ПРОГУЛЯНКА НА САНЯХ
Це було майже перед самим Різдвом. Родючі рівнини східної Галичини, ще донедавна схожі на золотисті моря, загорнулися в снігову шубу; села, оточені високими білими валами, наче поперетворювалися на зимові фортеці; час від часу перед очима подорожнього виринав самотній, обвішаний блискучими льодяними бурульками старовинний замок воєводи.
До великого цісарського шляху, що перетинав край із заходу на схід, тулилися низенькі, вкриті соломою курні хати Кам'янця. Курні, бо дим прокладав собі дорогу крізь гостроверхі стріхи без коминів. Довга алея вела до панського маєтку, високі голі тополі обабіч стриміли в небо, немовби велетенські мітли; на парканах та на стодолах цвірінчали голодні горобці. Сам же маєток — продовгувата двоповерхова будівля, за якою громадилися господарські прибудови, без жодного натяку на якийсь архітектурний стиль, — стояв відкритий усім вітрам, не захищений жодними мурами, навіть паркану не було.
Цікавий перехожий, зазирнувши у вікно першого поверху, зміг би побачити у челядні під образами слуг, здебільшого в барвистих українських строях: кучер грав у карти з наймитом, а стара нянька нинішньої господині маєтку розповідала покоївкам казки та давні історії про козацького гетьмана Хмельницького та про постраха поляків Твардов-ського. Якби ж комусь прийшла до голови безглузда думка видряпатися на одну з височенних лип, що росли навколо будинку, побачив би крізь яскраво освітлені вікна саму господиню Кам'янця. Вона сиділа перед запаленим каміном, поклавши ноги на величезне ведмеже хутро, й читала якусь пошарпану книжку.
Ніхто не міг збагнути, чому ця народжена для життєвих утіх, блиску та панування молода вдова, котрій ледь виповнилося двадцять п'ять років, віддала перевагу одноманітному животінню у своєму маєтку, а не дурманливим розвагам столиці. Альдона й справді була незвичайною жінкою, розумною та вродливою.
У позі, в якій ця жінка лежала на низькому дамастовому фотелі, у вузькій чорній оксамитовій сукні, кацабайці з тієї ж благородної тканини, схиливши прекрасну сумну голівку, обрамлену, наче короною, чорними косами, вона кожному могла би здатися розвінчаною королевою або ж богинею, вигнаною із сонму богів.
Навколо панувала глибока тиша, і тільки час від часу хрипкий гавкіт велетенських сторожових вівчурів долинав до вуха красуні. Вона так поринула в читання, що не чула ні собачого гавкоту, ні потріскування сухих дров у каміні, ні співу домовичка у старих стінах, ані кроків чоловіка, який щойно увійшов.
Чоловік бездоганно пасував до цієї чарівної жінки, яка лежала перед ним, ніби саме для неї був створений, хоча й не відзначався вродою, ані аристократичним поводженням. Однак усе його єство променилося шляхетністю, властивою справжньому вельможі, свідчило про вільний нескорений дух та залізний характер.
Ігор Манів, власник сусіднього маєтку, був виший середнього зросту, але завдяки пропорційній будові тіла не видавався ні кремезним, ані присадкуватим; його обвітрене, засмагле обличчя, незважаючи на горбкуватий ніс, вольове підборіддя й грізні чорні брови, випромінювало безмежну доброту та приязнь. Великі ясні очі аж сипали жвавими іскорками, а коли він говорив, годі було устояти перед чарами його голосу, не прислухатися до його чітких тлумачень.
— Доброго вечора!— почав він, відірвавши нарешті від Альдони свій сповнений глибокого співчуття погляд.
Красуня здригнулася.
— Ах... Ігоре, це... Ви,— пролепетіла вона знічено, заховала книжку в кишеню кацабайки і підвелася йому назустріч, простягнувши маленьку холодну руку.
— Я потурбував Вас, прекрасна пані,— мовив Ігор. — Вибачте! Я виправлю свою помилку. Сяду собі в куточку й розважуся з Нероном, доки Ви впораєтеся зі своєю лектурою.
