Чув, і, звичайно, не раз, як говорять у полтавських будинках про батька братів Муравйових — онука гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, від нього ж бо приставку до прізвища успадкував Іван Матвійович. Всі вважають його не тільки володарем зразкових маєтків у Миргородському повіті, але — і це найголовніше — він господар найбагатшої на Україні бібліотеки. Дні свої проводить у постійних учених заняттях вітчизняною історією і пише; навіть сам Карамзін з ним рахується, а в минулому ця високоосвічена людина — талановитий дипломат, а нині — сенатор, що попав у монаршу немилість.
Мотя нагадала, що сніданок на столі і, мабуть, уже зовсім холодний — чи не підігріти? Він же наче й не чув. Вона нагадала ще раз, і він сказав, що снідати сьогодні не буде, вип'є чого-небудь холодного, та й по тому. Йому треба піти, у нього невідкладні справи в лікарні, ні, він не хворий, йому треба ще раз зустрітися з Лавріном і розпитати про все докладно. Іван Петрович похапцем зібрався, подивився на себе в дзеркало, як лежить шинеля, чи все як слід, і, залишивши на превелике незадоволення Моті весь сніданок на столі неторкнутим, вийшов.
На Пробойній вулиці раз у раз зустрічалися знайомі, неквапно проїхав у кареті генерал Білуха-Кохановський, висунувся з віконечка й привітно закивав Іванові Петровичу. Кожен, забачивши Котляревського, спішив розкланятись першим. Іван Петрович, як звичайно, привітний, сьогодні відповідав на поклони неуважно.
З Пробойної звернув ліворуч у провулок і вийшов до саду, який оточував лікарню. Тут було тихо.
Поспішаючи, Іван Петрович мало не зачепив колючу гілку акації, на рівному мало не спіткнувся. Та ось і лікарня. Побачивши у вікно майора, старший лікар Андрій Опанасович поспішив назустріч, сам відчинив двері. Котляревського в лікарні добре знали й шанували. Відповівши на привітання, Іван Петрович спитав:
— Чи не заходив до вас чоловік з папірцем?
— Ніхто, пане майор, не приходив.
— Ось я чого боявся, — засмучено зітхнув Іван Петрович. — Біда ж яка! Ну, що ви скажете? Хворий, і дуже хворий, йому вкрай треба лікуватися, а він, зволите бачити, боїться йти в лікарню.
— Є ще такі, вони більше знахарям вірять, а лікарню десятою дорогою обходять. Темнота, пане майор.
— Що ви сказали? Ах, темнота... Так, правду кажете... Темнота. — Котляревський не став більше розповідати лікареві, людині підстаркуватій і досить повній, у білому халаті, що пахнув карболкою і ще якимись специфічними лікарняними пахощами. Проте Андрій Опанасович сам, ідучи за Іваном Петровичем, спитав, хто ж цей хворий — знайомий чи родич? Котляревський відповів, що людина ця близька й дорога йому, майже родич.
— Так, так, — кивав лікар, хоч у душі й не повірив: скільки вже було випадків, коли пан майор посилав до лікарні під виглядом родичів людей бідних, які попадали в біду. Але хто не знає доброго серця пана доглядача будинку виховання? Це в Полтаві відомо кожному, і лікар не дивувався.
Він запропонував Іванові Петровичу зайти до нього, посидіти, трохи відпочити, а тим часом той чоловік, може, ще и прийде.
— Добре, я підожду. Ходімо. Можливо, він повернеться.
Іван Петрович пройшов з лікарем у кабінетик, що містився при самому вході в лікарню; з його вікна добре, було видно весь двір і стежку, яка вела через сад до самих воріт. Лікар, користуючись нагодою, знову почав розповів дати про свої турботи; йде осінь, а в палатах холоднуватої топити майже нічим, їжа теж могла б бути краща. Іван Петрович вислухав і порадив неодмінно звернутись до самого князя, ні в якому разі не мовчати, адже мова йде про здоров'я людей. Одночасно поглядав і в вікно: чи не з'явиться на стежці Лаврін? Лікар уже двічі повертався до справ лікарні, перелічив, скільки не вистачає картоплі, крупи, дров, а Лавріна все ще не було. Жаль людини, але що зробиш? Якби хотів, знайшов би, в місті і дитина знайде лікарню.
Котляревський зібрався вже було йти, коли це доповіли, що його питає кур'єр із канцелярії генерал-губернатора, зразу ж і вийшов до нього; передаючи пакет, кур'єр сказав:
— Я, ваше благородіє, вдома у вас був... Пакет велено передати у власні руки.
— Від пана Новикова?
— Так точно. Від них.
Новиков сповіщав, що ранком був у князя й розповів йому про Лавріна Плахотниченка. Князь обіцяв справи цієї не залишити, завтра ж викличе поміщика до себе й поговорить з ним. Тож нехай Іван Петрович не турбується, справа ця, мабуть, уладнається... І ще — "Не завтра, а сьогодні хотів би вас бачити в себе вдома..." Вони, мовляв, не засидяться, гості його — люди ділові, і час марнувати даремно не вміють. Що це значить? "Не баріться, ввечері все з'ясується..." Заїжджий гість, певно, квапиться далі їхати, до місця служби чи в батьківський маєток, і затримуватись йому ніколи. Можливо. Але поживемо — побачимо...
Іван Петрович подякував кур'єрові, сказав, що відповіді не буде ніякої, і, попрощавшись з Андрієм Опанасовичем, теж пішов додому. Ждала нагальна робота, він поспішав, знову, як і по дорозі в лікарню, неуважно відповідав на поклони випадкових зустрічних.
Усю першу половину дня не виходив з робочої кімнати, розраховуючи лише після обіду рушити в пансіон.
У кімнату зазирнула економка — хотіла спитати, чи не час уже обід готувати, та, побачивши, як Іван Петрович зосереджено працює, обережно поклала в камін кілька тоненьких полінець і нечутно вийшла. У своїй кімнатці на хвилину присіла. У дзеркалі, що стояло на комоді з червоного дерева, відбились крихітне, на чотири шибки, віконце, столик біля вікна і два міцні дубові стільці. Довго, однак, не затрималась: здалося — хтось стукає, обережно, несміливо — так звичайно стукає той, хто побоюється, що його не впустять, проженуть. Мотя, поправивши фартух і пов'язавши голову косинкою, швидко вийшла, відчинила й побачила на порозі сільського хлопця. Дізнавшись, звідки він і до кого прийшов, провела його в кімнату. Іван Петрович знову, вдруге за сьогодні, повинен був відірватися від роботи, але претензій до економки і цього разу не мав.
На хлопці світилася дірами сіра свитка, на ногах — заболочені постоли, в руках — облізла смушева шапка.