Венера в хутрі

Страница 3 из 35

Леопольд фон Захер-Мазох

— Ти тільки поглянь на цю жінку! — мовив він, жартівливо мені підморгнувши. — Якби я до неї ластився, вона б мені зашморг на шию накинула, а за те, що я виховую її канчуком, вона мене обожнює.

— Пусте!

— Де там пусте! Тільки так і треба муштрувати жінок!

— Про мене, живи собі хоч як паша в гаремі, тільки не треба вибудовувати мені жодних теорій...

— Чом би й ні! — жваво відгукнувся Северин. — Ніде так влучно не пасує фраза Ґьоте "мусиш бути молотом або ж ковадлом", як у стосунках між чоловіком та жінкою; це визнала, до речі, вельможна Венера з твого сну. У пристрасті чоловіка — влада жінки, і вона вміло нею користується, якщо чоловік ловить ґав. Він має лише один вибір: стати тираном або ж рабом жінки. Досить йому піддатися жінці, то й не зчується, як запхає голову в ярмо, ще й покуштує батога.

— Які дивні крайнощі!

— Жодних крайнощів, лише досвід! — заперечив Северин, кивнувши головою. — Я скуштував батога, не жартую! Наука пішла мені на користь... Хочеш прочитати як?

Він підвівся, вийняв зі свого масивного письмового стола невеликий рукопис і поклав переді мною.

— Ти колись запитував мене про ту картину. Я вже давно заборгував тобі пояснення... Ось, читай!

Северин сів до коминка, повернувшись до мене спиною, і, здавалося, дрімав з розплющеними очима. Знову запала тиша, знову виспівував вогонь у коминку, і самовар, і цвіркун у старих стінах. Я розгорнув рукопис і прочитав: "Сповідь перечуленого". На полях рукопису, замість епіграфа, красувалися перефразовані рядки з "Фавста":

Ех ти, жевжику, довірливий і перечулений, Водить за ніс тебе жінка!

Мефістофель

Я перегорнув титульну сторінку і читав далі: "Усе, написане нижче, я уклав зі свого колишнього щоденника, бо нікому не під силу відтворити минуле неупереджено, а так усе збереже свіжі барви, барви реального часу".

* * *

Гоголь, цей російський Мольєр, каже — ось тільки, де саме — та десь! — що у справжньої музи гумору з-під сміхотливої маски струменіють сльози.

Прекрасний вислів!

Якось дивно мені на душі, коли я пишу ці рядки. Повітря видається мені напоєним тремким духмяном квітів, від якого мені забиває памороки і болить голова; в'юниться дим з коминка, сплітаючись у чудернацькі образи, у маленьких сивобородих карликів, які глузливо тицяють у мене пальцями, амурчики з пухкенькими щічками гоцають верхи на бильцях мого крісла і на моїх колінах; я мимоволі всміхаюся, навіть голосно регочу, описуючи свої пригоди; і все ж пишу я не звичайним чорнилом, а багряною кров'ю, що цебенить з мого серця, бо всі його колишні, давно за-рубцьовані рани раптом відкрилися, воно стискається і болить; то тут, то там на папір зрониться сльоза.

* * *

Спроквола спливають дні на маленькому карпатському курорті. Нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Така нудьга бере, хоч сідай виплітати якусь ідилічну історійку. Я маю стільки вільного часу, що міг би намалювати цілу картинну ґалерею, міг би на весь сезон забезпечити театр новими п'єсами, а десятьом віртуозам, дуетам та тріо — концерти своїми музичними творами, але — що це я плету! — урешті-решт я встигаю не так багато: натягнути полотно, розгладити аркуші, розлініювати нотний папір, бо я — ах!.. Тільки не треба вдавати встиду, друже Северине! Можеш дурити інших, але не себе! — отже, я лишень дилетант; дилетант у малярстві, поезії, музиці та ще в деяких так званих безхлібних мистецтвах, які в наші дні приносять своїм майстрам нечувані прибутки, рівні міністерським чи навіть прибуткам заможних магнатів, та насамперед — я дилетант у житті.

Досі я жив, як малював чи писав поезію, тобто ніколи не йшов далі ґрунтування полотна, планування, першого акту або ж першої поетичної строфи. Є люди, які все починають, але нічого не доводять до кінця, саме до таких людей належу і я.

Та що це я плету?

До справи.

Я лежу грудьми на підвіконні, вихилившись з вікна і доходжу висновку, що гніздечко, у якому я змагаюся з відчаєм, дуже навіть

романтичне. Яка панорама синіх гір, що височать могутньою грядою, оповиті пахучим золотистим сонячним серпанком! З височини сріблястими стрічками в'юняться стрімкі потічки; а яке прозоре синє небесне шатро, підперте засніженими вершинами; які зелені та свіжі порослі лісами схили, полонини, на яких пасуться невеликі отари овець; унизу золотіють хлібні ниви — там жнуть женці, то ховаються, згинаючись, між колоссям, то виринають знову.

Будинок, де я мешкаю, стоїть дуже усамітнено посеред своєрідного парку чи лісу, а чи хащів — це можна назвати, як заманеться. Окрім мене, тут ще літує одна вдова зі Львова та домогосподарка пані Тартаковська, похилого віку жіночка невеличкого зросту, яка щодня стає щораз старішою та нижчою, а ще старий кульгавий на одну лапу пес і молоденька кицька, яка весь час бавиться клубком пряжі, що належить — так я собі гадаю — вродливій удові.

Вона й справді гарна, ота вдова, ще дуже юна, їй виповнилося щонайбільше двадцять чотири роки, і надзвичайно багата. Вона мешкає на другому поверсі, а я — на першому, при самій землі. її вікна завжди зачинені зеленими жалюзі, балкон густо порослий в'юнкими рослинами. Зате я маю унизу гарненьку затишну альтанку, обвиту каприфолієм; там я читаю, пишу, малюю, співаю, як пташка у вітті дерев. Мені видно звідти балкон. Деколи я справді поглядаю на нього, і тоді час до часу крізь густе зелене мереживо мерехтить її біла сукня. Вродлива жінка, власне кажучи, не надто мене цікавить, бо я закоханий в іншу, до того ж, цілком безнадійно, як лицар Тоґґенбурґ чи шевальє в Манон Леско — моя кохана витесана з каменю.

У саду, серед чагарів, є маленька чудова галявинка, де мирно пасуться дві приручені косулі. На цій галявині стоїть кам'яна статуя Венери, оригінал якої, якщо не помиляюся, десь у Флоренції. Ця Венера — найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь бачив у своєму житті.

Щоправда, це мало про що свідчить, бо я зустрічав у своєму житті небагато не те що гарних, але й просто жінок. Я і в коханні дилетант, ніколи не йшов далі, так би мовити, ґрунтування полотна, першого акту.

Навіщо суперлативи, якщо краса сама собою вже неперевершеність.

Досить того, що ця Венера прекрасна, і я кохаю її так пристрасно, так болісно і щиро, так шалено, як тільки можна кохати жінку, яка завжди відповідає на кохання незворушно однаковим, незворушно спокійним кам'яним усміхом. Так, я їй по-справжньому поклоняюся.