— Як звати? Ось тебе, — звернувся Котляревський до старшого.
Той помовчав. Заговорив молодший:
— Я Махмуд-бей, син Агаси-хана, повелителя Буджацької орди! А це — мій нукер...
Котляревський уважно глянув на татарина, пождав секунду і сказав:
— Привіт тобі, сину Агаси-хана! — і приклав руку до грудей. Те ж саме зробив і Пантелій. Поручик позирав вовком, наливаючись скаженою люттю.
— І тобі привіт! — уклонився ординець.
— Де ж це ви були? Невже вам невідомо, що нині воєнний час і їздити в цьому районі небезпечно?
— Знаю. Але ми з вами не воюємо. Чому не можна продати барана й купити собі ножів, жінкам —хусток?
— Можна, звичайно. І все ж таки краще було б раніше запитати дозволу у військової влади, у нашого паші.
— Пробач, ефенді, не знав цього.
— Знав він! — підскочив поручик. — Бреше!.. Шпигун — по очах бачу.
— Сам брешеш, шакал! — скочив і татарин. — Я син Агаси-хана і ніколи шпигуном не був і не буду. А ти бив мене! За що? Забрав коней!.. Де коні? — верескнув раптом ординець і кинувся на поручика, вчепився в горло.
З великими труднощами Пантелій відірвав його від Нікітенка. Злобно сопучи, татарин плюхнувся на дзиґлика.
Нікітенко підвівся з підлоги і, важко дихаючи, простяг руку до шаблі. За кожним його рухом стежили всі: Котляревський — уважно, зовсім спокійно — молодий татарин, тільки старший разом з дзиґликом став раптом задкувати в куток.
— Пане поручику!
Нікітенко зустрів твердий погляд Котляревського.
— Якщо ви посмієте... Розумієте?.. Хоч одним пальцем...
На лобі поручика набрякли жили, але він не зрушив з місця, боровся з собою, боротьба була болісна, і це виразно позначалось на обличчі.
— Сядьте, пане поручику, і слухайте. — Голос Котляревського був, як і раніше, владний. — Буджак-татари — наші друзі. Як ви посміли їх чіпати, а особливо сина Агаси-хана і його нукера?.. — Котляревський звернувся до татар: — Прошу тебе, славний Махмуд-бею, не пам'ятай образи. Поручик помилився і просить вибачення. Так, пане поручику?
Той рвучко підхопився. Кілька секунд стояв мовчки і стрімголов вискочив із хати.
Татари це зрозуміли по-своєму: поручикові соромно, він не міг далі залишатися тут, дивитися їм в очі.
— Пантелію, допоможи зібрати дорожні мішки.
— Дякую, бачка!.. Мій нукер усе сам зробить.
— Скажи, скільки ти втратив сьогодні через цей нещасний випадок? Ми все повернемо.
— Я нічого не втратив, ефенді. Я знайшов! — Татарин підвівся. Стрункий, він немовби став ще стрункіший, вищий на зріст. — Я, Махмуд, молодший син Агаси-хана, кажу тобі, пане офіцере, що віднині ти — мій найкращий кунак. А якщо приїдеш у наші степи, будеш найдорожчим гостем.
— Спасибі! За це і випити не гріх. Пантелію, принеси. Пантелій метнувся з хати і, поки татари вкладали дорожні мішки, приніс маленьку баклажку, налив чарки. Котляревський підніс спочатку Махмудові, потім нукерові.
— Вип'ємо на дорогу — і вам, і нам... За ваше добре здоров'я! За здоров'я твого батька — Агаси-хана! За твоїх родичів! За твої отари!
— За тебе, бачка, за твій рід, за твою країну, за твоїх близьких!..
Котляревський провів Махмуда і його нукера під шопу до коней, подивився, як ті їх вправно й швидко осідлали; довго стояв, поки було їх видно. А татари птицею перемахнули низькі ліски, рушили навпростець у Буджацький степ, який тихо лежав за околицею.
— Ось і побували в гостях, — сказав Котляревський і мимохіть посміхнувся. — Ну й нехай. Пошукай-но, Пантюхо, поручика. Куди він подівся? Скажи — на кілька слів. А ось, здається, і він сам.
Нікітенко, ніяковіючи, поглядав на Котляревського:
— Карай, коли заслужив.
— А що? І слід би. Та тільки — в гості до тебе приїхав. Ти не сердься... Послухай, що я тобі скажу.
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Ось ходімо до хати... Стривай, адже ти обіцяв нам дещо? Чи твої обіцянки — пусті слова?
— Ну й хитрий же ти, Іване Петровичу! За що люблю тебе — одному богові відомо. Але якби не ти — зарубав би чортеня.
— І вчинив би непоправне зло. Та що зло? Злочин, за який дорого довелось би розплачуватися. Слава богу, обійшлося... Ну ходім, а то мій Пантелій незабаром подасть знак — і ми поїдемо.
— Помилуй бог, нікуди тебе не пущу.
— Охоче залишився б, але мушу їхати. Ще сьогодні повинен з'явитись перед світлі очі начальства. Служба, мосьпане, не рідний брат.
— Ну хоч повечеряй з нами!.. Я зараз покличу товаришів. Ти їх знаєш. Вони будуть раді!
— Від вечері не відмовлюсь, а з друзями — тим більше. — Жартівливо підштовхуючи один одного, офіцери зайшли до хати. Слідом за ними переступив поріг і Пантелій — він невідступне ходив за своїм командиром.
За хвилину, поки поручик з гостем розташовувалися за столом, прибіг вістовий Нікітенка, його зразу ж послано по офіцерів, з якими раніше служив Котляревський. Вони з'явились майже всі разом. Радісним гомоном, сміхом виповнилась хата. Гостя палко вітали відомий серед драгунів Сіверського полку веселун бригад-майор Лепарський, і бойовий капітан Моргунов, і нерозлучні друзі — поручики Денисов і Петелін.
Намічалася дружня, скромна в зв'яаку з військовим часом, вечеря, яка, однак, могла й затягнутися. Але Котляревський більше години не загостював, хоч як просили його друзі-драгуни.
2
Командуючий 2-м корпусом барон Іван Антонович Мейєндорф ще не лягав, хоч, за своїм звичаєм, о десятій годині, після купання в лазні, яку готував денщик, вечеряв, випивав добрий жбан холодного хлібного квасу й ішов спати. Тільки у виняткових випадках барон змінював розпорядок дня, заведений ще тоді, коли був комендантом Риги, де вів розмірений, дещо патріархальний спосіб життя. В один час вставав і лягав, і тепер, у поході, не міг відмовитися від давніх звичок.
Кілька днів перед цим він послав одного із своїх ад'ютантів у придунайські селища в дуже важливій справі і тепер нетерпляче чекав, коли той повернеться, але зовнішньо здавався спокійним, навіть флегматичним.
Після вечері Іван Антонович приймав начальника штабу, і майже зразу ж слідом за ним з'явився корпусний інтендант і доповів, що доставка провіанту затримується на два-три дні через погані дороги. Кілька днів оце йшли дощі, через те обози застряли, а тепер ось підморозило, але коні — правда, не всі, а добра половина — виявились розковані, отож доведеться негайно заходитись перековувати їх, а це все, звичайно, потребує часу.