Іван Петрович швидко відсунув папери, спитав співчутливо:
— До мене? У якій справі?
Хлопець підняв голову. Що це? Знайоме обличчя, гоструваті вилиці, глибоко посаджені очі — точнісінько Плахотничеико.
— Постривай... Ти чий будеш?
— Плахотниченків я.
— А що з ним?
Губи у хлопця ворухнулись, затіпались.
— Та що з ним?
— Побили... — І коротко зітхнув, ніби в кімнаті забракло повітря.
— Та що ти!.. За віщо?
— За те, що до міста ходили. І ще...
— Що?
— Цидулку у них знайшли.
— Записку до лікаря?
— Не знаю. Пан погрожував чолобитну написати. Ніби ви людей підбурюєте.
— Так... Ну, а батько що? Як він? — Голос Котляревського ствердів. — Кажи ж!
— Слабі дуже, а... живі ще. Просили, щоб побереглися ви, а то пан наш лютий...
У Котляревського перехопило дух:
— Як звуть тебе?
— Влас.
— От що, Власе, — притягнув хлопця до себе, провів долонею по голові. — От що, синкуі Слухай уважно. Передай батькові, що приїду до вас з лікарем. Сьогодні ж. А тепер іди. Пора мені. Хоч — стій! Мотю, нагодуй його і знайди чоботи — ті, юхтові, вони зсохлися, малі на мене, а на нього, може, будуть якраз, а в постолах не пускай. Погода — сама знаєш, і застудитись недовго.
Мотя мовчки повела хлопця на кухню. Влас кілька разів здивовано і ніби навіть з острахом озирався на високого, суворого на вигляд, у довгому, майже до підлоги, халаті пана, що віддав йому чоботи, яких ніколи не тільки він, Влас, але навіть батько не носили...
Як тільки за Мотею зачинилися двері, Котляревський став збиратися. Треба було застати Новикова в канцелярії, поки він не поїхав у якихось своїх невідкладних справах чи з дорученням князя, варто порадитися з ним, що робити, як діяти. Треба й у лікарню заїхати. Не можна, отже, гаяти ні хвилини.
Котляревський поспішав, думками вже був у дорозі, в тихій хаті, чорній від диму й гіркій від сліз, де живе без усякої надії на добро і саме життя проста чесна людина. "Вони ще живі. Це сказав хлопчик, якому і п'ятнадцяти нема...
2
Край села — хата, майже по вікна вросла вона в землю. Біля димаря, чорного од вітру й дощів, — гніздо чорногуза: старе колесо, обкладене прутиками й гілками. Вітер силкується скинути його, та гілки так сплелися, що ніякій силі їх не розірвати. Усю довгу зиму гніздо береже память про своїх мешканців і терпляче жде їхнього повернення, а коли з першим весняним леготом-вітром прилетять вони — знову оживе, і буде нове життя, звеселіє й хата.
А поки що тут порожньо. Сльозяться віконця, як очі людини, глибоко запалі, втиснуті всередину, і день і ніч в негоду і погожого дня дивляться вони на заросле лободою подвір'я, на низенький, схований за старими вербами журавель біля криниці з похиленим дахом, краї якого від часу позеленіли, обросли мохом.
Легкий димок в'ється із закуреного димаря, що ледь видніється над стріхою; сивий іній біля димаря підтав, і на стрісі утворилися зелені вологі плями.
Крапля за краплею падає темна вода з стріхи на збиту під вікнами землю.
Димок в'ється над гніздом чорногуза й тане в сірому небі. Отже, в хаті, мабуть, є люди. І справді — двері скриплять, відхиляються, і на високий поріг ступав дівчина, боса, з підтиканою пеленою. Під повіткою набирає оберемок нарубаних гілок і, вертаючись, на гладенькому круглому камені перед дверима зупиняється, дивиться на сусіднє подвір'я, там, здається, ще не прокинулись, нікого не видно; зітхнувши, зникає в сінях. А через деякий час з'являється знову, в руках у неї — дерев'яне відро, воно важке, хоч і порожне, відтягує плече, б'є в коліно. Молода господиня ставить його на землю, нахиляє журавель і, причепивши до нього мотузяну ручку, опускає відро в криницю. Потім, швидко перебираючи руками, дівчина тягне його з криниці, підхоплює і йде до хати.
Спідницю колише вітер. Босі ноги від холоду червоні, аж сині. На камені перед порогом вона знову зупиняється й довго дивиться на сусідню хату — там, як і перше, ні димка над димарем, ні ознак життя. Побігла б подивитись, чи є хто, чи живі, але ж не можна (що скажуть сусіди?), хоч і давно заручена з Тимошем.
Усе живе радіє світанку, одна Олеся просить бога, щоб довше не розвиднялось, а коли день усе ж таки приходить, вона не діждеться, коли він скінчиться.
Уночі спокійніше. Уночі не постукає у хвіртку осавула. Не поведуть на стайню батька, не приїдуть по неї, щоб відірвати від рідного порога. Уночі можна потайки від усіх виплакатись. У сні з'явиться мати, ласкава й добра. Олеся притулиться до її рук, що пахнуть кропом і любистком, розповість, як їй живеться і що дуже хочеться жити, і все ж, мабуть, краще, якщо мама покличуть Олесю до себе. До світанку вся подушка змокріє, а сама вона — ніби з хреста знята, на обличчі — ні кровинки.
Сьогодні, коли сусіди принесли батька з панського двору, вона зовсім стерялась, а сусіди кажуть: "Опам'ятайся. Так можна і згубити себе". А навіщо їй отаке осоружне життя? І все-таки треба жити, адже вона не одна: брати у неї маленькі, а батько слабі. Устигнути б зілля приготувати, потім кулешу зварити на сніданок, узвару та киселю вівсяного на обід, а на коржі натерти картоплі й змішати з мукою. З цим вона впорається швидко... А тепер ще й Влас зі своїми кониками. Утік з дому, казав, що батько послали, обіцяв скоро повернутись, щоб на роботу до панського двору встигнути. А поки що немає його — і на душі тривожно: ану як запізниться? Жди нової біди. Сусіди вже поснідали й подалися: хто коноплі тіпати, хто — на панський тік молотити або прибирати стайні, годувати панських корів та свиней. І їй би треба — коноплі за неї ніхто не стіпає. А як піти? Батько такі хворі, вогнем горять.
Олеся протопила в печі, зварила того-сього, напоїла батька тепленьким зіллям — настоєм звіробою, із того, що принесла бабуся Секлета. Випили батько одну ложку, а більше не приймають, вона вже й просила їх, а вони не можуть. І все дивляться на неї і на Василька, а в очах стільки болю й любові, що Олеся не може сидіти, взялася знову витирати миски, хоч вони й сухі, а сльози, як горох, так і капають на руки, на сорочку, пропікають, палять верце. Немає в неї дорожчої людини за батька, вони і покартають, вони й пожаліють, один батько не зляїались і пішли до пана просити, щоб залишив Олесю вдода, не продавав Кушніренкові, не віддавав у солдати Тимка. А що з того вийшло? Горе, й тільки. Якби знала, не пустила б. Але була надія: може, змилується пан. А він ніби сказився, погрожував із світу звести.