— Спасибі, мамочко, тільки куди мені до вас!
У них трьох було щире бажання, щоб ніхто не заглянув в їхні школи.
— Як Сірка годують, так він і гавкає, — добродушно всміхалася Літа Миколаївна, коли вони йшли. Їм же не треба було думати і дбати про дальшу долю своїх учнів — у тих були батьки. А у трудолюбців тільки "пан", пекарі та вона — вчителька.
Цього року Літа Миколаївна покладала великі надії на ялинку — стільки хороших, здібних хлопців закінчує старшу групу, і про кожного треба подумати, адже не для того вона з ними морочилася, щоб вони наймитами свині пасли або десь на побігеньках все життя служили! Тому в списку, який вона пильно складала з бабусею і радилася з Жеччиними батьками, стоять і губернаторша, і княжна Гудим-Левкович — голова дамського благодійного товариства, і ще багато аристократичних гостей, значних чиновників, взагалі всіх, хто може стати потрібним. Усім, усім вона надішле запрошення!
Але ж треба, щоб на ялинці гостям було справді цікаво, щоб це було не нудним обов’язком — відвідин приюту, а більш-менш приємною розвагою.
Треба велику увагу приділити "репертуару". Час від часу вона відвідувала книгарню, а збірок віршів, різних "читців-декламаторів" вона ніколи не минала, виправдовуючи себе у витраті грошей: "Згодиться, мені згодиться", — але вона просто дуже любила вірші, часто забуваючи імена нових поетів, а старих вона добре пам’ятала ще з гімназії. Тепер часто вирізала з газет і журналів патріотичні — про війну, злободенні. Зараз вона страшенно зраділа байкам Глібова — хай хоч щось буде і на смак, і на розвагу хлопцям!
Справді, байки дуже припали до смаку!
Перед вибором і складанням програми обідній стіл у їдальні Ваненків вкривався горою книжок, журналів, "читців-декламаторів", вирізок з газет. Зараз треба було остаточно вирішити, на чому зупинитися, що треба переписати, між ким розподілити. За столом, крім Літи Миколаївни, ще арбітри: бабуся, Галинка і Жечка. Дівчатка палають бажанням переписувати ролі, що робить Борис, а от запрошення — це тільки йому довірять писати. Він звичайно пише без жодної помилки. І який у нього почерк! Сторінка з його зошита наче сторінка з аркушів каліграфії, які додавалися до підручника з граматики!
У "репертуарі" все було враховано. Деякі номери просто обов’язкові, перевірені на колишніх святах чи іспитах. Для "духовних" — архієрея, батюшок — "Моление о чаше", не обійдеться без "Мадонни" Баратинського, для дам-благодійниць — "Детство" Надсона, але й деякі мамині улюблені номери — приміром, уривок з "Полтави" "Тиха украинская ночь", який добре виходив у трьох старших хлопців — за автора, Кочубея і Орлика. Для сміху вивчали з малечею "Суд Міноса". Це вже на смак директора ремісничого училища — він любить посміятися, та й взагалі він у добрих товариських взаєминах з Літою Миколаївною. Хлопці з цим репертуаром не раз тепер виступали в лазаретах для поранених і любили цю справу. Та яку несподівану радість викликали у них байки Глібова!
"Завжди свято влаштовуємо для когось, для чогось, — раптом з докором подумала собі Літа Миколаївна, — вони й половини не розуміють, що вивчають та декламують, а от зараз їм весело від цих байок!" Даремно вона думала, що вони "й половини не розуміють".
Щось невимовно прекрасне немов торкалося багатьох з них, і не один раптом замовкав, дехто навіть трохи відкривши рота, коли Вася Тихий проникливо читав: "Тяжелое детство мне пало на долю" — вірш Надсона, і вони чули: "О милая мама, ты снова пришла" — слова, які вони самі ніколи й не казали, навіть ті, до яких, небагатьох "напівсиріт", дуже зрідка з сіл навідувалися матері, але ж сини навіть посоромилися б казати так при людях! А от хтось написав вірша, і вони читають, і хай не все в цьому зрозуміло, але ж цей вірш і про кожного з них трохи...
Байку "Вовк та Ягня" знали не тільки ті, хто мав у ній виступати, а запам’ятали й інші. Ті, хто виступав, приходили на репетиції на Різницьку, щоб "пана не дратувати", — з’явиться ненароком у Трудолюбії, а тут тобі замість роботи Літа Миколаївна з хлопцями віршики вчить!
Ялинка мала бути не в перші дні Нового року. Так завжди робили. Хто справляв, як Ваненки, на різдво, різні установи: земство, кредитний банк, дворянське зібрання — на початку канікул, починаючи з першого січня. У Трудолюбії, як правило, найпізніше. Це мало свої причини.
Цього року ялинку привезли напрочуд розкішну — велетенську сосну. Недарма вона стояла в залі дворянського зібрання, а коли там ялинка закінчилася, загасили кольорові електричні лампочки, діти "дворян" натанцювались, одержали подарунки і роз’їхались, другого дня вранці ялинку привезли до Трудолюбія.
Літа Миколаївна, накинувши шубку, стояла на подвір’ї і порядкувала:
— Митько, он праворуч гіллячки пообскубані вже, ти їх підріж. І он пожовкла к лихій годині, та підрубайте, хлопці, трохи, а то не влізе.
— Ну й ялинка, просто тобі ялиняка, — примовляв Митько, орудуючи сокирою, і хитро підморгував Галинці і Жечці. У них теж були канікули, і вони не могли не крутитися тут. Мишко, Степан і Тиміш лагодили великий хрест. Малеча з червоними від морозу носами, без бушлатів, як зграя горобців, стрибала навколо. Каленик навіть босий вибіг: хлопці-трудолюбці — народ загартований!
— Ти що, совісті в сірка позичив? — накинулася на нього Літа Миколаївна. — йому в хорі співати соло, у віршах виступати, а він босий, як заєць, гасає. Ану геть мені в хату! І ви усі не метушіться під ногами, йдіть краще вірші повторювати.
Та як можна було пропустити таке видовисько: ялинку вже вносили в клас, довжелезну казарму, з якої повиносили парти, і це була тепер зала.
Справді, ялинка була майже така ж висока і майже така ж пишна, як і в дворянському зібранні. Просто тут вона мала виступити "на біс".
Подивитися на ялинку піднялися з підвалу, де була пекарня, пекарі в білих та досить замащених халатах і ковпаках. З відчинених дверей на мить потягло смачно здобою — "пекарня дух любить", казали, та двері мерщій причинили. Зайшли і майстри з шевської та кошико-щіткової, густо пропахчені матеріалом свого ремесла. Та все переміг дух височезної пишної сосни. У Полтаві взагалі здебільшого за ялинки правили сосни.