Якось уранці Андрій збирався на роботу, на фірму, а Оксана — до інституту.
— Скільки у тебе сьогодні пар? — на ходу запитав Андрій у неї. — Може, заїхати за тобою?
— Ми в анатомці, — ухиляючись від прямої відповіді, кинула Оксана.
* * *
На фірмі "Локус" працювало всього дев’ятеро осіб, не рахуючи засновника й голови — Олексія Трача, "шефа", як його коротко і незлобиво називали колеги. "Кістяк" невеликого колективу складали четверо добрих знайомих: біохімік Сашко, "майбутній лавреат Нобелівської премії", як наголошували всі, хто його знав; молекулярний біолог Андрій, химерний і своєрідний за вчинками і характером (він, працюючи в селі вчителем, знайшов чарівну за вродою і надзвичайно молоду дружину Оксану, на вигляд просто дівчинку-підлітка); фізико-хімік Володя — мовчазний і несподівано гострий на язик; і Людмила, генетик, начитана і спостережлива дівчина. Всі вони закінчували університет із різницею в один-два роки. І Олексій Трач, коли в нього завелися грошенята, достатні для здійснення деяких давніх ідей, зібрав у себе на фірмі цих молодих людей, які, на його думку, разом із ним мали б здійснити прорив у тих напрямах науки й медицини, над якими й працювала приватна лабораторія. Так, прорив і відкриття, які принесуть не лише славу, але й гроші. Багато грошей! А Олексій умів досягати мети, яку він ставив перед собою.
Сьогодні Трач приїхав до фірми, в якій і містилася науково-дослідна лабораторія, особливо натхненний. З Брюсселя надійшла відповідь на заявку науковця і бізнесмена: Олексій тримав у руках остаточне листовне підтвердження того, що структури Євросоюзу надали його фірмі грант на дослідження і розробки в надзвичайно важливій для людей сфері охорони здоров’я — проблеми довголіття і навіть омолодження організму людини.
Суть запатентованої розробки Олексія Трача і його колективу полягала ось у чому.
Уже доволі давно було відомо, що так звана "середземноморська дієта", а більш точно — харчування певними продуктами, популярними у країнах Середземномор’я, надзвичайно знижує в людей Південної Європи кількість захворювань на серцево-судинні хвороби. Пошуки вчених привели до відкриття "фактору X", який оздоровлює і навіть омолоджує організм людини. Ним виявилася одна речовина, що міститься в кісточках ягід винограду. Вся проблема використання цієї речовини полягала у вилученні її з отих кісточок. І хоча після виробництва соків і вин залишалося багато такого бажаного матеріалу для хіміків і фармацевтів як виноградові вичавки, дістати у великих кількостях заповітну речовину було складно. Та й коштувала вона недешево.
Наукова розробка приватної лабораторії Олексія Трача полягала саме у відкритті зовсім нового способу вилучення чудодійної речовини з виноградового матеріалу. Кілька місяців спостережень за людьми різного віку, яки приймали препарат, названий "Амброс", довели, що пацієнти перестають хворіти, а деякі з них вилікувалися від задавнених хвороб. До того ж, у всіх цих людей спостерігалося швидке омолодження організму. Відтак виникла потреба у великих коштах, аби налагодити власне виробництво чудового препарату. І ось Олексій отримав потрібні гроші — як допомогу однієї з підкомісій Євросоюзу — в рамках програм грантів для розвитку біотехнологій в Україні.
Того дня натхненний Трач увійшов до лабораторії.
— Привіт! Танцюйте всі! — мало не вигукував Олексій. — Лист із Брюсселя!
— Ну?! — світило біохімії Олександр Миколайович, або ж Сашко — для своїх, напружено тримав руки в кишенях білого халату.
— Так чи ні? Кажи, не тягни! — усміхалася Людмила, дивлячись на переможний вираз обличчя Олексія.
— Йєссссс! — закричав Трач.
І тут навіть змарнілий Андрій і мовчун Володя почали підстрибувати від радості. Всі обіймалися й вітали одне одного з перемогою.
— Тепер справа піде! — очі в Олексія блищали. — Закінчуємо апробації, розширюємо виробництво… і наш "Амброс" даруватиме жінкам і чоловікам вічну молодість, здоров’я, а нам до того ж — і гроші!
— А якщо нам вдасться вийти на ринки Європи і Америки… — замислено мовив Сашко.
— Ну, тоді вже всій світовій фармацевтиці буде команда: "Ховайся!", — іронічно зауважив Володя.
— Акції нашої фірми будуть дорожчі за які-небудь "майкрософтівські"! — уже мріяв Олексій.
— Ой, не кажи "гоп!", наш улюблений шефе, — зітхнула Людмила. — Ти уявляєш, скільки ще треба здолати сходинок бюрократії й конкурентів на цьому шляху? Он китайці вже штампують якийсь "напій вічної молодості" невідомо з чого…
— Все я чудово уявляю, і навіть краще, ніж ви, — став руки в боки Олексій. — Не ображайтеся за ці слова, але ви — науковці, а я — самотній воїн на бізнесовому полі…
— Слухай, воїне, — звернувся до нього Андрій. — Давай хоч до якогось генделика зараз вийдемо. Бо вже обід, а на самій каві весь день не попрацюєш…
— Усіх пригощаю піцою! — урочисто мовив Трач. — Шампанське і омари — трохи згодом, як зведемося на ноги. Уперед!
Глава 10
Київ, сеpединa вересня 2007 року
Того дня в анатомічному театрі студенти, і серед них Оксана, мали розтинали трупи.
— Давай сюди, — почувся голос із-за дверей. — Хай спробують. І та мала студентка, скільки їй років? Нехай привчається бачити всяке-різне, ха-ха-ха!
На каталці до приміщення ввезли маленьке тільце, вкрите простирадлом.
— Дитина, два роки. Обварилася окропом, — пояснив високий чоловік, один із викладачів, лікар-патологоанатом.
Оксана підійшла до маленького тіла, озирнулася. Двоє студентів біля сусіднього столу продовжували робити своє… Лікар вийшов. Дівчина витягла з кишені халата баночку, підставила під дитячу руку, спритно різнула скальпелем по венах… Кров текла повільно, неохоче, тож Оксана допомагала, натискаючипальцями на судини маленької синюватої руки.
Набравши майже повну баночку крові, Оксана закрила її кришкою і поклала до кишені.
Однокурсниця Оксани, Віра, побачила, як подруга ховає посудину. Дівчата зустрілися очима: здивовано-розгублений погляд Віри і підозрілий — Оксани.
— Навіщо тобі кров? — запитала ошелешена Віра.
— Я тобі потім розповім, — поспішно говорила Оксана. — Це такий старовинний народний засіб від однієї хвороби… Родич нездужає… А… ти вже йтимеш додому? Я на тебе зачекаю.