І підпис...
(Більше листів від нього не було).
Вона згадала, як сказала колись Ользі: "Наче нічого й не було". А тепер? Треба сказати також — забудь? Інакше не зможеш жити?
Але хіба вона зможе його забути і все, що було?
І нікому нічого не можна сказати, і ніхто нічого не повинен знати, сприйме по-своєму. Адже ніхто з її близьких не бачив і не знав його, і була б тільки зайва балаканина для розваги, непотрібні пізні поради, припущення. Ні, нікому вона нічого не розкаже, може, лише Галинці, коли та виросте, а вона сама буде старою. Щоб та була щасливою... Щоб не зробила з опалу помилок...
Машинально зламала квітучу бузкову гілочку і, мнучи її в руках, попрямувала каштановою алеєю додому.
Назустріч бігла заклопотана Галинка. Вона завжди або замріяна, або заклопотана, наче ось-ось щось треба негайно зробити. Зараз зона була заклопотана, поспішала. Може, до свого Вітика, щось негайно розповісти? Вона побачила маму і кинулась її обіймати.
— Ти була в церкві? На молебні? Правда, як добре, — цей Брусиловський прорив! Ти рада? Тьотя Сима вже прийшла з Гуленькою і Михасем, усі такі, як на свято, і знаєш, уже газету принесли, де татова стаття. Тьотя Сима тата вітала, каже — прекрасна стаття, — цокотіла Галинка. — І як це тато наче знав про цей Брусиловський прорив? Тьотя Сима казала, після обіду прочитає бабусі голосно. І щоб ми послухали. Ну, Олесик уже сам прочитав, а ми з Жечкою і Гуленькою послухаємо, там же про наше військо. Вони ж усі герої, правда? Тато такий задоволений! Ой, це бабуся послала тебе пошукати, зараз до обіду вже на стіл накривають. Я тільки на хвилинку Вітика гукну, щоб теж прийшов, і тебе наздожену.
Галинка поцілувала маму, і Літа її також поцілувала ніжно-ніжно.
Як тоді Гарик сказав: "Поцілуй свою Галинку. Я її дуже люблю".
І в листі згадав.
Боже мій! Хай вона буде щаслива, коли виросте.
...Брусиловський прорив... Усі як на свято...
Прекрасна стаття в газеті...
Але ж ти був щасливий зі мною? Хоч недовго, хоч "трошечки-трошечки"?..
Як же мені вийти до всіх і радіти з усіма?..