— Довго збираєтесь, панове, — пробурмотів барон більше для годиться, ніж сердито, і вказав на крісла перед столом.
У кімнаті було душно, грубка — невелика залізна бочка — розчервонілась, а генерал сидів у накинутім на гладкі плечі камзолі з зеленого штофу. Перед ним — жбан квасу і велика наполовину порожня кварта.
Котляревський побачив дерев'яні корячок і табакерку, що їх зробив сам барон. На спинці стільця висів новенький генеральський мундир, і зірки на нім грали. Огрядний, з червоною шиєю і майже не видними під навислими бровами очима, барон, здавалось, тільки-но вийшов із парної. Він тяжко відсапував — йому бракувало повітря, хоч вікно позад нього було напіввідчинене. "Знову задуха мучила", —подумав Котляревський. Так і є, пив валер'янку — запах ще не вивітрився, різко забивав дух. Полежати б оце старому слід, хай би начальник штабу зайнявся справами, але генерал не довіряє, намагається, як і Міхельсон, входити в усе сам, і йому, ад'ютантові, теж ні хвилини спокою не дає.
На столі перед Мейєндорфом — карта, кінчик її зліва притиснутий важкою попільницею, праворуч — з червоного дерева ваза для олівців, теж роботи барона.
Якось одного разу Мейєндорф хвалився Котляревському, що колись, будучи комендантом Риги, мав нахил вирізувати такі речі, й непогано виходило. За таким заняттям легко думається. Генерал жалкував, що нині умови не дозволяють, та й часу немає, а то б він що-небудь змайстрував, інструмент завжди з ним. Котляревський, знаючи марнославство барона, підтакував, дивуючись, однак, його майстерності. Мейєндорф попивав квас, усміхаючись, слухав і не впустив нагоди зауважити:
— Дипломат ти, штабс-капітане, знаєш, як догодити начальству... Завжди такий?
Іван Петрович теж усміхався і, невинно дивлячись на барона, відповів:
— Де нам у дипломати, ваше превосходительство. У нас що на умі, те й на язиці.
— Не кажи, не кажи, я теж не дурний і людей чимало бачив... Подобаєшся ти мені, штабс-капітане. Думаю, якби знав гер Міхельсон, що в мене такий ад'ютант, уже він знайшов би нагоду забрати до свого штабу...
Мейєндорф витер спітніле чоло великою в клітинку хусткою, яку витяг із внутрішньої кишені камзола, і тільки тоді глянув на офіцерів:
— Викликав вас у дуже нагальній справі. Далі відкладати не можна. — Дістав ківшик з понюшкою, пучкою запхнув у ніс трохи, засопів і оглушливо чхнув. Офіцери чекали, дивуючись: якщо викликав, як каже, "в дуже нагальній справі", то чи ж можна тягнути? А Мейєндорф не поспішав, налив квасу, випив:
— Тільки цим і рятуюсь... Не бажаєте? Чудовий квас.
Офіцери чемно відмовилися, чекаючи, коли ж генерал зволить почати розмову, заради якої викликав.
— Справа, панове, спішна, — сказав барон і шумно видихнув. — Ах, чортова спека, дихати нічим.
— Так, душно, ваше превосходительство, — підтакнув Катаржі.
— Алегоріями висловлюєтесь? Чи не поет ви часом. бригадире? — зауважив барон, і посмішка промайнула на його червоному обличчі. Той усміхнувся теж: "Не на адресу запитання, пане генерал. Поет справжній сидить ось, мовчить". Так подумав, але жодним словом Катаржі не обізвався. Мейєндорф казав далі: — Ми напередодні, як вам відомо, великої баталії. У штабі сьогодні багато говорили про те, що далі треба робити, але поки що — це розмови. Усе ж думку одну мені вдалося вловити. Ось хочу поділитися. Знаю вас як людей розумних і ділових.
— Ми слухаємо, — підвівся Катаржі. Котляревський трохи пригнув голову на знак того, що він — увесь увага.
Генерал причинив вікно, мабуть, стало продувати або вважав, що вікно під час такої розмови краще зачинити. Хоч навколо будинку і вартові, а все ж подалі від гріха...
— Нам доведеться йти на Ізмаїл, здобути його й вирішити нарешті суперечку з турками... Але дорога туди не близька. Ось він, Ізмаїл, — Мейєндорф тицьнув кудись у крайній лівий куток карти товстим пальцем.
— І не легка, — сказав Котляревський.
— Саме так... Чутка дійшла, що лазутчики Гасан-паші ведуть деяку роботу на цій дорозі. І якщо їм удасться...
— Це понад тридцять тисяч шабель, — доказав думку командуючого Котляревський. — Армія!
— І чимала. Нам з такою армією воювати зараз не вигідно. Та й не можемо. Не можемо втрачати сили.
— Що ж робити? — спитав Катаржі і сам зробив висновок: — 3 буджаками конфліктувати, ваше превосходительство, небезпечно.
— А навіщо? — спитав Котляревський, ні до кого прямо не звертаючись. Відблиск свічок падав на його бліде обличчя, і маленькі віспинки здавались темними маковими зернами, чорне волосся різко контрастувало з білістю високого чола. Під час усієї розмови він не змінив свого положення — сидів рівно. Катаржі здивовано подивився: чому ж замовк, чому не поясниш думки? — Як так? — спитав і Мейєндорф. — І що значить "навіщо", штабс-капітане?
— Будь ласка, ваше превосходительство. На мою думку, треба миром та ладом з ними, як у нас у Полтаві кажуть.
— Розумні люди у вашій Полтаві.
— Біда навчить.
— Так, батечку, так. — Генерал задумався, погладив долонею карту. — Оце і я так думаю, панове: миром та ладом трактувати з ними.
— А якщо не захочуть? — спитав Катаржі. — Тоді що?
— Можливо. Усе можливо. — Мейєндорф загорнувся у камзол, ніби йому раптом стало холодно. — Якби знати наперед, то й розуму не треба.
— Вони васали султана, — не відступав Катаржі.
— Васали бувають усякі, — озвався Котляревський. — Є, наприклад, такі, що тільки й мріють, як би перестати бути ними... І тоді...
Командуючий дістав із дерев'яної вази олівця і, позначивши щось на карті, кинув допитливий погляд на Котляревського:
— Що ж тоді, мосьпане?
Катаржі, сидячи навпроти в кріслі, навіть посунувся вперед:
— Що ж?
Штабс-капітан з відповіддю не поспішав. Мова ж не про які-небудь дрібнички. Тут треба добре помізкувати, все, як є, зважити. Порівнюючи з іншими офіцерами штабу, він буджацьких татар знав більше, при кожній можливості розпитував про них кого тільки міг. Його цікавило все: і скільки їх у кожній раї [6] , чим промишляють, як живуть, навіть які взаємини в сім'ях, особливо старшин і самого Агаси-хана. Дещо йому в цьому і вдалося. До того ж у пригоді став і випадок, який допоміг познайомитись з одним із синів володаря орди. Як це сталось? Сказати б, за дещо незвичайних обставин.