —сказав Котляревський, підводячись теж.
— Знайдемо, він і провідником буде. — Генерал помовчав, пожував губами. — Дійте спільно. Але старшим... — Мейєндорф прищулив ліве око під навислою бровою, поглянув на офіцерів. Бригадир Катаржі був старший чином, і це вирішило. — Ви, пане Катаржі, призначаєтесь старшим. Але заходів штабс-капітана не заперечуйте. Дійте відповідно до обставин. Потрібні папери одержите. Врахуйте, панове: помилитесь — можете попасти до турків. Не бажаю вам цього. Отже, будьте обачні, обережні, але й тверді, певні свого високого обов'язку. І ще одне: ніхто не повинен знати про нашу бесіду. Думаю, ви розумієте всю важливість цього...
Через хвилину бригадир Катаржі й штабс-капітан Котляревський попрощалися з командуючим.
8
У Бендерах ніхто не звернув особливої уваги на невеликий загін вершників, який виїхав ранком з міста Каушанським шляхом. Хіба мало тепер їздить військових? Мабуть, немає й хвилини, щоб не мчали вершники від штабної квартири в різні кінці, лякаючи курей на запорошеній дорозі, а в приморозки розбиваючи груддя глини, розбризкуючи замерзлі калюжі.
У загоні було п'ять осіб: бригадир Катаржі і його ординарець — довготелесий здоровань Денис Орестов, штабс-капітан Котляревський з Пантюхою й перекладач, він же й провідник, Стефан — молодий, швидкоокий молдаванин, який добре володів татарською і турецькою мовами.
Офіцери їхали попереду, солдати й Стефан на невеликій відстані позаду, в степу перешикувалися: Стефан поїхав в одному ряді з офіцерами.
Бендери з їхньою фортецею і форштатом, вузькими покрученими вуличками, хатами-мазанками швидко загубилися за степовими могилами.
Дорога петляла з рову в рів, губилася з очей, знову вибігала на могилу й зникала в розлогій низині, що вела до степового болота. Довелось об'їжджати його. Шарудів померклий очерет. По чорній воді пливло невідомо як занесене сюди жовте кленове листя.
Вершники обминули кругле, ніби малахай, озеро, внову в'їхали в збиту тисячами копит низину. Проскакавши версту, а може, й дві по ній, опинилися перед новим озером, невеликим, але чистим, прозорим; по той бік його лежали дикі степи, вкриті синьою памороззю. Такого ж відтінку небо, злившись на обрії з степом, ніби загородило вершникам білий світ, наче далі й дороги не було. Від цього чи, може, тому, що в степу було надто тихо й порожньо, ставало моторошно. Що чекає вершників ще сьогодні, як зустрінуть їх татари?
Стефан на своєму гнідому жеребчику вирвався на кілька кроків уперед. Він не тільки шукав дорогу — він слухав степ, вдивлявся у кожен пагорбок на .обрії, вивчав його, ніби запитував: а що за тобою там, далі? Уваги штабс-капітана це не минуло, йому сподобалось уміння перекладача зграбно сидіти в сідлі, легко, ніби ненароком, торкаючись повідка, повертати гнідого в потрібному напрямку. "Непоганий провідник", — подумалось, і він поділився упівголоса своїми спостереженнями з Катаржі. Той, виявляється, теж помітив це, і йому подобались упевненість і сміливість, з якою Стефан вів загін.
Зразу ж, крок за кроком за офіцерами, їхали ординарці — Пантюха й Денис. Вони знали один одного давно, в перших днів походу; інколи їм траплялося подовгу бути разом, це тоді, коли офіцери від'їжджали в службових справах і ординарців лишали при штабі.
Денис Орестов прослужив у армії понад п'ятнадцять років і відчував якусь особливу, майже батьківську приязнь до молодшого свого побратима — Пантелія Ганжі, земляка штабс-капітана; на правах старшого він радив, як краще виконувати нескладні' й разом із тим непрості обов'язки ординарця, особливо під час походу.