Зі сходом сонця вдарили наші гармати по рідких дротяних загорожах, і почалась артилерійська підготовка. В окопи принесли за цей час ручні гранати, по дві на взвод, і роздали їх найстаршим, досвідченим бійцям, які мали з ними справу в австрійській армії. Більшість солдатів не бачила ручних гранат, боялась їх і сторонилась тих, що почепили їх до поясів.
В окопах першої сотні Онофер бігав від бійця до бійця, зогрівав до бою, додавав відваги. Тим часом снаряди донищували дротяні загорожі і били по окопах. Влучання були вдалі і часті. Нарешті гармати вмовкли, і почався наступ. Із окопів вискакували з різних місць поодинці, по два; потім солдати бігли вперед, час від часу падаючи, окопуючись. Вигнавши всю свою сотню, Онофер вискочив на бруствер. І тільки він з'явився, як із польського боку застрочили кулемети, зацокотали рушниці, почали рватись шрапнелі.
— Вперед! — заревів Онофер. Він встав, щоб бігти, і тільки руками відштовхнувся від землі і підняв угору палицю, як чиясь куля ззаду прошила його наскрізь, і він упав мертвий.
— Ур~Ра' ~~ закричали в центрі.— Ур-ра! — понеслось на лівому флангу.
Схопилась сотня Онофера і полетіла на ворожі окопи. Тут і там прогриміли вибухи ручних гранат, і все втихло. Тільки в польських окопах добивали тих поранених, що, і лежачи в крові, не кидали зброї.
Між двома рядами окопів лежали в австрійських синіх мундирах побиті українські солдати.
Миколі було наказано зайняти стару оборонну лінію першої сотні, і він спустився зі своєї висоти 401. Перед фронтом він розсипав солдатів у цеп і, скрадаючись, підступав до окопів. Одначе був помічений ворогом. З-за горба, де була замаскована польська батарея, пролунав залп. Чотири шрапнелі прошуміли над головами і розірвались за цепом. За спиною Гаєвського гепнув об землю шестидюймовий стакан. Солдати побігли уперед до окопів, щоб сховатись від другого рою сталевих бджіл.
Не всім пощастило добігти до окопів. Старий солдат із Глинян добіг і сховався у бліндажі, а його землякові, молодику із Курович, не довелось. Чи з переляку сили не стало, чи серце з жаху завмерло,— він зупинився на мить, щоб втягнути в легені повітря, якого не стало раптом, і тут маленька шрапнельна кулька наздогнала його. Хлопець широко відкрив рота, як риба, викинута на берег, і без звуку повалився на землю. Решта сотні швидко зайняла покинутий окіп, і солдати почали знайомитись з новою обстановкою, хоч знали, що довго тут не затримаються. З години на годину міг прийти наказ зайняти нові позиції. Останній перехід коштував сотні життя одної людини, але всі про неї думали,— адже це могло статись з кожним з них.
До Гаєвського підійшов булавний, старший десятник.
— Совість мене мучить, пане чотар,— сказав він.
— Про що ви?
— Та про вбитого.
— При чому тут ваша совість? Хай мучить тих, що цю війну затіяли.
— Не те. Хлопець хотів утікати, а я перешкодив.
— Он що? Коли це було?
— В ліску, де ми стояли вчора. Він уже відійшов на таку віддаль, що міг і утекти, а я помітив.
— Ви просто виконали свій обов'язок солдата і командира,— сказав Микола.
— Ех, обов'язок! — махнув рукою Захарчук.— Обов'язок — то така річ, як би вам сказати...
— Річ умовна,— поміг Микола.
Булавний не зрозумів цього слова і шукав, щоб висловити свою думку.
— Що для одного обов'язок, то для другого, може, й ні,— знайшов він нарешті.— Отой нещасний хлопчина, що його шрапнель убила, він хотів утікати чому? З обов'язку. Він мав обов'язок орати, сіяти, збирати, матір годувати. Він сирота, я чув про нього. А мій обов'язок, кажете, був його затримати, і кінець кінцем — смерть. Кому з цього користь?
— Не забувайте, що він мав обов'язок боронити рідну землю.
— Видно, той перший обов'язок був сильніший.
— Жаль, повинно було бути інакше. "Де общсє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять",— зацитував Микола Котляревського.
На Захарчука це не зробило враження. Смерть молодого хлопця не давала спокою, мучила совість. Він пішов по окопу, несучи в серці гнітючий смуток.
12
До Зборова прибували все нові партії поранених: йшли пішки і їхали на тряских підводах. Тих, що на підводах, тяжкопоранених, оглядали лікарі, перев'язували і відправляли далі в тил — на Тернопіль, Копичин-ці і за Збруч. Два лікарі і санітари ледве ходили від надмірної роботи і невиспаних ночей. Поля три ночі майже не спала, не роздягалась і тільки годину, іноді дві дрімала сидячи. В невеличкій зборівській лікарні хворі лежали на ліжках, на підлогах, в коридорах; в палатах повітря було важке, насичене запахами людського поту, крові і ліків, особливо карболки, хоч вікна були відкриті день і ніч; на хворих було багато вошей. Боротись з цим злом не було змоги. Не було ні лазень, ні достатньої кількості так званих ЕпІІаизБи^зтазсІїі-пеп, які застосовувались колись у старій армії для дезинфекції білизни. В довершення катастрофи, яка нависла над галицькою армією, з'явився тиф. Головний лікар Гарматюк при ранковому обході лікарні виявив цю заразну хворобу у двох солдатів.
— Цих двох негайно ізолювати,— наказав він санітарам.— Перемінити білизну і ізолювати. Сестрі Полі прослідкувати, щоб негайно це зробили.
— А куди? — скривилась Поля.
У дворі лікарні була чи то возівня, чи гараж, чи склад, побудований з цегли, вкритий черепицею. Зараз він стояв порожній. Не було там ні автомобілів, ні возів, тільки в одному кутку лежало кілька ліжок.
Лікар покликав Полю і санітарів. Будівлю визнали придатною для ізолятора. Лікар наказав негайно вибілити її, продезинфікувати і перенести в неї хворих. Санітари заходились виконувати наказ.
— Тут ми зможемо помістити не менше двадцяти ліжок,— сказав лікар, проходячи з Полею подвір'ям назад, до лікарні.
— Сподіваєтесь так багато хворих? — спитала дівчина.
— Ех, дитинко! — зітхнув лікар.
Це був старий уже чоловік і досвідчений хірург, який не одній сотні людей врятував Життя. Він мав велику практику в Зборові і в околиці і користувався повагою серед населення.
— Питаєте, чи сподіваюсь багато хворих? Те, чого я боявся,— з'явилось. Сипняк вже є, і це...— він помовчав хвилину, — і це загибель нашої армії. Сипний тиф — супутник голоду. У нас і голод, і тиф. Можна більше не стріляти на фронті — ці два вороги доконають нас.