Поля згадала Миколу, його сотню, фронт, і холодні мурашки побігли по спині. "Що його чекає?" — думала вона. Образ друга виринув так ясно..'. Згадалась приємна зустріч, ласкаві слова, і раптом фронт, рани, кров...
На порозі лікарні зустрів їх фельдшер і доповів, що прибула нова партія важкопоранених. Лікар похитав головою.
— Треба готувати санітарний поїзд і відправляти їх за Збруч, тут я не дам ради,— сказав сумно.
У кабінеті він довго розмовляв по телефону зі штабом, домовлявся про поїзд. Поля тим часом вийшла надвір подивитись на покалічених людей, яких уже знімали з возів санітари і на носилках переносили у двір, де клали просто на землю, на набиті соломою матраци: ліжок більше в лікарні не було.
Поля обходила підводи в страху, чи не побачить дорогого їй обличчя, але його не було.
— З якої сотні? — спитала вона літнього уже солдата.
— Чотара Гаєвського.
— Де вас поранили?
— Де? На фронті, звісно де...— буркнув злобно солдат.
Солдат стиснув зуби, біль дошкуляв нестерпно.
— Ви поранені в ногу?
— В ногу.
— Кістка ціла?
— Мабуть, ціла. Перев'язка сповзла, кривавить рану, і дуже болить голова, і нудно мені, смертельно нудно...
— Зараз вас знімуть, і я перев'яжу. Потерпіть трохи.
— Натерпілись, — зітхнув солдат і заплющив очі.
— Чотар Гаєвський живий, здоровий? — наче між іншим спитала Поля.
— Не знаю, куди пішли, — зашептав він раптом не до речі.
— Чого ви не знаєте? Солдат розплющив очі.
— Води хочу,— прошептав.— Горить вогнем нутро. Поля принесла води. Солдат ковтнув разок і наче
опритомнів.
тг Де вас болить?
Солдат мовчки поклав руку на голову.
— Що з Гаєвським? — питає Поля знову,— Може, згадаєте?
Але солдат уперто мовчав. Поля доторкнулась його чола — воно горіло вогнем. Почалось маячення. Хворому видалось, що на нього насуває величезна гора чорного, як ніч, піску. На вершку цієї гори стоїть його земляк, молодий солдатик з Курович, розпростерши руки, неначе збираючись злетіти, і ось вій уже летить разом з горою, і зараз упаде, і роздавить його вщент. Солдат кричить і прокидається. Сонце немилосердно пече в голову, лице, на скривавлені штани сідають великі зелені і чорні мухи. Вони дзижчать і лізуть йому в ніс, рот, очі, але він довго не ворушиться.
— Змилуйтесь! — кричить нарешті і мовкне.
До воза підходить Поля з лікарем. Він пробує пульс хворого, голову і каже віднести його в сарай для сип-нотифозних.
— У нього сипняк,— каже лікар,— Тут нема ніяких сумнівів. Перев'яжіть йому поки що рану.
Санітари знімають хворого з воза і на носилках несуть у перев'язочну. Він не перестає маячити. Поля, задумана, покірно йде за ним. Про Миколу так і не дізналась нічого. А може, він лежить зараз з простріле-ним серцем, а чорні і зелені мухи дзижчать над ним і сідають на нього? Вона скрикує з болю. Санітари здивовано оглядаються.
13
На всьому широкому фронті від Бродів до Заліщик відступала українська галицька армія. Відступала обірвана, голодна, завошивлена, обкрадена своїм панством, ішла без амуніції, боєприпасів, ішла з тугою в серці і з висипним тифом у крові, що доконав її пізніше. Відступала перед великими, набагато переважаючими силами противника, перед полчищами Галлсра, польського генерала, що зорганізував у Франції із полонених і біженців цілу армію, озброїв з допомогою американського капіталу найновішою зброєю і з благословення папи й Антанти рушив завойовувати чужі землі.
Українські війська потекли всіма можливими шляхами, що вели з заходу на схід, залишаючи головні шосейні дороги для обозів з продовольством, валок з пораненими, евакуйованими з усіх шпиталів, для решток артилерії і кінноти, що охороняла залишки військового майна. Відступ головних сил прикривали тільки невеличкі частини, які трималися на позиціях до останніх хвилин, в багатьох випадках вигибаючи до останнього солдата.
Пошарпаний і значно поріділий в боях курінь Владики відступав не по рівній дорозі, як було намічено планом, і не по одній лінії, а петляв, мов заєць. Переслідуваний ворожими кавалерійськими частинами, як тільки знявся з позицій під селом Конюхи, де були останні бої, рушив на Козову і тільки тоді звільнився від переслідувань кінноти противника. Стомлені, виснажені голодом і безсонними ночами, солдати ледве брели.
В Козовій не затримувались, бо близько від фронту і небезпечно; минаючи з тих же причин і сусідні придорожні села, курінь тільки надвечір доплентався до
Соснова — великого села над рікою Стрипою. Солдатам дозволено добувати їжу, як хто міг. Кухні розбили під час останнього бою ворожі снаряди, нових поки що не можна було дістати, доводилось харчуватись самим. Але хоч яка приваблива була перспектива побувати в хаті, поїсти теплої страви у гостинних селян, які, зачувши про важке становище куреня, самі приходили до сотень, розташованих у двох суміжних дворах, запрошували солдатів до себе на вечерю і ночівлю, все ж не зразу користали з неї солдати — така була втома. Деякі з них, упавши на землю там, де стояли, засинали мертвецьким сном, забуваючи про їжу, і тільки згодом, відпочивши, плентались до хат.
Переночувавши в гостинному селі, забезпечений хлібом на день переходу, курінь переправився через Стрипу по хисткій кладці і рушив у дальшу дорогу, до міста Теребовлі, де його мали чекати кухні, призначені для обох сотень, і підводи з продовольством та патронами. З Соснова вирушив курінь удосвіта, щоб якомога більшу частину дороги пройти до початку спеки; у ці найдовші дні літа вона наставала рано, тому й втекти від неї не вдавалось далеко. У селі Дерехові, через яке доводилось переходити, спека наздогнала курінь. До села входили солдати уже спітнілі, спраглі. А тут очікувала їх і друга неприємність, більша від спеки. В селі чекав на курінь фельд'єгер штабу бригади з наказом повертати на південь в район Винявки, змінити на позиціях сотню старшого чотаря Криворука і тримати ворога, доки основні сили не перейдуть Збруч.
— Нас вибрали, видно, як баранів на заклання в жертву богу Марсу,— сказав Владика, дочитавши наказ.
— В чому там справа? — питали офіцери. Владика перебіг наказ очима ще раз і почав читати
вголос.