— Оксано, шеф веде нас на екскурсію до лаврських печер: каже, що на місці пояснить принципи "давніх біотехнологій", як він висловлюється, — Андрій, кажучи про роботу, завжди ставав жвавим і енергійним. — Раціональне харчування і молитви лаврських ченців — своєрідні медитації, — на думку нашого улюбленого шефа, сприяли довголіттю тих людей і нетлінності їхніх тіл після смерті… Є на що подивитися й над чим подумати. Ходімо з нами, якщо хочеш…
— На жаль, я не зможу… — думки Оксани були десь далеко, а запрошення Андрія було їй вочевидь нецікавим. — У нас лабораторні роботи… Мабуть, триватимуть довго… Та й не люблю я всякої попівщини…
— Ну, тоді до вечора! — стримуючи розчарування, мовив Андрій.
У Лаврі екскурсовод вів гурт відвідувачів до печер: Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів…
У печерах всі мимоволі принишкли, поводилися стримано, тихо. Розглядали залишки фресок на стінах, сліди графіті… На одному з поворотів рух валки екскурсантів уповільнився. Андрій зупинився, озирнувся і несподівано побачив бліде зображення на стіні: молодий чоловік, який чимось обкурює дівчину, виганяючи таким чином з неї потворного біса. Обличчя хлопця на фресці було разюче подібне до Андрієвого, а дівчини — до Оксаниного. Андрій вражено, майже з жахом розглядав зображення.
— Не може бути!.. — прошепотів він.
Потім звернув увагу на ледь помітний напис: "…ізгнаніє… Товит… 6…".
Тут усі рушили далі, й Андрій змушений був іти за прочанами й відвідувачами.
…Додому повернувся рано. Ходив по квартирі, дивився на жалобні портрети батьків. Потім неначе щось згадав, знайшов у книжковій шафі Біблію, почав гортати. Нарешті розкрив на Книзі Товит, главі шостій, і прочитав: "Коли увійдеш ти до шлюбної кімнати, візьми курильницю, поклади до неї серце і печінку риби і обкури, і демон відчує запах і піде геть і не повернеться ніколи".
Андрій сів, похмуро подивився у вікно. Потім заховав Біблію і сказав сам до себе:
— Треба з кимось порадитися.
Глава 14
Київ, 10 березня 2008 року
Сумний, блідий і вочевидь нездоровий Андрій розмовляв на роботі, в лабораторії, з колегою Людмилою, якій він, поза всяким сумнівом, подобався.
— А що лікарі кажуть? — запитувала молода жінка.
— Людмило, ну що вони скажуть? У мене ж нічого не болить, все наче гаразд, а почуваюся недобре.
— А ти п’єш "Амброс", як усі ми? — про щось подумала Людмила. — І справді, чудовий препарат — не лише тому, що це наша власна розробка…
— П’ю звичайно… — кивнув Андрій. — Але, вочевидь, він не діє на мене так, як на інших.
— Слухай, Андрію, а чи не сходити тобі до ворожки?
— Ворожки? — здивувався молодий чоловік.
— Так. Ти не переймайся — всі зараз ходять, — поспішила заспокоїти його Людмила. — В мене є знайома бабця, вона бачить усе! Розповідає людині, як є і як буде. Всю її долю. Просто диво! Дати адресу?
— Гм! Давай, — Андрій вагався, але відкинув сумніви. — Спробую заради цікавості.
— Візьмеш із собою, як будеш іти, паляницю і білу хустку, — по-діловому напучувала його Людмила. — Не забудь!
Глава 15
Київ, 13 Березня 2008 року
Андрій довго їхав якимись манівцями, відриваючись від керма автомобіля лише тоді, коли необхідно було швидко звіритися з мапою міста. Нарешті на далекій околиці він за номером будинку й описами Людмили впізнав потрібну будівлю.
…І ось Андрій уже стукає у двері будиночка.
— Ти від кого? — долинуло без привітання запитання бабці з-за дверей.
— Від Людмили… Дмитрівни! — голосно відповів Андрій.
Баба відчинила.
— Заходь!
— Здрастуйте!
— Приніс усе? — бабця пильно вдивлялася в обличчя хлопця. — Сідай біля столу.
— Ось, — Андрій подав хліб і хустину.
— Нічого мені не кажи, — наказала стара. — Я тобі сама все розповім.
Хліб баба заховала, а хустину розстелила на столі й висипала на неї купу темних сухих бобів. Не поспішаючи, вона розклала їх на дев’ять купок у три ряди. Почала уважно вивчати кожну купку. Про щось думала, ворушила губами. Потім глянула на Андрія:
— Тепер покажи мені руки.
Андрій простягнув руки до ворожки, баба узяла їх у свої, заплющила очі й зосередилася.
— Всі твої біди й негаразди — від близької тобі людини, якоїсь чорноокої жінки.
— У мене, крім дружини, тепер нікого немає… — спантеличено сказав Андрій.
— Якщо нікого іншого з близьких не маєш… — пробурмотіла баба і додала: — Коли вона буде міцно спати, уважно оглянь її тіло. На ньому має бути знак, число антихриста, бо вона відьма. Раджу тобі розлучитися з нею, вигнати з дому… Перевір також, чи нема в тебе під подушкою або серед твоїх речей, десь у шафі, якогось згортка чи пучки зілля… Якщо знайдеш — викинь у вікно і тричі сплюнь. Ось тобі свячена вода і хрестик. Носи його завжди… Тепер іди…
— Боже, — задихнувся Андрій, — невже Оксана…
Дорога додому була тяжкою, як ніколи. На одному з перехресть Андрій, стривожений, виведений з рівноваги словами ворожки, мало не збив пішохода. Жахнувшись і вислухавши від літнього чоловіка все, що той думає про водіїв, особливо молодих, Андрій далі вів автомобіль не так швидко і дуже уважно.
* * *
До квартири Андрій увійшов похмурий.
— Чому невеселий? — пригорнулася до нього Оксана.
— Так… Утомився на роботі, — промимрив той.
— Ходімо вечеряти? — Оксана вдивлялася в очі Андрія, немов намагалася розгадати якусь загадку.
— Добре, погодився Андрій, хоча їсти йому особливо й не хотілося.
Вони сіли до столу на кухні, й Андрій почав потроху жувати запропоновану їжу, навіть не звертаючи уваги, що ж саме він їсть. Оксана навпаки — їла жваво, із задоволенням. Потім підійшла до Андрія, почала обіймати його і цілувати.
— Може, підемо, відпочинемо… — грала очима Оксана.
Андрій спочатку неохоче, але потім з усе більшою жагою теж цілував її… Вони зайшли до себе в кімнату, поспіхом роздягнися і впали в ліжко. Андрій спромігся намацати під своєю подушкою якийсь згорток. Він зумів непомітно витягти його, прикривши руку рушником, і сказав:
— Я зараз повернуся, тільки води вип’ю, — і пішов на кухню.
На кухні Андрій швидко розгорнув сувій, побачив якісь трави в ньому… Хутко викинув пакунок просто у кватирку, тричі сплюнув і повернувся до Оксани.