— Значить, вони турки?
— А біс їх розбере. "Буджак, — кричать, — буджак..." А ось і хатина. Ласкаво просимо, заїжджайте. Коні — під шопу, там стоять коні і тих бусурменів.
Він їх помітив одразу. Низькорослі, з густими гривами. Татарські, звичайно. У цьому не важко впевнитися, треба тільки один раз подивитися. Але такі коні використовуються і в турецькій кінноті. Отже, з висновками поспішати рано.
Котляревський зліз з коня, віддав повід Пантюсі.
— Трохи пізніше заходь і ти... Може, знадобишся. — Сам пішов до ґанку, вже не звертаючи уваги на вахмістра, який, узявши під козирок, від'їхав разом із своїми товаришами. Котляревський штовхнув двері і мало не спіткнувся. Поперед себе побачив зв'язаного по руках і ногах чоловіка, ще один сидів на середині кімнати. Малахаї лежали долі, у кутку — дорожні мішки.
Котляревський не ступив далі ні кроку. Поручик, не підводячись, замахнувся нагаєм: хто посмів увійти без дозволу? Але тут же й опустив його, здивовано подивився на прибулого і поспіхом вибрався з-за столу.
— Ба, кого бог приніс?.. Голубе, Іване Петровичу! Заходь, гостем будеш! — Поручик схопив за плечі штабс-капітана: — Радий! Душевно радий.
Котляревський звільнився від обіймів, спитав стримано:
— А ці хто?
— Ці? Сам бачиш. Слуги пекла. Анафеми із самого Ізмаїла. Не інакше, як підіслані пашею.
— Зізналися?
— Ха, — Нікітенко хитрувато посміхнувся. — У мене, як на сповіді, зізнаються, хоч у них сповідь і не в пошані. — І сам засміявся з свого жарту. — Може, разом допитаємо?
Котляревський, ніби й не чув запитання, штовхнув чоботом у розвернуті дорожні мішки:
— А це що?
На підлогу покотились якісь пакунки, кілька пляшок горілки, мисливські ножі з костяним руків'ям, ножиці стригти вівці, кілька жіночих хусток.
— Трофеї! — Поручик був, видно, напідпитку. — Горілка виявилась у них молдавська, нічого собі. А все інше — тля, лахміття, я думав що-небудь цікаве... Взагалі, прошу до столу. У мене враз усе буде... Ось покличу вістового.
— Підожди. Я щось не розумію. За що ж ти їх тоді затримав? Що, вони справді підіслані?
— Виясню... Я їм язики розв'яжу... Між іншим, один із них по-російському розуміє. Ось цей, — ткнув нагаєм у бік молодшого. — Я їм покажу буджаками прикидатися...
— Буджаками? Виходить, вони буджаки, татари?
— Чи не однаково?
— Не однаково.
— Одному богу з турками моляться.
Котляревський відчув раптом, як темніє в очах і кров приливає до скронь. Гнів, образа, сором на якусь мить затопили його, і він жахнувся свого почуття. Останнім часом таке з ним траплялося не вперше. Інколи не міг стриматись і тоді боявся самого себе, розумів: до добра це не приведе. Дай волю нервам, не стримай їх у кулаці — біди не минути. Ось і зараз: скажи поручик слово, поворухни рукою, почни суперечити — і станеться непоправне. Він міг ударити, вистрелити. Дивився на Нікітенка, але нічого не бачив, міцно стиснув руки, щоб не тремтіли, і, передихнувши, опам'ятався.
У цю мить увійшов Пантелій, позаду почувся м'який стук дверима. Слава богу, пронесло, полегшено зітхнув, розуміючи, що переміг себе, тепер можна спокійно розмовляти, звісно, відносно спокійно, бо не можна пробачити Нікітенкові його помилки. Невже він не чув, не знає, що буджак-татари — та сила, яку турки бажали б використати проти росіян у цій війні і, звичайно, вони не від того, щоб штовхнути їх на виступ. Невже заради трофеїв він затримав їх?..
— Накажи розв'язати негайно!
— Що?! А чи знаєш ти, як цей ось з ножем кинувся на мене ?
— Накажи розв'язати, поручику!
Котляревський дивився на молодого татарина, який, як видно, все розумів, але лежав одвернувшись, не дивився ні на поручика, ні на щойно прибулого штабс-капітана та його ординарця. Закушені до крові пухлі хлоп'ячі губи тремтіли, тремтіли й ріденькі вуса. Татаринові було не більше двадцяти, і був він, як видно, з багатої сім'ї — дорогої матерії чекмінь, соболиний малахай, а не лисячий, як у його набагато старшого віком супутника.
З татарами штабс-капітан зустрічався у своїх поїздках по військових частинах, які стояли по селах. Бачив їх і в Бендерах. Дещо знав про них.
— Розумієш російську? — запитав молодшого.
— Не розумію, — вишкірився той, ненависно блиснувши темними, повними злого вогню очима.
— Буджак-татари?
Молодший одвернувся, зате старший з готовністю закивав:
— Буджак, ефенді, буджак!
Звичайно, буджаки. Хто інший серед білого дня міг би з'явитися у Бендерах? Турки сидять в Ізмаїлі й не посміють, а ці приїхали. Та це і зрозуміло: адже з буджакамй ніхто не воює. А якщо їх підіслав ізмаїльський паша? Припустити це, звичайно, можна. Але Що вони можуть видивитись зараз? Уже півроку Задунайська армія в дії. Кому не відомо, з якою місією вона тут? Цього ніхто й не криє, та й не можна приховати. Тоді навіщо ж підбурювати буджак-татар проти росіян?
— Я просив розв'язати їх.
— Але я затримав... Це мої полонені! Що хочу, те й зроблю.
— Пантелію, розв'яжи...
Пантелій ступив крок до татар, зустрів важкий погляд поручика, зупинився, але тільки на мить, і зразу вийняв ножа: ніхто, крім штабс-капітана, не мав над ним влади. Спробуй-но, поручику, завадити...
— Ти сядь, Нікітенко, — сказав Котляревський, сам, проте, не сідаючи. — Зараз ми все з'ясуємо. Нас тут троє. а їх — двоє. Невже не впораємось?
Нікітенко крутив товстою шиєю, наче йому душив комір мундира, хоч комір був і розстебнутий; знаючи Котляревського, суперечити не посмів. Крім того, штабс-капітан був і старший від нього чином, і по службі стояв вище.
Пантелій розв'язав спочатку старшого, потім його побратима, допоміг їм підвестися, правда, молодший відштовхнув був ординарця, скочив сам, але тут же похитнувся — Пантелій підтримав його, і той ледь скосив око, нічого, однак, не сказавши.
— Підійдіть, — сказав Котляревський. — Сідайте, — вказав на стільці.
Татари, одержавши відносну волю, боялися якоїсь каверзи, хоч прибулий офіцер говорив з ними спокійно, не кричав, не погрожував. Та все-таки хто знає цих росіян — доброго все одно не сподівайся.
— Сідай, сідай, — підштовхнув Пантелій молодшого. — Пан штабс-капітан просить.
Татари всілися, підібгали ноги під себе: їм би зручніше сидіти на підлозі, на стільцях незвичні.