Нероном звався великий чорний кіт. Обділений ласкою господині він солодко спав собі на теплій поличці каміну, але привітний голос І гора розбудив його, кіт потягнувся усім тілом і привітав любого гостя воркотанням.
— Лектурою?— перепитала Альдона. — Я нічого не читала. Ігор посміхнувся.
— Ви подарували мені задоволення, якого я не вимагав і не очікував,— продовжував він.— Щось моя наука таки дала. Ви все ше читаєте нікчемні книжки, однак уже соромитеся того.
— Хто Вам таке сказав?— обурилася красуня.
— Кишеня Вашої кацабайки, яка, здається, більше пишається тим французьким романом, який Ви щойно читали, аніж Ви самі. Погляньте, як смішно вона відстовбурчилася.
З цими словами Ігор легенько штрикнув пальцем у книжку, яку Альдона ховала від нього.
— Ви помиляєтеся,— відповіла вона сердито.
— О, я часто помиляюся,— вигукнув Ігор.— Але якщо вже щось стверджую, то маю рацію. Може, покажете мені той роман?
Красуня неохоче відвернулася від нього, а Ігор легко витягнув з кишені книжку і розгорнув її.
— Дюма.. "Граф Монте-Крісто"... Ви невиправна, Альдоно!
— А Ви... Ви...— вона не докінчила речення.
— Вибачте,— сказав він, повертаючи книгу,— але я суджу про людей за тим, які книжки вони читають, а не за їхнім одягом, обличчям чи звичками. І коли вже я раз вбив собі в голову зцілити Вас, моя вельможна пацієнтко, то мушу хоча б час від часу переконатися, чи діють мої ліки. Найкращий спосіб — заглянути у Ваше чтиво.
— Хто дав Вам право, пане Манів, поводитися зі мною, наче з дитиною?— запитала Альдона з усією суворістю, на яку лишень спромоглася.
— Хто дав мені право сказати Вам правду, хай навіть неприємну? — відказав Ігор, ані на мить не втрачаючи свого привітного супокою. — Глибоке співчуття, яке я відчуваю до Вас та до вашої долі, Вашої душі, яка, незважаючи на нашарування модного виховання та безцільного поверхневого життя, збереглася ясною та чесною. Чи, може, я помиляюся? Скажіть мені тільки, що Ви щасливі від цього чтива, якому світське товариство, з огляду на знамените ім'я, надає такого великого значення, і я замовкну.
— Ви ж знаєте, Ігоре, що світ з його ілюзорними втіхами викликає в мене огиду,— мовила пані, не підводячи на чоловіка очей. — Хіба інакше була б я тут? Та й взагалі, що такого пропонує нам життя, що варто було б цінувати й поважати?
— Не жалійтеся мені на життя. Кожен має те, на що сам собі заслужив,— повчав Ігор. — Не те, чого ми вже досягли і чим надійно володіємо, робить нас щасливими, а лише боротьба, прагнення досягти кінцевої мети. Більшість людей до останнього подиху змагається за матеріальні блага. Ви ж, Альдоно, втішаєтеся тими благами сповна, однак це викликає у Вас нудьгу, отруює будь-яку насолоду, бо набуток, не одержаний власними зусиллями, не є набутком. Я це чудово розумію і тому не докоряю Вам, лише дивуюся, як жінці з таким великим душевним обдаруванням не прийшло на думку, що від життя можна взяти іще щось інше, цінніше за фізичну красу, багатство, утіхи, що ті люди, котрі день у день живуть турботами про хліб насущний або з усіх сил борються за своє існування, не можуть присвятити себе виконанню вищих завдань. Почніть жити й працювати для інших, бо ж про себе саму Вам турбуватися нема потреби. Поставте собі спершу маленьку, потім більшу, а згодом ще більшу мету: щоденно інше завдання. Поривайтеся, борітеся і невдовзі побачите у себе того нечастого гостя, якого Ви дотепер надаремно закликали до свого переповненого добробутом дому, до свого уставленого сма-коликами столу. Гість той — вдоволення, сатисфакція!