Припливла Жеччина мама — жінка конторщика, огрядна добра Параскева Федорівна. Вона поцілувалася з Літою Миколаївною і, як завжди в хвилини зворушення, почала підшморгувати носом і кліпати віями:
— Кумонько-голубонько, ви вже як зробите, то зробите! Ніхто ж про цих злиднів, крім вас, не подумає!
І майстри, і пекарі дивилися з захопленням.
— Ну й Літа Миколаївна! І де таку утнули? І скільки ж вона коштує?
А в тої самої від задоволення блищали очі, вона поправляла маленькими енергійними руками своє пишне каштанове волосся і казала потихеньку, але весело підморгуючи:
— Хіба б наш пан гроші дав? Даром дістала! Я після концерту в дворянському зібранні напередодні їхньої ялинки підійшла до розпорядника і сказала: однаково потім на сміття викинете, на дрова порубаєте, а мені для хлопців треба. Він і не відмовив.
— І хто б це нашій Літі Миколаївні відмовив, — впевнено киваючи головою, мовив старий швець.
— А ніхто! Ніколи в житті! — підхопив, підійшовши, Митько. — Літо Миколаївно, спочатку будемо прикраси вішати чи свічки ставити? — спитав стурбовано.
— Треба шнура розтягти по гілках, як по поверхах, і на рівній відстані повстромляти ялинкові підсвічники. Дівчатка, ви не забули принести? А Мишко і Стьопо, дивіться, щоб рівно було, і одразу, як запалимо, всі займуться.
Ще було роботи й роботи! Але якої веселої, розважливої!
— Пан приїхав! — захекавшись, убіг Борис.
— Оце принесла вчасно нечиста сила, — шепнув Митько Тимошеві.
Пекарів і майстрів як мітлою вимело з зали. Хлопці принишкли, розмови затихли. Знаючи, що мама робитиме знаки, щоб Галинка і Жечка привіталися і зробили реверанс, дівчатка відбігли до вікна. А Митько і старші хлопці удали, що так зайняті своєю відповідальною справою, що нічого, крім неї, не бачать.
Стягуючи чорні шкіряні рукавички, "пан" зайшов у залу, скинув боброву шапку, недбало ткнув її якомусь малому хлопчику, той аж рота роззявив.
— Добридень, Єлизавето Миколаївно! — мовив він, подаючи руку. Параскеві Федорівні він злегка кивнув головою, хлопців зневажливо проминув поглядом, наче це була якась огидна, дрібна комашня.
Галинка і Жечка удали, що розглядають з інтересом його машину. Так, у "пана" був перший у Полтаві автомобіль! Треба було бачити, з яким гордим виглядом повний, випещений, з чорними вусами і холодними чорними очима їздив "пан" по тихих, привітних вулицях Полтави! Автомобіль ніби презирливо пихкав на всіх візників, собак і перехожих і шипів: "Ми найкращі! Ми найперші!"
"Пан" подивився байдуже на ялинку, і Галинці ялинка почала здаватися не такою вже розкішною. А от Митько раптом подумав: "Ага, і без тебе обійшлося, без твоєї панської ласки, сама Літа Миколаївна влаштувала, ми все добре зробимо, щоб ти луснув!"
Митькові хотілося поділитися цим своїм побажанням з Тимошем, та, на щастя, він сам сидів високо на драбині, пораючись з верхівкою ялинки. Але розмову під ялинкою "пана" і вчительки добре чув, хоча "пан" промимрив крізь зуби:
— Ви їх надто балуєте, Єлизавето Миколаївно, ця ялинка, вечірки, походи в лазарети, а на пекарні і в кошико-щітковій працює все менше й менше хлопців, особливо старших, коли б не полонені, ми б нічого з цього не мали, хоча й вони без Кузьми Хочима абияк працюють, а на самій дрібноті не виїхати.
— Ми з вами умовилися, Євгене Григоровичу, — спалахнула Літа Миколаївна, — що випускники, хлопці, які підуть вчитися далі, останній рік на пекарні не працюватимуть. Після нічних змін у них очі злипаються, а їм багато роботи в школі, вони мусять скласти іспити на кругле "п’ять", щоб їх прийняли.
— Ви переконані, що це їм потрібно? — впівголоса іронічно спитав Євген Григорович.
— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулась Літа Миколаївна і, трохи наблизившись до "пана", довірливо додала: — Ви краще попечителя обов’язково ще й самі запросіть на ялинку. Цього року у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.
— Що з вами вдієш, — усміхнувся, наче "зробив" усмішку "пан", але й від цієї усмішки його обличчя не стало приємнішим.
— У нас чудова програма цього року, — вже з захватом казала Літа Миколаївна. — Ви побачите, вам не доведеться червоніти.
— У цьому я завжди впевнений, коли ви беретеся до справи, — чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.
"Ще б пак!" — подумав Митько, який майже все чув. Як він любив свою вчительку і ненавидів "пана"! От він ще побачить і почує їхні виступи, і як усі гості будуть задоволені! Сам він відчував за все велику відповідальність — чи не найдужче навіть серед старших хлопців. Аякже! Адже він жив спочатку ціле літо у Ваненків і тепер Галинка сама шила йому зошити. Зошити вже важко було дістати, і для трудолюбців припадав папір, який зшивали.
Дівчатка не чули розмови, але Галинка, повернувшись од вікна, враз відчула, що не так усе гладко, хоча мама наприкінці усміхнулась і говорила впевнено.
— Чого ти? — спитала Жечка, побачивши занепокоєне личко подруги. — Тьотя Літа все зробить, як вирішила! Вона все може! "Пан" — тільки пан, і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу кадетського корпусу, от їй-богу! В Трудолюбії всі знають!
— А чому ж його всі бояться? — спитала наївно Галинка. Жечка була завжди досвідченішою в життєвих питаннях.
— Дурненька! Все ж таки він "пан"! — відповіла вона безапеляційно.
Галинці було незрозуміло — навіщо тут "пан", в Трудолюбії?
Завжди, коли мама починає якусь справу, чи хоче віддати вчитися далі когось із хлопців, чи влаштувати якесь свято, прогулянку — навіть тоді, з "біженською" школою, — завжди їй треба ламати голову: а що, як "пан" не згодиться?
Ні, справді, "пан" існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і зараз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї! На щастя, "пан" не затримується і йде до свого автомобіля. Всі зітхають полегшено.
— Хлопці, після обіду усі чисто, хто виступає, до мене на Різницьку! Дмитро, ти перевіриш, щоб усі були!
Та за це розпорядження можна було не турбуватися — усі любили репетиції на Різницькій, а Митько вже обов’язково перевірить, щоб, бува, кого не зайняли іншою роботою.